16.03.2020 19:50
18+
33 views
rating 5 | 3 users
 © Влад Дяден

Сім печаток

Перша печатка

Вершник на білому коні


Сонце стояло високо над Голгофою. На небі не було жодної хмаринки. Вже майже місяць не було дощу, і селяни боялись посухи. Не без причин...

На вершині гори, посеред скель крем’яних, була поляна. На ній нічого не росло, 

(бо тут все було просякнуто кров’ю невинних)

крім терну і полину. Навколо неї зібрався натовп охочих подивитись на страту, про яку весь Єрусалим говорив. Були такі, що вилізли на скелі, щоб звідти подивитися на розп’яття.

– А це правда, що серед них буде Цар Юдейський?..

– Який там «цар»! Ти його ще не бачила! Куди йому до Понтія Пілата!..

– Говорили, що він спілкується з Богом...

– Найшли чому вірити! Шахрай!..

– А якщо він так розгнівиться, що повбиває нас одним поглядом?..

– Цікаво: помре він як людина чи сотворить якесь чудо?..

– Дивіться! Йдуть!

На гору до поляни йшла процесія. Двоє піших римських воїнів зі списами в руках йшли спереду та розчищали дорогу. За ними слідувало троє, на яких були лише набедрені пов’язки. На спинах вони несли великі дерев’яні хрести, що мали стати їхньою ж смертю. Двоє з них мали розпачливий вигляд: вони втратили віру у власне спасіння. Але третій, останній, попри страшні побої на тілі та страшну ношу, залишався спокійним. Він був страшенно худий, його довге волосся – розпатлане, а лице заросло щетиною...

Проте Він сяяв внутрішнім благородством. Навколо Нього був невидимий ореол величчі. Від цього у присутніх перехопило подих. Проте згодом їхній розум затуманило марнославство – і вони почали його гудити.

Звірі...

Праворуч і ліворуч від смертників йшло по троє піших воїнів, що відгороджували їх від обуреного натовпу. Не хватало, щоб страта наступила раніше ніж потрібно... Позаду йшло також двоє піших, а за ними верхи – сам Понтій Пілат зі своїм почтом. Під ним був білий кінь у блискучій збруї. Чоловік аж палав від золота, а білий плащ з червоною підбивкою весело лопотів від поривів вітру. Всіх присутніх захопила ця розкіш, але...

...ніхто не помітив, що під тінню шолома ховалось хиже обличчя.

Процесія зупинилась посеред поляни. Піші воїни підхопили хрести та почали готовитись до страти. Троє з них напоїли вином з бурдюка тих двох розбійників, 

(милостиня від влади)

і дійшла черга Ісуса. Але один з воїнів зірвав пучок полину та кинув його в бурдюк:

– Для «царів» – особливе! Пийте, не соромтесь! – промовив чоловік, подаючи йому вино. Натовп захихотів. Навіть Пілат, під’їхавши до місця страти, криво усміхнувся. Але Ісус не взяв бурдюк та спокійно і ввічливо відмовився від вина. У воїна лице перекосилось від гніву.

– «Царю», ви забули свою корону! – промовив інший воїн і надів Ісусу на голову вінок з місцевого терну. Натовп засміявся. Але Він зберігав спокій та не відкинув свій головний, хоч шпичаки боляче ввіткнулись йому у шкіру. Це ще більше розлютило навколишніх людей.

Це принижувало їхню гідність.

– Пора починати! – крикнув до воїнів Пілат.

Двоє взяли попід руки Ісуса та повели до хреста, але Він, на відміну від розбійників, не опирався та спокійно йшов до місця своєї страти. Не встигли ще крикнути йому якесь криве слово чи силоміць покласти на розп’яття, Він сам ліг на смертельне ложе.

Всіх глядачів вразила така сцена без опору. Хоч Ісус проживав останні хвилини, Він залишався повним гідності та грації, був незламним. Навіть римську піхоту виставив у поганому світлі. Велич! Справжня велич!

Це роз’ятрило їхню гордість...

Воїни взяли молотки й цвяхи. Спочатку праву руку. Потекла кров по дереву, а з дерева декілька капель впало на голу землю. Там виросла біла камелія...

Глядачів це вразило, але вони вирішили, що просто не помітили раніше цю квітку. Вони не хотіли вірити.

Потім до хреста прибили ліву руку. Потекла цівка крові, що спадала з дерева на терен. Зацвів терен...

Натовп побачив і це, але вони продовжували не вірити. Весна – це пора цвітіння, і не дивно, що зацвів навіть терен. Все можна пояснити...

Дійшла черга ніг. Їх прибили до хреста разом, одним цвяхом. Потекла ріка крові. Проте... Нічого не сталось. Юрба зітхнула з полегшенням.

Лише збіг обставин...

Почали ставити хрести. Посередині був Ісус, а по лівий та правий бік від нього – розбійники. Глядачі були в захопленні, сміялись, глузували... Понтій Пілат взяв дерев’яну табличку та написав на ній грецькою, латинською та гебрейською мовами: «Ісус Назарянин, Цар Юдейський». Один з воїнів взяв її та за допомогою іншого повішав над Його головою. Над іншими двома чоловіками також висіли подібні таблички, тільки вони говорили просто: «Розбійник».

У натовпі кричали:

– Він інших спасав, нехай Сам Себе визволить, коли Він Христос, Божий Обранець! – а Понтій Пілат з його почтом криво усміхалися на це.

Звідкись вояки витягли одежу Ісуса, в якій його піймали. Але там був хітон, який було шкода рвати. Тому кидали жереб. Розпалившись від цього, вони сунули йому в обличчя губку з оцтом та кричали:

– Коли Цар Ти Юдейський, спаси Себе Сам!

Навіть і розбійник, що висів на хресту праворуч від нього, також знущався з Ісуса:

– Чи Ти не Христос? То спаси Себе й нас!

Але за Нього заступився другий, що був ліворуч:

– Чи не боїшся ти Бога, коли й сам на те саме засуджений? Але ми справедливо засуджені, і належну заплату за вчинки свої беремо, Цей же жадного зла не вчинив, – і звернувся до Ісуса: – Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!

– По правді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю! – відповів йому Ісус.

Сонце йшло за обрій – була вже шоста година. Розбійники вже померли на своїх хрестах, залишився лише Ісус. Юрба значно порідшала, і серед них переважно були Його учні, Його близькі, небайдужі до Нього. Понтій Пілат з його почтом вже давно втекли від жари у місто разом з воїнами, тільки один з них залишився на місці, щоб повідомити про смерть Христову.

Ісус підвів голову та обвів мертвим поглядом вершину пагорбу. Залишились лише вірні Йому...

– Отче, прийми мій дух, – прорік Він і безживно схилив голову.

Земля затрусилась так, що води Мертвого моря вийшли з берегів. З неба полив дощ, хоч на небі не було жодної хмаринки.

Це ангели плачуть.

Від цього дощу мертва поляна почала оживати: появилась зелена трава, розцвіли камелії.

Він пішов від нас. Але вернеться. І не один раз. На білому коні прийде до нас з небес, у руках у нього буде лук, а на голові – корона. Він – цар наш єдиний, Він – перший вершник Апокаліпсису. У Його руках книга, в якій записані усі секрети Господа Бога. На ній сім печатей, але убивши Сина Божого, ми зруйнували першу печатку, запустивши процес Апокаліпсису.





Друга печатка

Вершник на червоному коні

 

Була третя година дня, і сонце невпинно котилось за обрій. Літня спека окутала місцевість, а трава на Каталанських полях вигоріла та втратила свій привабливий вигляд. Квіти, такі звичні в літню пору, були витоптані конями. Поодинокі дерева та кущі, які росли на полях, ще минулої ночі були вирубані та спалені.

Центральний пагорб зайняли римляни та їхні союзники. Посередині стояли війська аланів на чолі з Сангібаном. Їм не дуже довіряли, але заради того, щоб числом дорівнятись ворогові, союзники прийняли їхню допомогу. На лівому фланзі розмістились римляни, якими управляв Аецій, а на правому – вестготи Теодориха. Перед союзниками відкривалися позиції ворога: в центрі та на правому фланзі були війська Аттіли, а на лівому – остготи. Звісно, кожній стороні допомагали багато інших народів, але чисельність їхніх військ була незначна, щоб відіграти якусь значну роль.

Ніхто не наважувався напасти першим. Римляни – через обережність, а гуни – через біду, яку напророкувала їм ворожка. Тому Аттіла вирішив розпочати наступ пізно, щоб ніч прикрила їхній відступ, якщо до цього дійде.

Але раптом очільник гунів вийшов наперед свого війська і промовив річ. Завершивши її, він обвів поглядом своїх воїнів, свій народ, і крикнув їм:

– Хто може перебувати в спокої, коли Аттіла б’ється, той уже похоронений! – розвернувся і погнав свого коня вперед, на ворога. Пролунав бойовий клич, і військо пішло за своїм головнокомандувачем. Воїни запалились і готові були віддати своє життя за ідею. Вони забули пророцтво ворожки й стали в кривавий танець, зневажаючи всі попередження. Вперед! За короля Аттілу!

І почалась різня. Друг різав друга, а ворог – ворога. Все змішалось, все забулось. Головне – це вбивати, вбивати та ще раз – вбивати. Все одно кого, бо в цій метушні навіть рідну матір не впізнаєш, а що вже говорити про своє військо! А стояти на місці й нічого не робити – це бабська вигадка, бо якщо ти не різатимеш, то різатимуть тебе. А трофеї? Тебе жінка відцурається, якщо не привезуть твоє мертве тіло або якщо ти не принесеш голову ворога. Але...

Кров текла ріками. Струмок, що тік між пагорбами, став темно-червоним і вийшов із берегів. Жорстокість. Звіряча жорстокість!

Наступила ніч, а бій тривав. Навіть став ще запеклішим. Додолу впав король вестготів Теодорих, і його затоптали конем. І ніхто цього не помітив, поки битва не припинилась. Нічого не було видно через темряву і хмару куряви, що здійнялась над полем, а різанина продовжувалась.

Кров... Скрізь кров!

І раптом пролунав грім серед чистого неба. Все зупинилось на полі, все замерло. Молодик став криваво-червоним, а зорі погасли. Моторошна картина... Проте хтось посеред поля підняв руку з мечем та рубонув свого супротивника. Здійнялась метушня, яка знову переросла в пекельний бій. Всі забули про небо, на якому місяць все ще зберігав червону барву, поки його не прикрила хмара, що очистила супутник від крові. Погаслі зорі почали знов появлятись. І нічне небо стало звичайним.

Видіння. Звичайне видіння!

Але поміж військами ходив дивний тип, якого ніхто раніше не бачив. Під ним був червоний кінь, у якого хвіст і грива були кольору полум’я. Сам вершник був у бронзовому обладунку, який всіх лякав, адже тоді ніхто нічого подібного не бачив. В руці він тримав золотий меч, оздоблений рубінами. Обличчя його було приховане забралом, проте крізь отвір на всіх дивилися очі, повні палкого вогню.

Це Війна. Вона на декілька сторіч відібрала спокій у Європі. Через неї скрізь текли ручаї крові, через неї скрізь витав страх за своє життя. Вона сіяла розбрат майже півтисячоліття. Але таке її призначення...

Це другий вершник Апокаліпсису. Він був випущений на волю, коли Агнець зламав другу печатку книги, де сховані всі секрети цього світу, які знає лише Бог. Залишилось ще п’ять.

 


 


Третя печатка

Вершник на вороному коні

 

***

Весна 1315 року була для околиць Кракова дуже тяжкою. Тижнями лив дощ, тому всі городи, засаджені овочами, були повні води, а озимину побили заморозки, які приходили кожну ніч аж до кінця квітня. Цвіт фруктових дерев перервав великий мороз, і старці хитали головою та в один голос стверджували, що цього року можна не очікувати на врожай. Селяни надіялась, що зійде жито, пшениця чи овес, але й ту вимили дощі. Скрізь витав дух відчаю. Тільки в сім’ї Бжезінських залишилась ще надія: у них вже зійшло жито з пшеницею, тільки озимина не перенесла холоди.

– Дякую Богу, що дав мені таку дружину! – промовив чоловік, сидячи на лаві за столом. Жінка подала йому тарілку рідкого супу та кусок чорного хлібу і сіла поруч з ним.

– Та я така як інші! Нічого особливого, – відповіла його дружина почервонівши.

– Якби не ти, Ульріко, то ми сиділи б тут і думали, що робити, щоб не вмерти з голоду наступного року, а так...

– Досить, Тадеуш! Це був просто сон...

– Просто сон! Та тоді ти, Ульріко, прокинулася та почала верещати. Усіх в домі посеред ночі побудила. І кричала, щоб я обміняв наші поля на ті, що на вершині пагорба. А я тобі кажу, що там земля менш родюча. Ти мені відповіла: «Голод... Прийде голод...» Я тоді перелякався неабияк і, все ще опираючись, обміняв наші низинні поля на верховинні. Не знаю, що я робив би, якби тебе не послухав, – чоловік зробив невеличку паузу та запитав: – А що тобі тоді снилось? Тоді ти нічого не розповіла...

– Я не пам’ятав нічого, крім фрази, яку хтось сказав сухим, скрипучим голосом: «Ківш пшениці за динарій, і три фенікси ячменю за динарій; єлею ж і вина не пошкоджується», – відповіла перелякано жінка.

– А пам’ятаєш, як той чоловік виглядав?

– Ні... Їж уже! А то суп охолоне! – крикнула йому жінка, стаючи зі столу та підходячи до печі, де замішувала хліб.

– Ну, добре, – неохоче відповів чоловік і пожадливо почав їсти суп. Було чути частий брязкіт дерев’яної ложки об глиняну тарілку. Тадеуш завершив свою трапезу і відсунув тарілку вбік.

– А що таке динарій? – раптом запитав він у своєї жінки.

– Ти вже закінчив? – підійшла до стола Ульріка та забрала посуд. – Я й сама не знаю... – вона повернулася назад до печі й поставила пектись хліб.

Чоловік пильно та довго дивився на неї. Йому здавалося, що його дружина щось приховує і не договорює, а до цього Тадеуш мав тонкий нюх.

– Ти точно нічого не хочеш мені сказати? Ти можеш мені все розказати, Ульріко, я з тебе не буду знущатись, бо після того, що сталося, це було б великим гріхом. Крім цього, ми – чоловік та дружина, між якими не має бути секретів, тому можеш сміло розказувати, що тривожить твою душу, – від цих слів жінка завмерла на місці. Вона тримала в руках білу сорочку, яку хотіла вишити на Великдень. Ульріка палко глянула на чоловіка, а потім відвернула від нього обличчя, підійшла до печі та сіла на найближчий ослінчик. Звідкись взялась голка з кольоровими нитками, і жінка заходилась вишивати. Через декілька довгих хвилин вона відкрила рот та почала притишено розповідати:

– Тоді мені наснилось, як наше село голодує. Це було страхіття: люди снували, як привиди, по селі, такі худющі та байдужі до всього на світі; від хати до хати ходили міські бідняки й просили щось поїсти, але ніхто їм не міг дати навіть окраєць хліба; де-не-де горіли будинки – то справа розбійників. Але найстрашніше... Трупоїдство. Дехто їв трупи своїх родичів. Я уві сні застигла на місці, витріщаючись на те, як наші сусіди різали мертве та худе тіло власної дитини. Для мене це було вищим виявом дикунства. Однак я відволіклась від цієї моторошної картини, бо мою увагу привернуло дещо важливіше. Там, уві сні, був Димітр. Наш Димітр! – у жінки покотились сльози по щоці, які спадали на білу сорочку, утворюючи вологі плями.

Тадеуш став зі свого місця і кинувся до своєї жінки. Він став біля неї на коліна та м’яко обняв.

– Можеш не розказувати далі, Ульріко. Можемо зупинитись на цьому та не будемо більше зачіпати цю тему... – заспокоював чоловік свою дружину.

– Це було жахливо! Ні, стає більш жахливим, бо воно здійснюється! Мій сон стає реальністю! І...і мене лякає, що... що Ди-димітр...

– Все, досить. Годі ятрити свою душу. І забудь свій сон. Можливо, небеса хотіли, щоб ми запобігли лихові. І ми це зробили, тому з Димітром усе буде нормально.

– Твоя правда, Тадеуш, – жінка заспокоїлась, і її обличчя пояснішало. Чоловік відпустив з обіймів Ульріку і подивився на її обличчя. Він підніс свою загрубілу долоню до її лиця та ніжно погладив по щоці, витираючи сльози.

– От тепер все добре. А де, до речі, Димітр? – запитав Тадеуш.

– Йому набридло сидіти в хаті без діла, і тому пішов у повітку. Мабуть, знову щось собі майструє.

– Ти так за нього не хвилюйся, Ульріко. Він набагато розумніший за своїх однолітків. Та й за деяких дорослих. Тому непотрібно стільки хвилюватись.

– Але, Тадеуш, він – наша єдина дитина. І що ми будемо робити, якщо з ним щось трапитися? Ми, скільки не старались, не могли завести більше дітей. А ворожка дала зрозуміти, що їх у мене краде чорт.

Це єдина наша надія, тому...

– Тому не потрібно з ним стільки возитись, бо вийде з нього бозна-що. Крім того, Димітр – майже дорослий чоловік, і йому лише заважає твоя материнська ласка. Якщо бажаєш йому добра, просто відпусти його.

– Я подумаю про це...

– Добре, – чоловік підвівся та підійшов до вхідних дверей. – Я піду подивлюсь, як там на...

Але раптом у будинок ввірвався молодий хлопець. Він був мокрий як хлющ і дуже стривожений. Крізь розчинені двері виднілась заслона дощу. Юнак глянув напівбожевільним поглядом спочатку на Ульріку, а потім – на Тадеуша. Не зволікаючи, він крикнув до чоловіка:

– Батьку, біда! Велика біда!

– Що сталось, синку? Ти такий переляканий, наче чорта побачив! – стривожено сказала жінка, кидаючи своє вишивання. Вона підвелась та обережно підійшла до хлопця, злякано дивлячись на нього.

– Ох! Наші поля добряче побило!

– Чим побило? – спитав чоловік у сина.

– Градом! І так, що нема живої жодної стеблинки.

– Не може бути!

– Та він встелив повністю землю!

– Треба самому побачити те диво на власні очі! Крім того, щось мені не віриться, що все аж так погано. Ходімо, синку! – і чоловіки вийшли з будинку, залишивши двері відчиненими. Ульріка все ходила по хаті та промовляла молитву до Діви Марії.

Раптом крізь прочинені двері, прорізуючи пелену дощу, пролунав скриплячий голос: «Ківш пшениці за динарій, і три фенікси ячменю за динарій; єлею ж і вина не пошкоджується», – і почувся віддалений цокіт копит. Жінку обсипало морозом.

 

***

Проминув рік, і прийшло літо. Наступив один із наймасовіших голодів в Європі, що отримав титул «Великого». Дехто припускає, що він забрав чверть населення у Європі, а може – і більше.

У селі творилось казна-що. Недалеко від центру села розбійники пограбували та вбили одну сім’ю, і їхній будинок горів яскравим вогнем. По вулицях, наче зомбі, ходили худющі люди, не розбираючи, куди прямують. Деколи хтось може впасти посеред вулиці та просто померти, і ніхто на це не зверне уваги. Десь було чути вереск голодної дитини, який потрохи затихав разом із життям.

Проте думки всіх свідомих людей були поглинуті одним – сім’єю Красінських. Після служби в костелі вони понесли труну з мертвою дитиною не до кладовища, а до свого будинку.

Святковий обід – поминальний обід.

А дехто ще й заздрив...

По вулицях верхи на вороному коні ходив дивний чоловік. Він був настільки худющий, що його шкіра щільно облягала кістки. На його голові був східний тюрбан, на його плечах – лише синя жилетка, а на ногах – заширокі для нього червоні шаровари, з під яких витикались носаки жовтих чобіт. На ньому не було жодної волосини: ні на грудях, ні на підборідді, ні на голові. Його обличчя мало овальну форму. Підборіддя було гострим, тонкі губи були щільно стиснуті, а крізь вузькі щілини дивилися насмішкувато очі. В руках чоловік тримав ваги та кричав:

– Ківш пшениці за динарій, і три фенікси ячменю за динарій; єлею ж і вина не пошкоджується.

За ним, прикуті ланцюгом, шеренгою йшли люди різного віку і стану: тут були селяни та купці, магнати та священники, діти та старці... Серед них був і той парубок, на ймення Димітрій. Він отупіло дивився вниз і слухняно йшов вперед разом з іншими...

Вперед у різні століття! Гайда супроводжувати туди Голод – нашого володаря! Будемо відбирати спокій у людей і сіяти повільну мученицьку смерть! І ніхто нас не подолає, бо ми – його слуги, а Голод – наш хазяїн. І він такий могутній! Хто ми? Серед нас є недоїдання, штучний і масовий голод, посуха та неврожай, жадність та....

Третій вершник Апокаліпсису. Він протягом століть, ні, тисячоліть, збирає, як врожай, багато душ, що померли мученицькою смертю. І він досі гуляє десь по земній кулі та сіє неспокій, і ніхто його не зупинить, бо людство повне егоїстів...

Його випустили на волю, коли Агнець зламав третю печатку. Залишилося ще чотири...

 


 

Четверта печатка

Вершник на блідому коні

 


***

О десятій годині ранку на станцію прибув потяг. Та ще і який! На ньому мав прибути ерцгерцог Фердинанд власною персоною! Один зі спадкоємців престолу! Ця звістка ще тиждень назад облетіла все Сараєво, і тепер цілий натовп зібрався біля станції, щоб побачити хоч краєм ока, можливо, майбутнього очільника Австро-Угорської імперії. Проте юрбу народу розігнала поліція, але це не біда: вже давно відомо маршрут, яким проїде ерцгерцог, і тому чималий натовп зібрався навколо того шляху. На станції очікував гостей сам генерал-губернатор Боснії Оскар Потіорек, на запрошення якого приїхав ерцгерцог зі своєю дружиною.

З поїзда вийшов Франц Фердинанд. До нього підійшов генерал-губернатор, і вони дружньо потисли один одному руку. Їх оточила охорона.

– Доброго ранку, пане Оскар! Як там проходять тренування військ? – жваво розпочав розмову принц Фердинанд.

– Доброго ранку, ерцгерцогу. Добре, дуже добре. Думаю, що ви в цьому переконаєтесь самі, – відповів генерал-губернатор.

– А як там народ? Яка ситуація на етнічному ґрунті у Боснії?

– Дуже неоднозначна. У місті начебто радо сприйняли звістку про ваше прибуття. Це підтверджують численні натовпи веселих людей, які зібрались побачити вас. Один з них нам довелось розігнати біля станції, щоб ви й ваша дружина безпечно сіли у машину...

– Це була зайва пересторога.

– Але, ерцгерцогу, мене лякають серби. Ми не знаємо, що очікувати від них. Вони не налаштовані дружньо до вас, бо ви представляєте інтереси Австро-Угорської імперії, яка перебуває в складних стосунках з Сербією. Тому від них можна очікувати що завгодно, навіть убивство.

– Я не думаю, що дійде аж до такого, генерале.

– Ох, якби ви прожили тут, у Боснії, хоча б рік чи два, як я, то ставилися б з недовірою до сербів. Мені весь час ввижається, що кожен з них терорист.

– Ох, я вже зібралась, Франце, і готова рушати далі, – перервала їхню розмову герцогиня Софія Гогенберг – дружина ерцгерцога.

Вони вийшли з платформи, а потім – зі станції. Навколо них йшли тілоохоронці, пильно придивляючись до місцевості. Вони наблизилися до колони із шести машин, і охоронець відчинив дверцята однієї з них, де на задніх сидіннях зручно вмістились ерцгерцог зі своєю дружиною. Переднє сидіння біля водія зайняв Оскар Потіорек. Молодий водій уже давно очікував їх, сидячи на своєму місці.

Їхня машина рушила другою в кортежі. Вони їхали численними вуличками міста, які й досі зберігали вранішню прохолоду. Численні пішоходи, особливо діти, весело махали руками та усміхалися їм. Це дуже втішило герцогиню, яка радо махала жителям у відповідь.

Кортеж просувався повільно, але вони нарешті прибули до центрального відділення поліції, біля якого їх очікувала велика юрба людей. Вони гучно та весело вітали й возвеличували ерцгерцога Фердинанда, Франца Йосифа та Австро-Угорську імперію. Машини сповільнились, і принц зі своєю дружиною підвелись в машині та махали руками, весело усміхнувшись.

Раптом позаду них пролунав вибух. Почулись крики обурення серед натовпу, і десь зовсім недалеко від них зчинилось щось, подібне до бійки. Кортеж зупинився. Ерцгерцог Фердинанд і герцогиня Софія сіли на свої місця та перелякано позирнули позад себе, а потім – на колотнечу. До Оскара Потіорека підійшов поліціянт та щось йому сказав, але серед цієї метушні нічого не було чути. Генерал-губернатор обернувся до них, і Франс Фердинанд спитав, що сталося.

– А сталося те, про що я вас попереджав. Відбувся замах на ваше життя, принце, але, слава Богу, невдалий. І вгадайте, хто його вчинили.

– Хіба серби? Та ще й посеред білого дня?

– Нічого дивного в цьому нема. Офіцер поліції мені розказав, що один серб посеред натовпу хотів кинути сюди, у ваше авто, гранату, але не влучив і попав у третє авто, у якому було вбито водія і поранено пасажирів. Зараз їм надають першу допомогу.

– А серб? Де він? – перелякано спитала Софія Гогенберг.

– Після того, як кинув гранату, він випив отруту. Не знаю чому, але вона не подіяла. Тому серб кинувся бігти до річки, проте його перехопив натовп, який його жорстоко побив. Ви, мабуть, помітили ту колотнечу.

– А що з ним? – запитав ерцгерцог.

– Він поки що живий, і його здали поліції. Але ви не хвилюйтесь. Ми швидко все владнаємо, і нічого не перерве ваші плани.

Кортеж, що тепер складався з п’яти машин, рушив уперед, до міської ратуші.

 

***

Машина Франса Фердинанда їхала бічною набережною Аппель. Він і його дружина говорили про промову, що ерцгерцог проголосив біля міської ратуші. Його слова викликали великий фурор серед юрби народу і зливу оплесків. Це було незабутньо. Тепер вони їхали до лікарні, де планували відвідати поранених.

Їхня машина їхала повз будинки, повні спокою. Все тут було таким чарівним, аж не віриться, що про це місто їм розповідали такі жахливі історії...

Раптом їхній водій повернув на вулицю Франса Йосифа. Оскар Потіорек, який сидів спереду, крикнув йому:

– Сер, ви не туди їдете!

– Але ж я їду по маршруту...

– Так, але по старому. Ми, у зв’язку з тим інцидентом, дещо змінили маршрут.

– Вибачте, сер, але мені ніхто нічого не сказав про зміну.

– Мабуть, я забув вас попередити.

– То куди їхати, сер?

Машина почала повільно розвертатись. У цей момент з магазину навпроти вибіг якийсь молодий чоловік. Він підбіг до машини, і звідкись у його руках проявився браунінг. Спочатку він вистрелив герцогині Софії у живіт, а потім повернувся до спантеличеного Франса Фердинанда та приклав дуло пістолета до його шиї. Пролунав другий постріл.

Вбивця відбіг до тротуару та почав пити щось із фляги. Проте отрута, що мала бути там, не діяла, і серб приклав собі пістолет до скроні. Але він не встиг нажати на курок: його повалили додолу якісь незнайомі люди. Навколо машини почав збиратися натовп.

Різко похолодало. У багатьох з рота пішла пара. Дивно, зараз же літо. Юрбу, що стояла біля машини, це спантеличило. Повіяв вітер, спочатку слабкий, а потім він подужчав так, що майже додолу гнув дерева. Проте раптом вся ця какофонія припинилась – буревій припинився, і стало знову тепло. Усі сприйняли це за марення, і тому про той випадок ніхто навіть словом не примовився, а за годину про це зовсім забули.

Проте там появився зайвий, якого ніхто не помітив. Він ховався у провулку і дивився на події, що розгорталися біля машини. Він сидів верхи на блідому коні, який був злегка прозорий, наче привид. Сам вершник був білий і світився легеньким сяйвом. На ньому був порваний мисливський костюм, крізь численні діри якого виднілось його голе тіло. Він мав довгий плащ з великим капюшоном, що ховав його обличчя. Плащ розвівався за спиною, хоч вітру не було, і його кінець перетворювався у хмару чорної імли, яка окутувала вершника... Четвертого вершника Апокаліпсису...

Смерть... Її ніхто не уникне, і перед нею всі рівні. Вона може прийти по вашу душу коли-небудь, і ви не можете передбачити її прихід. Лише Бог може. Проте Він і прислав її на землю, щоб вона сіяла неспокій і тривогу, руйнувала цей світ. А за нею, наче стерв’ятник, слідує дух пекла...

А Перша світова війна – це її перший бенкет, на якому вона так сповна наїлася. Ще такого у неї не було. І це спричинила лише смерть якогось там спадкоємця! Аж не віриться, що було вбито мільйони людей, щоб помститись за вбивство однієї важливої

(ницої)

особи та його дружини. Які дурні ці люди! І за чотири роки загинуло більше людей, ніж за всі попередні війни історії. Ох! Цікаво, хто придумав таку дурість?..

Четверта печатка була зламана, і Смерть, четвертого й останнього вершника Апокаліпсису, було випущено. Залишилось ще три...

 



П`ята печатка

Крики мучеників

 

Спалося знову кепсько. Той же сон, ті ж крики... Здавалося, що воно повторюватиметься знову і знову, аж до смерті. А коли це почалось? Мабуть, півроку назад, точно не пам’ятаю, але це вже перетворилось на каторгу. Я мав спати в той час, як боявся сну. Це щось подібне до уколу, якого ми боїмося, але який нам все ж таки роблять. І мені кожний вечір доводилося відчувати ті ж емоції, і кожний раз мені потрібно було перемагати самого себе та свої страхи. Але я боявся, що одного разу мені не вистачить сил перемогти у цій битві – і тоді я програю у цілій війні.

Але мене найбільш жахало те, що я не пам’ятав зовсім сон, крім тих криків. І кожної ночі я просинався весь у поті, а деколи міг ще й кричати. І це дуже турбувало мою дружину, а також наших сусідів по кімнаті. Я не міг описати їм ті відчуття, і вони, мабуть, вважали, що у мене не все гаразд з головою.

Того дня було похмуро, і здавалося, що піде дощ. А, може, навіть сніг. Був уже кінець осені, і подеколи цілими днями тримався мороз, тому не виглядало б дивним, якби засніжило.

Моєї дружини не було поруч зі мною, як і багатьох інших жінок у кімнаті. Мабуть, вони куховарили десь. Ми з деякими чоловіками розпочали розмову про фронт, і до неї жваво долучались інші. Це була наша улюблена тема, адже було так приємно спостерігати, як німці щодня більш бліднуть від новин про наступ Радянського Союзу, і тому ми весело кепкували над нашими ворогами.

Нас по одному почали звати їсти наші жінки, і народу в кімнаті поменшало. Але я знав, що моя дружина принесе наш бідний сніданок до ліжка. А ось і вона, змарніла і худа, проте все ще красива. Сніданок складався з черствого чорного хліба, посинілої вареної картоплі та якихось бобів. Для однієї людини цього не хватило б, щоб нормально наїстись, але для підтримки життя якраз було досить. Крім того, якщо порівнювати з іншими євреями, то ми ще пишно жили.

Поснідавши більш-менш, ми почали збиратися на роботу. У животі у мене крутило. Дружина працювала швачкою на фабриці одягу, а мене забрали як інженера на одне підприємство, проте по паперах я працював прибиральником, адже євреїв не допускали до розумової праці, а кадрів не вистачало...

Коли вже на мені був комбінезон, а на дружині – невідомої давнини халат, і ми були більш-менш готові до роботи, у будинок увірвалися ВОНИ – угорські нацисти. Вони вантажили всіх у вантажівку без розбору, навіть не дивлячись на документи. Хоч ми запевняли їх, що працюємо на підприємствах, але вони не хотіли нас слухати, тому нам довелося сідати у вантажівку.

Нас назбиралось понад п`ятдесят людей, і ми поїхали у невідомому напрямку. Ми проминали десятки вулиць, де вирувало хоч якесь нормальне життя, а тут була лише невідомість. Нарешті вантажівка зупинилась, і нам сказали вибиратись.

Ми були на березі Дунаю. Це нас спантеличило. Навіщо? Що ми будемо робити? Чи що з нами будуть робити? Хтось з нацистів сказав, щоб ми зняли взуття. Протягом півхвилини ніхто не поворухнувся, навіть автоматично, бо наші голови опрацьовували ці незрозумілі для нас факти. Навіщо все це? Що це значить? Потім хтось нагнувся, щоб розв’язати шнурівку, а за ним почали знімати взуття інші. Мої босі ноги торкнулися холодного бетону набережної, але я вже привикнув до постійних холодів, тому тисячі ножів, що ввіткнулись у стопи, не дуже турбували мене.

Нас повели на баржу, і ми кудись попливли. Ми дивилися з річки на Будапешт, який був закритий для нас протягом декількох років. На мене наринули спогади, адже перед усім цим, перед цією смугою смерті, я разом зі своєю дружиною багато разів гуляли набережною і любувались Дунаєм, адже тут виникла наша любов...

Ми минали місто, і вже було видно поля та поріділі ліси. Коли останній будинок був доволі далеко від нас, на наші ноги почали надягати кайдани. У наших головах знову постав вирій питань. Але, здавалося, усі здогадались, що з нами будуть робити, коли нас почали ставити в один ряд на краю баржі. Розстріл! Нас усіх розстріляють!

Але це було жахливіше...

Пролунав лише один постріл – і в річку впала лише перша у колоні людина, а та потягнула за собою другу, а та – третю, і так далі... Ми не могли опиратись, бо були занадто слабкі. Нас просто почергово тягнуло униз, до річки.

Я поглянув праворуч – на свою дружину. В її очах я прочитав страх, але вона стояла спокійно та покірно чекала своєї черги. Вона поглянула на мене та сумно посміхнулась, ніби хотіла сказати, що нарешті прийде таке бажане забуття.

Проминула одна коротка мить – і моя дружина впала у річку, потягнувши туди й мене.

Нас тягнуло на дно, і ми опиралися. В річці наче кипіло від тих марних намагань виплисти наверх. Навіть я декілька разів гребнув руками, але мій розум збагнув безглуздість усього цього. Ми тонули без опору, як самогубці. Нам стало байдуже до нашої долі, хотіли, щоб швидше все це закінчилось.

Повітря в легенях закінчувалося, і я... почав просто кричати, звати Бога на допомогу, вимагати у Нього справедливості. Подивившись униз, я побачив, що інші також німо кричать, але навіть крізь воду чув їхні беззвучні звертання. До Нього...

Мої легені наповнились водою, однак я продовжував благати справедливості у Бога. Мені було все одно, що буде зі мною, головне, щоб Він почув мене.

Раптом моє тіло полегшало, і з моєї душі спав тяжкий невідомий тягар. Я линув уверх, до повітря, до небес, проте продовжував волати, тільки я вже чув крізь воду свій голос та голоси інших. Коли поглянув униз, мої очі побачили неймовірну картину: моє мертве тіло, усміхнене та умиротворене, лежало на дні поряд з іншими, а біля мене угору линули душі покійників. Таке моторошне і водночас захопливе видовище.

Я нарешті вивільнився з водного полону та летів до небес. Все повітря було наповнене криками, проте ніхто на баржі не чув їх.

Але до моїх вух долинули інші голоси, які не належали нікому із нас. Крім того, вони були настільки милозвучні, що в голові відразу зринула одна думка – неземні. І вони якраз лунали з небес.

Почувся шурхіт крил...

Ангели... До нас прилетіли ангели. Вони своїми милозвучними голосами заспокоювали нас і говорили, що Господь чекає нас, мучеників.

Раптом звідкись з небес долинув гучний тріск – і ангели замерли, дивлячись наверх. Для них це була велика несподіванка, а ми продовжували кричати... Вони збились у невеличку купку та про щось між собою шепотілись, дивлячись униз. Я поглянув туди, куди були спрямовані очі ангелів, і побачив, що Дунай був повний крові. Це неймовірно перелякано мене, а також здивувало те, що це помітили й угорські нацисти, які заціпеніли на місці від страху. Такого не мало бути, адже ж застрелили лише одного. Щось неприродне тут коїться. Щось величне...

Я відвернув свій погляд угору і дивився лише на небо. Коли пролетів неподалік від ангелів, мої вуха вловили, що хтось із них сказав, ніби була відкрита п’ята печатка якоїсь книги й що залишилось їх ще дві. Проте це скоро вилетіло із моєї голови, і я байдуже линув до небес, волаючи до Бога...

 

 

Шоста печатка

Катаклізми

 

Спочатку на водну поверхню надійно стала права нога Агнця, а тоді – ліва. Стоячи на воді, Він обдивився морську широчінь неподалік Південної Америки. Так, тут Його ніхто не потурбує. Звісно, на обрії було видно декілька кораблів, але ніхто з його пасажирів не побачить Його. Агнець боязко зробив один крок. Почулось полегшене зітхання: Його не поглинула товща води. Значить, Він й досі не втратив своїх навичок. Далі Агнець сміливо пішов уперед, але Йому було байдуже куди, адже Його турбувало набагато важливіше питання. Тому Він і утік з раю. Щоб добре розміркувати...

Його хвилювала шоста печатка. Він не знав, що з нею робити. Не в тому сенсі, що не пам’ятав, як її зламати, а в тому – коли. Агнець заплутався у своїх думках та гадках, але Він не міг прямо спитати Бога, адже це ж Його власна місія.

Шоста печатка викликає катаклізми. Й Агнець прагнув підібрати потрібний момент, щоб її відкрити, але, здається, Він його пропустив. Бо занадто надіявся на людей... Тоді, коли зірвався Чорнобиль, Він вважав, що люди все виправлять, що люди об`єднаються заради розв`язання спільної проблеми. Навіть щось, подібне до цього, почало відбуватись, але воно відразу завмерло. А зміна клімату? Здавалося, що нарешті зникла та їхня "холодна війна" і вони нарешті сядуть за стіл переговорів, щоб врятувати природу. Але цього й близько не відбулося. Принаймні не в таких масштабах, щоб розв`язувати це питання. А зміни настають, катаклізми наступають... Якщо Він і досі буде покладати великі надії на людей, то проґавить шосту печатку, покаже себе недостойним довіри Бога. А цього немає статись! Він не може підвести Господа! Але люди... Вони такі, що можуть розв`язувати це питання, і Агнець думає, що Бог так само вважає... Проте...

Агнець простував океаном. Повз нього пропливали різні судна: рибальські шхуни, на яких старі моряки намагалися піймати хоч щось, круїзні лайнери, на палубі котрих грілися на сонці ліниві пасажири, танкери, що везли нафту та вугілля з різних країн, торгові кораблі, в череві яких ховаються різноманітні товари. Такі живі... Чого тільки вони не повигадували за всю історію свого існування! І що для них проблема кліматичних змін? Звичайна іграшка, навіть не головоломка. Але... Вони жадібні та егоїстичні. Раптом вони через звичайнісіньку примху самі себе погублять? Ох, а як тоді печатки?.. Ні, як тоді Бог встигне врятувати їхні душі?

Агнець ходив дні та ночі Тихим океаном. Повз Нього пропливали тисячі суден, і Він минав багато островів, навіть такі, що не були заселеними людьми. Над Ним проносились літаки, а під ним – підводні човни. Проте Агнець і досі перебував у полоні сумнівів. Він власними очима бачив величні винаходи людей і їхні мерзенні вчинки. І як тут щось вирішиш?

Він уже перейшов увесь Тихий океан та мандрував повз острови Японського архіпелагу. Його дивувала ця чудна країна, в якій культура та високі технології так майстерно поєднані. Деколи Він наближався до їхніх міст і не міг відірвати очей від такої дивовижі. І це зробили люди! Агнець ще більше заплутався у своїх думках.

Раптово до Нього прийшло осяяння. Те, що вказано у Біблії, має обов`язково відбутися. Там же передбачено, як Він відкриває печатки. Тобто Він робить завжди правильний вибір, коли ламає одну із них. Отже...

У Його руках з’явилася велика книга. Він швидким порухом руки зламав шосту печатку, і там залишилась лише одна ціла. Пролунав гучний тріск. І під Ним увігнулась водна поверхня, проте Агнець висів в повітрі на своєму місці. Почувся ще гучніший тріск, який перетворювався у гул, ніби... Так, це землетрус, справжнісінький землетрус. Океан почав жахливо хвилюватись. Хвилі на його поверхні танцювали запальне, але страшне танго. Але землетрус не збирався припинятись, а навпаки – почав посилюватись. Вода в океані сказилась, вона намагалась досягнути неба, але весь час падала вниз. Хвилі побільшали та завзято бушували. Раптом одна із них вирвалась з полону своїх сестер. Вона почала зростати, поглинаючи менші, та мчала вперед. Агнець подивився на неї та сказав:

– Я бачу, куди ти прийдеш і що ти наробиш. Я бачу твоє недалеке майбутнє. І це жахливо. Проте ти мені доказала, що люди все ще можуть покорити будь-яку стихію. Пливи та покажи це не тільки мені, а й усьому світові. Вперед! До Фукусіми!

 

 

Сьома печатка

Сім ангельських труб

 

– Думаєш, скоро Агнець зламає останню печатку?

– Не знаю. Надіюсь, що це станеться через років сто. Ні! Через тисячу!

– Все ясно з тобою. Вважаєш, що люди виправляться? А я – ні. Навіть Агнець вже зневірився в них.

– Як так?! Не може Він зневіритися в них!

– А як поясниш злам шостої печатки, якщо не зневірою? Визнай, що це вже навіть розчарування.

– На мою думку, Він і досі вірить у них, але не забувай, що Агнець має слідувати й коритися інструкціям, і...

– Ти так вважаєш? Добре, не будемо сперечатися на цю тему. Сам знаєш: так і до гріха недалеко. Але говорю тобі точно, що Апокаліпсис розпочнеться зовсім скоро.

– Чому?

– Ти ж стежиш за подіями у світі людей?

– Так, але я нічого особливо там не помічав.

– Бо ти цікавишся наукою та культурою, а там зараз застій. Я мав на увазі політику.

– А-а! Ти про це? Ні, я таким не цікавлюся. Занадто вони жорстокі.

– Ох, пропустив ти багато чого важливого.

– А що таке?

– Мабуть, скоро у них там внизу розпочнеться ядерна війна.

– Щось мені не віриться...

– Ти просто не стежив за тими суперечками, що у них відбувалися протягом останнього місяця. І через що? Через те, що не можуть нормально поділити ресурси? Не можуть просто всі мирно зібратися та обговорити цю тему спокійно, дійти згоди за допомогою компромісів. Але ні! Вони жадні! Хочуть володіти й тим, і сим!

– Ти думаєш, що вони дійдуть до ядерної війни? Серйозно? Ось побачиш, що вони, як завжди, дійдуть згоди!

– Люди подуріли. Вони стали зажерливими, як хижаки, і, як хижаки, прагнуть крові...

– Ой, ти просто негативно до них ставишся!

– Але я пробрався униз... І побачив... побачив...

– Що?!

– Вони вже не люди, а справжнісінькі звірі...

– У якому сенсі?

– Вони усі готуються до війни. Кожен з них хоче першим завдати удар по супернику, а уся та політика – це засіб відволікти супротивника. Тому війна неминуча. Але ти ще не бачив їхні плани та стратегії. Ні, не бойових дій, а знищення цілих націй та народів. Скажу тобі чесно: вони перевершать у своїй жорстокості навіть Гітлера...

– Того чувака, що в центральній частині пекла сидить у пащі Люцифера? Як же його можна перевершити?

– Бач, якось можна. Тому я говорю, що вони звірі й що скоро буде зламано сьому печатку.

– Але сьома печатка буде зламана тоді, коли прийде Антихрист. А я його щось не бачив.

– Так, бо це не окрема людина. Це натовп людей. Ні, ціле людство. Непотрібно розуміти все аж так буквально.

– Поясни.

– Гаразд! Люди стали аж занадто егоїстичні. Вони слухають лише самих себе, живуть по правилах, які й самі придумали, вірять у те, що вигадали, захоплюються лише собою... Вони вважають себе богами, для них не існує закону Божого. Вони вводять самих себе в оману, бо кожен має власного Антихриста – самолюбство...

– Ого! Чомусь я до такого не додумався! Це звучить так переконливо, але я залишусь при своїй думці.

– Добре.

– А коли має початися війна?

– Як не парадоксально це звучить, але майже всі атаки призначено в один той самий час.

– Невже? То скільки чекати?

– Гм-м... П’ять хвилин.

– Так швидко? А я думав, що набагато більше!

– То про що поговоримо?

– От ти мені скажи, чому Бог допускає такі різні думки про людей? Навіть ненависть не забороняється. Ти ж у нас розумний, то як ти вважаєш?

– Думаю, що всі ангели люблять людей, але по-різному. На небесах нема ненависті до них.

– Але твоє ставлення не зовсім приязне!

– Скажи, чому ти хочеш, щоб останню печатку зламали якнайпізніше?

– Тому що люблю їх і хочу, щоб вони зробили самі рай на землі. Це їм, на мою думку, може вдатися. Мені хочеться, щоб вони... щоб їх не знищували...

– Але ж це лише тіло!

– Знаю, але подумай, яких вони лих зазнають, скільки болі терплять за все своє життя. Тому я хочу, щоб вони самостійно перемогли всі свої біди й показали, що достойні отримати безболісно рай.

– Занадто романтично... Але ти бажаєш їм цього через любов. Так само мені хочеться, щоб швидше наступив кінець, бо вони зазнають стільки мук та болю за своє життя! А коли все закінчиться, люди будуть у царстві щастя...

– Ох, це також любов! Дай я тебе обніму, брате!

– Стривай! Здається, починається!

– Як? Де?

– Чуєш ці вибухи?

– Так. Ось перший, другий...

– Четвертий... Шостий...

– Дев’ятий... Десятий...

– Тринадцятий... Все? Тринадцять вибухів.

– Багатенько, це мало знищити половину земної кулі, якщо не всю.

– Може, навіть більше.

– Може...

– Що це таке? Чуєш?

– Що?!

– Звук труб!

– Хіба?! Коли Агнець встиг це зробити?

 

– Печатку, останню, зламали, мабуть, під час тих вибухів, тому ми і не почули. Чуєш? Це вже починають грати сім ангельських труб...

 

– Починається?..

– Так...

– Ходімо. Нам потрібно бути ближче до інших.


Влад Дяден цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.03.2020 07:48  Анатолій Костенюк => © 

Такі речі важко писати і важко читати. Я давно питаю себе: Чому ми це робимо? Ми ж не мазохісти і від нас нічого не залежить. Нащо мучитися і мучити інших? Я не маю відповіді... Можливо правий Голівуд, що всі фільми закінчує хепіендом? Життя і без нас важке))) 

 16.03.2020 22:09  Каранда Галина => © 

Хм... я не хочу її бачити... можна цей серіал ще на пару тисяч років продовжити? Щоб в цьому сезоні ще не було остаточної розв`язки... 

 16.03.2020 21:59  © ... => Каранда Галина 

Я не люблю писати рецензію на фільм, коли його до кінця недодивився)))

А зараз кіно майже на самій середині. Цікаво, яка буде розв`язка) ))

 16.03.2020 21:15  Каранда Галина => © 

Цікаво. В шостій чекала коронавірусу)) 

 16.03.2020 19:59  Каранда Галина => © 

Заінтригували... пішла читати) 

 16.03.2020 19:56  © ... 

А тепер я хочу умерти (жартома)...
Я такого більш писати не буду. Зіпсував собі геть всі нерви. Крім того, вийшло не зовсім те, що я хотів.
P. S. Потрібно добавити в посвяту того, хто придумав Вікіпедію, бо на сайти релігійних сект було стрьомно часто заходити.