Багато щастя
Отак ти ідеш ввечері додому у під`їзді по сходах. Лунає звук телевізора, у когось плаче маленька дитина. Десь кричить чиясь розлючена дружина й мати, хтось уже спить. Брязкають тарілки й ложки на кухні. У кожного своє гніздечко, своє родинне тепло, свої мрії.
А ніхто не задумувався, як сиротам, покинутим дітям, або ж дітям вулиці? Вони не йдуть додому увечері, їх там ніхто не чекає і у них там немає на кого чекати. Хоча сироти все життя чекають своїх батьків. Думаючи, що вони одумаються.
Чекають усмішку, як це банально не звучало б. Вони не можуть затриматися на вулиці чи спеціально захворіти перед батьками, друзі ніколи не матимуть телефонних номерів їх батьків.Діти покинуті.
- Вони ж не винні!
- Так, їх шкода. Але що ж можу зробити я?? - скажете ви.
Можливо узяти цю дитину із дитбудинку і допомогти одинокій у серці людинці та допомогти своїй совісті. Та не кожен здатен на таке.
І вже її хтось чекатиме удома. Переживатиме, буде сваритись, а потім обіймати найміцніше. І дитина знатиме, що її ніхто ніколи не відпустить з свого серця.
Вікна кваритири увечері світитимуться так, як світиться від радості душа всиновленої дитини. І у них буде багато щастя. Завжди.
Рівне, 21.07.11
