Там, серед сосен
Ви знаєте, що таке ніч? Безпросвітна темрява, що кутає у свої шати, усіяні маленькими зірочками, які ледве тихо-претихо блимають, мерехтять, озираються своїм світлом, яке лине не одну тисячу років до нас. Ціла вічність. Ціла ніч.
А що в тій ніченці? А там невидющий квіт, такий пахучий, але недосяжний. Що його добуде? Моя думка? Ні, далеко не така правда. Істина не в думці, не в словах, а всього лише в нас, ні! У мені…
Нутро всеосяжне й куце, неозоре й дрібне, усесильне й безсильне водночас. Ха… Дурниці!
Сосна… Як я люблю хвою. Вона така крислата й розлога, височенна, наче даль, але геть мені не охота досягать її вертикаль. Пахощі бору… Я не можу! Він дурманить і п’янить. Юність моя, як тая рожа, кипить, полум’янить. Чи кохаю цюю зелень? Та’, неодмінно, то є факт. Мрію, ні, не полинаю далі за мою вертикаль.
Дивлюся в даль. Переді мною місяць. Такий посріблений, блідий. Кидає ледве видний молочний шелест, світить прямо в цю мить. Його невпевнені мазки в моїх карих, мов охолола кава, кришталиках сивіють, розпадаються, біжать. І невпинно світліють! Це закон, закономірність, акт.
Нічний глибокий такт. Слухаю, насторожую вуха. Мене чатує тиша, але не всякчас. Вітер, безгомінь, я.
Легіт здійняв геть недужий, проте лункий шум. Для чого? Утихомирся, друже! Не заважай… Вій десь-інде: у горах, на океанічних просторах — не тут! Вивільнити волію думки ще й од тебе. Мені добре. Нічого не сковує рухів, та я завмер. Застиг, наче лід узимку. Такий нерухомий, мовби неживий. Мене видає глухе здіймання грудей, мимовільне кліпання очей. Будь ласка, і ви припиніть. Тихіше! Дякую.
Дивлюся й споглядаю. Блимкий місяцю, чому такий яскравий? Ні, не ховайсь за хмаркою. Я тебе люблю й не пускаю. Зостанься. Світи мені на голівоньку, вона вільна для тебе, нічого не загороджує. Вітерець куйовдить моє волосся. Я не просив, але безмежно вдячний. Ці хвилі неоціненні.
Крижані пальці торкнулися моєї правиці. Я не хотів зважати, але не міг. Душа і мозок знали, що диктували. Озвися.
Мейбл?
Безмовний діалог. Він не має сенсу. Мене й так розуміють. Усяке слово недоречне. Просто повертаю голову, киваю. Мимоволі обіймаю…
Моя рука загубилася в складках светрика, що безвольно звисали без усякого на те сенсу. Він теплий. Контрастує з тим, що оточує мене — ні! — нас. Це злагода.
Притискаю ближче до себе — голова опускається на моє плече, невблаганно огортає у водоспад. Волосся. Так пахне, так неймовірно доповнює хвою. Люблю, ціную я сосну й свою сестру…
місто Вишгород, 19 травня 2020 року.
