Як Федько відчув у собі Людину
Пішов раз малий Федько з матір’ю на поле картоплю копати.
— Вісім років тобі, — каже мати, — працювати час по-справжньому.
Викопує мати кущ, а Федько вибирає з ямки картоплю й у відро кидає.
Не хочеться Федькові працювати. Визбирує картоплю, що зверху, а в землі не хоче копирсатися.
Залишив картоплю в одному кущі, у другому. Мати помітила таку роботу та й каже:
— Хіба тобі не соромно? Людина ж дивиться і все бачить!
Оглядається Федько довкола і дивується:
— Де ж та Людина? Що вона бачить?
— У тобі, Федьку, Людина. Усе вона бачить, усе помічає, та тільки ти не завжди дослухаєшся до того, що вона тобі говорить. Ось прислухайся до її голосу, вона тобі й скаже, як ти працюєш.
— А де ж вона в мені — Людина? — дивується Федько.
— У голові твоїй, у грудях, у серці, — підказує мати.
Перейшов Федько до іншого куща, позбирав картоплю, що зверху лежала. Хотів було вже за лишити його, аж тут мов і справді хтось докоряє: що ж ти, Федьку, робиш? Порийся, там ще є картопля у землі.
Здивувався Федько, оглянувся. Нікого немає, а мов хтось дивиться на його роботу й соромить.
«І справді, мабуть-таки, Людина бачить мою роботу», — подумав Федько, зітхнув, розгріб землю біля викопаного куща й знайшов ще кілька картоплин.
Легше стало на душі Федькові. Аж пісеньки веселої заспівав.
Працює він годину, працює другу і все більше дивується. Ледве подумає: «Навіщо так глибоко гребтися, мабуть, уже немає картоплі», а тут хтось і підслухає його думку. І соромно стає Федькові. Але й радісно, ой, як радісно. «Гарний цей друг - Людина», — думає Федько.