Патетична соната
Дія 4 IV дія
1
Уявіть собі, друзі, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі.
2
У підвалі запнуто віконце. Світить каганець. Капає вода. Г а м а р пише. Вів у шапці. Біля його посланець теж у шапці, напружено жде. У кутку на полику О в р а м, біля його тінню Настя.
Г а м а р. Ревштабові... (Подумавши, рве написане). Ні, ти краще перекажи. Дислокація: партизани на станції, настрій ніби більшовицький, наш. Білі по цей бік залягли. Під боком у мене їхній резерв — кулемети, піхоти сот зо три. Злі. Вішають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п`ять у квартирах. Чоловік із сімдесят робітників. Наші всі напоготові. Зброї малої На рушницю три патрони, зате настрій вартий стам. Ентузіазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу місяця самі почнем. І все. Точка.
Н а с т я. Здається, хтось іде...
О в р а м (ло паузі). Вітер!
Г а м а р (думаючи про своє). Що?
О в р а м. Вітер!
Гамар зиркнув на годинника.
Н а с т я. Сімсот п`ята, впала, як пішов. Шоста. Сьома, восьма...
О в р а м. Цс-с...
Посланець іде.
З
Тим часом нагорі.
М а р и н а (пише). "Штаб. Пероцькому. А н д р е!.." (Рве написане). Ні, ти краще (батькові) так перекажи.
С т у п а й. Може б, телефоном?..
М а р и н а . Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет...
С т у п а й. Який це комітет, Маринко?..
М а р и н а . Він знає... Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день — і допомога буде. Ну, ще що?.. Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?.. Ну, і все. (Цілує батька).
С т у п а й. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! — у них комітет... Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить).
4
Я подаю сигнал своїм — "небезпека". Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава — червоніють вусики, миготить кокарда. Один спотикається:
— Ч-чорт!.. (Впівголоса). Закопали, а ноги од колін стирчать.
Д р у г и й. Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж!
П е р ш й й. Не жаль, заважатимуть тікати!
Т р е т і й (видно, п`яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я — сюди. Коли у нас день, у нього ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на нього!..
5
Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п`яна З і н ь к а на гітарі — цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не З і н ь к а, а хтось інший? Наприклад — вона. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного гопао). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуреної, вітром розораної, чорної ночі!
6
Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло.
М а р и н а одслоняє крайок килима у вікні, майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з "Патетичної".
Одходить і грає grave.
За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж ямчу, конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає.
М а р и н а знов одслоняє вікно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються. М а р и н а дивиться на мене сонного.
Нас оповиває музика з гопгіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. "Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас", — хочу сказати я Марині — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість гошіо знов чую grave.
М а р и н а стає під парус.
"Це "Арго"?" — питаю я.
"Це старий козацький човен, запорозький", — каже вона.
"На козацьких човнах вітрил не було", — згадую я.
"А хіба це вітрило?"
Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. одпливаємо. Назустріч нам Л у к а. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, я" місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.
"Луко!" — кричу я.
"Цс-с-с", — свариться Л у к а.
7
І справді — це пригнувшись перебігає з того боку вулиці Л у к а. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неси кійний. Він справді похожий на прапор.
Я (рух до Луки}. Ну?
Л у к а (задихана). Місяць!.. Скоріше!.. Гамар?
Я. Тут!
На східцях нас зустрічає Гамар.
Л у к а (запалено). Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене). Пам`ятаєш — гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати. Ху-х!.. Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили — думали, шпигун. Нарешті їхній отаман. Ху-х!.. Провірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу — робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов`язково, ху-х!.. Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!..
Г а м а р (піднесено). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трошки — буде наш весь світ. Хай ставлять шибениці, хрести...
Н а с т я (прислухаючись). Співають "Отче наш"...
Г а м а р. Справляють хай молебні, співають "Отче наш", — світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!.. (До мене). Вам у ревштаб! Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку). Наш буде світ!.. Перекажіть привіті (До Луки). А тобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну!.. (Завагався, чи прощатися).
Н а с т я. Може б, годилося сісти.
О в р а м. Мені б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові! (Поривна, крізь сльози). Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись). А втім (усміхається), аби в чоловіка обидві голови цілі були, а про ноги... (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті). Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога.
Н а с т я (зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці).
Л у к а (бере). В дорозі перезуюсь.
Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки.
Я (патетично). Світ, Луко, буде наш!..
Л у к а. Обов`язково! (Коли я пішов, він до себе). От тільки брати чоботи чи ні?.. Калюжі по дорозі, так але ж і Н а с т я без чобіт... Та ще й з убитого знімуть. Ну їх (на чоботи. Ставить під дверима і біжить).
Н а с т я (по паузі). Пішли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме?
Оврам мовчить. Крапля — дзень!
(За звичкою, машинально). Одна. Дві. Три...
8
Вертається С т у п а й. Біля закопаного він спиняється, хиі головою і біжить до себе.
М а р и н а (назустріч батькові. Неспокійно). Переказав?
С т у п а й. Так.
М а р и н а . Ну як там? Що?
С т у п а й. Місяць сходить.
М а р и н а . Боже! Він мені про місяць...
С т у п а й. А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?
М а р и н а (іронічно). Південний чи який?
С т у п а й. Північний!
М а р и н а . Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять?
С т у п а й (відчувши іронію). Прямо з фронту вітер! Од партизанів! (Мало не з захопленням). Кажуть, що поміж них чимало українців. (Помітивши у Марини щиру до цього скруху). Сливе усі там українці, кажуть!..
М а р и н а . А самі вони знають, що вони українці?
С т у п а й. Гм... (По паузі). Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ проти. Та й з п`яти повішених, довідався, — чотири українці. Закопаний теж — по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко?
М а р и н а . Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане.
С т у п а й зітхнув.
Ти, крім місяця, ще кого бачив?
С т у п а й. Бачив.
М а р и н а . А крім вітру, що-небудь ще чув?
С т у п а й. Чув.
М а р и н а . Ну?
С т у п а й (по паузі). Похоже на те, що не встоять. Беруться вже тікати.
М а р и н а . Так? (Схвильована. Телефонує). Штаб? Попросіть, будь ласка, корнета Пероцького!..
Раптом гасне електрика.
9
П е р о ц ь к и й (біля телефону).
А н е т держить свічечку.
Штаб? Корнета Пероцького!.. Андрійку — ти? Чого погасла електрика? Крім цього, Жоржик утік з дому. Певно, на фронт. Попросив Анет начепити дукатика, що з Божою Матір`ю, розумієш? І карабіна взяв. Бога ради, знайди та нажени додому! Бога ради!.. Як на фронті? Я не хвилююсь, але... мені приснився сон: немов Росія — голе поле, сніг, посередині ніч і Христос у повстяниках. Приходить С т у п а й і сідає на піч. Ти розумієш, до чого нахабство дійшло! (Хвилюється). Безобразіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! А н д р е!
Гарматний вистріл, Анет упускає свічечку. П е р о ц ь к и й в темряві.
Штаб! Штаб!.. Телефона одірвано.
Анет одслоняє вікно. Б`є червоним місяць. Червоний одсвіт у свічаді. П е р о ц ь к и й голосно.
Заслоніть вікно!
10
Н а с т я (це до вистрілу). Десята. Одинадцята. Дванадцята.
Вистріл.
О в р а м (голосно). Остання!.. Одчиняй двері!
Н а с т я. Кому?
О в р а м (збуджено). Кому? Соціальній революції!
11
С т у п а й (хоче одслонити вікна). Вийду навстріч їм!
М а р и н а . Тебе заб`ють.
С т у п а й. Я маю зброю.
М а р и н а . Яку?
С т у п а й. Українське слово.
М а р и н а . Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!
С т у п а й. Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..
М а р и н а . Кому? Більшовикам? Бандитам? Видлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно).
12
Вулицею тікають білі, купками й поодинці. Хтось знову спотикається об ноги закопаного. Лається. І все ж таки вулиця лякає порожнечею. Ані огника у вікнах, ні голосу. Десь далеко стрілянина. Місяць. Вітер.
13
Од тіні до тіні, огинаючись, перебігає троє партизанів, о д и н — м а т р о с, д р у г и й — в кошлатій шапці, з червоним бантом, т р е т і й в кожушку. Побачивши ноги закопаного, підходять і роздивляються.
М а т р о с (сліпий на одне око, голос, як з попсованого клапана гармонії). По ногах видать, що жертвою впав він в борьбе роковой. (По паузі). Ну раз вбив уже — закопай, хочеш одкровенно — не закопуй. Але ж чоловік не недокурок, щоб його втикати отак в землю! Не можу дивитись на таку цивілізацію! Мировая досада шкребе! (Дивиться на будинок). А як так, то пропоную зробити з цього дому труну! Хто "за" — іди за мною!
Ідуть, тримаючи рушниці напоготові.
14
Із підвальчика лізе О в р а м. Повстанці аж одступились. Одноокий матрос питається в Оврама, у голосі хмурий гумор:
— То часом не твої ноги, браток?
О в р а м. Мої пішли в землю. Імперіалізма загнала.
О д н о о к и й. Ну, а цих, видать, що буржуазія?
О в р а м. Так.
О д н о о к и й. Виходить, що між ними різниці нема.
О в р а м (підлазить до ніг, обдивляється чобота). На один лише номерок... (Никне головою і так застигає).
О д н о о к и й (по паузі затряс рушницею). Пощади не давать. І всю буржуазію в трюм землі!
Ідуть утрьох по сходах.
15
Підходять до Ступаєвих дверей. О д н о о к и й пробує — не заперті. Одчиняє навстіж:
— Збирайся на смерть.
М а р и н а (спокійно). А тато зібрався зустрічати вас.
О д н о о к и й (обдивляється). Хто такий... тато?
С т у п а й. Українець.
О д н о о к и й. Це по формі. А в душі хто?
С т у п а й. Українець...
М а р и н а (спокійно). Душею учитель.
О д н о о к и й (похмурий виходить. До кошлатої шапки). Інтелігенція. Двері були незаперті. Крикни по цепі, щоб не займали!
Ш а п к а (на весь голос, щоб почули на сходах і на вулиці). Перекажи там по цепі — інтелігенції покєда не займай!
16
Ідуть по сходах вище. О д н о о к и й читає на дверях Пероцьких мідяну табличку. Читає тихо, по складах. Раптом до Шапки й Кожушка:
— Стій! Замри!.. (Пошепки). Генерал-майор Пероцький. Генеральний враг, братишки, га! (Припадає ухом до дверей). По диханію чути — двоє. (Тихо стукотить).
А н е т (одними губами). Не ходіть, Мате!
П е р о ц ь к и й (тихо). А може, це Жоржик? Може, А н д р е?.. (Чуйно прислухається. Затуляє годинничка на руці в Анет). Хто?
О д н о о к и й. Судьба!
Ш а п к а (не витримав, на весь голос). Судьба-кокетка! Одчиняй!
О д н о о к и й цитькає на нього.
А н е т. Зараз! Ось ключа знайду... (Губами до Пероцького). Тікаймо!
П е р о ц ь к и й. Куди?
А н е т. В Росію.
П е р о ц ь к и й. В Росію із Росії... Значить, Росії нема! (Іде за Анет у затильні двері).
Трошки згодом партизани вибивають двері.
О д н о о к и й. Невже ж, братишки, од Судьби утік? (Обшукує квартиру).
17
Квартира Ступаїв.
С т у п а й. Ні, я, мабуть, буду за соціалізм.
М а р и н а (не розуміючи). Себто?
С т у п а й. Принаймні по-українському звернувся: "Збирайся на смерть", а не "Готовься к смерти". Матрос! А генерал П е р о ц ь к и й скоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.
М а р и н а . Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить.
С т у п а й. Одним словом, я за соціалізм!
М а р и н а . Милий ти мій комік!
С т у п а й. За соціалізм, за вітри, нехай і північні, аби тільки вони видули, аби тільки вивіяли з наших козацьких степів...
М а р и н а . Ну, кого, наприклад?
С т у п а й. Пероцьких, наприклад! Сам буду дути, вітрові помагати, отак, отак. (Дме ротом).
18
П е р о ц ь к и й на порозі:
— Вибачте, але мене шукають повстанці. Я тікаю. Можна?
С т у п а й (сердито). Тікайте! Давно пора!
П е р о ц ь к и й. До вас.
С т у п а й. До мене?
Десь вдарились двері. Брязнуло рушницею.
Г о л о с О д н о о к о г о. Невже ж утік? Генеральний ваш ворог? Шукай! На небо лізь, під землю — шукай!
Г о л о с Ш а п ч и н. Постав на всіх дверях до самого моря сторожу!
П е р о ц ь к и й. Од смерті, од судьби можна?
С т у п а й (повагавшись). Будь ласка.
М а р и н а (до Пероцького). Де А н д р е?
П е р о ц ь к и й. Не знаю! Все пропало!
М а р и н а збирається йти. Напинається простенькою хусткою. Дивиться в люстро.
19
Біля входу в будинок Пероцького становиться сторожа. Розкладають вогнище. Двоє підводять А н д р е. Він без шапки.
К о н в о й. Тут товариш Судьба? Сторожа. Тут. А що? Конвой. Таж пардона привели. Сторожа. Прибийте до стінки! Конвой. Каже, що втік од білих і має секрет. Сторожа (оглянувши А н д р е). Гляди, громадянчику, бо Судьби не обманеш!
А н д р е ведуть.
20
Грюкають у двері до Ступаїв. Виходить М а р и н а .
К о н в о й. Тут десь Судьба... Командуючий!
М а р и н а . Він там, нагорі. У генераловій квартирі. Та ось я вас доведу! (І веде). Командуючий шукає генерала. Генерал утік. А ви не знаєте часом, товариші, товариша Юги?
К о н в о й. Ні! Такого щось не чули.
М а р и н а . Як же! Він теж за більшовиків. Жаль! Ну та я його розшукаю і пришлю до вас.
21
Я підходжу до сторожі:
— Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону...
Сторожа мовчки і підозріло оглядає мене.
Де можна знайти Судьбу?
С т о р о ж а. Дуже любопитний. Ти хто такий?
Я. Я посланець од ревштабу, від Г а м а ря. (Показую пакетика).
Мені показують нагору.
22
Поминаю варту. Іду сходами. Раптом чую;
— Вибачте!
Оглядаюсь — вона. Близько. Навіть одступаюсь — так близько. Чую, як у крові вибухає музика (з "Патетичної"), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубіють очі.
Вона. Де б з квітами назустріч, а я, бачте, з просьбою. Можна?
Я вслухаюсь в її голос. Мовчу.
Покласти на вашу тріумфальну путь? Мою просьбу?
Я вже по-дурному мовчу.
Вона вас не запинить. Обминете — то підете, потопчете — теж підете.
Я. А як я підніму її?
В о н а. Однесіть до поета, що писав мені листа. Він ще живий?
Я. Живий?
В о н а. Скажіть, і мчить конем степами? Дороги у вітрів питає? Про дівчину не забув?
Я. Не забув і не забуду. Але він мчав на паличці. Жив мріями. Жив у минулому. Тепер він хоче жити днем прийдешнім. Пересідає на коня.
В о н а. На якого?
Я. На якого?.. На огняногривогої У революції їх багато.
В о н а. Перекажіть, що на його ждала і жде біля української криниці самітна українська дівчина. Він зверне до неї хоч на годину з дороги? Приїде?
Я. Так!
В о н а. Перекажіть, що дівчина самітна жде, але не сама. З нею виглядає стара рідна ненька. Виглядає синів своїх із солдатів на вороних, на козацьких конях...
Я. Ці коні вже в музеї.
В о н а (спалахнула). Ці наші коні у когось на припоні! Прикуті!. За чужим замком! Іржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?
Я. Я "за", але...
В о н а. Без "але"! Невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша і Гонти?
Пауза.
23
Повз нас проходять двоє. Один хвалиться:
— Я за Інтернаціонал, Микешо! І щоб ти знав, за всі мови! Бо всі мови хочу знати і вже трошки знаю.
М и к е ш а. Ану?
П е р ш и й. Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, скажи? Аргарний? А націоналізацея?.. Прескурант, це тобі що? Гарнітур? Бомонд?.. А рекви-зицея? Пролетарьят, це й ти знаєш — клас, ну а нацея?
М и к е ш а. Це й буде нацея.
П е р ш и й. Ну, нацея — це, правда, нацея. А панацея тоді що? Прогрес? Чи, скажім, антракт?
М и к е ш а.Ацеж що?
П е р ш и й. Що?.. Крути революцію без антракту, от що!
24
В о н а. Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?
Я. Так. Я за цю ідею. Ви?..
В о н а. Я?.. Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ваші ці?
Я (тихо). Вийдуть!
В о н а. Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка — і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, — на це у них нема антракту.
Я. Проте живих у землю не закопують, — віджитих і мертвих.
В о н а. Однак, простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон датських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий. Як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми — не знаємо, не відчуваємо. Любові Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?.. (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку і в вічну любов?..
Я. Так. Як у свою мрію. А ви?
В о н а. Я?.. Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить, і перекажіть, що береже йому свою любов.
Я (звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!
В о н а. Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка — для мене, для вас!..
В о н а. Нам треба визволити Пероцького А н д р е!
Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу.
Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти од нас живий. Невже ви зможете?
Я. Що?
В о н а. Переступити через труп до мене?
Я (хрипко). Я спробую...
В о н а. Що?..
Я. Урятувати цього трупа.
25
Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридоре й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять пломенем трьох свічок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять А н д р е. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком.
О д н о о к и й. Як звати?
А н д р е. Андрій.
О д н о о к и й. На прізвище?
А н д р е. Енен.
О д н о о к и й. Офіцерський ранг?
А н д р е. Прапорщик запасу.
О д н о о к и й. Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!
Ш а п к а. Чого пішов у кадети?
А н д р е. Мобілізували.
Ш а п к а. І я не можу!
К о ж у ш о к. Шинеля своя, чи дали?
А н д р е (зважуючи відповідь). Дали.
К о ж у ш о к. А чоботи?
А н д р е. І чоботи,
К о ж у ш о к. Хіба такі дають казьонні? Не можу й я — так бреше.
М и к е ш и н д р у г. Пардон! Де ж подів погони?
А н д р е. Без погонів ходив.
М и к е ш и н д р у г. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капи-тан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,
О д н о о к и й, Я скажу! (До А н д р е), Так кажеш — Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так прибіг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав:
"Мірте мене найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!" І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльояи. Хто хоче ще сказати, то кажи!
Ш а п к а. Я скажу!
О д н о о к и й, Кажи!
Ш а п к а. Пропоную поставити його під тую ж мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!
М и к е ш а (до А н д р е). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь.
К о ж у ш о к (обмацавши сукно на шинелі). Присоєдиняюсь.
М и к е ш и н д р у г. А я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекту). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать — без антрактуї (Наводить рушницю).
Повстанці розступаються.
О д н о о к и й. Ще не руш! Це Судьба іграет з етім человєком, себто — голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Ні одного!
А н д р е. Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.
У в е с ь с у д. Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер.
А н д р е. Мене послано було до них.
С у д ь б а. Од кого?
А н д р е вагається.
Ш а п к а. Од Бога?
А н д р е. Від однієї тайної групи революціонерів.
Судьба. Од якої? Хто може посвідчити?
А н д р е знов завагався.
Я (виступаю наперед). Я можу посвідчити... Я свідчу, що його було мобілізовано і послано од нас у штаб до кадетів. Він мав нас повідомляти, які в них плани, скільки зброї тощо...
С у д ь б а. Од кого од вас було послано?..
Я. Од місцевого таємного ревштабу.
С у д ь б а. А ти хто?
Я подаю йому пакетика.
(Читає). "Товаришу Судьба... Посилаю до вас для зв`язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію... Г а м а р". (До своїх). Пустіть!
26
Я й А н д р е виходимо в коридор. Біля Марининмх дверей я обертаюсь до нього:
— Будь ласка, зайдіть сюди!
27
А н д р е входить. Його зустрічає М а р и н а :
— Звільнили?
А н д р е. Цей порятунок — чудо! Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!
М а р и н а . Цс-с-с... (Іронічно). Не так голосно починайте.
Німа зустріч А н д р е з батьком.
28
Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля вогнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я.
О д и н. Вірите, аж дивно. Така революція і бій, а блохи без уніманія.
Д р у г и й. Ніч — от і гризуть.
Т р е т і й. Півні співають.
П е р ш и й (недовірливо). Це у городі?..
Т р е т і й. Чуєте?
Я дослухаюсь. Справді, десь за муром чути досвітнє legato захриплого півня. Зловісне legato, потрійне. Мені згадується євангельський міф про апостола Петра, коли він зрадив і тричі одмовився від Христа. Я здригаюсь і йду геть.
29
Біжить без шапки Ж о р ж и к. З розгону наскочив на сторожу.
С т о р о ж а. Стій!
Ж о р ж и к завмирає. Він — як статуя жаху.
Ти куди?
Ж о р ж и к. Т-туди.
С т о р о ж а. Ти хто?
Ж о р ж и к. Я?.. Ж о р жик я!
С т о р о ж а. Ти тут живеш?
Ж о р ж и к. Ні! Їй-богу, ні!.. Тут моя сестра живе!
С т о р о ж а. А сестра хто?
Ж о р ж и к. Вона?.. З і н ь к а! Живе отам на горищі.
С т о р о ж а. Хто вона?
Ж о р ж и к. Вона проститутка!
Він іде по сходах. Один із сторожі слідує за ним до самих Зіньчиних дверей.
30
Ж о р ж й к (стукотить) Зіньо!
З і н ь к а. Хто? (Одчиняє двері).
Ж о р ж и к. Це я! Ж о р ж и к! (Входить).
З і н ь к а. Знов папа прислав? Геть!
Ж о р ж и к. Ні, я сам! На хвилиночку! Я тільки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зінько! На цілий полк сторожі! Насилу одбрехавсь. Але я їх не злякався, їй-богу. Не віриш? Я сьогодні убив одного. І ти знаєш, Зіяько, як це вийшло? Зовсім не так, як я думав, проте я не злякавсь, їй-богу! Він вибіг із-за рогу і просто на мене, у мене вистрелив карабін. Я дивлюся — місяць підскочив, а він упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Між іншим, з цукерні Регоде вивіску зірвано. Вітром. А потім вітер стих, — це як з карабіна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь?
З і й ь к а. Чого ти прибіг? Ховатися?
Ж о р ж и к. Я? Ні! Пхе! Стану я ховатися! Ти тільки, Зінько, не кажи, що я тут. Між іншим, я сказав, що ти моя сестра.
З і н ь к а. У вас таких сестер не буває.
Ж о р ж и к. Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще ніколи не було. Ху, от знову місяць вискочив, як там. Між іншим, крові я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Богові. Можна?
З і н ь к а. Помолись.
Ж о р ж и к. Боже і ти, мамочко! Зробіть тепер так, щоб З і н ь к а на мене не виказала. (Рвучко повертається}. Ти не викажеш?
Стукіт у двері.
Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сідає навколішки перед Зінькою). Я вже не буду воювати! їй-богу! Страшно і дуже погано.
З і н ь к а. Аз даху будеш стріляти?
Ж о р ж й к. Ну, то зовсім інша річ.
З і н ь к а йде одчиняти. Ж о р ж и к, учепивсь за сукню.
Ви Богородиця! Ви тепер мені як мамочка! Не треба!
З і н ь к а (вражена словом "мамочка"). Ану, ще скажи це слово!
Ж о р ж и к. Мамочка.
З і н ь к а. "Мамочка". Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я циці дам?, Ні!.. Не вийде вже з мене мамочка! (Злісно)" Цить! (Одчиняє двері}.
31
С у д ь б а (мовчки обдивився всю кімнату, навіть у віконце подивився}. Зараз видю, де я.
З і н ь к а. А де?
С у д ь б а. Кажуть, вієшся з буржуазним класом?
З і н ь к а. А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.
С у д ь б а. Не в штанях тут діло.
З і н ь к а. То чого й прийшов?
С у д ь б а. Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на — упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).
З і н ь к а (дає Ж о р ж и к о в і плитку шоколаду). Ти просив шоколаду?
С у д ь б а. Головне ж — од Судьби утік.
З і н ь к а. На, бери сина!
О д н о о к и й (рух, обдивився). Юной ще. Де твій батько?
Ж о р ж и к. Не знаю.
О д н о о к и й. А батько зна, де ти?
Ж о р ж и к. Не знає.
О д н о о к и й. Теж скажу вам — воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання... (Замислюється).
32
Окремо кожний. С т у п а й і П е р о ц ь к и й ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. М а р и н а сидить. Тінь А н д р е неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.
С т у п а й і старий П е р о ц ь к и й поволі зближаються. Шепіт:
— От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.
— Це наслідок вашої єдиної!..
— Самостійної!..
— Неподільної!..
Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Ж о р ж и к а), і вони з пальцями на губах: "Цс-с-с", — розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.
Тоді П е р о ц ь к и й безсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить:
— Ж о р ж и к а кудись повів той... Судьба!.. Боже мій! А н д р е!.. Ну?.. Тоді я побіжу!.. (Біжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!.. Стой!..
А н д р е підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить М а р и н а . Дивиться. До А н д р е:
— Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили "руськоє двіженіє", її треба виправити!
А н д р е. Що там?.. За вікном?
М а р и н а . Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа...
А н д р е. Що з ними?
М а р и н а . З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).
Заклякнув А н д р е. Ждуть на залп.
(Нарешті М а р и н а здригнулась). Рушницю до ноги! Повів далі... (Пише). "Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького..."
А н д р е. Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок...
М а р и н а (пише). "...корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно..."
А н д р е. Чи не є все це моя любовна помилка?
М а р и н а (дописує). "Член комітету Чайка". (До А н д р е). Гасло: "Люльку запалено". Все. Ідіть!
1929 р.