02.03.2020 23:07
for all
34 views
rating 5 | 3 users
 © Еріх Марія Ремарк

Ворог

Ворог

Коли я запитав свого шкільного товариша, лейтенанта Людвіга Брайера, який військовий епізод залишився найживішим у його пам`яті, то очікував почути щось про Верден, про Сомму або про Фландрію, бо в місяці найважчих боїв він побував на всіх цих трьох фронтах. Але замість цього він розповів мені таке:

«Не найживіше, але найнезабутніше з моїх вражень почалося з того, що нас відвели на відпочинок в тил, в маленьке французьке село, далеко від передової. Ми тримали оборону на страшній ділянці, під надзвичайно сильним артилерійським вогнем, і нас відвели далі, ніж зазвичай, тому що ми зазнали важких втрат і повинні були знову зібратися з силами.

Був чудовий серпневий тиждень, стояло розкішне, прямо-таки біблійне літо, і воно било в голову, як важке золоте вино, що якось дісталося нам в одному з льохів Шампані. Щосили запрацювала «вошебійка». Декому з нас навіть дісталася чиста білизна, інші грунтовно прокип`ятили свої сорочки над невеликими вогнищами. Всюди панувала чистота, чаклунську красу якої знає тільки солдат, що покрився кіркою бруду, - чистота, привітна, як суботній вечір в ті далекі мирні дні, коли ми ще дітьми купалися у великій ванні, а мати діставала з шафи свіжу білизну, що пахла крохмалем, неділею і пряником.

Відчуття серпневого надвечір’я сильно і якось солодко пронизало мене всього наскрізь. Це ти розумієш. Будучи солдатом, ставишся до природи зовсім інакше, ніж більшість людей. Всі ці тисячі заборон і примусів, що сковують тебе в умовах жорсткого, страхітливого буття на межі смерті, раптом відпадають. І в хвилини і години перепочинку проста думка про саме життя, про той голий факт, що ти ще є, що вцілів, виростає до величезної радості: ти можеш бачити, можеш дихати і вільно рухатися.

Поле, освітлене західним сонцем, сині тіні лісу, шелест листя тополі, біг прозорого струмка, - до чого ж це неймовірно радісно. Але глибоко всередині - немов хлист, немов колючка, засів гострий біль: ти знаєш - через кілька годин, через кілька днів все це пройде і неминуче повинно змінитися обпаленими пейзажами смерті. І це почуття, в якому дивно поєднувалися щастя, біль, меланхолія, печаль, млість і безнадія, було звичайним для кожного солдата на відпочинку.

Після вечері разом з кількома товаришами я вийшов із села. Йшли недовго і майже не розмовляли; вперше після багатьох тижнів всі ми були цілком задоволені і грілися в косих променях сонця, що били нам прямо в очі. Незабаром ми опинилися перед невеликою, похмурого вигляду будівлею якийсь фабрики, що стояла в середині великої обгородженої ділянки, навколо якої розставили вартових. Двір був повний полонених, які чекали відправки до Німеччини.

Охорона запросто пропустила нас, і ми озирнулися. Тут розмістили кілька сотень французів. Вони сиділи або лежали, курили, розмовляли чи куняли. І ось саме ця картина відкрила мені очі на багато що. До тих пір у мене були лише неповні, поверхневі, розрізнені і, в загальному, якісь примарні уявлення про людей, що утримують ворожі окопи. Ну, наприклад, над краєм бруствера на мить висунеться шолом; або чиясь рука щось кине і тут же зникне; або в повітрі промайне якась фігурка в сіро-блакитній форменній одежині - майже абстрактні речі, причаїлися за рушничним вогнем, за ручними гранатами і колючим дротом.

Тепер же я вперше побачив полонених, причому багатьох, що сидять, лежать, палять цигарки, - побачив французів без зброї.

І раптом я відчув щось подібне до шоку, хоча, втім, тут же внутрішньо посміявся над собою. Мене приголомшила найпростіша думка, що вони, виявляється, такі ж люди, як і ми. Але залишалося фактом - і, бачить Бог, дуже дивним фактом, - що раніше ця думка мені просто ні разу не приходила в голову. Французи? Так вони ж вороги! Так їх же треба вбивати, бо вони хочуть знищити Німеччину. Але в той серпневий вечір я збагнув одну зловісну таємницю - таємницю магії зброї. Зброя перетворює людей. І всі ці нешкідливі товариші, ці фабричні робітники, чорнороби, ділові люди, старшокласники, які так тихо і смиренно сиділи навколо, відразу ж перетворилися б на ворогів, з`явися у них раптом зброя.

Спочатку вони не були ворогами: стали ними тільки тоді, коли отримали зброю. Ось що змусило мене задуматися, хоча я знав, що моя логіка, можливо, і не так уже й правильна. Але мене невідступно переслідувала ця незрозуміла думка, що ось, мовляв, саме зброя і нав`язала нам війну. У світі накопичилося стільки зброї, що врешті-решт вона взяли гору над людьми і перетворила їх на ворогів ...

А потім, вже значно пізніше, у Фландрії, я знову спостерігав те ж саме: поки бушувала битва матеріалів, люди практично вже нічого не значили. У своїй шаленій люті озброєння само кидалося одне на одне. І у людини мало б виникнути відчуття, що якщо навіть вся жива сила, яка перебуває між зброєю обох сторін, буде забита, то все одно зброя стане машинально діяти далі, аж до тотального знищення всього світу ... Але тут, на цьому фабричному дворі, я бачив таких же людей, як ми з тобою. І вперше до мене дійшло: та я ж воюю з людьми! З людьми, так само як і я, обдурених гучними словами і зброєю, з людьми, у яких є дружини і діти, батьки і професії. І якщо таке осяяння прийшло до мене через них, то, можливо, прокинуться і вони і, так само як я, оглянувши навколо і запитавши: «Брати, так що ж ми робимо?! До чого все це?! »

Через кілька тижнів ми знову були на фронті, тепер уже на більш спокійній ділянці. Передній край французів проходив досить близько, але позиції були добре укріплені, і, загалом, я сказав би, нічого особливого тут не відбувалося. Щоранку рівно о сьомій артилеристи обох сторін обмінювалися кількома вітальними пострілами; потім, в полудень, знову проводився невеликий салют, і вже ближче до вечора лунало останнім взаємне благословення. Ми приймали сонячні ванни перед своїми укриттями і навіть наважувалися на ніч стягувати з себе чоботи.

Одного разу по ту сторону нічийної смуги над бруствером раптово піднявся фанерний щит з написом « Attention!»1 . Можна собі уявити, з яким подивом ми витріщилися на нього. Трохи поміркувавши, ми вирішили, що зараз почнеться якийсь особливий артналіт, понад звичайну програми, тому всі приготувалися при першому ж посвисті снаряду зникнути в укриттях.

Але все залишалося тихо. Щит зник, а через кілька секунд ми побачили висунуту вгору лопату з прикріпленою до неї пачкою сигарет. Один з наших товаришів, що мав досить туманне уявлення про французьку мову, намалював гуталіном на великому планшеті для топографічних карт слово «Compris»2. Ми виставили планшет на огляд противника. Тоді на тій стороні стали розмахувати лопатою з пачкою сигарет вправо і вліво. Ми теж давай розмахувати своїм планшетом і виставили шматок білого полотна - просто схопили сорочку обер-єфрейтора Бюлера, який як раз тримав її на колінах і давив вошей.

Через деякий час на тому боці теж підняли біле полотно та ще й каску на додачу. Тут ми що було сил почали сигналити сорочкою, і, думаю, всі наші воші висипалися з неї дощем. Нарешті там висунулася рука з пакетом, і тоді якийсь француз обережно протиснувся крізь колючий дріт; на руках і колінах він повільно поповз в нашу сторону і при цьому час від часу махав носовою хусткою і збуджено сміявся. Приблизно на середині нічийної смуги він зупинився, поклав пакет на землю, разів п`ять чи шість тицьнув у нього пальцем, знову розсміявся, кивнув і поповз назад. Все це надзвичайно розхвилювало нас. До хвилювання приплутувалася майже хлоп`яче почуття скоєння чогось забороненого, ніби ми влаштовували комусь підступ; а крім того, просто хотілося скоріше дістатися до ласощів або сигарет в пакеті, що лежав на полі перед нами. На нас легенько війнуло свободою, незалежністю, якимось духом торжества над усім механізмом смерті. Таке ж почуття я відчув, коли стояв серед полонених французів, коли щось глибоко людське переможно увірвалося в мою душу і зруйнувало примітивне уявлення про «ворога», і тепер мені захотілося внести і свою частку в цей тріумф.

Поспіхом ми зібрали кілька подарунків, в загальному, досить жалюгідних дрібничок, бо у нас було куди менше чого дарувати, ніж у товаришів там, за нейтралкою . Потім ми знову посигналили сорочкою і відразу ж отримали відповідь. Я почав повільно висуватися. Голова і плечі виявилися зовні. Це, скажу тобі, була до біса неприємна хвилина: нічим не захищений, стирчиш над бруствером, як мішень.

Потім я поповз прямо вперед, і тоді мої думки повністю змінилися, ніби їх раптом переключили на задній хід. Дуже дивна і захоплююча ситуація: я відчував, як у мені, пінячись і переливаючись, наростає хвиля небувалої радості; щасливий, зі сміхом, я прудко пересувався навкарачки. І я пережив якусь пречудове мить миру - одиночного, особистого миру, миру на всьому білому світі, миру тільки заради мене.

Я поклав свій вузлик, взяв інший і поповз назад. І ось тут це відчуття миру разом розвалилося. Я розумів, що в мою спину націлені сотні стовбурів гвинтівок. Мене охопив моторошний страх, і піт струмками покотився з мене. Але все ж я добрався до своїх цілим і неушкодженим і, бездиханний, розпластався на дні окопу.

Наступного дня я вже як би звик до цієї справи; і поступово ми все спростили, і вже виходили не по черзі, а обидва одночасно виборсувались з наших окопів. Як дві спущені з повідка собаки, ми повзли назустріч один одному і обмінювалися подарунками.

Коли ми вперше подивилися один одному в очі, то лише розгублено посміхнулися. Той товариш був молодий хлопець, як я, років двадцяти, не більше. З його обличчя було видно, настільки йому подобається ця затія. «Bonjour, camarade»3, - сказав він; я ж зовсім отетерів і двічі сказав: «Bonjour, bonjour», - а потім ще і в третій раз, і кивнув, і поспішно повернув назад. Ми стали зустрічатися в певний час і відмовилися від попереднього обміну сигналами - обидві сторони дотримувалися умови цього неписаного мирного договору. А через годину ми, як і раніше, знову обстрілювали один одного. Одного разу той товариш нерішуче простягнув мені руку, і ми з ним привіталися. Ну, прямо потіха.

У той час подібні епізоди траплялися і на інших ділянках фронту. Про це провідало верховне командування, і вийшов наказ, що, мовляв, такого роду справи категорично забороняються, що в окремих випадках через них порушується звичайний режим бойових дій. Але нас це не бентежило.

Одного прекрасного дня на фронт приїхав якийсь майор і прочитав нашій роті цілу доповідь. Ревний і дуже енергійний служака, він заявив, що має намір залишитися на передовій до самого вечора. На жаль, він розташувався недалеко від місця нашого виходу, до того ж зажадав собі гвинтівку. Це був дуже молодий майор, що жадав подвигів.

Ми не знали, що нам робити. Не було можливості подати якийсь знак товаришам навпроти; крім того, ми побоювалися розстрілу на місці за те, що завели такі справи з противником. Хвилинна стрілка мого годинника продовжувала повільно рухатися по колу. Ніщо не ворушилося, і ми вже було вирішили, що все обійдеться благополучно.

Майор, безсумнівно, знав про загальне братання уздовж лінії фронту, але певних відомостей про те, що ми тут робимо, не мав; і треба ж, щоб його занесло саме до нас, та ще з таким завданням. Ось вже не пощастило!

Я подумав - а чи не сказати йому: «Через п`ять хвилин звідти хто-небудь прийде. Стріляти в нього ніяк не можна - він нам довіряє». Але зважитися на таке я не міг, та це нічого б і не дало. А скажи я йому - він би вже точно залишився чекати, а так все-таки залишався хоч якийсь шанс, що він піде. Крім того, Бюлер шепнув мені, що пробрався до іншого брустверу і гвинтівкою зробив знак «мимо!» (так в тирі сигналізують про непотрапляння при стрільбі) і що вони нібито відповіли йому, тобто, в загальному, зрозуміли, що виходити їм не можна.

На щастя, був похмурий день, йшов невеликий дощ і вже почало темніти. Минуло понад чверть години після встановленого часу зустрічі. Наше хвилювання потроху вляглося, і ми знову задихали вільно. І раптом мій погляд застиг; було відчуття, ніби язик набряк і немов кляп забив мені рота; я хотів закричати, але не міг; заціпенівши від відчаю, я дивився через нічийну смугу і побачив руку, що повільно піднімається, за них з`явився торс. Бюлер метався уздовж бруствера і в повному нестямі намагався подати застережливий знак. Але пізно - майор встиг вистрілити. Почувся тонкий зойк, і тіло зникло. На мить запанувала страшна тиша. Ще секунда-друга, і ми почули багатоголосий рев. Почався запеклий вогонь на ураження. «Стріляти! Вони атакують! » - закричав майор.

Тоді і ми відкрили вогонь. Як божевільні, ми заряджали і стріляли, аби скоріше залишилася позаду ця жахлива хвилина. Весь фронт ожив, запрацювала артилерія, і так тривало всю ніч. До ранку ми нарахували дванадцять убитих, в їх числі були майор і Бюлер .

Бойові дії, як і належить, поновилися; припинилася передача сигарет в обидві сторони; число втрат росло з кожною годиною ... З тих пір мені довелося багато чого пережити. Багато людей загинуло на моїх очах; я сам повбивав не одного і не двох; я став черствим, байдужим. Пройшли роки. Але увесь цей довгий час я - як тільки міг - намагався не згадувати цей тонкий зойк під дощем».

Примітки

1 . Увага! (фр.)

2 . Зрозумів (фр.).

3 . Добрий день, товариш (фр.).


на фото - Ремарк на війні

1930/31


«Проба Пера» цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Публікації: Каранда Галина

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Сторінка: 1 з 4 | Знайдено: 22
Автор: Каранда Галина
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: це не моє;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.03.2020 11:07  КАЛЛИСТРАТ => © 

Хороший перевод пани Галина, спасибо!

Эрих Мария ....
Да фронтовики почти никогда не вспоминают бои, а всё больше разные весёлые истории, потому как выжили.
Солдаты же всегда горазды на выдумки, особенно в часы затишья... По себе знаю, раза три на учениях откапывал пулемётное гнездо в наказание, а всё из-за бодрости духа и жизненного веселья.
А оружие, что ж оружие, оно всегда делает из мальчика мужчину, настоящего мужика-защитника.