25.10.2019 20:45
Без обмежень
10 views
Rating 0 | 0 users
 © Квітка-Основ`яненко Григорій

Маруся

Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра — що бог дасть! Адже ж, живучи промеж людей, тiльки й чуєш: там дзвонять по душi, там голосять по покiйнику, там справляють старцям обiд... Що в бога день тобi говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер... Ти i не оглядишся i незчуєшся, як зоставсь сам собi на свiтi: хоч i з людьми i промеж людей, та ба! Усе тобi або не такi приятелi, яких поховав, або i зовсiм незвiснi; та воно тобi усеравно, що блукаєш у дрiмучому лiсi! Ось стань про приятелiв згадувать, то уся твоя пiсня на один лад: от з тим ми хлопцями були — i вже вiн вмер, а з тим до школи укупi ходили — i той вмер, з тим парубкували — i той вмер; i сей, i той, i той, i сей, — усi повмирали. Коли ж се так є, так i пам`ятуй собi добре, що не забудуть i тебе на сiм свiтi, озьмуть i не будуть питатись: чи хочеш до гурту, чи ще б, може, погуляв?

А пiсля такої думки чого ж би нам, невiчним, та пристращатись до уременного? Чому б так не робить: наградив тебе бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними — хвали за се бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам`ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, — чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман* (*Личман — пастух, чабан.). Коли отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у отченашi читаєш: ."Господи! буде воля твоя з нами грiшними!" I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, — i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам`ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.

Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї сiм`ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що господь небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро... що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: "Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!" — то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.

Так робив Наум Дрот...

От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв...

От як се було.

Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п`яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн — вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б`ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його милостi.

У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п`ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати.

Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам`ятi; хто нас поховає, хто нас пом`яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i каже: "Чоловiковi треба трудитися до самої смертi; дасть бог дiточок — дiткам зостанеться, а не дасть — його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добреє доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом`яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай "Iзбави нас од лукавого", то усе гаразд буде.

Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку. Та й радi ж були обоє, i Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i отченаш, i богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачує дзвiн, то вже нi заграється, нi засидиться дома i каже: "Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свiчечку, а другий старцю божому подати". I в церквi вже не запустує i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б`є.

От i виросла їм на втiху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрiлочка, чорнявенька, очицi як терновi ягiдки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвiте, носочок так собi пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнiвки, як одна, на ниточцi нанизанi. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопiлочка заграє стиха, що тiльки б її й слухав; а як усмiхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. Коси у неї як смоль чорнiї та довгi-довгi, аж за колiно; у празник або хоч i в недiльку так гарно їх повбира, дрiбушки за дрiбушку та все сама собi заплiта; та як покладе їх на голову, поверх скиндячок вiнком, та заквiтча квiтками, кiнцi у ленти аж геть пороспуска; усi груди так i обнизанi добрим намистом з червонцями, так що разкiв двадцять буде, коли й не бiльш, а на шиї... та й шия бiлесенька-бiлесенька, от як би з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорнiй бархатцi, широкiй, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус* (*Єднус — дукач.) i у кольцi зверху камiнець, червоненький... так так i сяє! Та як вирядиться у баєву червону юпку, застебнеться пiд саму душу, щоб нiчогiсiнько не видно було, що незвичайно... вже ж пак не так, як городянськi дiвчата, що у панiв понавчались: цур їм! Зогрiшиш тiльки, дивлячись на таких! —-

Не так було у нашої Марусi, Наумової та Настиної дочки, ось що я розказую, а її, знаєте, звали Марусею. Що було, то й було, та як прикрито та закрито, то i для дiвчини чепурнiш, i хто на неї дивиться, i хто з нею говорить, то все-таки звичайнiш.

Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий — пофарбований у червоне.), ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять. I яких-то цвiтiв, там не було? Батечку мiй та й годi! Запаска шовкова, морева; каламайковий пояс, та як пiдпережеться, так так рукою i обхватиш, — ще ж то не дуже i стягнеться. Хусточка у пояса мережована i з вишитими орлами, i, ляхiвка з-пiд плахти тож вимережована й з китичками; панчiшки синi, суконцi, i червонi черевички. От така як вийде, то що i твоя панночка! Iде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: "Здрастуйте, дядюшка!" або: "Здоровi, тiтусю!" I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, — хто. її зна, як-то вона там загляне, — так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.

На вулицю i не кажи, щоб коли з подругами пiшла. Було мати стане їй казати: "Пiшла б, доцю, на вулицю: бач, тепер весна, вона раз красна. Пограла б з подруженьками у хрещика, пiсеньок би поспiвала". Так де ж! "Лучче я, — каже, — на те мiсце, упоравшись, та ляжу спати, ранше устану, замiню твою старiсть: обiдати наварю i батьковi у поле понесу. А на вулицi що я забула? Iграшки та пустота, та, гляди, станеться, хоч i не зо мною, хоч i аби з ким, яка причина, та опiсля i страшно вiдвiчати за те одно, що й я там була! Нехай їм виясниться, не пiду!" А про вечорницi так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: "Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцiмто прясти, та замiсть того пустують, жартують та вчаться горiлочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Прiська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи".

Отак було говорить-говорить, то, гляди, одна перестане ходити, далi друга, третя; а далi i зовсiм мода перестане, щоб ходити. То й дякують добрi люди, а найбiльш матерi. А там опiсля нечистий таки вп`ять силу озьме, пiдцюкне й потягне низку добру до погибелi.

Тiльки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весiлля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бiгати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у недiленьку, посидить, пообiда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщiй додому; розiбралась, роздяглась, давай пiч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було нiколи не поспiшиться.

Отак, раз, на клечальнiй недiлi, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сидiли бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькi, очi веселенькi, як зiрочки; на виду рум`яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки пiдперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрi, шкаповi, з пiдковами. Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п`ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривеник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцiм тiльки копiйку дав.

От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дiвчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: "Нехай, — каже, — другi сiдають, а менi i тут добре".

Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади — поперед усiх: тiльки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобi хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб.

Познiмали страву i поставили горiхи на стiл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятаться; щебечуть, регочуться, вигадують дещо промiж весiльних пiсеньок, а наш Василь сидить, мов у лiсi, сам собi один: нi до кого не заговорить i нiкуди не гляне, тiльки на Марусю; тiльки вона йому i бачиться, тiльки об нiй i дума; неначе увесь свiт пропав, а тiльки вiн з Марусею i зостався: нi до чого і нi до кого нема йому нiякого дiла.

Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хiба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь — мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщiй i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервонiла, i вп`ять iззирнуться меж собою.

Думає сердешна Маруся, що, мабуть, се з очей їй стало, та й каже собi: "Пiду лишень додому"; так думка така нападе: "Он той боярин, що у синiм жупанi, чи вiн чи недуж, чи що? Та як пiду, то щоб вiн ще гiрш не занедужав, i нiхто йому не поможеть; бач, як жалiбно дивиться на мене i буцiмто й просить: будь ласкава, Марусю, не втiкай вiдсiля! Добре, добре, зостанусь!"

А Василь собi нудить свiтом i не зна, на яку ступити. Розчумав трохи, що бояри цятаються, та й дума: "Ке лишень поцятаюсь я он з тою дiвчиною, що сидить смутна, невесела". Тiльки, сердека, протягнув руку, так неначе йому хто шепнув: "Не заньмай її, ще розсердиться: бач, яка вона одягна та пишна! Се, мабуть, мiщанка; вона з тобою i говорити не захоче". Поблiднiє наш Василь та вп`ять i похмуриться. Далi збиравсь-збиравсь, та як дружечки дуже почали спiвати, а весiльний батько з матiр`ю частiш стали горiлочкою поштувати i пiднявсь гомiн по хатi, вiн таки хватив у жменю горiхiв та до Марусi: "Чи чiт, чи лишка?" Та як се промовив, так аж трохи не впав iз ослона на спину: голова йому закрутилась, в очах потемнiло, i нестямивсь овсi.

Та й Марусi ж добре було! Як заговорив до неї Василь, так вона так злякалась, як тогдi, як мати на неї розсердилась: а се тiльки одним один раз i було на її вiку, як, принiсши вона вiд рiчки плаття, загубила материну хустку, що ще вiд її покiйної матерi, так за те-то на неї мати сердилась було, і хоч не довго, та вона — крий боже! — як було злякалась. Отже i тепер так їй було прийшло: якби можна, скрiзь землю б провалилась або забiгла куди, щоб i не дивитись на свого боярина. Та й що йому казати? Як скажу "нечiт", то вiн подума, що я чванна i не хочу бiльш з ним цятатись, а вiн так чи смутний, чи сердитий, а тiльки жалко на нього дивитись. Скажу "чiт". Що ж? Як стала силуватись, щоб промовити слово, так нi жодною мiрою не може сказать: губи злиплись, язик мов дерев`яний, а дух так i захватило. Дивиться, що й Василь з неї очей не спустить, i горiхи у жменi держить, i жде, що вона йому скаже; от їй того жалко стало, на велику силу та тихесенько, так що нiхто й не чув, промовила: "Чiт!" — та ззирнулась з ним. I сама вже не стямилась, як узяла з Василевої жменi горiхи, та як схаменулась, як засоромилась!.. Крий мати божа!.. Аж ось, на щастя їх, крикнув дружко: "Старости, пани пiдстарости! благословiте молодих вивести iз хати надвiр погуляти". Тут i усi рушили iз-за стола та, хто куди попав, мерщiй надвiр, дивиться, як будуть танцювати. От i Марусi, i Василевi неначе свiт пiднявсь, полегшало на душi, вийшли й вони з хати.

Троїста, музика гра, що є духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замiсть баса сам скрипник скрiзь зуби гуде та прицмокує. От i розколихались нашi дiвчата: вийшла пара, а там друга, пiшли у дрiбушки. Нiжками тупотять, пiдкiвками бряжчать, побравшись за рученьки, виворочуються, то вп`ять розiйдуться та, як утiнки, плавно пливуть, тiльки головками поводжують, то вп`ять у дрiбушки... Вже й потомились, вже i хусточками утираються, вже б їм i годi, вже i другим хочеться потанцювать... так що ж бо? — музика гра та й гра! Вже одна iз дiвчат, Одарка Макотрусiвна, ледве ноги волочить, пiт з неї так i тече, притьмом просить музику: "Та годi-бо, дядьку!.. та перестаньте-бо... ось уже не здужаю!.." Та що ж? Музика гра та гра!.. Далi скрипник закiнчив i пити скрипочкою попросив... От дiвчатам годi, поклонились музицi i пiшли до гурту.

— Ану, горлицi! — гукнув з кучi Денис Деканенко, розтовкав людей кулаччям, потяг до себе з кучi Пазьку Левусiвну, i став з нею, i дожидається, поки почастують музику. Розставив ноги, у боки узявсь, шапка висока, сiрих смушкiв, з червоним сукняним верхом, набiк йому похилилась, усами поморгує, на всiх погляда й приговорює: "Отже узявся танцювати, та, може, i не вмiю! Повчитись було у кривого Хоми, що на дерев`янцi ходить". Як се почули люди, так i зареготались. Кузьма, таки старий Коровай, той i каже: "Отак! отой навчить добре, сам ходячи на однiй нозi". А Юхим Перепелиця смiявсь-смiявсь, аж йому сльози потекли, та й каже: "Оцей не вигада! Ну, вже так!" А Денис стоїть, неначе i не вiн, i не всмiхнеться.

Напивпщсь горiлки, музика i вчистила горлицi. Як же розходивсь наш Денис, так що батечки! Там його морока зна, як-то мудро тодi танцював! Як же вдарив навприсядку, так ногами до землi не доторкується, — то поповзе навколiшки, то через голову перекинеться, скакне, у долошки плесне, свисне, що аж у вухах залящить, та вп`ять в боки, та тропака-тропана, що аж земля гуде; а там стане викидувати ногами, неначе вони йому повиломлюванi; а далi пiдскочить та вп`ять навприсядку, та около Пазьки так кругом i в`ється та приговорює:

Ой дiвчина горлиця

До козака горнеться;

А козак, як орел, 

Як побачив, та i вмер...

Добре було Денисовi так бришкати без Василя; а той би його заткнув за пояс чи у танцях, чи так у речах або в молодецтвi, бо вiн собi був на те уродливий. Коли було озьметься за танцi, так i не кажи, що годi: перетанцює яку хоч музику; коли ж пiдвернеться до дiвчат, то вже нi на кого бiльш i не дивляться, тiльки на нього i його одного слухають, а на опрочих плюють; коли ж пiдсяде до старiших та стане загинати їм свої балянтраси, так усi, i старi i молодi, сидять та, пороззявлявши роти, слухають хоч до пiзньої ночi.

Такий-то був наш Василь до сього часу. Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: "Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась... А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сiї думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiєї хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорює, та, чи менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про мене..."

— Чого так зажуривсь, Семенович? — сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. — На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили.

— Не хочу люльки, — каже Василь, — трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.

— Цур йому, — каже Левко, — ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх рук.

Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб`язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:

— Де Кубракiвна? — каже, — Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся).

— Нi, — каже Левко, — нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.

Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:

— А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або прикажчикiвна?

— Нi, — каже Левко, — тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.

— А що ж то за Маруся? — спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.

От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.

`Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп`ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.

Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.

— Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?

— Нi, не плачу, — каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. — Отсе їм, — каже, — моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?

— Та перетанцювалась собi на лихо, — каже Олена. — Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.

От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:

— А який же боярин, чи не старший?

— I вже старший, — забормотала Олена, — сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому:

Старший боярин — як болван:

Витрiщив очi, як баран.

Обручами голова збита, 

Мочулою свитка зшита, 

Личком пiдперезався, 

У бояри прибрався.

От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.

— А може, вiн i не вмiє? — спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.

— Хто? Василь не вмiє? — аж скрикнула Олена.

— Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.

Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп`ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.

Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:

— Приспiвай же йому вже, та добре.

— Та се не йому! Хiба ти не чуєш? — крикнула до неї Олена. — Се я Василевi хочу приспiвати.

— Та що там за Василь тобi дався? — каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) — От, не видала твого Василя, — каже, — i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи забрiв сюди?

— Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському...

— Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, — ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.

— Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було...

Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.

Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись... Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам`ять. Хоч би на смiх вони менi сказали..." Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: —— Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?

— Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! — обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

— Ох, менi лишенько! — скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого i об чiм.

— Той тебе любить... про кого... ти думала... — казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.

— Та я... нi про кого... не думала... я так... — сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що — зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: — Хто б то мене й полюбив?..

— Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп`ять насилу дух перевiв i каже: — Я знаю такого...

— Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку... От i стоять вони обоє, сердешнi, i не знають, на яку ступити, i чи йти їм куди, чи що робити?

Вже сама Олена прийшла до Марусi й питається: чи вона тутечки довго буде?

— Нi, — каже Маруся, — уже менi пора й додому. Нiчого бiльш тут дожидатись. — Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!

— I я отсе йду додому, — каже їй Олена, — мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходiм завтра укупi на мiсто, мати казала дещо купувати, так ходiм зо мною; ти таки усе лучче знаєш.

— Добре, ходiм. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю, заходь тiльки за мною, — сказала їй Маруся.

— Зайду, зайду. Жди мене до сход сонця. Ходiм же тепер укупi додому та в перекупки купим кисличок.

От подруженьки, побравшись за руки, i пiшли собi.

Зоставсь Василь i стоїть, сам не свiй. По його думцi, вiн, бачиться, закинув Марусi наздогад, що се вiн її любить, i дума: "Коли б вона не мала кого на приметi та щоб його хоч трохи любила, то бiльш би йому нiчого i не треба; не хотiв би нi грошей, нi панства. Так-бо почервонiла, як я їй став закидати, що її полюбив, i очицi опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже, вiрно, з серця; а як пiшла за Оленою, то не тiльки йому i словця не сказала, та i не глянула на нього".

Сумувавши, пiшої вiн назирцем за Марусею i бачив, що вона аж поки ввiйшла у другу вулицю, то аж тричi оглядалась, — а чого? Хто її зна! Дiвчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцiмто i не люблять, хто їх займає.. i буцiмто й сердяться, а там собi нишком так його люблять, що й сказати не можна! Та таки i тiї правди нiгде дiти, що iнша дiвочка, ще молоденька, що зроду вперше побачить такого парубка, що їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що з нею дiється. На думцi, так би на нього усе i дивилась би, i говорила б усе з ним з одним, i сiла б бiля нього, та чогось-то усе стидно; хоч нi душi нема близько, а їй здається, буцiмто усi люди так на неї i дивляться; або хоч i не дивляться, так по очам пiзнають, що вона з парубком говорила. Отим-то така i жахається, i втiкає, нi слова не вказавши парубковi, що залицяється до неї; як же вiдбiжить вiд нього, та й сама жалкує, та-ба! вже не можна дiла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердиться та ще удруге стане ляси пiдпускати, так ще не зовсiм бiда; а як же подума: "Лихо її матерi, яка пишна! Цур їй!" — та й пiдвернеться до другої, так тогдi вже зовсiм лихо! I сумує, сердешна, i нишком поплаче, та притьмом нiчого робить! i вже ж самiй його не заньмати, щоб не сказав: "Сама, — каже, — на шию вiшається".

Смутна прийшла додому наша Маруся, та тiльки не об тiм. Вона думала, що Василь її не любить, а коли б любив, то зараз прямо й сказав би, а то про когось другого казав, а об собi нi пiвслова. "Та й Олена ж казала, що хазяїн бере його у прийми, та се вже певно, що вiн любить хазяйську дочку. Та як її i не любить? Вона собi городянка, мiщанка, та, кажуть, хороша та й хороша! А, думаю, як убереться, так намиста ще бiльш, чим у мене; а скриня з добром мала? Та ще, думаю, i не одна; там, може, такi великi, та розмальованi, та на колесах; а подушок, подушок! так, може, пiд саму стелю... Так куди вже йому до мене! Вiн на таких i не подивиться". Ось так думала Маруся, прийшовши додому i сiвши у хатi на лавi.

Дивилася стара Настя, мати її, лежачи на полу та стогнучи вiд недуги, що дочка її сидить смутна i невесела, — i нiчого про весiлля не розказує, i за дiло не приньмається; дивилася довго, а далi стала питати:

— Чого ти, доню, така невесела, мов у воду опущена? Чи не занедужала, нехай бог боронить? Глянь лиш, як ще й ти звалишся, що батько з нами буде робити? Кажи-бо, що в тебе болить?, 

— Нiчого, мамо! — каже Маруся.

— Чи не порвала намиста, жартуючи на весiллi? — пита Настя.

— Нi, мамо!

— Чи не зобiдив тебе хто? То батьковi скажи, вiн зараз уступиться.

— Нi, мамо.

— Так, коли ж нема нiчого, так чого так сидiти? Iшла б по воду: пора наставляти вечеряти.

— Зараз, мамо! — сказала Маруся, а сама нi з мiсця.

Дожидала мати, дожидала, далi вп`ять за неї: i уговорювала її, а далi i сварилась на неї; так вже насилу та на превелику силу розколихала її, що вона роздяглась i, не поховавши гаразд нi скиндячок, нi намиста i нiякої одежi, узяла кошик, щоб то ув огородi зiлля нарвати, та замiсть огорода пiшла до криницi по воду, неначе з вiдрами; iде i байдуже; та вже як прийшла до криницi i як стали над нею люди смiятись, так вона тодi схаменулась i мерщiй додому.. Що ж? I додому вернувшись, не лучча була; затопила у печi i приставля горшки порожнi; замiсть пшона, щоб замняти борщ, вона сiль тре у макотертi та пiдлива борщу... I що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги, так що i старий Наум, вернувшись додому i дивлячись на таке її порання, аж сам дивувавсь.

Сяк-так вiддавши вечерю, Маруся пiшла до корiв, а Настя стала журитися i каже Наумовi:

— Ох менi лишенько тяжке! Що ж отсе з Марусею дiється? Каже — зовсiм здорова, а за що не приньметься, що не почне робити, усе не до ладу, усе не так, як треба. Та чогось собi чи журиться, чи що? Нехай бог боронить, чи не з очей їй сталось?

— У вас, у жiнок, усе з очей, — заворчав Наум, — Чи дитина змерзла на холодi, чи дитинi душно в хатi, ви кажете: з очей; голодна, їсти просить — з очей, наївшись, не хоче — i то з очей; чи засмiялась, чи зажурилась, чи сiла, чи встала — усе з очей, усе про все у вас очi. А що очi можуть зробити? Нiчого; дивляться собi на свiт божий та й годi. Рукою чоловiковi бiду зробиш, а язиком ще й гiршу, а очi нiчому не привиннi.

— А чому ж баби, котрi знають, та й злизують i шепчуть? Якби воно нiчого, то нiчого б i не робили, а то...

— На те шепчуть i злизують, щоб таких дурникiв дурити, як ти i прочiї. Потурай тiльки їм: вони, пожалуй, радi, щоб тобi за все, про все шептати, аби б грошики лупити. А хто що може чоловiковi зробити, опрiч бога милосердного? Вiн нашле бiду, вiн i помилує; тiльки молись i його одного знай; а з тою бiсовщиною, з ворожками та знахурами, — не водись. Помолись, Насте, хоч лежачи, богу, коли не здужаєш пiдвестись; i я таки помолюсь, то й гляди, що Маруся наша завтра зовсiм здорова буде. Мовчи ж, он вона iде.

Маруся, зовсiм упоравшись i поприбиравши, розпитувала матiр, чого треба на мiстi купити, i узяла у батька скiльки треба грошей, послалась на лавi, помолилась богу i зверх усього ударила три поклони, щоб вже бiльш не думати про Василя, її так батько вчив:

"Коли, — каже, — тобi чого треба або журба тебе озьме, — зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобi нужда, i жди певно вiд нього милостi. Вiн наш отець, вiн зна, що кому i у якоє урем`я послать".

От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? I сон її не бере. Те й дiло, що дума... та не об Василевi, де то вже! Вона його i знати не хоче... Та й нащо їй вiн... "Вiн досi вже посватаний; адже i хусточка у нього, що з кишенi виньмав, то не хлоп`яча, а притьмом дiвоча, i вже, вiрно, вона йому подарувала... та вiн же невеселий на весiллi був... ото, мабуть, скучав за своєю голубкою... та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Вiн собi i сидiв, неначе один у лiсi, нi на кого i не дививсь..." Далi здохнула i дума: "I мене заняв тими горiхами, аби б то вже так!.. Нi, Василю, не нашим дiвчатам об тобi думати, у тебе є своя... От уже любить її, думаю?.. Бачиться, усе об нiй так i думав, бо ув очах так i видко були слiзоньки... тепер вже вони досi укупочцi... i вона вже, вiрно, цiлує його у тiї оченьки, що, як блискавка, як згляне, так i сяє... от вже не нацiлує вона їх!.. Того ж то вiн по нiй мав плакати... Чого ж я отсе плачу?.. Ох, горечко менi тяжке!.. Коли б була знала, не ходила б на те весiлля!.. Нащо було розпитувати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсiм про нього i не думаю... та й вiн же про мене теж. Може, вiн думав, що... теє-то... я б то... що каже: я знаю такого, ще тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже вiн посватаний... Бог з тобою! Нехай тобi бог помага! I оженися, i любися... Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила... Тепер засну вже... Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб`ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись... А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть... бо, мабуть, i весiлля швидко буде... То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля ходила?.."

От так-то бiдна Маруся, не хотiвши й споминати про Василя, тiльки об нiм однiм i думала, i хоч би тобi на часиночку очицями звела; плакала та журилась цiлiсiньку нiч. А й довга нiч у нас на клечальнiй недiлi! Вечiрня зоря ще не погасне, а свiтова вже й заньмаеться; блисне Вiз, та вже докотившись до сход сонця.

От i тепер. Тiльки що зiрочки засяли у бога милосердного на небесах, тiльки що розсвiтилися, та й то не зовсiм ясно, а неначе скрiзь серпанок... Соловейко стих бiля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вiтерець заснув, i гiлочки по садкам, дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько... Аж ось — недовго: зiрочка покотилась... далi друга... третя — i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi — i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам... От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками... тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, — що настає вп`ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, — з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав... то стихне, нiби пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок... а як промеж того ще й носичками поцiлуються... тут вiн уже й не стямиться... зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!

От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаєш: "Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!.." Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..

Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутiї гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв`я дерева по лiсам... i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса... I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самiї небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть... викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало: "Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло своє... i що то: увесь мир iзрадувався!..



 1832 р.




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Григорій Квітка-Основ'яненко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо