Маруся Богуславка
Пісня 8-9 ПІСНЯ ВОСЬМА
ДУМА ПЕРВА
І
Горить лампада ярко, аж палає,
Неугасима жертва, дар любові,
Що й турчинові душу просвіщає.
Дає високі мислі й козакові...
Се чисте серце так горить-сіяє
У мороці глибокім ізувірства,
Що з Бога правди людям виробляє
Чудовище ненависті да звірства.
Ума й науки бич, корону суєвірства.
ІІ
Постила цілий день старенька мати,
Крижем перед Пречистою лежала,
Щоб непорочну трисвяту вблагати,
Немов якого турка-яничара,
Послать її дочці тиху кончину.
"А на мене, стару, — рече, — всі муки,
Що мали впасти на мою дитину,
Перенеси — аж до душі розлуки...
Нехай за доччину вину страшенно гину!
ІІІ
Нехай до Бога я, мов дим од жертви
Кривавої, здіймусь і преблагого
Умилосерджу, щоб сі кості мертві
Воскресли для блаженства неземного,
І вкупі з ним, вовіки незабутим,
І бідною Марусею моєю
В Твоїм чертозі святопресловутім
Жили й цвіли щасливою сім`єю...
О Боже! Не карай нас помстою твоєю!
IV
Се, може, нас біда за те постигла,
Що я дочку в коханні покривала,
її любов, мов немовля, пестила
І рідним сином бесурменця звала.
Чи, може, я Тобі не догодила,
Що і в неділю дещицю робила, —
Не кожну п`ятінку постом постила,
Не кожне свято приносами штила...
Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!"
V
І, впавши ниць, хрестом стара лежала,
Стогнала стиха, мов уже кінчилась,
І, як листок осінній, трепетала:
Бо їй Пречиста в омряці з`явилась.
Мережаний божник зробивсь престолом;
Божниця темна зорями окрилась,
І янголи, злетівшись там собором,
Співали, ніби архирейський крилас;
А серед них якась людина засвітилась.
VI
О Боже! Се ж сіяв небесним світом
Той, хто явив їй образ Твій пречистий.
Як сонце праведне барвистим літом,
Блищить на нім одежа снігом чистим.
Возносить він молитву, мов кадило,
І воздіяніє руку своєю творить...
Ущухло все кругом і заніміло:
Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить:
Тим, як листок, тремтить запостуване тіло.
ДУМА ДРУГА
І
"Матусю, зіронько! — рече Маруся,
До матері припавши головою. —
Чого ви тремтите? Я не боюся
Тепер і пекла, й сатани самого". —
"О доню!.. — І встає мов з мертвих мати. —
Я бачила святе, предивне диво...
Не маю слова, щоб оповідати...
Боюсь промовити що-небудь криво
Про те, що прорекла Цариця милостива". —
ІІ
"Яка цариця?" —
"Пресвята, пречиста
І поки світу преблагословенна.
Тепер уже в квітках тропа терниста;
Тепер блищить, мов рай, темниця темна.
Я бачила й його в вінці святому,
Кому нема в мене іменування, —
Отця твойого у житті земному...
Сподобивсь він на небі царствування.
О доню! Вже нема печалі й воздихання". —
III
"І не повинно бути!" —
Чий се голос?
Чи з-під землі, чи з неба?..
Стуманіли
Обидві, і заворушився волос
В обох на голові, і поніміли...
І незримою рукою
Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освітилась.
Сонечко, мов жар, горіло,
Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
Над бездонним горем.
Освітило теплим світом
Божники з богами,
Що стояли під квітками
Та під рушниками.
А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
На руках держала, —
Вірної любові й жизні
Символ благодатній...
Його й простий розуміє
Серцем розум хатній.
І в тім світі теплім, тихім,
Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
Ангелом явився.
Став і до Марусі руки
Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
Постать говорила.
І немовби їй молився,
І немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився...
Се був той, хто дав їй берло
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, —
Берло, жизні знак і смерті,
Ключ, що відмикає
Всі в`язниці і на волю
В`язнів випускає.
І взяла той ключ Маруся,
І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
Мовчазна упала.
Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволі повертати
Волю чоловіку...
"Встань, свята, небесна діво! —
Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утіхо!
Я у тебе сей знак власті
І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.
Положи його, кохана,
У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
На чужій чужині.
І нехай дива він творить,
Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
І напоминає". —
"О грозо і каро миру! —
П рорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
Правду не боюся.
Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцілувала,
Бо й люблю, й любила.
І люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покіль серце б`ється в грудях,
Перестать не мушу!"
Осміхнеться цар: "Кохана!
Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.
Тільки помисли від мене
У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
Знаю скрізь по світі.
Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
І на всяку кривду маю
І суддю, і ката.
Се ж не кривду ти вчинила".
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовіки!
Ти його тогді любила,
Як мене й не взріла...
За його любов ти царства
Взяти не схотіла.
Чи мені ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
Правди й честі море!
Дай мені на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тільки веселитись!"
Ще цареві не діймає
Українка віри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невіри:
"Я в галеру тріумфову
Золота поклала
І йому, мов ту полову,
Все подарувала". —
"Коли б ти в моєму домі
Всі скарби забрала
І на спомин козакові
Їх подарувала;
Коли б царство все забрала
З землями, морями,
І Стамбул попаювала
Проміж козаками,
А зо мною стала жити
У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
На царські палати.
Моя зоре, моя доле!
Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,
І звелів я в таємничій
Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
Обманив Заїру.
Заслужив козак твій смерті,
Но його скарати
Се було б найкраще в світі
Серце розтерзати.
Ні, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
Він тобі дарує.
Ти чинила, що хотіла,
Як верховна сила,
І мені дарами тими
Духа веселила". —
"Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду...
Не прийми сього за зраду
Ні в тяжку досаду:
Коли б хто мені корони,
І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
І всі міліони,
Міліони міліонів
Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
З любленим розлуки.
У гіркій, мізерній долі
З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
Над царми сидіти". —
"Ой, мій царю, ти правдивий! —
Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
На твої палати!
І нехай тебе наставить,
Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.
Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов... Із нею й жити,
І вмирать одрада.
Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.
Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.
Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в`яже!" —
"Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.
Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.
В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:
Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.
Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім`ї,
Рідними зробити.
Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.
І бере дух злоби дикий
Гору над любов`ю,
І ввесь Божий світ великий
Заливає кров`ю.
І воює, і руйнує
Всюди духа правди,
І нема людському серцю
Між людьми відради.
Я одну відраду маю,
Що меча стискаю, ,
Світ широкий озираю
І за лжу караю.
Сим мечем я покарати
Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
Звик по світу лапу.
І найперш усього вдарю
В передмур`є церкви,
Баламутниці народів,
За живих і мертвих, —
В передмур`є, де руками
Русь ляхові служить"
З єзуїтами ксьондзами
Накладає-дружить.
Ми чотири вже столиці
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,
Що своїм кощунством в Римі
Вірі в Бога шкодить
І гарем в Єрусалимі
Для прочан заводить *.
Гроб замученого Бога 65
Кров`ю обливає,
Чистоту його чертога
Торгом оскверняє.
А я п`яту завоюю,
Як ляха зруйную,
І тобі, царице люба,
Київ подарую.
Слухай же, моя надіє,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.
Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Від кого добра постане
Більше нещасливим, —
Тим, що в тьмі сидять і в сіні
Смертній погибають,
Ні впокою на Вкраїні,
Ні пуття не мають.
Я в твоїх руках престольну
Цеху зоставляю:
І тебе, царицю вольну,
Чтить повеліваю.
Вже одна в нас Роксоляна
Розумом світила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.
Полюби мене за душу,
Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
Щирої поради.
Я з усіх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
У твої палати.
Розпитайте в них обидві,
Де які звичаї,
Де такі видали злидні,
Як у вашім краї.
Де таке видали п`янство,
Дике грубіянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?
Ти людей між ними знайдеш,
Що світ облітали,
Навкруги землі дорогу
По морю верстали.
Може, й інше станеш мислить
Про свою країну
І не рай побачиш дома,
А страшну руїну.
Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край пліндрує
І татарськими руками
Рік у рік руйнує,
Бо піснями хижу здобич
Славить-вихваляє,
По старих нові нещастя
В селах засіває.
Ще ти по світу, серденько,
Оком не ширяла,
У віконечко маленьке
З хати визирала.
За віконечком же світу
Крильми не злітати,
Мислями не перемірять,
В книгах не списати.
Ще не вповні сад розвився
У твоїй ограді,
І не все благоухає
В пишнім вертограді.
Пасучи щасливі очі,
Будем літа ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.
А тим часом, о царице!
Глянь на Україну,
Спогадай свою останню
В тій землі годину.
Побіч серця золотого,
З розумом високим
Ти не вдіяла б нічого
В тім багні глибокім,
Де одно одного топить,
Одно `дного давить,
Собі славу з того робить,
Чим себе безславить.
Тут живеш ти в упокої,
Пані повна дому,
Не підвладна в нім нікому
І мені самому.
А щоб жити й не тужити
По тій Україні,
Ти собі знаходиш пільгу
В щедрій милостині.
Паніматко! Я й до тебе
Річ мою `бертаю:
Вас обох до діл спасенних
Добрих призиваю.
Серце чисте, милостиве —
Дар найкращий Бога:
Найповніша, найпростіша
До небес дорога.
Ти з Письма Святого знаєш,
Що сини Адама
Прийдуть од восток і запад
В рай до Авраама 67
І возляжуть опочити
На святому лоні,
У якому б не родились
Темному законі.
Серце чисте, без лукавства —
Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
Всім одна дорога".
Тут Осман мій до Марусі
Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
Тихо віддалився.
ДУМА ТРЕТЯ
"Мамо, зіронько! Пречиста
Нас обороняє:
Люте серце азіатське
Кротостю сповняє". —
Так промовила небога,
І обидві впали,
І, мов діти, до німого
Лику промовляли:
"Чудотворная святине,
Божа благостине,
Нам прибіжище в невірній
Стороні єдине!
Сохрани нас, заслони вас,
Благодатна Мати!
Дай нам чудеса, мов крилас,
Дивні воспівати!
О Пречиста! Ти все можеш:
Можеш скелі-гори
Розкопати і дорогу
Проложити в морі;
Кам`яне, несите кров`ю
Серце обернути
І небесною любов`ю
До людей натхнути.
Ти вже чудо сотворила
Між чудес велике:
Несподівано зробила
Кротким серце дике.
Сотвори ж, да спасемося
3-між сього поганства,
В рідний перенесемося
Край до християнства!
Дай крилі нам. Божа Мати,
Крилі голубині,
Як витали, знов витати
В рідній Україні!
І нехай твій лик явленний
В край наш завітає
І народ благословенний
Навкруги збирає!
Нехай людські очищає
Душі там од скверни
І від Росі одвертає
Нарід сей мерзенний.
І нехай усі трудящі,
Всі обремененні
Веселяться, мов гулящі,
О Твоїм спасенні!
І, забувши всі тривоги,
В молитвах зіллються,
І в божественні чертоги
Духом вознесуться!
Ти, свята, всепіта Мати,
Повна благодати;
Дай нам рідний край вбачати,
Бога прославляти!"
ПІСНЯ ДЕВ`ЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
О Києве, оманна просторік святине,
Безодне мідяків дурних мозольних!
В тобі останній глузд народу гине
По капищах безумно-богомольних...
По капищах твоїх многопрестольних
Теряють розум вкупі з мідяками
Ті, що в своїх роботах потогонних
Бідують-б`ються по ріллях з волами
І хлібом діляться з попами-туманами.
ІІ
О Києве! Ти ідеали віри
Старої нам в ділах нових являєш,
Що поночі снували суєвіри,
Ти повидну утоком затикаєш:
Основину, що древні ізувіри
Тобі, мов дику мрію, завішали, —
Ту, що ченці й попи понапрядали,
Мережиш зрадами безпутного козацтва
І безощадностю лихого гайдамацтва.
ІІІ
Що поп`яну тобі в шинках співалось,
Ти по-тверезу книжним складом пишеш
І, щоб лихе знов тліло та займалось,
На попели руїнним духом дишеш.
Нам з Музою тепер одно зісталось:
Твоїм сліпим письменством гордувати
Твою наслідню мрію зневажати,
І зло, що ти хотів би вихваляти,
Таким, яким воно бувало, змалювати.
IV
Співай же. Музо, про ту лжу велику,
Що вагонить над Сходом і Заходом,
Збиває письмаків із пантелику
І туманом лягає між народом.
Нехай з святійшим тим, мовляв, синодом
Та з папою безгрішним верховодять
І свій кукіль всівають год за годом:
Твої посіви всі колись посходять:
Письмацькі куколі пшениці не зашкодять.
ДУМА ДРУГА
І
Не чорна хмара суне-наступає
На темно-сиву непроглядну хмару:
Чабан добутків папських придуває
У патріаршу київську отару.
Отари стережуть бровки кудлаті,
Гавкущі, злющі, хоть і не голодні:
Ченці, жерці ротаті та пузаті,
Умом сухі, мов ті степи безводні, —
Блукаючі огні болотної безодні.
ІІ
Сі пастирі кладуть за вівці душі,
Та не свої чернечі, а козацькі:
Бо, починаючи від договору в Буші,
Благословляють купи гайдамацькі;
Підучують за православну віру
Стояти кріпко, сиріч пліндрувати
Ксьондза-уніта і ляха-невіру,
А жиду пільги й спуску не давати:
Бо він од Господа і від людей проклятий.
ІІІ
Релігія любві тут обернулась
В релігію ненависті гидкої,
І в темнім богомільстві злість проснулась
Варязької старовини страшної,
Як ми Болгарію в крові топили 68,
На кіллє полонян своїх стромляли,
А з наших черепів ковші робили
І на костях кривавих пирували-
Герої, що себе тиранством прославляли.
IV
Чабан добутків папських Оборницький 69,
Гладенький, чисто голений, блискучий,
Ізвивстий отаман єзуїтський,
Під язиком ховає яд гадючий
І крадеться до сонної отари
У загородь, у Лавру чудотворну,
Де наші предки сотні літ куняли
Під гук ірмосів, кондаків, трезвону,
Знайшовши в них собі від пекла оборону.
V
Тихенько крадеться отаман єзуїтський,
Мов чоботом проміж яєць ступає,
Дарма, що з ним вельможний пан Брольницький
Як півень, вгору носа задирає,
Як хижий раріг, зиркає очима,
Сап`янцями скрипить, в підкови креше,
Пишається широкими плечима,
Перснями бороду-лопату чеше
І про свій древній рід за кожним словом бреше.
VI
І риба немала сей пан Брольницький:
За ним шляхетний почет виступає
Він, каштелян і райця королівський,
Послом ченцям себе тут об`являє.
Ведуть посла в трапезу і медами,
Ще з Туровських пивниць, гостей шанують *
Бо, хоть Потія вигнали киями 70,
А королеві все-таки голдують
І хочуть знати, що від речника почують.
VII
"Се, мабуть, Рутському 71, так як Потію,
Дає король чуже добро й надбаннє...
Та є в нас чим його турнути в шию
І низове купити отаманнє.
Святі отці печорські та Успеннє 72,
Наш древній образ, темний, чудотворний,
Не презрять нашого до них молення,
Коли б ізнов на нас прийшов день чорний...
Втікатимеш од нас, вужако ти проворний!"
VIII
Так пошептом ченці ксьондза вітають,
Що справді, мов той вуж, між ними в`ється...
До нього повні кубки вихиляють.
Він, мов сріблом дзвенить, сміється...
"Се мій речник, — промовив пан Брольницький, —
Бо я посольських прав не розумію.
Я каштелян і райця королівський,
Но раяти в обозі тільки вмію,
А в справах потайних туманом туманію.
ІХ
Хоч мій отець на Полоцькім владицтві
Давно мені нагрів був місце тепле,
Та ні, нехай в церковному дідицтві
Кунцевич 73 в дзвони дзвонить, в било клепле;
А я мечем волю собі дзвонити,
Як славні пращури мої дзвонили,
Що замок наш, Брольник Великий,
Від Батия 74 над морем боронили
І флот його з гармат розбили й потопили". —
Х
"Оце ж то й горе, що місця в вас гріють
На всі владицтва та й архімандритства
І всобиці між Руссю й Руссю сіють
По хижому наказу єзуїтства", —
Так відказав послові Плетенецысий 75,
Колись юркий маршалок повітовий,
Тепер святий архімандрит Печорський,
До бою за своє добро готовий,
Як се показує й покій його столовий.
XI
Скрізь по стінах Трапезної світлиці
Під склепом старосвітської будівлі
Пищалі семип`ядні, гаківниці,
Луки, сагайдаки, шаблі висіли.
Бо й Тур-архімандрит 76 ходив войною
З козацтвом грошовим в Литву шукати
Печорського надбання, і святою
Підмогою Пречиста Божа Мати
Дала йому добро своє в ляхів одняти.
XII
А Плетенецький Єлисей потужно
Успенія святого "хліб духовний"
Хранив і боронив. Стояли дружно
Ченці та козаки за чин церковний,
За ту благочестиву древню віру,
Котра нічого більш не вимагає,
Як пліндрувати всякого невіру
І кожного, хто лишні гроші має,
Та з єзуїтами й ляхами накладає.
XIII
Поглядує на нього Оборницький
З-за кубка срібного, мов лис хвостатий,
Не знає, що сказати пан Брольницький,
Посел, на розум дуже небагатий.
"Вельможний пане мій архімандрите! —
Озвавсь речник. — Не час про те гадати,
Як нам "хліби духовні" поділити, і
По правді "столиці" пороздавати
І надбане з мирян добро попаювати.
XIV
Не час і не пора: бо з-за Дунаю
Погрожує, мов Божий суд, руїна
І нашому, і Дніпровому краю...
Заллється полом`єм вся Україна,
Почезнуть села й городи з церквами,
В монастирях медів не будуть пити,
І там, де ми бесідуємо з вами,
По пустках сови тільки будуть вити
Проміж німих могил свої пісні квилити". —
XV
"Сіль на язик тобі! Печина в зуби! —
Гукне старий чернець, рудий і сивий,
Обтерши чорною полою губи. —
Що се нам лях провадить нечестивий?"
І, мов дрімучий бір, заколихались
Чернечі голови під намітками,
У пеклі тканими. Ченці шептались
Один з одним, немов дуби з дубами
Або розпатлані вночі відьми з відьмами.
XVI
Ворожий дух між Руссю і ляхами,
"Лукавий" дар гнилої Візантії *,
Владикував над ницими умами
І в душах покріпляв інстинкти злії.
За кубками солодкими сиділи,
А д` серця кров недобра приливала,
І, мов вовки, із-за пеньків гледіли...
Гостей така ж ненависть розбирала,
А шляхта молода аж шабельки стискала.
XVII
Один речник, як місяць понад хмари,
Угору над темнотою здіймався.
Достав з кишені срібні окуляри,
Надів, блиснув і мовчки осміхався.
Йому Брольницький подає цидулу,
Інструкцію рекому королівську,
Читає він, почавши з артикулу
Про ту спасенно-мудру власть попівську,
Що вміє козака гнуздати мацапуру.
XVIII
"Від оних давніх літ, як прилучилась
З Литвою Русь до польської корони,
Печорська лавра славою покрилась 77...
Течуть людей до неї міліони,
Щоб там мощам подвижницьким молитись,
Дарами штити всечесне Успеннє,
Святими молитвами просвітитись,
Прийняти від гріхів душі спасенне,
А тіла з тяжких недугів ісціленнє.
XIX
Вважаючи ж на жизнь благочестиву
Печорських іноків, ми простирали
З престолу нашу руку милостиву
І їм хліби духовні подавали.
Яко ж і в дальших часах обіцяєм
У нашій ласці братію держати
І на Успеніє, старим звичаєм,
Церковні добра щедро надавати,
А чесна братія нас мусить послухати.
ХХ
……………………………………………
XXI
Ченці осклабились і зуби скалять,
Мов перед лубкою ведмідь кудлатий...
Велику милость королівську хвалять,
Готові їй усяк допомагати.
Питають: що ж чинити з козаками,
Як прийдуть у печери сповідатись?
Якими посилати їх шляхами,
Щоб здобичі та слави набиратись,
І вповні, мов бджола, у монастир вертатись?
XXII
Киплять меди по кубках джереластих.
Премудрі надписи ченці читають...
Із-за борід, мов кущ лози, метластих,
Раз по раз кубків служки доливають...
За короля і за його наданнє,
Хлібів духовних інокам смиренним,
Іде гучне поза столом вітаннє
І розлягається під склепом темним,
Як гомін мертвих душ у тартарі підземнім.
XXIII
І, мов "козацьке сонце" серед ночі,
Що світить низовцям у гайдамацтві,
Блищали хижі єзуїтські очі
У темнім з роду в рід чернечім царстві.
"Панове! Я скажу вам щиру правду, —
До грецьких ницаків рече латинський, —
У таємничу королівську раду
Зібрались біскупи і нунцій римський:
Бо пише патріарх до них єрусалимський,
XXIV
Що християнству вже кінець приходить.
Уся земля понад трьома морями,
Котрою цар турецький верховодить,
Здвигнулась, ніби води під вітрами.
Ввесь мусульманський світ заколихався,
Як океан колишеться ревучий:
Народ невірний на войну піднявся,
Гогоче, мов та бездна бездну звучи,
Рикає, наче лев ногами землю рвучи". —
XXV
"Воістину, — рекли ченці, — се діло
Не людське, сатанинське, люте, дике!..
І грецьке християнство допустило
Таке насильство віри превелике?" —
"Се буде не над греками творитись:
Вони вже й так у турка під ногами.
Солома силі мусить покоритись...
А розпічнеться ся біда над вами, —
Над чудотворними печорськими мощами". —
XXVI
"Не діжде плід Агари навісної 78, —
Загомоніли бороди-лопати, —
Коснутись віри нашої святої!
Заступить нас чудовна Божа Мати.
Вона й од хижого Менгли-Гірея 79
Серед мощей нетлінних притаїлась
І знов на вопль юроди Досифея 80
У шаті новокованій явилась,
І Лавра знов її дивами збагатилась". —
XXVII
"Так, так! — рече понуро Оборницький
Серед ченців, мов у густому гаї,
І запиває жаль свій єзуїтський
На схизматицьку віру 81 і звичаї. —
Но, чуда іще, бачте, рід лукавий,
Прелюбодійіний рід, гласить Писание:
Тим нас Господь задля своєї слави
Підводить часто і під іспитаннє...
Тут от яке зайшло між нас питание:
XXVIII
Чи мислите сидіти все за муром,
Покіль Осман з потугами надійде,
Розправиться по-свійськи із джавуром
І потоптом по Україні пійде:
Чи нашим робом против азіата,
Прийнявши міч і щит святої віри,
Ще за Дністром стрічати супостата,
Хрестом йому загородити двері
І внівець обернуть усі його химери?
XXIX
Бо знайте, що на вас Осман прямує,
Не в Польщу йде, а в вашу Україну,
І, як Подільський Кам`янець зруйнує,
Тогді йому нігде не буде впину.
Тим скликать мусите ви все козацтво:
Нехай воно здобичну путь покине,
Нехай покине хиже гайдамацтво
І до Дністра всіма полками двине:
Бо зникне так, як дим, як іскра, в полі згине". —
XXX
"Не наше діло козаків скликати:
Рої козацькі широко літають.
Як в табори їх та в коші збирати,
Про се громадські тільки мужі знають.
Нас призвано на те, щоб молитвами
Пречисту да святих угонобляти,
Щоб не давать нечистому гріхами,
Мов повіддю, всі душі заливати
І в морі огнянім навіки потопляти".
XXXI
Так, скинувшись по слову, чесна браття
Понурилась у мед благочестиво.
Цураючись латинською завзяття,
На єзуїта інші позирали скрива.
"Гаразд говориш, ксьондзе пане-брате,
А в серці в тебе препогана думка! —
Чернецтво стиха мимрить волохате
І випиває все до каплі з кубка. —
Ні, не знайти тобі між нами недоумка!
XXXII
Ти — полом`є, ми — дим: нас не підпалиш;
Не підойти з тобою нам під пару.
Ти на землі себе між людьми славиш,
Ми линемо на небеса, за хмару".
Озветься знов голяк до бородатих:
"Панове! Час настав страшний, великий:
На нас ідуть потужно азіяти,
Що доповняють кров`ю море й ріки
І хилять, мов траву, під себе всі язики". —
XXXIII
"Се не лякає нас. Не раз ми вже стояли,
Як смоква та Іонина в пустині 82.
До кореня нас бурі сокрушали,
Живими нас ховали в домовині,
Но ризою Успеніє своєю
Монастирище наше прикривало,
Хранило нас чудовно під землею,
Мов Лазаря із гробу викликало 83,
І паки туком стад і медом насищало". —
XXXIV
"Коли б не страшно вам, мої панове,
Як одинока смоквина в пустині,
Як воїнство воістину Христове,
Стояти серед бурі на Вкраїні:
Дак спогадайте князя Костянтина 84,
Що пам`ять по собі святу зоставив,
Що побивав татар і москвитина,
Міцну границю від Москви поставив
І тридцять три бої побідами прославив.
XXXV
Сей Костянтин, хоробрий князь Острозький,
Із руськими охочими полками,
Воістину був предок запорозький,
Хоч і не звав їх спроста козаками.
Ще й сотні літ нема, як ви вітали
Його тріумфом за поход татарський,
Як у Великій церкві воздвигали
Йому преславний пам`ятник лицарський;
З усіх вождів се був найбільший вождь козацький.
XXXVI
Придивимся ж, панове, оком пильним,
Як на войні він з Руссю обертався,
І що робило дух його всесильним,
І через що він дивом світу стався.
Memoria всіх saeculorum princeps
Dignissimus *, ходив він у походи
Так, як з незазнаних времен привикли
Чинити в християнстві всі народи
І як чинитимуть у всі грядущі роди.
XXXVII
Брав із собою образи чудовні,
І мощі, і ченців старих, побожних,
І ризи, й антиминси напрестольні,
Як ліки проти помислів тривожних.
І два коші, слов`янський і латинський,
Усяк по-свойому Всевишнього благали:
"Те Deum" *, — хір гримів у полі римський,
"Тебе, ми Бога хвалим", — ви співали,
А спільні вороги суміли й трепетали..." —
XXXVIII
"Отим-то й ба! — озвався тут старенький
Чернець, строитель "царственної" Лаври.
Вже впоравсь коло кубка, був п`яненький,
Не добачав гаразд і в окуляри. —
Те Deum ваше нас переспівало:
Було воно, мабуть, аж геть ротате,
Що всю Острожчину мов поковтало, —
Усі хліби духовні, всі палати,
А нам зоставило мужичі тільки хати.
XXXIX
Колись з Острога 85, з Дубного 86, з Заслава 87
До Лаври панські їздили ридвани,
І се була їй і користь, і слава,
Що йшли возів за ними каравани.
Колись ченцям червінцями платили
За панахиди та сороковусти,
Що над мощами шляхтичам служили.
Тепер панів чортма; печери пусті:
Одна мужва сопе, налопавшись капусти.
XL
А козаки ховаються з грошима,
Акафістів не вельми-то бажають.
Їм не сверблять гріхи їх за вушима:
Своє й чуже байдужно пропивають.
Про церкву рідко хто з них спогадає
Після музик, танців та погулянки,
Да й сей до нас на прощу прибуває,
Однісши гріш останній до шинкарки...
Не з розкоші козак і шляхту обдирає.
XLI
Це все Те Deum ваше наробило,
Пекельне слово, мов огонь жеруще...
Із Русі щедрої воно нам породило
Перевертнів запеклих кодло злюще.
Воно й під князя Василя наклало *
Чужих яєць, мов під дурну сідуху,
В його синів і дочок надихало
Латинського ненавидного духу,
Труїло бідну Русь, як необачну муху.
XLII
З Заслава й Острога зробило двері,
Щоб ними провести до нас латинство,
Гидкі, безбожні, ідольські химери
І підгорнути Русь під єзуїтство.
Один ще тільки хліб зіставсь духовний, —
Ви хочете й його в ченців одняти,
Щоб в унії диявольській церковній
Одступникам стольці пороздавати
І серед Лаври в нас Те Deum заспівати!"
XLIII
Погладив голі щоки Оборницький:
Се був умовлений знак. Догадався
Гербований попихач єзуїтський
І, кубком стукнувши, за шаблю взявся.
Рече: "Вельможний пане ПлетенецькийІ
Се королеві ганьба і всій шляхті,
Що так перед послом язик чернецький
Розляпавсь у твоїй чесній палаті,
Мов перед хлопами у простій хлопській хаті. —
XLIV
І вдаривши себе в пацерні груди, —
Клянусь моїми предками, мій пане,
Котрим ніхто не завдавав огуди,
Се привітаннє в вас гостей погане!
Коли б його не ряса закривала,
Сього ченця старого і п`яного,
Моя б шляхетська шабля так скарала,
Що і до суду б не забув суда страшного...
Чи в вас в монастирі таких буяків много?" —
XLV
"Чудні у тебе, пане брате, речі, —
Озвавсь до нього спроста Плетенецький, —
Спитай, чи много козаків у Січі;
Козацький звичай там, а тут — чернечий.
Коли б ми не були такі буяни,
Давно б у Лаврі в дзвони в нас дзвонили
Короткохвості римські обізяни,
А голяки такі, як ти, служили
І православний мир антихристом дурили". —
XLVI
"Бунт! Зрада! Ґвалт! — гукне тут Оборницький,
Покинувши ходу тиху кошечу
І всі свої звичаї єзуїтські, —
Чернець розбудоражив кров чернечу. —
Антихристом!.. О, роде суєвірний!
Невіжества Содоме 88 окаянний!
Kлeвeт паскудних мотлоху невірний!
Сліпого безувірства слуго п`яний!
Да снидуть на тебе всі бурі й гуррикани!.."
ДУМА ТРЕТЯ
І
І справді, навкруги мов буря зашуміла,
Мов вихор-гуррикан в монастирі піднявся...
Якийсь непевний гук многоголосий щався…
Злякалась братія і мов потверезіла.
Та се був гуррикан веселості святої:
Вітали новину велику благодатну,
Що з запорозької фортеці низової
Принесено ченцям, мов жертву ароматну.
Святе Успеніє знов чудо сотворило:
Козацьку старшину з неволі слобонило.
ІІ
Іде п`ять козаків, чуприндирів усатих,
Блищать оддалеки в турецьких златоглавах,
В кармазинах рясних, при пірначах-булавах,
У хутряних шликах, препишних, пребагатих...
Покидали шлики на землю і булави,
До ніг ігумену смиренно припадають
І для великої монастиреві слави
Чубами сивими долівку замітають.
Стоять навколішках, ченцям цілують руки
І оповідують свої пригоди й муки.
III
"П`яних нас мов п`яна хуртовина носила
Та й занесла була в те пекло бесурменське,
У те владичество безбожницьке турецьке,
Котрим орудує сама пекельна сила.
Сиділи, братія свята, ми на прикові,
У смороді, в багні, в тісноті многолюдно,
І довелось таке там знати козакові,
Що в Божому дому і вимовити трудно.
Щодня по одному нас на гаки водили,
На Байдині гаки, і страшно там губили.
IV
І, гинучи ми так, щоденно сповідались
В своїх переступах чесному отаманню
І нужди, голоду, тяжкому безталанню
Спасенного конця від Бога сподівались.
Нас п`ятеро було полковників старинних,
Таких, що про дива великі пам`ятали,
Які, бувало, нам ченці на богоміллі
З книжок своїх святих читали й товкували.
І що молодші там про себе не казали,
Ми знай Успеніє на поміч призивали.
V
І се... О Господи! Чудовна в тебе сила!..
Отверзлись двері в нас дубові у хурдизі...
Явилась Пресвята у світозарній ризі
І сяєвом своїм нам очі посліпила;
Попадали ми ниць і чули чудотворний
Небесний глас її, мов янгольське співаннє,
І смород, і багно, і мрак вертепний чорний —
Почезло все, мов сон; і чесне отаманнє
З приковів і кайдан, мов з сміття, отрусилось,
І, наче на степу, на морі опинилось.
VI
Не скажем доладу, як чудо совершилось:
Бо ми всі п`ятеро без пам`яті лежали,
Козацьких голосів і лиць не впізнавали:
Усе запомином і нетямом окрилось.
Аж чуєм, вітерець над нами подихає...
Поглянемо — кругом на морі хвиля грає...
Над морем сонце, мов броварна піч, палає
І хмари золотить, немов пожар лунає;
А той страшний Стамбул над синьою водою
Увесь почервонів, немов облився кров`ю.
VII
Перехрестились ми і зараз обіцяли
Два тижні на святе Успення роботати.
Про се ми під свої здобичні пишні шати
Полатані свитки тепер понадавали..."
І тут же почали "оброчники" скидати
Кармазини рясні, саєти, златоглави,
І все, мов прах земний, ногами попирати,
Ченцям на шану й честь, Успенію для слави.
І, обернувшись так із дуків у голоту,
Просили одвести їх зараз на роботу.
VIII
Тим часом як ченці із служками своїми
Кругом полковників, мов гай густий, стояли,
Їх гості з-за стола тихенько повставали
І зникли, як мара, з трапези поза ними.
Побачив єзуїт, що тут і без науки
Незгірша у ченців давно ведеться муштра,
Що добре кудлаї забрали Русь у руки,
І сам собі шептав: "Ні, папо, frustra! *
Тут схизма глибоко в козацтво вкоренилась,
Його розбоями в велику славу вбилась.
IX
Ні-ні! Тут, Риме, ти з роботою спізнився...
Даремно тратити розумні з ними речі.
Хоч би й порозбивав макітри сі чернечі,
Нічого путнього від них би не добився.
Тут ангел тьми врата міцні спорудив аду:
Сих врат наміснику Христа не одоліти,
На радість сатані, а папі на досаду
Впотужнились навік дияволові діти.
Єдиний пастир душ, єдине стадо вірних
Противні розуму ченців сих безувірних.
X
Ні, Риме, ні! Шкода про се вже й говорити...
Коли б ти хоч на рік воскреснув, Торквемадо 89,
Грозо єретиків, спасенних душ одрадо,
Та попід Лаврою почав костри палити,
То б, може, тим огнем сі душі просвітились,
Ся тьма кромішня, се геєнство православне, —
Наміснику Христа смиренно поклонились,
Покинули своє верзяканнє безславне
Про чудеса мощей печерських, про Успеннє
І вибрали собі Лойолу на хваленнє".
ПРИМІТКИ
64 …мов той преславний Аль-Рашид... — Халіф Гарун аль-Рашид правив у 786—809 pp., один із персонажів "Тисяча і однієї ночі". Відомий своєю любов`ю до розкошів, науки, поезії і музики.
65 Гроб замученого Бога... — Тобто гріб розіп`ятого на горі Голгофі поблизу Єрусалима Ісуса Христа. Тепер місце паломництва християн. З кінця XI ст. до другої половини ХІІІ ст. відомо вісім хрестових походів у Єрусалим під гаслом визволення гробу Ісуса Христа від мусульман.
66 Солиман. — Тобто Сулейман І Кануні (Сулейман Пишний; 1495— 1566) — турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська імперія досягла найвищої могутності і найбільших розмірів.
67 Ти з Письма Святого знаєш. Що сини Адама Прийдуть од восток і запад В рай до Авраама... — Авраам як "отець вірних" усиновляє по смерті кожного, хто увірував в істинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див., наприклад, притчу про багатого й Лазаря (Євангеліє від св. Луки, 16, 19—31).
68 Як ми Болгарію в крові топили... — Очевидно, йдеться про похід козаків у Болгарію в 1606 р., коли вони, зокрема, взяли Варну.
69 Оборницький. — Під цим прізвищем в історії України відомий польський ксьондз, очевидець подій 20-х років XVII ст. на Україні. Під враженням маси озброєного "хлопства" гетьмана Бородавки і бурхливої атмосфери козацької ради, він писав: "Треба боятись, якби не дійшло до повстання, до селянської війни. Дуже вже вони розійшлися тут, побачивши себе в такім зборі й силі. [...] Боронь, Боже, тутешніх католиків |панів] [...] їм нікуди буде тікати... Все живе піднялося в козацтво" (Історія Української РСР: У 8 т.— К., 1979.— Т. 1.— Кн. 2.— С. 247).
70 ...Потія вигнали киями... — Іпатій Потій (1541—1613)— уніатський митрополит (1600—1613), один із засновників греко-католицької (уніатської) церкви на Україні, активний учасник Брестського собору 1596 р. У 1595 р. разом із луцьким єпископом К. Терлецьким при підтримці ряду інших історичних осіб почав переговори з польським королем Сигізмундом III і папою про унію православної церкви з католицькою. Автор ряду полемічних творів, спрямованих проти православної церкви і протестантства. Заснував греко-каталицьку колегію у Вільні й греко-католицьку школу в Бресті В даному випадку йдеться про призначення королем у 1599 р. Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, куди він не був допущений міщанами й козаками.
71 Рутський Веніамін (Йосип) (1574—1637) — київський уніатський митрополит з 1613 до 1637 pp. У 1628 p. провів реформу василіян, установивши центральну управу чину.
72 Успеннє. — Тобто Успення Божої Матері. Після вознесения на небо Ісуса Христа його мати постійно перебувала у пості і молитві з надією побачити сина. День її смерті був призначений самим Богом. Її тіло поховали поблизу Єрусалима в Гефсиманії. На третій день, коли апостол Хома підійшов до гробу, тіла її вже там не було. Церква вірить, що Матір Божу взято на небо. Саме свято Успення відоме з часів раннього християнства. Святкується 15 серпня за ст. ст. Йому передує двотижневий успенський піст.
73 Кунцевич Йосафат (Іван) (1580 — 1623) — релігійний діяч, активний захисник і прихильник унії. Ставши в 1618 р. архієпископом полоцьким, домігся підпорядкування своїй владі всіх православних церков і монастирів. У листопаді 1623 р. православні жителі Вітебська напали на його будинок і убили Кунцевича, а труп кинули в Двіну. Похований в Полоцьку. Папа Пій ІХ у 1867 р. зарахував Кунцевича до святих, проголосивши його патроном для Русі і Польщі.
74 Батий (Бату, Саїн-хан; 1208—1255) — монгольський хан і полководець, онук Чінгізхана. В 1236—1243 pp. здійснив похід до Східної та Центральної Європи. В 1239 p. зруйнував Переяслав і Чернігів, 1240 p.— Київ. З 1243 р. хан Золотої Орди.
75 Плетенецький Єлисей Михайлович (1554 — 1624) — український церковний культурний і громадський діяч. З 1599 p. архімандрит Києво-Печерської лаври, повернув лаврі земельні володіння, відібрані польською владою. Відкрив Києво-Печерську друкарню (1615) і надрукував 11 видань. Брав участь у церковному соборі 1596 p. у Бресті, де виступав проти унїї.
1620 — 1621 рр.