Маруся
Частина 2 Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг їх. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захватує вiд радощiв, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про своє гада... аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця.
— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? I так опiзнились.
— Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не її любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi... усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своїм Василем.
От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже:
— Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!
— Спасибi! Нехай i вам бог помага! — сказали йому ув один голос дiвчата.
От їм i каже Василь:
— Чи не бiгла проти вас яка собака?
— Цур їй, пек вiд нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хiба де бiга?
— Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона вiдтiля забiжить, та й не знаєш, вiдкiля її i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кидається. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь.
— Ой лишенько! Я її боюсь. Вернiмось, Марусю! — каже Олена.
— Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду йти, а коли набiжить, то вас обороню.
— От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, — сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi.
Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх i щоб не царамонилися з ним iти.
Ось як iдуть, i Василь їх попереджа — звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачої — та й пiджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже:
— Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджидаєте. Може, ми вам боронимо?
— А чим? — каже Василь. А Маруся каже:
— Тим, що; може, вам... пильно треба у городi бути? Може, вас хазя... хазяїн жде? — Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
— I вже менi тепер город! Забув про його i думати, — сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: — Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазяїна, щоб...
— А чому ви учора на весiллi не танцювали? — перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн їй слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигадує, та докладує, та придирається, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, — тепер i сама не рада. Вже ж тепер вiн, не таючись, сказав, що у нього щось є на думцi i що затим тiльки i йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi.
От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн їм назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та — як той мiхоноша у колядцi — носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита:
— А ти, Марусю, чом нiчого не купуєш?
— Та менi небагацько... дечого й купувати... — каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, — тiльки й треба купити матерi... кресало на люльку... а батьковi... ниток красних... на мережки до хусток... та яловичини... на петрiвку.
Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши у кошик усе докупи, каже:
— Вже ж як хочете, дiвчатка, а я вас спроводжу аж додому, щоб оборонити вас вiд собаки; та й менi таки у вашiм селi є до чоловiка дiло.
Оп`ять-таки Василь збрехав: не було йому нiякого дiла нi до якого чоловiка, а хотiлось йому... та побачимо, що буде дальш.
От i пiшли вони собi вп`ять укупцi з города. Тiльки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
— Ох, я дурна та божевiльна! Забула зайти до шевця по батьковi чоботи. Що тут менi на свiтi робити?
Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко i у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався бiля Марусi i щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посiдали на горбику; зараз Василь їй i каже:
— Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очi попадатись, а я таки тобi тепер договорю, що учора хотiв сказати...
— Що там таке? — спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
— Марусю! Чи я ж один був такий на свiтi, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на свiтi!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх бiлою рученькою; дай її менi сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобi невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б`ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край свiту... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
— Адже ж ти просватаний?
— Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
— А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? — сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
— Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, — не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки...
— Е! годi!.. так довго-бо...
— Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься...
— Та я й не серджусь...
— Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!
— Нi-бо... я другого не люблю...
— Так зглянь же на мене, не закривайся!
— Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.
— Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу...
-— А то ж i не стидно сказати... що я тебе... люблю? Нi за що у свiтi не скажу... — та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: — Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
— Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! — приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. — Я ж землi пiд собою не чую — я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?
— Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
— Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?
— Стидно-бо.
— МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.
— Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу...
— Отак же... отак... отак же!.. — приговорював Василь, цiлуючи її раз п`ять не вiддихаючи, та вп`ять знову за те ж... та аж вже не змiг i слова промовити... А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати — i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:
— Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй... та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?
— За що, моя Марусенько? — сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.
— Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за се... Боюсь прогнiвити бога!
— Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися...
— А не дай боже, як... — сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боїться зглянути на нього.
— Не доведи до того боже! — аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. —— Буду, — каже, — тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю...
— Братику мiй милесенький! — скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: — Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. — Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: — Як же ти мене пiсля сього покинеш?
— Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш...
— Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду...
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь свiт, i де вони є, i що кругом них, i якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, пiдкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знову цiлуються. Як же почули Олену, так зараз i розрiзнилися, неначе i не вони: Василь став, буцiм мала дитина, пiсочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самi i не ззирнуться меж собою.
От пiшли усi укупi додому. Олена подумала: "Що се сталося з нашою Марусею? Нiколи не була така весела i говорлива, та ще з парубком, що було їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує i, знай, смiється з Василем, а мене буцiм i нема з нею. Уранцi, як iшли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить нi на часинку; уранцi насилу йшла i на мене нападалась, чого я спiшу, а тут поперед усiх бiжить, землi пiд собою не чує та, знай, кида на Василя то пiсочком, то скiпочками, а вiн її ловить, а пiймавши... аж руки крутить. Се щось недаром! Тривай лишень ти, смирна, що нас було за iграшки з парубками кориш; я тобi вiддячу..."
Стали доходити до села, от Василь i каже:
— Тепер же прощайте, дiвчатка. Менi так весело було з вами; спасибi вам i дуже спасибi за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусi аж слiзоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцiмто пiсеньку мугикати i неначе пiдтанцює пiд неї, а сама пильно дивиться у вiчi Василю). Нате ж усе, — каже Василь, — ваше добро; вибирайте з кошика; може, чи не загубив я чого? А я вже пiду своєю дорогою.
От дiвчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядiвши, поскладала у кошик i пiшла собi. Тiльки що вiдiйшов вiд них Василь чимало, аж Маруся, буцiмто схаменулась i згадала, i каже:
— Отак же! Усе позабирала, а синiй камiнець, що батько звелiв купити, я й не взяла у Василя. Побiжу дожену його! — Доганя, а сама, знай, кричить, щоб вiн пiдождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу? Не знаю! Стоїть як на шпичках i дожида, щоб Маруся пiдбiгла до нього, i що то вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
— Я знарошне, буцiмто забула у тебе синiй камiнець, щоб тобi нишком сказати: приходь сьогоднi на озера, що у нашому бору, я там буду; то ще поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камiнець i прощай, мiй соколику милий! Приходь же! — сказавши, та скiльки є духу до Олени.
Олена ж усе пiдглядала та й думала собi: "Добре ж до якого часу! Не буде мене тепер зупиняти".
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, i говорить, i розказує, i порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселiшала, i їй полегшало. Хотiла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, i приговорювати, i розважати її, а сама пiч топити, зiлля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї дiло.
Не вспiла мати оглянутись, вже у Марусi i готов обiд: сiла, ручки зложила i, знай, матi розказує, як-то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на мiстi, як торгувалась, як купувала; i кого бачила, i з ким говорила, i яка проява лучалась: усе-усе до послiднього раз по й`ять розказувала, тiльки про Василя нiчичирк! Вона б то й хотiла матерi розказати, та не знала, з якого кiнця узятись, та й подумала: "Нехай же спитаюсь у Василя; вiн мене навчить, як про се розказати".
Прийшов i старий Наум; обiда i дума: "Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогоднi; i мнясо добре спечене, i усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, i усе вигадує, i жартує". Далi i каже Настi:
— Бач, я ж казав, що не треба нi злизувати, нi шептати, само минеться.
Пiсля обiд, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщiй вхопила глечичок та й каже:
— Пiду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарi було, i нашi дiвчата горщечками так i носять. I вам назбираю i, може, дещо i продам.
Ще мати їй нiчого на се i не сказала, а вона вже i за воротами, i прямо поспiша у бiр на озера. Хоч i бачить по дорозi суницi, та не збира, а дума: "Василь мене, вже, мабуть, жде; пiду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогдi i ягiдок назбираю".
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз i є. Як же зiйшлись, так дарма, що тiльки, може, часiв три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнiмаються, цiлує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп`ять посiдають, то вп`ять за те ж. I незчулись, як вже стало вечорiти. I то ж бо правда, що коли будеш укупi з тим, кого любиш, то день так швидко пробiжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
— Ох менi лишенько! Чи бач, де вже сонце?
— Так що ж? — питає Василь.
— А те, — каже Маруся, — як я додому пiду!
— Не бiйсь нiчого, я тебе опроводжу.
— Не те, щоб я боялась, а те, що ягiдок не збирала: а я за ними просилась у матерi. Що менi тут на свiтi робити? Розкажу матерi, що заговорилась з тобою та й забула.
— Нi, Марусенько, потривай ще матерi об менi говорити.
— А чому ж?
— Ще, моє серденько, не урем`я. Треба пiдождати.
— А як се можна? Матерi i батьковi треба усе зараз розказати й нiколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
— Що хоч. Маню, те й скажи, тiльки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.
— Та грiх же брехати i перед ким-небудь, а не тiльки...
— Се не буде брехня, i їм треба усе розказати; тiльки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тiльки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись i будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрiвку; я так наведу, що вони про мене будуть знати i чути що-небудь непогане; тодi пришлю людей, тодi їм усе i розкажеш. То брехня i грiх, як зовсiм потаїти, а то ми тiльки прежде якого часу їм нiчого не скажемо. Чи так, моя паняночко? —спитав та й поцiлував її щиро, вiд серця.
— Може, воно i так, — довго подумавши, Маруся сказала. — Я вже нiчого не знаю, а усе робитиму, що менi скажеш. Тiльки вже, Василечку, мiй козаченьку! як собi хочеш, а я вже бiльш до тебе не вийду нi сюди, нi на вулицю, цi на базар, нiкуди.
— А се ж то чому? — спитавсь Василь злякавшись.
— Як собi хоч, а тiльки, по моїй думцi, се вже грiх, коли чого не можна матерi сказати та теє i робити нишком вiд неї. Хоч розсердись зовсiм, не тiльки так насупся, як тепер, тiльки вже я не прийду, i не дожидай мене, i не шукай мене. Iнше дiло, якби я посватана була, тодi б i нiчого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава пiде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Менi тепер i Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, i усе щось собi пiд нiс бормотала. Зараз же, прийшовши, пiду до неї i усе їй розкажу i попрошу, щоб до часу нiкому не говорила. Прощай же, мiй соколику, мiй Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостiв? От ми ненадовго розлучаємось.
Скiльки не просив, як-то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нi за що на свiтi не захотiла i з тим пiшла додому, не звелiвши йому йти за собою. Вiн пiшов, понуривши голову, горою додому, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матiр`ю у брехухах зостатись, пiшла проти череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От i хотiла їй усе про Василя розказати i просити, щоб мовчала.
Олена не вийшла проти череди, i дiвчата сказали, що сьогоднi ранком, поки вона була на мiстi, приїхали старости й жених аж з хуторiв; та не подивились нi на закон i нi на що, бо чоловiк крiпко хороший, i рушники ранком подавали, далi звiнчали i, узявши її, з батьком i матiр`ю поїхали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.
Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем.
Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр`ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам`яла дiло — i кiнцi у воду.
Поки поралась та прибирала i була з матiр`ю, так їй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би грiх з душi".
Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, — нехай бог боронить! — i двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, — дума собi, — ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще... як поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар горить! "Що ж отсе я наробила? — дума собi. — Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смiється?" Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. "Та се ж вже, — так дума, — i вперше, i востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити".
Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.
Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр`я". Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.
I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде — нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.
От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв`язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:
— Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. — Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв`язовалося; тогдi вiн вп`ять не здужа справити, а вже й вечорiло.
Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, — бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. "От, — дума, — тут пробуду, то, може, що-небудь прочую — про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає".
Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:
— Де се ви, тату, були? Ми вже вас... — та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.
Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кiмнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сiней вп`ять у хату, i не дививсь зовсiм i буцiмто й не вiн. I вона собi дарма, неначе його зроду вперще бачить.
Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:
— Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обiдати: недiленька свята, iще наговоримось,
Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пiшов з хати, а Наум кликнув:
— А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.
Марусi на руку ковiнька: мерщiй з хати, i ще Василь не вийшов iз сiней, вона вже й бiля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:
— Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.
— Завтра, Масю, i я тобi розкажу, як страждав без тебе. Тепер, здiлай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш менi, щоб я знав, як наше дiло начинати.
— А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старi будуть тебе хвалити, то я пов`яжу на голову червону скиндячку i коси покладу: коли ж, не дай боже, що нi, то пов`яжу чорну стрiчку, без кiс. Ти тiльки приїдеш, так на мене i дивись, то й знатимеш. Прощай же, мiй лебедику, до завтрього.
Увесь вечiр Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свiй шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й дiло розказує, який вiй звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то вiн розумний, неначе письменний.
— Я, — каже, — знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нiчого казать.
Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселiстю, i з радiстю лягла спати; тiльки того вже не можна вiрно сказати, чи спала вона ту нiч хоч часинку?
Уранцi вирядилась щонайкраще: поплела коси у самi мiленькi дрiбушки i вiнком на голову поклала, пов`язала, якi були луччi, скиндячки, а зверх усiх положила червону й квiточками заквiтчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже i обiдати у неї поспiло: борщик з живою рибкою (бiгала сама звечора до сусiда, рибалки, та й випрохала), каша пшоняна до олiї, солона тараня з пшенишними галушечками та вареники з сiм`яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.
Тiльки що вернулась з церкви, Маруся зирк у вiкно, аж Василь уже i йде; зараз вибiгла, буцiм боронити його вiд собаки, а бiльш за тим, щоб подививсь, що на нiй червона скиндячка. От вибiгла та мерщiй i кричить: "Не бiйсь, не бiйсь!" — а рукою поводить по лобовi, неначе каже: "Не бiйсь, ось бач, що червона скиндячка!"
Ну, як там було, пообiдали, гарненько i наговорились. Пiсля обiд Наум лiг до Настi ськатись та й заснув, а далi i Настя схилилась та й собi заснула. А молодi, знай, собi голубляться та милуються. Далi, як старi проснулися, та й сидiли то в хатi, то пiд коморою у холодку, аж поки зовсiм увечерi Василь пiшов додому.
Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то дiло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловiка приходив за дiлом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:
"Нема ж нашого Василя! Не йде обiдати". Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обiдати. А Маруся? Маруся себе не тямила вiд радощiв. Василь прийде, то вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилується; а коли i без нього, то тiльки й чує, що старi його вихваляють.
От дождались i Петра, розговiлись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбiгла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:
— Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.
— До кого?
— Та до нас, до нас; от вже у дворi. Сiдай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кiмнату та вбирайся.
Маруся, як тiльки почула про старостiв, то що було у руках, усе попускала i не стямиться, що й робити; тiльки дивиться на матiр, а очицi як жар, так i горять; а сама була рум`яна, а то почервонiла, як калина. От мати мерщiй пхнула її у кiмнату i стала її убирати у нову плахту i усе, що треба, по-дiвчачи.
Затим ось стукнуло пiд двер`ю палицею тричi.
Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, пiдперiзується, а сам труситься, неначе з переляку, i каже собi нищечком:
— Господи милосердний! дай моїй дочечцi доброго чоловiка; не за мої грiхи, а за її добрiсть пошли їй щастя.
От вже стукнули i вдруге, теж тричi, палицею.
Наум, одягшись зовсiм, iзмiв iз скатертi, що на столi, i, посунувши хлiб, що завсегда лежав на столi, к покуттю (а за тим Настя засвiтила свiчечку перед богами), сiв на лавку в кiнцi стола й дожидається.
Аж ось стукнули пiд дверима i втретє, теж тричi. Тогдi Наум перехрестився i каже до них:
— Коли добрi люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! iди ж сiдай i ти.
От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла i, перехрестившись тричi, сiла бiля Наума.
За Наумовим словом ввiйшли в хату двоє старостiв, люди хорошi, мiщани, у синiх жупанах аглицької каламайки, поясами попiдперiзуванi, з паличками, i у старшого старости хлiб святий у руках. За ними ввiйшов Василь... крий матiр божа! — нi живий, нi мертвий: бiлий як стiна.
Пришедши у хату, старости помолились богу святому i поклонились хазяїну i хазяйцi.
Зараз Наум (хоч i знав їх дуже добре, а тiльки для закону) пита:
— Що ви за люди й вiдкiля, i за чим вас бог принiс?
Старший староста й каже:
— Прежде усього подозвольте вам поклонитись i добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; i коли буде теє, то ми i онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми i пiдемо назад. А що ми люди чеснiї i без худої науки, то от вам хлiб святий у руки.
Наум, узявши хлiб, поцiлував i, положивши на стiл край свого хлiба, каже:
— Хлiб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сiдайте, добрi люди! До чого ще дiйдеться, а ви своїх нiг не турбуйте, може, й так здалека йшли. Аз якого царства, з якого государства?
Старший староста i каже:
— Ми є люди нiмецькiї, а йдемо з землi турецької. Ми собi ловцi, удалiї молодцi. Раз дома, у нашiй землi, випала пороша... Я i кажу товаришу: "Чого нам дивитись на таку шквирю, ходiм ськать усякого звiрю", — i пiшли, їздили, слiдили i нiчого не получили. Назустрiч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От пiсля зустрiчi вiн каже-говорить нам такiї речi: "Ей ви, ловцi, добрi молодцi! услужiть менi службу, покажiте дружбу: ось якраз попалась менi лисиця або куниця, а трохи чи не красна дiвиця, їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможiте, пiймайте; чого душа захоче, усього вiд мене бажайте. Десять городов вам дам i скирту хлiба". От ловцям-молодцям того i треба. Пiшли ми по слiдам, по усiм городам. Перш слiд пiшов у Нiмеччину, а далi у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не пiймаємо. Усi царства-государства пройшли, а її не знайшли; от i кажемо князю: "Не тiльки звiра в полi, що куниця; пошукаємо деiнде, найдеться й красная дiвиця". Так наш князь затявсь, при своїй думцi зоставсь. "Скiльки, — каже-говорить, — по свiту не їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куницi, нiби красної дiвицi, не видав". От ми усе по слiду йшли та в се село — як зоветься, не знаємо, — прийшли. Тут вп`ять пала пороша, ми, ловцi-молодцi, давай ходить, давай слiдить; сьогоднi рано устали й зараз на слiд напали. Пiшов наш звiр та до вас у двiр i з двора до хати; тепер жалаємо його пiймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хатi красна дiвиця. Нашому слову кiнець, а ви зробiте нашому дiлу вiнець. Вiддайте нашому князю куницю, вашу красную дiвицю! Чи вiддасте, чи нехай пiдросте?
Поки староста це законне слово казав, Маруся у кiмнатi усе поклони била, щоб батько вiддав її за Василя, а вiн, сидячи на лавцi, скрiзь дверi дивиться на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав i прийшлося батьковi одвiтне слово казати, вона так i припала до дверей, i слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далi i каже:
— Не вмiю я до прикладу у сiм дiлi сказати... Спасибi вам за вашу працю. Iдете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарцi?
Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:
— Ох менi лихо! А чому ж се так? А Василь так об землю i кинувся, та аж придiвз навколiшках до Наумових нiг, та цiлує їх, та гiрко плаче i просить:
— Будьте менi батеньком рiдненьким! Не гнушайтесь бiдним сиротою!.. За що в мене душу вiднiмаєте?.. Не можу без вашої Марусi жити! Буду вам за батрака вiчно служити... Буду усякую вашу волю сполняти... Що хотiть, те й робiть зо мною! Дайте сиротиночцi ще на свiтi прожити!..
Тут i Маруся, забувши, що їй гоже i що нi, вибiгла тож собi i впала до нiг отцевських, i просить, i плаче, то кинеться до матерi, i руки їй цiлує, i приговорює:
— Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матiнко моя рiднесенька! утiнько моя, перепiлочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте менi, бiдненькiй, ще на свiтi пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держiть мене як дочку, нехай я буду вам замiсть наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити i не охну. Не давайте менi нiякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати i шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте менi з Василечком пожити, щоб i я знала, що то за радiсть на свiтi!..
Отак i Маруся, i Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалiбно, що старости обидва поставали i, знай, полами сльози утирають. Далi старший староста не втерпiв i каже:
— Ох, панове сватове! Не слiд менi, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє дiло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвiту; що почуєш, з тим назад iди. Сказано, дать нам по чарцi, так вже тут нiчого добррго ждати. Одначе, видячи їх сльози i убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексiйовичу? нiде дiтись: благослови дiток, нехай Маруся нас пов`яже.
Наум тiльки покрутив головою, обтер слiзку рукавом та й вп`ять понурив голову i мовчить.
Староста каже:
— Може, стара мати сеє усе вередує?
— О батечки мої! — зараз каже стара Настя. — Чи я ж би не хотiла щастя своєму дитятi? Адже вона моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Вiн дитина розумна, покiрна; усяк би нам позавидував. Та хiба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас iде по-божому та по-старосвiтськи: вiн менi закон, а не я йому. А чому вiн не вiддає, я не знаю; вiн Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили i дiти плачучи, i стара Настя голосячи, i старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав вiн, мовчав, тiльки, знай, сльози ковта, далi устав, здохнув жалiбно, перехрестивсь перед господом милосердним та й каже:
— Одна в мене на свiтi радiсть, моя Марусенька! Що божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однiм, буду сам робити друге; молившись об її щастi, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! Коли хочете, то справдi випийте по чарцi; коли ж нi, то не здивуйте; дайте i менi покой, бо... Ох, не хотiлось було сього казати, та ви мене розжалобили!.. бо менi дуже жалко, що рiшаюся Василя, та нiгде дiтись! Прощайте, люди добрi, iдiть собi, не здивуйте.
Тут вп`ять усi приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не вiддаєш за нього Марусi? Маруся ж так i повисла йому на шию i обмива його слiзоньками, а Василь тож припав навколiшки, та гiрко плаче, та, знай, просить.
— Але чому не вiддаю? — сказав Наум, здохнувши. — Бо жаль свого рожденiя. Не той час; при такому важному дiлi, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, — без людей; отут я тобi усе розкажу. Бiльш нiчого i говорити; прощавайте! От вам ваш i хлiб святий.
Чи хотiли, чи не хотiли старости, узявши хлiб назад, пiшли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо вiн сам не здужав i йти.
Зостався Наум iз своєю сiм`єю, сiв собi i сумує. Маруся аж звалилася на пiл вiд слiз, i Настя, плачучи, сидiла над нею i дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечерi нiхто й не думав: нiкому було поратись i нiхто не хотiв нiчого їсти.
От сидiв Наум, сидiв; думав та думав, а далi й обiзвався:
— Годi плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму.
Не той був Наум батько, щоб його мусила Маруся не послухати. Чи здужала, чи нездужала, а коли батько каже без жартiв та трохи чи й не сердитий, то треба устати. Устала, i втерла слiзоньки, i жде, що вiн їй скаже.
— Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привiв?
— Знала, панотченьку! — i затрусилася, як осиковий листочок, i опустила свої довгi вiї на очi, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
— Як же се було? —— спитав вiн грiзно. Тут Маруся, хоч i запинаючись, розказала йому усе: як побачила його уперш на весiллi, як їй стало його жалко, як вiн цятався горiшками, як вона його соромилась, i усе-усе розказала: як i на базар iдучи зiйшлися, як з базару верталися, що говорили — i нiгде було правди дiти! — як i цiлувалися...
— Ну-ну, що дальш, а почин хороший, — каже Наум, а сам i видно, що як на ножах сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселiше стала було розказувати, як змовилася з ним зiйтися у бiр на озеро, i як зiйшлися, i як...
— Годi, годi! — закричав не своїм голосом з серця Наум. — То вже розказуй матерi, що не вмiла тебе берегти i вiд худа вiдводити, — а сам, схопивши шапку, хотiв було втiкати надвiр, так Маруся так i вчепилася йому на шию i каже:
— Нi, таточку, нi, мiй сизий голубчику! не погубила себе твоя дочка i не погубить. Матiночко моя рiднесенька! Лучче менi усяку муку прийняти, на смерть пiду... а не принесу тобi нiякого безчестя нi для якого пана, нi для якого однорала* (*Тобто генерала.); я пам`ятаю вашi молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель iшла? А ось як у нас було... — Тут вона й розказала, що собі з Василем говорили, i як у них там було, i як вона запретила Василевi ходити до себе i для чого. Розказала й те, як скучала i журилась без нього, усе розказала до послiднього часу, як що було.
Наум ще таки спитався:
— Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаїла ти чого?
— Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так i побожусь.
— Грiх великий, — каже Наум, — божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав`язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам.
Тут Маруся, — як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душi веселiше i на серцi полегшало, — почала знов просити батька, щоб таки вiддав за Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його.
— Говори! — каже Наум. — А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же; дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим сьогоднi, а вiд того i умнiша, — Перехрестив її та й пiшов собi вiд неї.
Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. I варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i всi невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь.
От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочці:
— Iдiть собi або в кiмнату, або пiд комору на простор шити, а нам тут з Василем не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже:
— Василю! сядь лишень бiля мене та слухай не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по моїй правдi, бо у мене, опрiч грiхiв, нема нiчого, а за отцевськi i материнськi молитви наградив мене бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiє, а щонайбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловiк, се янгол святий...
— Ох, правда, дядечку... — перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже:
— Цить-бо, Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши її очi або щоки i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тiло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм. Яка сама добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить: i бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнiї. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити!
— Дядьку! — обiзвавсь було Василь.
— Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я i батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i така, ну так би й бить. А за її добрiсть, за її смирноту, покiрнiсть треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб вiн її кохав, жалував, щоб — не дай бог! — коли i трапилось якеє худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би її вiдводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобiжати; а покiрну та смирну, як вона, хто захоче, той i зобiдить. Чим нас бог благословив у сiм свiтi, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дiло, глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i її не довiв нi до якої нужди; а коли бог благословить дiточками, так щоб i їх до пуття через науку довести, i дещо i їм зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу?
1832 р.