Ревізор
Дія 4 Дія четверта
Та сама кімната в домі городничого.
Ява І
Входять обережно, майже навшпиньки: Амос Федорович, Артемій Филипович, поштмейстер Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський у повному параді і мундирах. Вся сцена відбувається півголосом.
А м о с Ф е д о р о в и ч (шикує всіх півколом). Бога ради, панове, швидше кружка, та більше порядку. Бог з ним: і до палацу їздить, і державну раду картає! Шикуйтесь на військову ногу, неодмінно на військову ногу! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з того боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут. (Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньки).
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Воля ваша, Амосе Федоровичу, нам слід би дещо зробити.
А м о с Ф е д о р о в и ч. А що саме?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ну, відомо, що.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Підсунути?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Ну, так, хоч би й підсунути.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Небезпечно, чорт забери! розкричиться: державна особа. А хіба у вигляді дару з боку дворянства на який-небудь пам’ятник?
П о ш т м е й с т е р. Або ж: "ось, мовляв, прийшли поштою гроші, невідомо кому належні".
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Глядіть, щоб він вас поштою не вирядив куди-небудь далі. Слухайте: ці справи не так робляться у впорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися треба поодинці, та при чотирьох очах і теє... як там слід — щоб і вуха не чули. Ось як у суспільстві благопоряднім робиться. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, перший і почніть.
А м о с Ф е д о р о в и ч. То краще ж ви: у вашій установі високий відвідувач ужив хліба.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. То вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.
Л у к а Л у к и ч. Не можу, не можу, панове! Я, скажу вам, так вихований, що коли заговорить до мене на один чин хто-небудь вищий, то в мене просто і душі нема, і язик, як у болото, загруз. Ні, панове, увільніть, справді, увільніть!
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Так, Амосе Федоровичу, крім вас, нема кому. У вас, що слово, то й Цицерон з язика злетів.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Що ви? що ви: Цицерон. Дивіться, що видумали! Що іншим разом захопишся, говорячи про домашніх собак, чи про хорта...
В с і (чіпляються до нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння... Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком нашим! Ні, Амосе Федоровичу!
А м о с Ф е д о р о в и ч. Одчепіться, панове! (В цей час чути кроки й відкашлювання в кімнаті Хлестакова. Всі поспішають один поперед одного до дверей, товпляться і намагаються вийти, що відбувається не без того, щоб не притиснути декого. Лунають півголосом вигуки):
Г о л о с Б о б ч и н с ь к о г о. Ой! Петре Івановичу! Петре Івановичу, наступили на ногу!
Г о л о с З е м л я н и к и. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння — зовсім притиснули!
(Вихоплюється кілька вигуків: "Ай! Ай!" Нарешті всі виштовхуються, і кімната залишається порожня).
Ява II
Х л е с т а к о в (сам, виходить із заспаними очима). Я, здається, хропнув як слід. Звідки вони набрали таких тюфяків та перин? аж спітнів. Здається, вони вчора мені підсунули чогось за сніданком, в голові досі стукає. Тут, як я бачу, можна з приємністю перебути час. Я люблю привітність, і мені, по правді, більше подобається, якщо мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А дочка городничого дуже непогана, та й матінка така, що ще можна б... Ні, я не знаю, а мені, справді, подобається таке життя.
Ява III
Хлестаков і суддя.
С у д д я (входячи і спиняючись, про себе). Боже, боже! винеси щасливо; так ось коліна й ламає. (Вголос, витягшись і притримуючи рукою шпагу). Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.
Х л е с т а к о в. Прошу сідати. То ви тут суддя?
С у д д я. З 816-го був обраний на триріччя з волі дворянства і перебував на посаді до цього часу.
Х л е с т а к о в. А вигідно, одначе ж, бути суддею?
С у д д я. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня за ухвалою з боку начальства. (Набік). А гроші в кулаці, та кулак ото весь в огні.
Х л е с т а к о в. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не так.
С у д д я (висуваючи потроху вперед стиснутий кулак. Набік). Господи боже! не знаю, де сиджу, наче шпилька під тобою.
Х л е с т а к о в. Що то у вас в руці?
А м о с Ф е д о р о в и ч (розгубившись і впускаючи на підлогу асигнації). Нічого.
Х л е с т а к о в. Як нічого? Я бачу, гроші впали?
А м о с Ф е д о р о в и ч (тремтячи всім тілом). Але ж ні. (Набік). О боже! от уже я й під судом! і візка підвезли схопити мене!
Х л е с т а к о в (підіймаючи). Так, це гроші.
А м о с Ф е д о р о в и ч (набік). Ну, всьому кінець — пропав! пропав!
Х л е с т а к о в. А знаєте що? дайте їх мені позичково.
А м о с Ф е д о р о в и ч (поквапливо). Аякже, якже... з великою охотою. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше! Вивозь, пресвята мати!
Х л е с т а к о в. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се... А втім, я вам із села зараз їх пришлю.
А м о с Ф е д о р о в и ч. Даруйте, як можна! і без того, це така честь... Звісно, слабкими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства... постараюся заслужити... (Підводиться з стільця. Виструнчившись і руки по швах). Не смію більше непокоїти своєю присутністю. Не буде ніякого наказу?
Х л е с т а к о в. Якого наказу?
А м о с Ф е д о р о в и ч. Я розумію, чи не дасте якого наказу тутешньому повітовому судові?
Х л е с т а к о в. Навіщо ж? Адже мені ніякої нема тепер у ньому потреби; ні, нічого. Щиро дякую.
А м о с Ф е д о р о в и ч (вклоняючись і йдучи, набік). Ну, місто наше!
Х л е с т а к о в (коли він пішов). Суддя — хороша людина!
Ява IV
Хлестаков і Поштмейстер.
П о ш т м е й с т е р (входить, виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний совітник Шпекін.
Х л е с т а к о в. А, ласкаво прошу! Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?
П о ш т м е й с т е р. Так, завжди.
Х л е с т а к о в. А мені подобається тутешнє місто. Звісно, не так людно — ну, що ж? Адже це не столиця. Чи ж не правда, адже це не столиця?
П о ш т м е й с т е р. Цілковита правда.
Х л е с т а к о в. Адже то тільки в столиці бонтон31 і нема провінціальних бевзів. Як ваша думка, чи не так?
П о ш т м е й с т е р. А так. (Набік). А він, одначе ж, нітрохи не гордий: про все розпитує.
Х л е с т а к о в. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?
П о ш т м е й с т е р. А так.
Х л е с т а к о в. На мою думку, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — чи не правда?
П о ш т м е й с т е р. Цілком справедливо.
Х л е с т а к о в. Я, скажу вам, радий, що ви однієї думки зо мною. Мене, звісно, назвуть диваком, але вже в мене такий характер. (Дивлячись в очі йому, говорить про себе). А попрошу-но я в цього поштмейстера позичково. (Вголос). Яка химерна зо мною пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
П о ш т м е й с т е р. Чому ж? матиму за найбільше щастя. Ось, прошу вас. Від серця готовий служити.
Х л е с т а к о в. Дуже вдячний. А я, скажу вам, смерть не люблю відмовляти собі в дорозі, та й навіщо? Чи не так?
П о ш т м е й с т е р. А так. (Встає, виструнчується і притримує шпагу). Не сміючи далі непокоїти своєю присутністю... Чи не буде якого зауваження в галузі поштового управління?.
Х л е с т а к о в. Ні, нічого.
(Поштмейстер уклоняється і виходить).
Х л е с т а к о в (розкурюючи сигарку). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина; принаймні послужливий. Я люблю таких людей.
Ява V
Хлестаков і Лука Лукич, якого майже виштовхують з дверей. Позад нього чути майже вголос: "Чого боїшся?"
Л у к а Л у к и ч (виструнчуючись не без трепету і придержуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: доглядач шкіл, титулярний совітник Хлопов.
Х л е с т а к о в. А, ласкаво прошу! Сідайте, сідайте! Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигарку).
Л у к а Л у к и ч (про себе, в нерішучості). От тобі й на! Цього вже ніяк не гадав. Брати чи не брати?
Х л е с т а к о в. Візьміть, візьміть; це пристойна сигарка! Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батечку, я курив сигарочки по двадцять п’ять карбованців сотенька — просто ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. Ось вогонь, закуріть. (Подає йому свічку).
Л у к а Л у к и ч (пробує закурити і весь тремтить).
Х л е с т а к о в. Та не з того кінця!
Л у к а Л у к и ч (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, про себе). Чорт забери, все! занапастила проклята лякливість.
Х л е с т а к о в. Ви, як бачу, не охочі до сигарок. А я, скажу вам, це моя схильність. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше подобаються — брюнетки чи блондинки?
Л у к а Л у к и ч. (Цілком не розуміючи, що сказати).
Х л е с т а к о в. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?
Л у к а Л у к и ч. Не смію знати.
Х л е с т а к о в. Ні, ні, не одговорюйтесь! Мені хочеться знати неодмінно ваш смак.
Л у к а Л у к и ч. Насмілюсь доповісти... (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу!
Х л е с т а к о в. А! а! не хочете сказати. Певно, вже яка-небудь брюнетка зачепила вас маленьким гачком. Признайтесь, зачепила?
Л у к а Л у к и ч мовчить.
Х л е с т а к о в. А! а! почервоніли! Бачите! бачите! Чого ж ви не говорите?
Л у к а Л у к и ч. Оторопів, ваше бла... преос... сіят... (Набік). Продав, проклятий язик, продав!
Х л е с т а к о в. Оторопіли? А в моїх очах, справді, є щось таке, що примушує торопіти. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати, чи не так?
Л у к а Л у к и ч. А так.
Х л е с т а к о в. От зо мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців позичково?
Л у к а Л у к и ч (хапаючись за кишені, сам до себе). От тобі штука, якщо нема! Є! Є! (Виймає і подає, тремтячи, асигнації).
Х л е с т а к о в. Щиро дякую.
Л у к а Л у к и ч (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю...
Х л е с т а к о в. Прощайте.
Лука Лукич (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!
Ява VI
Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.
Х л е с т а к о в. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.
Х л е с т а к о в. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Радий старатись на службу вітчизні.
Х л е с т а к о в. Я, — признаюсь, це моя пристрасть, — люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. (Присувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються... будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами, — звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель, — поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу... І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.
Х л е с т а к о в. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. От і доглядач тутешньої школи... Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець32, і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?
Х л е с т а к о в. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве... Як ваше прізвище? я все забуваю.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Земляника.
Х л е с т а к о в. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.
Х л е с т а к о в. Скажіть, дорослих! А як вони... як вони отеє?..
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?
Х л е с т а к о в. Так, як їх звуть?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Х л е с т а к о в. Це добре.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки... (Вклоняється, щоб піти).
Х л е с т а к о в (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом... Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Артемій Филипович.
Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Є.
Х л е с т а к о в. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Б о б ч и н с ь к и й. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.
Д о б ч и н с ь к и й. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Х л е с т а к о в. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?
Б о б ч и н с ь к и й. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Х л е с т а к о в. Добре, що присох. Я радий... (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?
Д о б ч и н с ь к и й. Грошей? як грошей?
Х л е с т а к о в. Позичити карбованців з тисячу.
Б о б ч и н с ь к и й. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
Д о б ч и н с ь к и й. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки33.
Х л е с т а к о в. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Б о б ч и н с ь к и й (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.
Д о б ч и н с ь к и й (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.
Б о б ч и н с ь к и й. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, справді, і в дірці нема.
Х л е с т а к о в. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців... це однаково. (Бере гроші).
Д о б ч и н с ь к и й. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.
Х л е с т а к о в. А що це?
Д о б ч и н с ь к и й. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу...
Х л е с т а к о в. Хіба.
Д о б ч и н с ь к и й. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.
Х л е с т а к о в. Добре, хай зветься, це можна.
Д о б ч и н с ь к и й. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий... великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.
Б о б ч и н с ь к и й. А так, великі здібності має.
Х л е с т а к о в. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити... я сподіваюсь... усе це буде зроблено, так, так... (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?
Б о б ч и н с ь к и й. Якже, маю найуклінніше прохання.
Х л е с т а к о в. А що, про що?
Б о б ч и н с ь к и й. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.
Х л е с т а к о в. Дуже добре.
Д о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Б о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Х л е с т а к о в. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).
Ява VIII
Х л е с т а к о в (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: "зараз"). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок, — стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот... Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот... Ого! за тисячу перескочило... Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!
Ява IX
Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.
Х л е с т а к о в. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).
О с и п. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?
Х л е с т а к о в. А що?
О с и п. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.
Х л е с т а к о в (пише). От дурниці! Навіщо?
О с и п. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два, — ну й доволі. Чого з ними довго зв’язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над’їде... Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали...
Х л е с т а к о в (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.
О с и п. Та чого завтра! Їй-богу, їдьмо, Іване Олександровичу! Воно хоч і велика шана вам, та все ж, знаєте, краще виїхати швидше: адже вас, справді, за когось іншого зважають... І батенько буде гніватись, що так забарились. Так би ото, справді, помчали гарно! А коней би добрих тут дали.
Х л е с т а к о в (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки перше цього листа, і, хай уже, заразом подорожну візьми. Та зате, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю, щоб так, як фельд’єгери мчали і пісень би співали!.. (Пише далі). Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху...
О с и п. Я, пане, пошлю його челядником тутешнім, а сам краще буду вкладатись, щоб не марнувати часу.
Х л е с т а к о в (пише). Гаразд, принеси тільки свічку.
О с и п (виходить і говорить за сценою). Гей, послухай, брат! Віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб зараз привели до пана найкращу трійку, кур’єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогон, мовляв, скажи, казенний34. Та щоб усе хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Зажди, ще лист не готовий.
Х л е с т а к о в (пише далі). Цікаво знати: де він тепер живе — на Поштамтській, чи Гороховій? Він бо теж любить часто переїжджати з квартири й не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає і надписує).
О с и п приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: Куди лізеш, борода? Кажуть тобі, нікого не велено пускати.
Х л е с т а к о в (дає Осипові листа). На, віднеси.
Г о л о с и к у п ц і в. Допустіть, батечку. Ви не можете не допустити: ми з ділом прийшли.
Г о л о с Д е р ж и м о р д и. Геть, геть! Не приймає, спить. (Гомін збільшується).
Х л е с т а к о в. Що там таке, Осипе? Подивись, що за гомін.
О с и п (дивлячись у вікно). Купці якісь хочуть увійти, та не пускає квартальний. Махають паперами: певно, вас хочуть бачити.
Х л е с т а к о в (підходячи до вікна). А чого вам, любі мої?
Г о л о с и к у п ц і в. До твоєї милості вдаємося. Звеліть, пане, просьбу прийняти.
Х л е с т а к о в. Впустіть їх, впустіть! хай ідуть. Осипе, скажи їм хай ідуть. (Осип виходить).
Х л е с т а к о в (бере з вікна просьби, розгортає одну з них і читає): "його високоблагородному світлості панові фінансову від купця Абдуліна..." Чорт знає, що: і чину такого нема!
Ява Х
Хлестаков і купці з кошиком вина і цукровими головами.
Х л е с т а к о в. А чого вам, любі мої?
К у п ц і. Чолом б’ємо вашій милості.
Х л е с т а к о в. А чого вам треба?
К у п ц і. Не погуби, пане! Кривди зазнаємо зовсім задарма.
Х л е с т а к о в. Від кого?
О д и н з к у п ц і в. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що списати не можна. Постоєм зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду, каже: "Ах. ти, татарин!" Їй-богу! Якби, тобто, чим-небудь не пошанували його, а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукні подружниці його й дочці — ми проти цього не стоїмо. Ні, бач ти, йому всього цього мало — їй-богу! Прийде до крамниці і, що не запопаде, все бере. Сукна побачить штуку, каже: "Е, любий, це добре суконце, віднеси-но його до мене". Ну, і несеш, а в штуці ото буде трохи що аршин не п’ятдесят.
Х л е с т а к о в. Невже? Ах, який же він шахрай!
К у п ц і. Їй-богу, такого ніхто не пам’ятає городничого. Так усе й приховуєш у крамниці, коли його забачиш. Тобто, не те вже кажучи, щоб яку делікатність, всяке казна-що бере: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього нанесеш, нічого не потребує, ні, йому ще давай: каже, і на Онуфрія його іменини. Що робити? і на Онуфрія несеш.
Х л е с т а к о в. Та це просто розбійник!
К у п ц і. Їй-богу! А спробуй перечити, наведе до тебе в дім цілий поліс на постій. А коли що, велить замкнути двері. "Я тобі", каже, "не буду", каже, "завдавати тілесної кари, або на тортури брати — це", каже, "заборонено законом, а ось ти в мене, любий мій, з’їж оселедця!"
Х л е с т а к о в. Ах, який шахрай! Та за це, просто, на Сибір.
К у п ц і. Та вже куди милость твоя не запроторить його — все буде добре, тільки, тобто, від нас щоб далі. Не погребуй, батьку наш, хлібом і сіллю: кланяємось тобі цукорцем та кошичком вина.
Х л е с т а к о в. Ні, ви цього не думайте: я не беру зовсім ніяких хабарів. От, якби ви, наприклад, запропонували мені позичково карбованців з триста, — ну, тоді зовсім інша річ: позичково я можу взяти.
К у п ц і. Будь ласка, батьку наш! (Виймають гроші). Та що триста! вже краще п’ятсот візьми, поможи тільки.
Х л е с т а к о в. Будь ласка: у позику — я ні слова, я візьму.
К у п ц і (підносять йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносик заразом візьміть.
Х л е с т а к о в. Ну, і підносик можна.
К у п ц і (вклоняючись). То вже візьміть за одним разом і цукорцю.
X л е с т а к о в. О, ні, я хабарів ніяких...
О с и п. Ваше високоблагородіє! чому ви не берете? Візьміть! у дорозі все знадобиться. Давай сюди голови і кошичок. Давай усе, все знадобиться. Що там? мотузочка? Давай і мотузочку, — і мотузочка в дорозі знадобиться: візок обламається або що інше, підв’язати можна.
К у п ц і. То вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Коли вже ви, тобто, не поможете в нашій просьбі, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч в зашморг лізь.
Х л е с т а к о в. Неодмінно, неодмінно! Я постараюсь. (Купці виходять. Чути голос жінки: "Ні, ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся вже занадто!")
Х л е с т а к о в. Хто там? (Підходить до вікна). А чого тобі, матінко?
Г о л о с и д в о х ж і н о к. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, пане, вислухати!
Х л е с т а к о в (у вікно). Пропустіть її.
Ява XI
Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.
С л ю с а р ш а (кланяючись до ніг). Милості прошу...
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Милості прошу...
Х л е с т а к о в. Та що ви за жінки?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Унтер-офіцерська жона Іванова.
С л ю с а р ш а. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій...
Х л е с т а к о в. Зажди, говори перше одна. Чого тобі треба?
С л ю с а р ш а. Милості прошу, на городничого чолом б’ю! Пошли йому боже всякого лиха! Щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ні в чому ніякого прибутку не було!
Х л е с т а к о в. А що?
С л ю с а р ш а. Та чоловікові ото моєму наказав зголити чуба в солдати, і черга б то на нас не припадала, шахрай такий! та й за законом не можна: він жонатий.
Х л е с т а к о в. Як же він міг це зробити?
С л ю с а р ш а. Зробив, шахрай, зробив — побий його бог і на тому, і на цьому світі! Щоб йому, коли й тітка є, то й тітці усяка капость, і батько, якщо живий у нього, то щоб і він, поганець, задубів або заглитнувся навіки, шахрай такий! Слід було взяти кравцевого сина, він же й п’яничка був, та батьки багатий подарунок дали, то він і присікався до сина купчихи Пантелеєвої, а Пантелеєва теж підіслала до жінки полотна три штуки, то він до мене. "Нащо", каже, "тобі чоловік? він уже тобі не годиться". Та я ото знаю — годиться чи не годиться; це моє діло, шахраю отакий! "Він", каже, "злодій; хоч він тепер і не крав, та однаково", каже, "він украде, його й без того на той рік візьмуть у некрути". Та мені ото як без чоловіка, шахраю отакий! Я слаба людина, падлюко ти така! Щоб усій рідні твоїй не довелося бачити світу божого! А коли є теща, то щоб і тещі...
Х л е с т а к о в. Добре, добре. Ну, а ти? (Випроваджує стару).
С л ю с а р ш а (виходячи). Не забудь, батьку наш! будь милостивий.
У н т е р-о ф і ц е р ш а. На городничого, батечку, прийшла...
Х л е с т а к о в. Ну, та що, чого? говори в коротких словах.
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Відшмагав, батеньку.
Х л е с т а к о в. Як?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Через помилку, батьку мій! Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопили мене, та так відрапортували: два дні сидіти не могла.
Х л е с т а к о в. То що ж тепер робити?
У н т е р-о ф і ц е р ш а. Та робити б то, звісно, нема чого. А за помилку ото звели йому заплатити штрафт. Мені свого щастя нема чого зрікатись, а гроші б мені тепер дуже знадобились.
Х л е с т а к о в. Добре, добре! Ідіть! ідіть! я розпоряджусь. (У вікно висовуються руки з просьбами). Та хто там іще? (Підходить до вікна). Не хочу, не хочу! Не треба, не треба! (Відходячи). Набридли, чорт забери! Не пускай! Осипе!
О с и п (кричить у вікно). Геть, геть! Не час, завтра приходьте! (Двері розчиняються і виставляється якась постать у фризовій шинелі, з неголеною бородою, роздутою губою та перев’язаною щокою, за нею в перспективі показується кілька інших).
О с и п. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається першому в черево руками й випихається разом з ним у прихожу, зачинивши за собою двері).
Ява XII
Хлестаков і Марія Антонівна.
М а р і я А н т о н і в н а. Ой!
Х л е с т а к о в. Чого ви так злякались, панночко?
М а р і я А н т о н і в н а. Ні, я не злякалась.
Х л е с т а к о в (хизується). Даруйте, панночко, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка... Чи насмілюся спитати вас: куди ви намірялися йти?
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, я нікуди не йшла.
Х л е с т а к о в. Чого ж, приміром, ви нікуди не йшли?
М а р і я А н т о н і в н а. Я думала, чи не тут мамуня...
Х л е с т а к о в. Ні, мені хотілося б знати, чого ви нікуди не йшли?
М а р і я А н т о н і в н а. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.
Х л е с т а к о в (хизується). А ваші очі кращі, ніж важливі справи... Ви ніяк не можете мені перешкодити, ніяким чином не можете; навпаки, ви можете зробити приємність.
М а р і я А н т о н і в н а. Ви говорите по-столичному.
Х л е с т а к о в. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи насмілюсь бути таким щасливим, щоб запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стільця, а трон.
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, я не знаю... мені так треба було йти. (Сіла).
Х л е с т а к о в. Яка у вас чудова хусточка!
М а р і я А н т о н і в н а. Ви насмішник, аби тільки посміятися з провінціальних.
Х л е с т а к о в. Як би я бажав, панночко, бути вашою хусточкою, щоб обіймати вашу лілейну шийку.
М а р і я А н т о н і в н а. Я зовсім не розумію, про що ви говорите, якась хусточка... Сьогодні дивна погода!
Х л е с т а к о в. А ваші губки, панночко, кращі, ніж усяка погода.
М а р і я А н т о н і в н а. Ви все отаке говорите... Я б вас попросила, щоб ви мені написали краще на згадку які-небудь вірші в альбомі. Ви, певно, їх знаєте багато.
Х л е с т а к о в. Для вас, панночко, все, що хочете. Вимагайте, які вірші вам?
М а р і я А н т о н і в н а. Які-небудь, отакі — хороші, нові.
Х л е с т а к о в. Та що вірші! я багато їх знаю.
М а р і я А н т о н і в н а. Ну, скажіть-бо, які ж ви мені напишете?
Х л е с т а к о в. Та навіщо ж говорити? я й без того їх знаю.
М а р і я А н т о н і в н а. Я дуже люблю їх...
Х л е с т а к о в. Та в мене багато їх усяких. Ну, хай так, я вам хоч це: "О ти, людино, що даремно на бога ремствуєш в біді35..." ну, й інші... тепер не можу пригадати; а втім, це все нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду... (Присуваючи стілець).
М а р і я А н т о н і в н а. Кохання! Я не розумію кохання... Я ніколи й не знала, що таке кохання... (Відсуває стілець).
Х л е с т а к о в. Чого ж ви відсуваєте свого стільця? Нам краще буде сидіти близько одне до одного.
М а р і я А н т о н і в н а (відсуваючись). Навіщо ж близько? однаково й далеко.
Х л е с т а к о в (присуваючись). Чого ж далеко? однаково й близько.
М а р і я А н т о н і в н а (одсувається). Та до чого ж це?
Х л е с т а к о в (присуваючись). Але ж це вам здається тільки, що близько: а ви уявіть собі, що далеко. Який би я був щасливий, панночко, якби міг пригорнути вас у свої обійми.
М а р і я А н т о н і в н а (дивиться у вікно). Що це там, начебто полетіло? Сорока чи яка інша птиця?
Х л е с т а к о в (цілує її в плече й дивиться у вікно). Це сорока.
М а р і я А н т о н і в н а (підводиться з обуренням). Ні, це вже занадто... Зухвалість така!..
Х л е с т а к о в (затримуючи її). Вибачте, панночко: я це зробив з кохання, справді, з кохання.
М а р і я А н т о н і в н а. Ви вважаєте мене за таку провінціалку... (Силкується піти).
Х л е с т а к о в (далі затримуючи її ). З кохання, справді, з кохання. Я так тільки, пожартував: Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я ладен навколішки у вас просити пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я на колінах.
Ява XIII
Ті самі й Анна Андріївна.
А н н а А н д р і ї в н а (побачивши Хлестакова на колінах). Ой, який пасаж!
Х л е с т а к о в (підводячись). А, чорт забери!
А н н а А н д р і ї в н а (до дочки). Це що значить, панночко? Це що за вчинки такі?
М а р і я А н т о н і в н а. Я, мамуню...
А н н а А н д р і ї в н а. Іди геть звідси! чи чуєш, геть, геть! І не смій показуватись на очі. (Марія Антонівна виходить у сльозах). Вибачте, я, скажу вам, так безмежно здивована...
Х л е с т а к о в (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Кидається навколішки). Пані, ви бачите, я палаю від кохання.
А н н а А н д р і ї в н а. Як, ви на колінах? Ох, встаньте, встаньте, тут підлога завсім не чиста...
X л е с т а к о в. Ні, на колінах, неодмінно на колінах, я хочу знати, що мені судилось, життя чи смерть.
А н н а А н д р і ї в н а. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Якщо не помиляюсь, ви робите декларацію36 щодо моєї дочки.
Х л е с т а к о в. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волоску. Якщо ви не увінчаєте незмінне кохання моє, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прохаю руки вашої.
А н н а А н д р і ї в н а. Але дозвольте сказати: я так би мовити... я замужем.
Х л е с т а к о в. Цe нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзін сказав: "Закони засуджують"37. Ми підемо в холодок струмків... Руки вашої, руки прошу.
Ява XIV
Ті самі і Марія Антонівна вбігає раптом.
М а р і я А н т о н і в н а. Мамуню, татуньо сказав, щоб ви... (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ой, який пасаж!
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, чого ти? до чого? нащо? Що за пустотливість така! Раптом убігла, як очамріла кішка. Ну, що ти знайшла такого дивного? Ну, що тобі на думку спало? Справді, як дитина яка-небудь трилітня. Не схоже, не схоже, зовсім не схоже на те, щоб їй було вісімнадцять літ. Я не знаю, коли ти будеш розважніша, коли ти поводитимешся, як годиться благовихованій дівиці; коли ти будеш знати, що таке хороші правила і солідність у вчинках.
М а р і я А н т о н і в н а (крізь сльози). Я, справді, мамуню, не знала...
А н н а А н д р і ї в н а. У тебе вічно якийсь протяг розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Чого тобі дивитись на них! не треба тобі дивитись на них. Тобі є приклади інші — перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.
Х л е с т а к о в (схоплюючи за руку дочку). Анно Андріївно, не перешкоджайте нашому щастю, благословіть незрадливе кохання!
А н н а А н д р і ї в н а (вражена). То ви в неї?..
Х л е с т а к о в. Вирішіть: життя чи смерть?
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от бачиш, дурна, ну от бачиш: через тебе, отаке дрантя, гість зволив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, як божевільна. Ну, от, справді, слід, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.
М а р і я А н т о н і в н а. Не буду, мамуню; справді, більше не буду!
Ява XV
Ті самі і городничий хапаючись.
Г о р о д н и ч и й. Ваше превосходительство! не занапастіть! не занапастіть!
Х л е с т а к о в. Що вам?
Г о р о д н и ч и й. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, і наполовину нема того, що вони кажуть. Вони самі обманюють і обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, нібито я її висік; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе висікла.
Х л е с т а к о в. Хай пропаде унтер-офіцерша — мені не до неї.
Г о р о д н и ч и й. Не вірте, не вірте. Це такі брехуни... Їм ось така дитина не повірить. Вони вже на все місто відомі, як брехуни. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і на світі не було.
А н н а А н д р і ї в н а. Чи знаєш ти, якою честю вшановує нас Іван Олександрович? Він просить руки нашої дочки.
Г о р о д н и ч и й. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.
Х л е с т а к о в. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Та коли кажуть тобі!
Х л е с т а к о в. Я не жартома вам кажу... Я можу з кохання позбутись розуму.
Г о р о д н и ч и й. Не смію вірити, недостойний такої честі.
Х л е с т а к о в. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен...
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити.
Х л е с т а к о в. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все, коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.
Г о р о д н и ч и й. Ох, боже мій. Я, їй-богу, не винен н! душею, ні тілом! Не звольте гніватися! 3 вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер... я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, благословляй!
Х л е с т а к о в підходить з Марією Антонівною.
Г о р о д н и ч и й. Хай благословить вас бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт! насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!
Ява XVI
Ті самі й Осип.
О с и п. Коні готові.
Х л е с т а к о в. А, добре... я зараз.
Г о р о д н и ч и й. Як? Зволите їхати?
Х л е с т а к о в. Так, їду.
Г о р о д н и ч и й. А коли ж, тобто... Ви зволили самі натякнути щодо, здається, шлюбу?
Х л е с т а к о в. А це... На одну хвилину тільки, на один день до дядька — багатий старий; а завтра ж і назад.
Г о р о д н и ч и й. Не сміємо ніяк затримувати, сподіваючись щасливого повернення.
Х л е с т а к о в. Якже, якже, я хутко. Прощайте, любов моя... ні, просто, не можу висловити! Прощайте, серденько! (Цілує їй ручку).
Г о р о д н и ч и й. Та чи не треба вам у дорогу чого-небудь? Ви зволили, здається, потребувати грошей?
Х л е с т а к о в. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.
Г о р о д н и ч и й. Скільки треба вам?
X л е с т а к о в. Та от тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста, — я не хочу скористуватися з вашої помилки, — то, хай уже, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.
Г о р о д н и ч и й. Зараз! (Виймає з гаманця). Ще, як навмисне, новенькими папірцями.
Х л е с т а к о в. А, так! (Бере і розглядає асигнації). Це добре. Адже це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?
Г о р о д н и ч и й. А так.
Х л е с т а к о в. Прощайте, Антоне Антоновичу. Дуже вдячний за вашу гостинність. Я признаюсь від усього серця, мене ніде так добре не вітали. Прощайте, Анно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).
За сценою.
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, ангел душі моєї, Маріє Антонівно!
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Як же це ви? просто так на перепряжних і їдете?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Та я звик уже так. У мене голова болить від ресор.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр...
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. То, принаймні, чим-небудь застелити, хоч би килимком. Чи не скажете, я звелю подати килимок?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Ні, навіщо? це пусте; а втім, мабуть, хай дадуть килимок.
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Гей, Авдотя! піди до комори, вийми килим найкращий, — що на блакитному тлі, персидський, швидше.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр...
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Коли ж скажете чекати вас?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Завтра або післязавтра.
Г о л о с О с и п а. А, це килим? Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай-но з цього боку сіна.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр...
Г о л о с О с и п а. Ось із цього боку! сюди! ще! добре! Гарно буде! (Б’є рукою по килиму). Тепер сідайте, ваше благородіє!
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, Антоне Антоновичу!
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Прощайте, ваше превосходительство!
Ж і н о ч і г о л о с и. Прощайте, Іване Олександровичу!
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, матінко!
Г о л о с в і з н и к а. Гей, ви, соколи! (Дзвіночок дзвонить; завіса опускається).
1835-1836 рр.