Надто сильно кохаю...
Анна гнала авто крізь дощ, розтинаючи колесами великі калюжі:
- Що ж за день такий… - бурмотіла собі під ніс.- З самого ранку все не складається, все валиться з рук… Як же я умудрилась залишити вдома документи? Проект, над яким три місяці мізкувала…
Заскочивши в під’їзд, згадала, що ліфт не працює. Побігла сходами вгору, важко дихаючи.Ключ, здавалось, сам заскочив у замок дверей.
- Що… Не зрозуміла… - двері були відчинені. Перша думка – злодії, а в квартирі таки було чим поживитися.
Вона тихо прочинила двері, ступала по коридору тихо, мов кішка, затамувавши подих. Почувши в спальні шум, вирішила взяти на кухні ножа. Серце несамовито стукотіло. Та то були не злодії… Від побаченого Анна мало не знепритомніла – її чоловік, коханий і єдиний, пестить і цілує іншу жінку. Аннину подругу…
- Що це таке? - насилу спромоглася видавити з себе хоч пару слів. Обоє коханці підскочили від несподіванки.
- Анічка, це не те, що ти подумала…- Та вона вже не чула його. Так досадно… Невже це той чоловік, якому вона хотіла народити дітей? Невже це той чоловік, з яким вона планувала жити до кінця днів? Той, що шість років тому щиро-щиро дивився в очі і говорив «я назавжди твій, кохана»? Невже це той чоловік, який ще кілька годин тому ніжно цілував її і говорив, що кохає, проводжаючи на роботу? Анна не вірила своїм очам, не вірила, що це все відбувається з нею. Картала себе за те, що була наївною і надто довірливою, що не зуміла побачити зрадників у найдорожчих людях. Вона хижо дивилася на розкиданий по підлозі одяг, зціпенівши від шоку. Була зла на брехливого чоловіка, підступну подругу, на себе… Ненавиділа… Божеволіла… Невидимий годинниковий механізм рахував секунди до вибуху… От-от здетонує. Анна в безтямі стискала в долоні великий кухонний ніж. Підняла очі на жінку, яка сиділа нерухомо в ліжку, тримаючи на грудях ковдру:
- Геть звідси…- та й далі перелякано дивилась, не рухаючись. На*уй звідси! - закричала Анна, чим вивела жінку зі ступору. Пишнотіла білявка почала поспіхом збирати одяг і вибігла, сильно грюкнувши дверима. Андрій, чоловік Анни, підійшов ближче:
- Анічка, ти чого?.. Віддай ножа…- він ніколи не бачив її в такому стані, тому не на жарт злякався. Намагався говорити ніжно, щоб не злити дружину сильніше.Він повільно потягнув руку до великого леза.
-Забери руки! - різко підняла ніж.
- Тихо-тихо… Ань, ти чого…
- Чому? Скажи… Чому…
- Ань, то ж нічого серйозного… Ти ж знаєш Любу. Вона з усіма фліртує. Все якось так випадково сталося… Це було тільки раз. Прости, кохана. Вибач…
-Не смій мене так називати! Чого тобі не вистачало? Як ти міг… А я сліпо вірила…
- Не вистачало тебе, ти вся в роботі. День і ніч з паперами…
Від цього «аргументу» Анна озвіріла. Вони планували народити дитинку. Та перед тим,як завагітніти і піди з роботи, хотілося мати певність у завтрашньому дневі та солідний рахунок в банку.
- Андрій…- зі знемогою і невимовним горем проплакала Анна. - Я надто сильно тебе кохаю, щоб пробачити…
Він підійшов, щоб обняти дружину, заспокоїти… Анна скривилась і заціпила зуби від злості – від нього тхнуло іншою жінкою. Голова страшенно боліла, відчувалось пульсування кожної судини. Здавалось, от-от вибухне. Тільки Андрій підійшов ближче, взяв її за плечі, Анна по саму рукоятку ввігнала ніж в живіт чоловіка.Вона не тямила себе від болісного усвідомлення зради найдорожчої людини.Чоловік повалився на підлогу, намагаючись затиснути велику рану, з якої пульсуючим потоком йшла кров. Анна ще кілька секунд стояла в божевільному заціпенінні, не випускаючи з рук закривавленого ножа. А тоді й сама опустиласьна підлогу, стояла на колінах і, ніжно усміхаючись, гладила обличчя непритомного, помираючого коханого. Згадувала день весілля. Які ж вони булищасливі! Анна тремтячою рукою кілька разів провела лезом по зап’ястку лівої руки. З ран цівками пішла кров, червоні краплі падали на груди Андрія. Анна лягла біля нього, поклала голову на бездиханні груди коханого і раз за разом тихо шептала слова клятви, яку давала на вінчанні.
Івано-Франківськ, 2011
