19.03.2020 09:37
for all
28 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Влад Дяден

Роздвоєння

Йшов я додому однієї осінньої ночі. Сам не знаю звідки. Для мене це була божевільня або ще гірше – звіринець. Так поводитись могли лише несповна розуму або дикуни, в яких залишились тваринні інстинкти. Але з іншої сторони... Друга половина свідомості говорила, що це збіса романтично, що я пропустив реальний шанс потрапити у компанію, знайти друзів. Той голос у голові говорив, що мене достала самотність і що я хочу пригод. І я розумів... розумію, що це щирісінька правда. Проте... А як же перша сторона свідомості? Вона бунтує проти цього.

Не знаю... Я нічого не знаю... Я заплутався... І, мабуть, блукатиму в цьому лабіринті півжиття... І проґавив шанс знайти шлях з цієї пастки... Утік! Який я боягуз!.. Ні, який я цинічний і самовпевнений!.. Однак...

Я йшов крізь пітьму ночі. Тоді був такий неймовірний туман. Навіть моя рідна мати не могла згадати, чи було щось подібне раніше. Заслона з пари так щільно огорнула наше селище, ні, цілий район, що навіть у ясний день ти не міг бачити далі десяти-семи метрів, а що вже говорити про ніч! Туман робився у нічний час ще густіший: у світлі ліхтаря ти ледве бачив за п’ять кроків від себе. А там де нема світла?.. Майже йдеш навпомацки. І такий туман тримав в облозі наш край трохи менше ніж тиждень...

Я й досі йшов густонаселеним «районом» селища: тротуари разом з ліхтарями були по обидві сторони асфальтованої дороги, будинки щільно стояли один до одного, а по дорозі деколи проїздили машини. Звідси до центра селища було як рукою сягнути, але я від нього віддалявся та прямував до окрайок.

Голова моя була забита думками, ніщо навколо не цікавило мене, і я ішов додому прямо по калюжах, попри неприємну вологу в кросівках. Мені до всього було байдуже... Мені було не до цього... Мене хвилювало дещо важливіше за похмуру дійсність....

Раптом я почув кроки за своєю спиною. Звісно, в такій ситуації кожна людина підсвідомо пригадує усі фільми жахів, де посеред ночі орудували вбивці, і вона відчуває жах, невідомий для її свідомості. Вона завжди обертає голову назад, прискорює свою ходу, і її охоплює паніка, а в той час невідомим зарізякою може бути звичайний алкоголік, що відразу звертає в сусідню вулицю. Такі ж емоції охоплюють людину, коли вона бачить у темряві невідомий силует, який може потім виявитись її ж тінню.

Я дещо пришвидшився, весь час обертав голову назад, надіючись почути, як кроки затихають. Вже проминув декілька поворотів, але незнайомець йшов за мною. В голові постали моторошні картини власного ж вбивства. А потім зринуло жахливе усвідомлення того, що на наступній частині вулиці майже нема будинків, лише недобудовані будівлі. Уява почала малювати ще страшніші подробиці, але тепер з точними деталями. Мене обсипало морозом.

Переді мною нарешті постала пустинна частина дороги. Коли відійшов на десять кроків від заселених будинків, я почув, що невідомий позаду почав бігти до мене... Від страху мої ноги зупинились, серце почало швидше гупати. Я обернув голову назад і у світлі сусіднього ліхтаря побачив силует незнайомця. Боже, яким він був здоровилом! Та він же мене вб’є за лічені секунди. Усвідомлення цього ввімкнуло мої нижні кінцівки, і хоч я був поганим бігуном, порція адреналіну збільшила мою звичайну швидкість бігу, можливо, вдвічі. На превелику мою радість, відстань між нами не скорочувалась, але й не збільшувалась. Коли я обертав голову, то завжди бачив у світлі ліхтарів велику темну фігуру незнайомця. Мене охопила хвиля тріумфу, і я вже п’янів від радості, як якась дитина. Проте...

Прийшла тверезість. Вона сказала, що я не можу так довго бігти й скоро мій суперник мене наздожене. Це може статися через п’ять хвилин, або, можливо, через десять, або через п’ятнадцять.... Півгодини – це мій максимум.

Прийшла холоднокровність...

Я почав міркувати, як виплутатись з цієї халепи. Раптом я згадав, що десь скоро буде невелика частина дороги, де ліхтарі чомусь не працювали, і тому там буде все сховано в мороці. Якщо хочу заплутати незнайомця і втекти від нього, потрібно скористатися цим. Крім того, туман приховає сліди мого відступу.

Потрібно заховатись як боягуз...

Я вже бачив густу завісу пітьми, що була за декілька метрів від мене, коли почув крик люті та відчаю. Мене це неабияк перелякало, і це додало ще більшої швидкості ногам – і я пірнув у покров темряви. Я навіть боявся витратити зайву секунду, щоб обернути голову. Але глибоко в середині себе я знав, знав, чому не подивився на свого супротивника! Бо він був близько, і я боявся побачити його обличчя, таке подібне до мого... Навіть не знаю, звідки в моїй голові появилась така думка, але чомусь я був впевнений у цьому...

У пітьмі не було нічого видно. Туман ховав навіть залишки того, що нам дає побачити ніч. Скрізь був морок...

Не знаю навіщо, я круто повернув направо і врізався в паркан. Я обмацав його, і хвиля відчаю охопила мене: огорожа була зависока та збита з суцільних листків металу, і тому через неї не можна було перелізти. Подумки вирішив триматися паркану, надіючись, що незнайомець пробіжить повз мене в пітьмі. І справді хтось через декілька секунд пронісся повз мене, мало не зачепивши мою ліву руку. Я вже проклинав себе за необережність, але мій суперник не помітив нічого, і хвиля полегшення охопила мене.

Трохи простоявши на місці, я потихеньку пошкандибав, все ще тримаючись біля огорожі. Раптом переді мною появилась величенька дірка у паркані, яку, мабуть, зробили діти, вибивши цвяхи в одному кутку металевого листа і відгорнувши його. У моїх думках пронісся вир сумнівів, і все ж таки я проліз крізь дірку на ділянку землі, яку ховала огорожа. Я боявся, що незнайомець буде шукати мене в пітьмі, а так хоч виграю, можливо, хвилин десять, якщо не більше.

Я пішов далі вздовж огорожі, тільки тепер з іншої її сторони. Я чув, як незнайомець на тротуарі бігав, шукав мене, але у мене не було жодного бажання видавати себе. Я просто йшов вперед, шукаючи іншого виходу з цієї пастки. Тепер мої думки крутились, чому огорожа така довга, але нарешті згадав, що на цій ділянці землі мав будуватись якийсь завод чи приватна лікарня. Однак мені знов стало байдуже, бо роздуми іншого плану крутились у моїй голові.

Тепер я був неподалік дороги, що знов освічувалась ліхтарями, і слабкі промені світла потрапляли до мене крізь невеличкі тріщини й шпарини. Мене майже поглинули думки, але з пучини роздумів мене витягли якісь голоси двох чоловіків. У одному із них я пізнав незнайомця, який кричав до мене, а інший був невідомий мені. По шкірі у мене пробігли мурашки, коли в голову прийшов один химерний здогад.

Вони планували це наперед. Це було не миттєве бажання вбити, а наперед готовий план. Боже! Але хто вони такі? Звідки вони мене знають? Що вони хотіли зі мною зробити? Чи вони прагнули моєї крові?

Проте мене вразила неймовірна схожість голосів. Мій давній незнайомець говорив хрипло, а інший – милозвучно та улесливо, проте основи голосів були однакові, були чимось схожі на.... Мій голос? Ні, вуха брешуть! Але... Я чую два голоси, схожі на мій! Мені так здається?! Ні, не здається! Якби ті голоси можна було додати та поділити на два, то це середнє арифметичне було б моїм голосом! Тому замовкни мій другий внутрішній голос!

Мені було страх як цікаво поглянути на тих двох незнайомців. Нарешті я знайшов потрібну шпарину і поглянув, що твориться по ту сторону від огорожі. Але мене, повірте, не здивувала та картина, яку я побачив. Мої підсвідомі очікування були недалекі від правди.

Обидва чоловіки мали такий самий зріст і таке саме обличчя, як у мене, але всім іншим вони відрізнялись. Наший незнайомець, як було сказано вище, мав кремезну статуру та розвинену мускулатуру. Його волосся збоку було коротко підстрижене, а зверху – довге та пофарбоване в червоний колір. На ньому була шкіряна куртка такої моделі, яку я колись хотів, та темно-сині джинси. На ногах красувались модні кросівки.

Другий чоловік був дуже товстим. Його волосся було довгим і досягало плеча. Також у нього була чудова коротка борідка (обов’язково її відпущу, коли буду студентом). На відміну від першого, на кінчику його носа були окуляри в чорній квадратній оправі, які я весь час носив. На ньому красувався пишний класичний костюм, до якого були чудово підібрані туфлі.

Лице першого чоловіка було повне люті. Він за щось злився на другого. Він підійшов до нього вхопив за комір лівою рукою та крикнув:

– Не бреши! Я знаю, що ти кажеш неправду. Це ти його пропустив. Ти! Куди ж він міг подітись, якщо не побіг далі? Куди?! У тому й справа, що нікуди він не міг зникнути магічним чином!

– Я ж тобі кажу, що його тут не було... – сказав притишено другий.

– Брешеш, сучий син! Я чув... Ні, відчув, як ти з ним говориш, як до нього звертаєшся! Думаєш, що я не звернув увагу?! Га?! Я не такий тупий, як ти гадаєш!

– Аякже! Тільки тупий може марнувати так час, коли...

– Що ти сказав?! – перший зацідив другому у щоку, відпустивши комір. Той ледве не впав, але втримався на ногах. – Це я трачу наш час?! Якби ти відразу в усьому зізнався, то ми б не стовбичили тут стільки. Думаєш, я не знаю, коли ти брешеш мені у вічі? Я за стільки часу вивчив тебе настільки, що знаю як облупленого. Тут твої вихватки зі мною не спрацюють.

– Гаразд! Я випадково заволодів його думками та, добре не обмірковуючи, почав давати йому поради. Це тобі підходить? – відповів другий, тримаючись на певній відстані від першого. – Тільки охолонь хоч трохи. Нема чого так гарячитись....

– Я гарячусь? О, ні, голубе, це ще я не гарячусь...

– Ага, а це як поясниш? – сказав другий, показуючи на почервонілу щоку.

– Ну, може трохи, – сказав перший, схрестивши руки на грудях. Він втупився в асфальт, ніяково помовчав хвильку і додав: – Вибач мені за це...

– Так набагато краще. Вибачення приймається. А тепер поміркуємо, де він може бути. Скажи, де ти останній раз його бачив?

– Та на тій частині дороги, де ще були ліхтарі.

– Тобто, – сказав другий, погладжуючи свою борідку, – він зник в цій темній зоні, – і тицьнув кудись в сторону першого.

– Так...

– І ти там все оббігав та обійшов, але все одно його не знайшов?

– Ні...

– Гм-м-м...

– А хіба ми не можемо забратися у його голову та подивитися, де він бродить?

– Ми не можемо залізти у його думки, коли він не думає. Логічно ж? Можливо, ти зараз відчуваєш його думки? – подивився на нього з надією другий.

– Ні, нічого подібного.

– Жаль, – тепер на його лиці читалось розчарування. – Мабуть, він щось бездумно робить або за чимось спостерігає...

– А, може, ти за свої нитки посмикаєш, і він вернеться до роздумів?

– Які ще нитки? Хіба я тобі якийсь павук? – обурено сказав другий.

– Та ти ж майстер інтриг та ще й доволі розумний. Тому я подумав, що у тебе, може, є план «Б» якраз для такого випадку...

– Я – інтриган?! Та я ж джентльмен, а джентльмени дотримуються строгих правил!..

– Начхати мені на ті правила, але я не раз бачив, як ти лицеміриш і маніпулюєш людьми, – тут другий хотів щось сказати, але перший перебив його: – Я знаю, що ти скажеш, що це не так. Але це правда: у тебе роль вовка в овечій шкурі. Краще не трать даремно часу і діставай свого туза з рукава. Мені сьогодні начхати, чи це чорний спосіб. Валяй!

– У-у-у, лицар відходить від законів честі!..

– Давай без цього. У мене немає настрою з тобою гризтись. Нам потрібно спіймати його якнайшвидше.

– Нагадай причину, по якій ми ганяємося за ним, – і другий почав ритися в кишенях, шукаючи щось.

– Ну, головна причина полягає в тому, що ми хочемо, щоб він нарешті або вибрав одного із нас, або об’єднав нас обох воєдино. Друге нас не дуже задовольняє, але якщо він не зможе зробити перше, то погодимося на це...

– А яка причина цієї причини? – все ще порпався у кишенях другий.

– Він вбиває цією невизначеністю себе, а заодно і нас. Щоб він, – перший черкнув по горлу, – то до цього не дійде, бо у нього є ти – втілення самолюбства...

– Але й навіть егоїсти вчиняють самогубства.

– Так, але я не вірю, що до цього дійде. Проте він мучає цим себе і свою душу. Це може зламати його. Тому заради його блага ми разом вирішили зупинити це...

– Невже? А я навпаки вважаю, що він довго протримається. Навіть з двома голосами в голові. Але йому це надоїло, як і мені надоїв ти, тому я погодився на ту затію. А ось і воно! – крикнув з радістю другий, дістаючи щось із рукава. До нього підійшов другий.

– А я не думав, що ти в прямому сенсі дістанеш свій туз із рукава.

– Вважай мене іронією долі! – він розтиснув кулак, і на долоні у нього лежав монокль. Він приклав його до правого ока, знявши окуляри. З його уст вирвався вигук радості, а потім – здивування.

– То де він?

– Наша здобич стежить за своїми ж мисливцями!

– Тобто?

– Ось там, – і він тицьнув прямо на мене, а я від страху накивав п’ятами.

 

18.03.2020


Влад Дяден цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.03.2020 09:58  Анатолій Костенюк => © 

Цікаво. Дякую. 

 19.03.2020 09:40  © ... 

Трохи хворої психології. Оповідання написане за один день, тому вона таке... Сам не знаю, як сказати.
До речі, твір трохи застарілий, бо вчора ввечері мені дали офіційний дозвіл відростити борідку (щоб зекономити бритви на час карантину =))