19.03.2020 10:36
for all
26 views
    
rating - | no usr.
 © Гоголь Микола

Ревізор

Ревізор Дія 2

Дія друга

Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.

Ява І

О с и п (лежить на пановому ліжку). Чорт забери, їсти так хочеться і в животі тріскотнява така, начебто цілий полк затрубив у труби. От, не доїдемо, та й годі, додому. Що ти скажеш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера. Протринькав дорогою грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста підгорнув, і не гарячиться. А стало б, і дуже б стало на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе! (Перекривляє його). "Гей, Осипе, біжи, оглянь кімнату, кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід". Якби ж ото було, справді, що-небудь путнє, а то ж єлистратишко15 простий! З проїжджими знайомиться, а потім у карточки — от тобі й догрався! Ех, набридло таке життя! Бігме, на селі краще: воно хоч нема публічності, та й турботності менше, візьмеш собі бабу та й лежи увесь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, звісно, якщо піде на правду, то життя в Пітері краще за все. Тільки б гроші були, а життя делікатне й політичне: театри, собаки тобі танцюють і все, що хоч. Розмовляє все на тонкій делікатності, що хіба тільки дворянству поступиться: підеш на Щукін16 — купці тобі гукають: "Шановний!", на перевозі в човні з чиновником сядеш; компанії захотів — біжи до крамнички: там тобі кавалер розкаже про табори і оповість, що всяка зірка означає на небі, так от, як на долоні все бачиш. Стара офіцерша зайде; покоївка іншого разу загляне така... фу, фу, фу! (Посміхається і трусить головою). Галантерейне, чорт забери, поводження! Нечемного слова ніколи не почуєш: усякий тобі каже ви. Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не хочеш заплатити йому — будь ласка: в кожному домі є наскрізні ворота, і ти так шмигнеш, що тебе ніякий диявол не знайде. Одне погано: іншим разом добре наїсишся, а іншим — мало не луснеш з голоду, як тепер, приміром. А все він винен. Що з ним зробиш? Батенько пришле грошики, що б то їх притримати — та куди... як почне гуляти: їздить візником, кожний день ти діставай до театру квиток, а там через тиждень, диви — й посилає на товчок продавати новий фрак. Іншим разом усе до останньої сорочки спустить, так що на ньому тільки й залишиться що сюртучина та шинелина.. Їй-богу, правда! І сукно таке важне, аглицьке! карбованців півтораста йому один фрак стане, а на базарі спустить карбованців за двадцять; а про штани й говорити нема того — за ніщо йдуть. А чому? — а тому, що за діло не береться: замість того, щоб на посаду, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби знав це старий пан! Він не подивився б на те, що ти чиновник, а, піднявши сорочинку, таких би гарячих всипав тобі, що днів би з чотири ти почухувався. Коли служити, то служи. Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи). Ах, боже ти мій, хоч би який-небудь капусняк! Здається, так би тепер увесь світ з’їв. Стукає; напевно це він іде. (Поквапливо схоплюється з ліжка).

Ява II

Осип і Хлестаков.

Х л е с т а к о в. На, візьми це (віддає кашкет і кийочок). А, знову валявся на ліжку?

О с и п. Та навіщо ж би мені валятись? Не бачив я хіба ліжка, чи що?

Х л е с т а к о в. Брешеш, валявся; бачиш, усе зібгане!

О с и п. Та нащо мені воно? Не знаю я хіба, що таке ліжко? У мене є ноги, я й постою. Навіщо мені ваше ліжко?

Х л е с т а к о в (ходить по кімнаті). Подивись, там, у картузі17, тютюну нема?

О с и п. Та де ж йому взятися, тютюнові? Ви позавчора останнє викурили.

Х л е с т а к о в (ходить і на всякі способи стискає свої губи; нарешті каже гучним і рішучим голосом). Послухай... гей, Осипе!

О с и п. Чого зволите?

Х л е с т а к о в (голосним, але не таким рішучим голосом). Ти біжи туди.

О с и п. Куди?

Х л е с т а к о в (голосом зовсім не рішучим і не гучним, дуже близько до прохання). Вниз, до буфету... Там скажи... щоб мені дали пообідати.

О с и п. Та ні, я й ходити не хочу.

Х л е с т а к о в. Як ти смієш, дурню?

О с и п. Та так, однаково, хоч і піду, нічого з цього не буде. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.

Х л е с т а к о в. Як він сміє не дати? От іще дурниці!

О с и п. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви ото з паном, каже, дурисвіти, і пан твій — крутій. Ми ото, каже, таких шелихвостів та падлюк бачили.

Х л е с т а к о в. А ти вже й радий, худобино, зараз переказувати мені все це.

О с и п. Каже: "Отак усякий приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна". "Я", каже, "жартувати не буду, я просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму".

Х л е с т а к о в. Ну, ну, дурню, годі! Біжи, біжи, скажи йому. Ото груба тварина!

О с и п. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.

Х л е с т а к о в. Навіщо ж хазяїна? ти піди сам скажи.

О с и п. Та, справді, пане...

Х л е с т а к о в. Ну, біжи, чорт з тобою! поклич хазяїна. (Осип виходить).

Ява III

Х л е с т а к о в (сам). Страшенно як хочеться їсти! Так трошки пройшовся, думав, чи не пройде апетит, — ні, чорт забери, не проходить. Та якби в Пензі я не погуляв, стало б грошей доїхати додому. Піхотний капітан дуже підчепив мене: штоси18 дивовижно, бестія, зрізує. Всього яких-небудь чверть години посидів — і все обібрав. А до всього того страх як хотілось би з ним ще раз зчепитись. Нагоди тільки не трапилось. Ото погане місто! В овочевих крамницях нічого не дають в борг. Це вже, просто, підло. (Насвистує спочатку з "Роберта"19, потім: "Не ший мені, матінко", а наприкінці — ні се ні те). Ніхто не хоче йти.

Ява IV

Хлестаков, Осип і трактирний слуга.

С л у г а. Хазяїн казав спитати, чого вам треба.

Х л е с т а к о в. Здрастуй, браток! Ну, як ти, здоровий?

С л у г а. Хвалити бога.

Х л е с т а к о в. Ну що, як у вас в гостиниці? чи добре все йде?

С л у г а. Та, хвалити бога, все добре.

Х л е с т а к о в. Багато приїжджих?

С л у г а. Та досить.

Х л е с т а к о в. Послухаймо, любий, там мені досі обіду не приносять, то, будь ласка, піджени, щоб швидше — бачиш, мені зразу по обіді треба дещо зробити.

С л у г а. Та хазяїн сказав, що не буде більше давати. Він либонь хотів іти сьогодні скаржитись городничому.

Х л е с т а к о в. Та чого ж скаржитись? Поміркуй сам, любий мій, як же? мені ж бо треба їсти. Отак можу я зовсім охлянути. Мені дуже їсти хочеться: я не жартома це кажу.

С л у г а. Та воно так. Він казав: "Я йому обідати не дам, поки він не заплатить мені за попереднє". Отака вже відповідь його була.

Х л е с т а к о в. Та ти урезонь, уговори його.

С л у г а. Та що ж йому таке казати?

Х л е с т а к о в. Ти розтлумач йому серйозно, що мені треба їсти. Гроші самі собою... Він думає, що як йому, мужикові, нічого, коли не поїсть день, то й іншим так само. Ото новина!

С л у г а. Хай уже, я скажу.

Ява V

Х л е с т а к о в (сам). Це погано, одначе, якщо він зовсім нічого не дасть їсти. Так хочеться, як ще ніколи не хотілось. Хіба з одягу що-небудь спустити? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. Шкода, що Йохим20 не дав на прокат карети, а гарно б, чорт забери, приїхати додому в кареті, підкотити отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ґанок, з ліхтарями, а Осипа ззаду одягти в ліврею. Як би, я уявляю, всі переполохались! "Хто такий, що таке?" А лакей входить (виструнчуючись і вдаючи лакея): "Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, скажете прийняти?" Вони, бовдури, і не знають, що таке значить "скажете прийняти". До них коли приїде який-небудь там бевзь-поміщик, так і суне, ведмідь, просто у вітальню. До донечки якої-небудь гарненької підійдеш: "Панно, як я..." (Потирає руки і підчовгує ніжкою). Тьху! (плює) аж нудить, так їсти хочеться.

Ява VI

Хлестаков, Осип, потім слуга.

Х л е с т а к о в. А що?

О с и п. Несуть обід.

Х л е с т а к о в (приплескує в долоні і злегка підстрибує на стільці). Несуть! несуть! несуть!

С л у г а (з тарілками й салфеткою). Хазяїн в останній раз уже дає.

Х л е с т а к о в. Ну, хазяїн, хазяїн... Мені плювати на твого хазяїна! Що там таке?

С л у г а. Суп і печеня.

Х л е с т а к о в. Як, тільки дві страви?

С л у г а. Тільки ото.

Х л е с т а к о в. Ото дурниця яка! я цього не приймаю. Ти скажи йому: що це справді таке!.. Цього мало.

С л у г а. Ні, хазяїн каже, що ще багато.

Х л е с т а к о в. А соусу чому нема?

С л у г а. Соусу нема.

Х л е с т а к о в. Чому ж нема? Я бачив сам, проходивши повз кухню, там багато чого варилося. І в їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловіки їли сьомгу та ще багато дечого.

С л у г а. Та воно б то є, сказати, та нема.

Х л е с т а к о в. Як нема?

С л у г а. Та от нема.

Х л е с т а к о в. А сьомга, а риба, а котлети?

С л у г а. Та це для тих, котрі статечніші.

Х л е с т а к о в. Ах ти, дурень!

С л у г а. Егеж.

Х л е с т а к о в. Порося ти погане... Як же вони їдять, а я не їм? Чого ж я, чорт забери, не можу так само? Хіба вони не такі ж проїжджі, як і я?

С л у г а. Та вже звісно, що не такі.

Х л е с т а к о в. Які ж?

С л у г а. Звичайно які! вони вже, звісно: вони гроші платять.

Х л е с т а к о в. Я з тобою, дурню, не хочу говорити. (Насипає суп і їсть). Що це за суп? Ти просто води налив у миску: ніякого смаку нема, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого.

С л у г а. Ми заберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.

Х л е с т а к о в (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну... облиш, дурню! Ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не такого роду! зо мною не раджу... (Їсть). Боже мій, який суп! (Їсть далі). Я думаю, ще жодна людина в світі не їла такого супу: якесь пір’я плаває замість масла. (Ріже курку). Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи залишилось. Осипе, візьми собі. (Ріже печеню). Що це за печеня? Це не печеня.

С л у г а. А що ж таке?

Х л е с т а к о в. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира засмажена замість яловичини. (Їсть). Шахраї, каналії! чим вони годують? І щелепи заболять, якщо з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах). Падлюки! Зовсім як дерев’яна кора — нічим витягти не можна; і зуби почорніють після цих страв. Шахраї! (Витирає рот салфеткою). Більше нічого нема?

С л у г а. Нема.

Х л е с т а к о в. Каналії! падлюки! навіть хоч би який-небудь соус або печиво. Дармоїди! деруть тільки з проїжджих.

С л у г а разом з Осипом прибирає й виносить тарілки.

Ява VII

Хлестаков, потім Осип

Х л е с т а к о в. Справді, начебто й не їв; тільки-но розохотився. Якби дрібні, послати б на базар та купити хоч булку.

О с и п (входить). Там чогось городничий приїхав, дізнається й питає про вас.

Х л е с т а к о в (злякавшись). От тобі й на! Отаке стерво трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж? Коли благородним чином, я, хай уже... ні, ні, не хочу! там у місті тиняються офіцери й народ, а я, як навмисне, задав тону й переморгнувся з однією купецькою дочкою... Ні, не хочу... Та що він, як він сміє, справді? Що я йому, хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випробовується). Та я йому просто скажу: "Як ви смієте, як ви..." (Коло дверей крутиться ручка; Хлестаков блідне і зіщулюється).

Ява VIII

Хлестаков, Городничий та Добчинський.

(Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).

Г о р о д н и ч и й (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’я!

Х л е с т а к о в (вклоняється). Моє шанування.

Г о р о д н и ч и й. Вибачте.

Х л е с т а к о в. Нічого...

Г о р о д н и ч и й. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків...

Х л е с т а к о в (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен... Я, їй-богу, сплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей). Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп — він чорт знає, чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні... чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я... От новина!

Г о р о д н и ч и й (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.

Х л е с т а к о в. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто — в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я... Я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я...

Г о р о д н и ч и й (набік). О, господи ти боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!

Х л е с т а к о в (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? що ви?

Г о р о д н и ч и й (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людину.

Х л е с т а к о в. Ні, я не хочу. От іще! мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасно! (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.

Г о р о д н и ч и й (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків... Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає давіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь, та на пару одягу. Щождо унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито вибив, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.

Х л е с т а к о в. Та що? мені нема ніякого діла до них... (У роздумі). Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову... Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко... От іще! дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема... Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

Г о р о д н и ч и й (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! якого туману напустив! розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос). Якщо ви справді маєте потребу в грошах, або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’язок допомагати проїжджим.

Х л е с т а к о в. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті, або хоч навіть і менше.

Г о р о д н и ч и й (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.

Х л е с т а к о в (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села... у мене це враз... Я бачу, ви благородна людина... Тепер інша справа.

Г о р о д н и ч и й (набік). Ну, слава богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.

X л е с т а к о в. Гей, Осипе! (Осип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). А чого ж ви стоїте? Зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського). Сідайте, прошу вас.

Г о р о д н и ч и й. Нічого, ми й так постоїмо.

Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілковиту одвертість вашої вдачі й привітність; а то, скажу вам, я вже думав, що ви прийшли для того, щоб мене... (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає в двері й прислухається).

Г о р о д н и ч и й (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Гаразд, підпустимо й ми баляндрасів, прикинемось, ніби зовсім і не знаємо, що він за людина. (Вголос). Ми, проходжуючись у справах службових, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли навмисне до гостиниці, щоб дізнатися, чи добре тут утримують проїжджих, бо я не так, як інший городничий, якому ні до чого діла нема; ні, я, крім служби, ще з християнської чоловіколюбності хочу, щоб усякого смертного добре приймали, — і от наче в нагороду випадок дав таке приємне знайомство.

Х л е с т а к о в. Я теж сам дуже радий. Без вас я, скажу по правді, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.

Г о р о д н и ч и й (набік). Егеж, розказуй! не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?

Х л е с т а к о в. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

Г о р о д н и ч и й (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос). За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з другого боку — розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?

Х л е с т а к о в. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

Г о р о д н и ч и й (набік). Прошу подивитись, яку ману пускає! і старого батька приплів! (Уголос). І на довгий час зволите їхати?

Х л е с т а к о в. Направду, не знаю. Адже мій батько впертий і дурний, старий шкарбан, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. За що ж, справді, я повинен занапастити вік з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне освіти.

Г о р о д н и ч и й (набік). Добре зав’язав вузлика. Бреше, бреше, — і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди! ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос). Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогка?

Х л е с т а к о в. Кепська кімната, і блощиці такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.

Г о р о д н и ч и й. Скажіть! такий освічений гість і терпить, від когож? — від яких-небудь нікчемних блощиць, що їм і на світ не слід би родитися. Начебто й темно в цій кімнаті?

Х л е с т а к о в. Егеж, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді що-небудь хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія скомпонувати що-небудь — не можу: темно, темно.

Г о р о д н и ч и й. Насмілюсь просити вас... але ні, я недостойний.

Х л е с т а к о в. А що?

Г о р о д н и ч и й. Ні, ні! недостойний, недостойний!

Х л е с т а к о в. Та що ж таке?

Г о р о д н и ч и й. Я б насмілився... У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна... Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь... Не розгнівайтесь — їй-богу, від щирого серця запропонував.

Х л е с т а к о в. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.

Г о р о д н и ч и й. А вже я такий буду радий! А вже як дружина зрадіє! У мене вже така вдача: гостинність з самого дитинства, особливо, якщо гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів: ні, не маю цієї вади, від щирого серця кажу.

X л е с т а к о в. Щиро дякую. Я сам теж — я не люблю людей дволичних. Мені дуже подобається ваша одвертість і привітність, і я б, скажу вам, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і пошану, пошану й відданість.

Ява IX

Ті ж самі й трактирний слуга, супроводжуваний Осипом. Бобчинський виглядає в двері.

С л у г а. Зволили кликати?

Х л е с т а к о в. Егеж; подай рахунок.

С л у г а. Я вже ото подав вам другий рахунок.

Х л е с т а к о в. Я вже не пам’ятаю твоїх дурних рахунків. Кажи: скільки там?

С л у г а. Ви зволили першого дня взяти обід, а на другий день тільки закусили сьомгою і потім почали все в борг брати.

Х л е с т а к о в. Дурень! іще почав вираховувати. Всього скільки належить?

Г о р о д н и ч и й. Та ви не звольте турбуватися: він підожде. (До слуги). Забирайся геть, тобі пришлють.

Х л е с т а к о в. А й так, і це правда. (Ховає гроші. Слуга пішов. У двері виглядає Бобчинський).

Ява X

Городничий, Хлестаков, Добчинський.

Г о р о д н и ч и й. Чи не буде таке ваше бажання оглянути тепер деякі установи в нашому місті, як от богоугодні та інші?

Х л е с т а к о в. А що там таке?

Г о р о д н и ч и й. А так, подивитесь, як у нас проходять справи... порядок який... Для подорожнього...

Х л е с т а к о в. З великою охотою, я готовий. (Бобчинський виставляє голову в двері).

Г о р о д н и ч и й. Також, якщо буде ваше бажання, звідти до повітової школи, оглянути порядок, в якому викладаються в нас науки.

Х л е с т а к о в. Будь ласка, будь ласка.

Г о р о д н и ч и й. Потім, якщо побажаєте одвідати острог і міські тюрми — роздивитесь, як у нас тримають злочинців.

Х л е с т а к о в. Та навіщо ж тюрми? Вже краще ми оглянемо богоугодні заклади.

Г о р о д н и ч и й. Як ваша ласка. Як ви маєте намір, у своєму екіпажі, чи разом зо мною на дрожках?

Х л е с т а к о в. Так, я краще з вами на дрожках поїду.

Г о р о д н и ч и й (до Добчинського). Ну, Петре Івановичу, вам тепер нема місця.

Д о б ч и н с ь к и й. Нічого, я так.

Г о р о д н и ч и й (тихо до Добчинського). Слухайте: ви побіжіть, та бігом, щонайшвидше, і віднесіть дві записки: одну в богоугодну установу Земляниці, а другу жінці. (До Хлестакова). Чи насмілюсь я попросити дозволу написати у вашій присутності один рядок дружині, щоб вона приготувалася прийняти поважного гостя?

Х л е с т а к о в. Та навіщо ж?.. А втім, тут і чорнило, тільки паперу — не знаю... Хіба що на цьому рахунку?

Г о р о д н и ч и й. Я тут напишу. (Пише, і в той самий час говорить про себе). А от подивимось, як піде діло після фриштику21 та пляшки товстопузки! Та є в нас губернська мадера: непоказна на вигляд, а слона повалить з ніг. Тільки б мені дізнатись, що він таке! і в якій мірі треба його побоюватись. (Написавши, віддає Добчинському, що підходить до дверей, але в цей час двері обриваються, і Бобчинський, що підслухував з того боку, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський підводиться).

Х л е с т а к о в. Що? чи не забились ви де-небудь?

Б о б ч и н с ь к и й. Нічого, нічого, без ніякого пошкодження, тільки поверх носа невеличкий шльопанець! Я забіжу до Христіана Івановича: у нього є пластир такий, так от воно й минеться.

Г о р о д н и ч и й (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це нічого. Прошу найщиріше, будь ласка! А слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодани. (До Осипа). Ти, любий мій, перенеси все до мене, до городничого — тобі всякий покаже. Прошу найщиріше! (Пропускає наперед Хлестакова і ступає за ним, але, обернувшись каже з докором Бобчинському). Ну й ви! не знайшли іншого місця впасти! І простягся, як чорт знає, що таке. (Виходить; за ним Бобчинський. Завіса опускається).

1835-1836 рр.


«Проба Пера» цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора