Як ми жили у лісі
Літо 1996-го року. Його початок, чи кінець. Вже рік, як я і мої друзі — студенти, життя розкидало нас по різних містах, але пам`ять про дитячу дружбу знову зводить докупи. Всі вирішили що ми заслуговуємо на відпочинок, тому запланували похід в гори. Зібралася така компанія. Андрій, мій друг з нового місця навчання, Саша та Льоша — старі товариші з Мукачева часів ПТУ. Троє, з різними характерами симпатичних хлопців і я, людина навколо котрої вони об`єдналися. Кожен з нас запрошував знайомих дівчат, але жодна не погодилася. Андрій перший раз в Карпатах, гість, з нього тільки спирт і присутність, ми з Саньою перший раз ночуємо в наметі, чайники, тому з нас загальна організація і вино, Льоша — найдосвідченіший в походах, тому за ним все потрібне. Збори відбулися швидко, мене навіть відпустили батьки.
П`ятниця. Погода прекрасна. Приміська електричка відвозить нас в гори. Маленька сільська станція десь між Свалявою і Воловцем. Всі йдуть за Льошою і слухають що він каже, бо він був тут з батьками й ніби як досвідчений турист. Андрій також досвідчений турист, але він тут не головний, бо намет не його, гори також і взагалі - “навіщо Бодя його запросив?!” Десь з такими настроями ми збігли із залізничного насипу і попрямували в бік лісу, залишивши місцеве населення лівіше і весь інший цивілізований світ правіше і позаду. Йдемо старою лісової дорогою, яка поступово переходить в стежку, постійно вверх, але не стрімко. Шукаємо орієнтири. Розмовляємо, складаємо плани на вечір. Кожен думає про своє, але всі разом думають про спирт і вино в наплічниках. Льоша постійно говорить про те що спочатку треба попрацювати. Розташувати намет, наносити дров, зварити поїсти й таке інше, його непокоїть перспектива робити це все самому. Тоді кожен починає вихвалятися тим, що він взяв з харчів. Від розмов про їжу Льоша добрішає і заводить розмову з Андрієм, однак я, в думках, непокоюся про те чи подружаться вони, а Саня тихенько посміхається з чогось свого — тільки йому відомого. Таким чином, за якісь сорок хвилин ми виходимо на галявину, яка з одного боку півмісяцем оточена лісом, а з іншого — ріденьким здичавілим садом і чагарниками. Галявина велика як стадіон, густо поросла дикими, пахучими травами й тягнеться вверх до неба, але не стрімко, а сходинками, через що має декілька рівних терас. Ми розбили свій кемпінг в найзатишнішому місці, на межі лісу поляни й саду. З видом на стежку і струмком, не далеко, в лісі. Розіп’яли намет, наносили дров, розвідали воду в струмку. Всі проявляли стільки ініціативи й працездатності, що мені залишилося тільки плутатися під ногами й розважати їх розмовами. Розпалили багаття.
- Льоша, в тебе буде шіковна жінка!
- З чого б це?
- Люди так говорять, кого любить вогонь і зразу розгорається багаття, в того жінка спритна і прудка.
- Та вони в мене всі такі — віджартовується Льоша.
Закип`ятили великий казан води, зварили макарони, виявили що потрібен друшляк. Злили окропу скільки вдалося, інший виварювали поки не випарився. Потім в ті макарони закинули домашньої тушкованки і якісь салати, що взяли з дому. Вийшло смачно, з чим ми один одного поздоровили. Зразу постала друга проблема. В нас були пластикові пляшки зі спиртом і такі ж пляшки, з під мінералки, домашнього вина. А вільної тари, щоб зі спирту зробити горілки — нема. Це нас сильно засмутило, бо вином планували похмелятися та тут вже без варіантів — почали з вина. І понеслося. Сонечко поволі сідає, нижче в лісі шумить струмок, вище — дерева в саду. Ми розташувалися кругом біля казана, в одній руці погар в іншій ложка. Благодать. Це були часи до інтернету й до мобільного зв`язку. Жодного фейсбуку й інстаграму. Ми не бачились цілий рік і ще мінімум рік не побачимося, тому розмова лилася як медова ріка. Перейшли з вина на розбавлений водою зі струмка спирт. Не пив тільки я. Переніс перед тим жовтяницю, мусів зберегти печінку для майбутнього. Це нікому не заважало, емоційний зв`язок з компанією п`янив і звеселив мене не гірше алкоголю.
Вечоріло, нас обступив морок. Перша стадія сп`яніння — розмова перейшла на байки і кожен переконував слухачів що саме так і було. Ніхто й не сперечався, у місячному світлі ліс перетворився на казковий, в головах господарюють алкогольні пари, нам по двадцять. Остання можливість повірити в диво, до початку дорослого життя. Друга стадія сп`яніння — розмова перейшла на дівчат і жінок. Одні говорять що добре зараз без них, інші не погоджуються. Хлопці говорять “тьолки”, Андрій обурюється такій термінології, вимагає більше поваги, але настала третя стадія — коли одночасно всі говорять й ніхто не слухає. Саня відійшов до лісу постяти. Сидимо, дивимось на зірки. Льоша потягнув носом повітря.
- Як же ж тут пахне. Сп`яніти можна.
- Ага-аа.
- Наварю зранку із цих трав такого чаю, що ви прозрієте.
- Давай.
- А цукор взяв хтось?
- Тільки сіль.
- От, бля, попили чаю — забанував Льоша.
З лісу вийшов Саша.
- Так пацани, є план, йдемо в село за тьолками. - доповів він.
- І за цукром? - стріпнувся Льоша
- Точно! Йдемо ніби цукру позичити, а тут раз і з тьолками познайомимося.
- А не пізно, одинадцята, а ми по хатах підемо? - засумнівався я.
- Та яке пізно? Самий відповідний час, — втрутився Андрій, якому ця ідея сподобалася з перших слів. Вони з Саньою підірвався на ноги не чекаючи остаточного рішення.
- Ти й не йдеш — вирішив за мене Льоша.
- Чого це я не йду, Мені також тьолку треба.
- Ми тобі приведемо одну. Ти залишаєшся.
- Ну звісно, приведете найстрашнішу, що потім з нею робити — відбиваюся я.
Вони насіли на мене всією громадою:
- Зрозумій! У нас тут намет, харчі, одяг. Бухло зрештою. А тверезий тільки ти, для охорони це важливо.
- Та ж нема нікого, нема кому красти. А пляшки в потоці, охолоджуються.
- Та ти задовбав! А як же ведмеді, лосі там різні? Сиди, підтримуй вогонь.
Я здався, сплюнув і махнув рукою.
- І не сси, ми швидко, туди й назад.
- Цукор не забудьте, — пробубнів я без жодної надії.
Хлопці зникли в темряві, прихопивши почату пластикову пляшку горілки. Я залишився наодинці зі своїми думками, згаслим багаттям і всіяним зорями небом. Шум води в струмку різав навпіл нічну тишу, а я думав про те, як буде добре й весело коли хлопці прийдуть з дівчатами. Я в це дійсно вірив, як маленький.
Збігло трохи часу і почулися чиїсь волання з лісу. Спочатку нерозбірливо, потім можна було почути щось типу “ау!”, “еге-гей!”, “бооо-д-яяя!” і щось нецензурне. Я прихопив ліхтар і пішов на звук. Перегукуємось. Кричу якісь орієнтири, махаю ліхтариком над головою. Це мало допомагає. З того боку струмка, із самої лісової гущавини, де не було стежок і все поросло молодняком долинають дезорієнтовані істеричні крики. Відчувається що заблудла людина сильно нервує і хоче знайтися. Якоїсь миті я його побачив. Це був Андрій, його голова з блондинистою шевелюрою добре відсвічувала. Він мене тільки чув і бігав від дерева до дерева, вважаючи що то моя постать. Дерева не відповідали на його обійми людським теплом, він жахався і біг до другого.
- Е-ге-й! Андрюха, я тут.
- Де-ее?!
- Тут, бля. На світло йди.
- Де-ее?! - підсліпувато озирається Андрій.
- Та тут от. Біля струмка.
Андрій почав сприймати орієнтири й помалу просуватися в мій бік. Матюкнувся на каміння по берегу струмка, яке його зашпортало. Не помітив мілкий брід за два метри від себе, і поліз в саму глибоку воду. Коли зрозумів що мокро, почав голосно нарікати на моїх друзів. З цими прокльонами підійшов майже впритул і тільки тоді побачив мене.
- О-ооуф, Бодя, ти тут звідки? Де ми, Бодя!
- Все-все, йдемо.
- Ти також заблудився? Де наш табір?
- Тут близько, все гаразд, — заспокоював я його. Очевидно що це була крайній ступінь сп`яніння з певним нервовим збудженням і тривогою.
- Суки в тебе, а не друзі, кинули мене одного. Хіба так робиться!?
- Вже як є, обережно не впади, — вів я його за рукав майки.
Видерлися до стежки на галявині, дошкандибали до намету. Андрій трохи заспокоївся. Розповів, що вони всі разом дійшли до початку села, потім хлопці придумали якийсь план, згідно з яким він мав чекати в кінці стежки, ще до першої хати та сторожити спирт. Самі швидко втекли до того як Андрій зорієнтувався. Він чекав, сидів, походжав, дудлив горілку, яку мав охороняти, думав чи не піти в село, а замість цього пішов до лісу і заблукав.
Десь за пів години почулася пісня. Стежкою йшли Саня і Льоша, обіймами підтримували один одного і співали щось народно-патріотичне.
- Шо, бля! Заждались? А ми без тьолок, — Льоша був в настрої.
- Андрю-уу-хаа! Ти де пропав, ми тебе скільки шукали? - навмисно заричав Саня. Видно було що вони десь пригощалися і прийшли більш п`яними ніж пішли.
- Ніхрена ви мене не шукали, розказуйте тут.
- Де тьолки?
- Будуть. Стопудова будуть, але не сьогодні. Сьогодні всі по норах, — доповів Льоша.
- Я так і знав. А цукор де?
- Та що ти будеш з ними робити, такий п`яний? - розійшовся Саня. Видно що йому вже досить. - На тобі цукру! - витяг із-за пазухи кульок.
- Я ж не пив.
- Тоді що МИ будемо з ними робити? Такі п`яні! Я спати.
- Я також, — Льоша з Саньою влізли в намет і зайняли найкращі місця. Нам з Андрієм нічого не залишалося як зробити те саме.
Я лежав в наметі наповненому храпом, сопінням і пердінням. Всі спали як убиті крім мене. Знадвору чулися різні звуки, щось шаруділо зовсім близько, а трохи далі, в лісі щось тріщало і рипіло. Перегукувались сови, буяло нічне лісове життя. Десь на світанку зміг задрімати.
Прокинувся від того що замерз. В наметі вже нікого не було, дивно що не помітив як всі повставали. Отже, не тільки дрімав. Багаття вже горіло. Сашко розташувався поряд, одягнув на себе все що було, грівся. Поряд на кілках сохли черевики й шкарпетки Андрія, а він пішов митися в струмку. Я присів навпроти Сані. Посиділи мовчки, помедитували на вогонь вдихаючи прозоре холодне повітря.
- З таким повітрям і похмелятися не треба.
- Ага, тобі не треба, — потер свою голову Саня, — а мені ворушитися важко.
- Де Льоша?
- І холодно.
- Де той придурок, кажу.
- Пасеться.
- Тобто?
- Тать траву збирає. На чай.
Я піднявся. Вся галявина в тумані. Такому ріденькому, що стелиться при землі й опадає росою. Попід садом бродить Льоша. Як чапля, підймає ноги й уважно вдивляється в траву. Вишукує щось, тільки йому відоме, для особливого чаю. Я сходив до струмка, набрав казан води, помив лице. Вода холодна, обпалює шкіру, бадьорить. Зрозумів Андрія, який нею приводив себе до ладу. Посміхається, фиркає, від вчорашнього настрою вже й сліду нема. Видно що людина насолоджується природою. Повернулися до багаття. Саня зосереджено і безрезультатно, кривим патичком, видобуває Андрійову шкарпетку з грані. Її вже не спасти, димить і смердить, але Саня цілеспрямовано тягне її з вогню і жбурляє в траву. Андрій заголосив. Саня мовчки подивився на нього змученими, воловими очима. Скривився і шугонув в бік в зарослі терня, голосно ригати. Ми його трошки пошкодували та вхопилися рятувати черевики, бо вони також почали смажитися.
Прийшов Льоша з оберемком трав. Заварили запашного чаю. Щедро його насолодили. Розлили по горнятках, хто яке мав і потім ще багато разів підливали один одному. Повиймали домашніх пиріжків і булочок, розпочали довгий, неспішний сніданок. Згадали нічні події.
- Ти де зник, Андрію? - питає Льоша, — ми ж тобі спирт залишили.
- Ну.
- От, а в селі зустріли пацана одного. Він там тинявся без діла.
- Шукав проблем на свою жопу, — обізвався Саня.
- Та нормальний пацан, слово за слово, познайомилися, на пиво нас запросив. Тільки дома на батьків нарвався.
- Таке от “пиво”.
- Ми ж не лохи якісь — кажемо — зачекай, у нас тут людина зі спиртом є. Шуруй по закуску, зараз повернемося. І пішли по Андрія.
- А Андрій нас кинув, — зазначив Саня поміж сьорбанням з горнятка.
- Насправді кинули ви мене!
- Та слухайте як було! - замахав руками Льоша, — приходимо на домовлене місце, а темінь хоч в око стріляй, дивимося Андрій скрутився і спить на землі. Ото допився чувак. Почали його будити.
- Ага, довго будили.
- Так, Саня його штурхає, ногами копає, а той навіть не ворушиться. Дивимося уважніше, а то, бля, каменюка. В землю вросла, не Адрія схожа, капєц.
- І без спирту.
- Так, без спирту. З тої печальки на все плюнули й прийшли сюди.
- От п`янота дурна, — розсміявся я, — а бика того де лишили? Може він до тепер на вас чекає.
- Та він прийде сюди, сьогодні.
- Нахрена нам той зайвий рот.
- Все нормально, допоможе нам тьолок знімати.
Такий план всім сподобався. Ще довго пили чай, лазили здичавілим садом у пошуках яблук і слив, натрапили там на зграйку кіз, безрезультатно пробували подоїти їх, варили якусь неймовірну кашу. Коли прогрілося повітря, полягали в траву і мружачись в чисте блакитне небо вели довгі ліниві розмови.
Післяобідньої пори прийшов Степан, хлопець з села. Його згорблену постать на стежці ми помітили здалеку.
- Стьопа, — представився нам з Андрієм. Був на декілька років молодший, сутулий і капловухий. Давно не стрижене, чорне волосся контрастувало з блідим обличчям.
- Що пацани, як ви вчора? - улесливо заговорив він до хлопців, — нормально отдохнули?
- Нормально нормально, — взяв на себе ініціативу Льоша, — ми тобі спирту обіцяли, бери пробуй, — і розлив всім.
- Ага, ага. - загорілися очі Степана.
Випили. Потім ще по одній. Степан все теревенив, нервувався. Було помітно що ми не його компанія, не знає як себе з нами вести. Міські хлопці, складні часи пізнього бандитизму в прикордонному Закарпатті. Йому дуже лестило що тепер має знайомих з Мукачева. Все згадував в розмові клички мукачівських бандитів, запитав чи ми з ними знайомі. Звісно ми були з ними знайомі. А також були їхніми сусідами, похресниками, повіреними, поручителями й двоюрідними племінниками. Про кожного зі згаданих бандитів розказували Степану неймовірні байки й факти з життя. Деякі, відбувалися за нашої участі. Тільки Андрій не мав що розказати, але я швидко придумав історію і для нього, яку хлопці підхопили та розвинули майже до сюрреалізму. В очах Степана це нас возвеличувало до рівня небожителів і безперечних авторитетів.
- Чуєш Стьопа, ти у нас не Стьопа! - зіщулив Льоша підвипивші очі на Степана, — ти Пішті.
- Чого це я Пішті? - насторожився Степан.
- Того що ти Пішті, так в Мукачеві говорять, — відповів Льоша і легенько штрикнув Степана кулаком в плече.
- Поняв нє?! - пригрозив Саша.
Вони увійшли в раж і вдавали з себе серйозних рішал з бандитського середовища. Ми з Андрієм із задоволенням їм підігрували. Після котроїсь там чарки, всі сприймали цю гру за чисту монету. Як і Степан від початку знайомства.
- О, так, так. Пішті це звучить чотко. Нехай це буде моя кликуха.
- Добре Пішті, де нам надибати тьолок?
- То ви хочете з дівками познайомитися?
- Да, тіпа. І познайомитися також.
- Ну то треба нам в Гукливе їхати, на дискотеку. Там дівок буде тьма. Ви їм сподобаєтеся.
- Знаємо ми ті ваші дискотеки, приїдеш за дівками, а доведеться місцевих биків бити.
- Або відгрібати, - спробував пожартувати Степан і зразу виправився, — та ви шо, пацани, ви ж зі мною приїдете, моїх корешів не чіпають.
- Харе розказувати, кореш блін. Не буде нормальних тьолок то сам відгребеш, - обірвав його Саша.
- Точно, по повній! - пригрозив Андрій, всі здивовано дивилися на нього. Відчувалося що останні кордони непорозуміння подолано. Одна дружня банда відпочивальників.
- Як туди їхати? - спитав Льоша.
- Та тут понти дороги, дві зупинки електричкою. Після дев`ятої й поїдемо.
- А шмотки куди? - кивнув Льоша на намет.
- Проблема? В мене залишите, — діловито розпорядився Степан.
Почали збиратися. Вирішили повністю демонтувати табір. Ніхто не думав де будемо ночувати — всі незручності обіцяв впорядкувати Степан. Він бігав то до одного, то до іншого зі спробами допомогти, але тільки заважав. Квапливо зібралися. Переодяглися в найкраще і найчистіше що мали, відмили від вчорашнього болота взуття, причепурилися як могли. Спустилися в село. Степан відвів нас до себе. Біля воріт попросив довго не затримуватися. “Аби батьки не засікли” Швиденько навалили свої наплічники та клунки в стурнадзі (ґанку) і ходу до залізничної колії. Навздогін Степан отримав настанов від матері. Сердитих і голосних, та це його не зупинило.
- Я з пацанами, мам. Все буде добре.
Потяг мчав поміж гір. Віз змучених пасажирів. Всі тихенько куняли або дивилися у вікна розмірковуючи про щось своє — сумне і важке. Веселилися тільки ми, всі були в піднесеному настрої. Попереду нас чекали чарівні верховинки, дискотека, алкоголь і нові знайомства. Степан тішився з того що має друзів з Мукачева, смакував в уяві як він буде цим вихвалятися перед іншими. З собою взяли пластикову пляшку розведеного спирту, на півтора літра. Пускали її по кругу, відпивали по трошки, берегли на потім.
В Гукливе приїхали вже затемна. Степан повів нас вулицями, добре орієнтувався, видно не вперше тут. Десь на горбочку розташувався чи то спортзал школи, чи то клуб. Подвір`я освітлене трьома ліхтарями. Окрема будівля, грубо побілена, оточена автівками, мопедами, велосипедами й місцевою молоддю. Більшість в спортивних костюмах, хтось в шортах, майці й капцях на босу ногу, деякі навіть в гумових чоботах. Розбилися на більші та менші групи. Стоять в плямах світла. Спілкуються, п`ють пиво, смалять сигарети, сміються з чогось свого й озираються довкола. Дівчат майже не видно. Заходимо до середини. Великий зал, темно, тільки блимає кольорами світломузика. Вихоплює фрагменти тіл в ритмі танцю. Посередині зала декілька купок дівчат і пару хлопців. В кутку розташувався діджей, у нього на столі якась, ще радянська, техніка, велика коробка касет надписаних від руки та зелена настільна лампа. Поряд скупчилися всі інші хлопці, що прийшли на дискотеку. Спостерігають за залом, кричать один одному на вухо репліки, дошкуляють діджею проханнями щодо плей-листа.
Хлопці, не довго думаючи, кинулися у вир танцю. Ритми голосної, строкатої попси швидко розхитали їхні підвипивші тіла назустріч дівчатам. Степан навскіс, поміж танцюристів перетнув зал, підійшов до стола діджея. Почав всім тиснути руки й розказувати, яких серйозних людей він з собою привів.
За якихось двадцять хвилин виник конфлікт. Льоша, який особливо розійшовся в танці, зачепив місцевого хлопця. Всі висипали на вулицю. Місцевий, на вигляд трохи старший, ще з армійською короткою стрижкою, спортивної статури. Почав кивати гострим підборіддям в Льошин бік.
- Ти чого, приблудний?! - копирсає товстими губами.
- А ти чого? - ходить біля нього кругами п`яненький Льоша.
- Борзий, да?!
- Борзий. Тобі то шо.
- Зараз в табло получиш, не будеш такий борзий.
Назрівала бійка. Мене, Сашу й Андрія обступила місцева шпана. Кожного окремо. Відтісняють подалі один від одного. Ніхто не злякався, ми потребували адреналіну. Андрій вже обіймав одною рукою якусь білявку. Нашіптував щось на вухо, з чого вона голосно сміялась. Саша рухав вилицями й м`язами готовий бити всіх підряд. Льоша флегматично посміхався своєму кривднику в очі та скоса дивився куди зможе драпати. Я, як єдиний тверезий, думав що ось тут і закінчився наш відпочинок і що напевно треба сховати до кишені окуляри. Коли ситуація загострилася до межі й почалася штовханина, в натовп влетів Степан. Він почав кричати та розмахувати надпитою пластиковою пляшкою.
- Харе пацани, харе! Тут всі свої! - став він на наш захист, — зачекай, Льоня! То нормальні хлопці. То мої кореша, в гості приїхали. - звернувся він до лисого.
- А мені не пох — чиї вони? - посунув на нього Льоня.
- Тать пацани з Мукачева, відпочивають тут. Все мирно.
- І шо?
- Серйозно кажу, мукачівські. Давно їх знаю — авторитетні пацани. До мене приїхали, — не проминув похвалитися Степан.
- Піі-шті. солодкий мій, — заголосив Льоша фамільярно обіймаючи одною рукою за шию Степана, а іншою забираючи від нього пляшку зі спиртом, — познайом нас зі своїми цімборами.
Всі трошки оторопіли й відступили, інформація що чужинці з “того самого Мукачева” і дружні вигуки Льоші їх трохи остудили.
- Ми всі маємо випити й познайомитися — оголосив Льоша, — малий, махнися за стаканами, — звернувся він до наймолодшого з місцевих, таким тоном ніби знав його вже давно. Той не ворухнувся і питально подивився на Льоню.
- Не вопрос, але п`ємо з горла, — відповів той, — Що там у вас, — потягся за пляшкою.
- Та спиртяк, пригощайтеся всі.
Стали в круг. З кожним ковтком атмосфера теплішає. Познайомилися. Знову довелося розказувати бандитські байки. Ми й самі вже вірили в них. Коли в пляшці залишилося алкоголю майже на дні, “малий” збігав за пивом. Тепер місцеві пригощали нас, а також знайомили зі своїми дівчатами і їхніми подругами. Потім всі танцювали, потім знову пили, багато говорили про те як поважають один одного і запрошували приїздити в гості, а потім настала мить коли всі десь зникли й дискотека припинилася. В траві на пеньку сидів Льоша з дівчиною на колінах. Вона вчила його курити сигарету і просила не називати її тьолочкою. Біля зачинених дверей на ґанку тої школи-клубу обіймалися Андрій з білявкою. Він знову їй щось нашіптував, вона сміялася. На лавці під стіною спав п`яний Степан. Він сопів смолавим носом і посміхався уві сні. Під стіною стояв кимось забутий, старий велосипед і більше ні душі. Ми з Сашою стояли посеред тьмяно освітленого двору і дивилися на це все. Наші нові знайомі дівчата пішли по-англійськи й ми б не дуже переймалися цим, якби Льоша та Андрій також були самі.
Похолодало. Нам захотілося назад до лісу. Розбудили Степана. Спочатку він погано розумів де знаходиться і який час доби. Трошки роздуплився і попросив, щоб його не турбували, бо електричка буде не раніше четвертої ранку.
- От таке. То йдемо в гості до дівчат?
- Ні не можна, дома батьки, будуть проблеми.
- А садок, — згадала одна, — тут поряд дитячий садочок, там у них на території такі бесідки прикольні й будиночки маленькі.
Погодилися, аби лиш до ранку перебути. Всі дружно перейшли на майданчики дитячого садочка. Нічим не відгороджені від села і доступні для закоханих парочок та змучених пияків від вечора до ранку. Це влаштовувало всіх крім нас з Саньою. Він катастрофічно швидко тверезів і від цього мерз, я так само. Сіли на лавку, Степан вмостився поряд і засопів. Андрій з білявкою і Льоша з чорнявою розмістилися навпроти по кутках. Переплелися з дівчатами руками, ногами й губами. Їм тепло, нам заздрісно. Посиділи якийсь час, вирішили що на наступній станції, у Воловці, є будівля вокзалу і там має бути тепло. Дійдемо пішки. Знову розбудили Степана, це йому особливо не сподобалося і він вирішив допити те що залишилося в пляшці. Потім сказав що то далеко, погана ідея, він не знає в який бік і знову заснув сном праведника.
Глибока ніч. Вийшли на дорогу. Повна дезорієнтація. Прямуємо навмання, через якийсь час зустріли трьох старших жінок, які йшли чи то на роботу, чи то з неї. Вони направили нас у вірному напрямку. Це була дивна, особлива прогулянка. Сім кілометрів які ми не помітили. Друга година ночі. Безмежне зоряне небо. Порожня звивиста автострада і тиша порушена тільки нашими голосами й кроками. Це була прогулянка між ніччю і світанням, від нашої юності до дорослості. Розмови про все підряд тільки не про головне. Про те що наші життя розходяться в різні боки, по різних містах і різних компаніях. Зупинилися під залізничним віадуком. Тепер, вночі, на фоні зоряного неба він виглядав казковим і могутнім. Колія втікала кудись в темну далечінь і здавалося що до віадука і після нього нічого немає. Потяг приходить з нізвідки та їде в нікуди. Тільки віадук виглядав реальним та ми двоє під ним.
В дорозі зігрілися, прийшли на залізничну станцію і задрімали в кріслах зали очікування. За півтори години прибула перше електричка. У вікнах вагонів, як в рухливих картинках мозаїки, побачили задоволені лиця Льоші, Андрія й Степана.
Приїхали до нашого лісового села. Світало. Всі змучені подіями останніх діб і випитим алкоголем. Степан сказав що тепер всі до нього. Він не був впевнений що нас не виженуть, але не подавав виду. Тільки мені муляла ідея завалитися до чужих людей в гості зранку і непроханими, але вирішувала більшість. Мама Степана виявилася доброю і співчутливою жіночкою середніх літ. Вона вклала нас всіх спати у велике хазяйське ліжко. На безрозмірних подушках під парною (периною). Всі відрубалися за мить, тільки я лежав без сну, слухав як прокидається село і згорав від сорому за своїх друзів, які так безсоромно зайняли чужу спальню.
Трохи згодом нас добре нагодували сніданком. Господарка дивилася як ми їмо і все бідкалася з приводу пекельних мук, які чекають на Степана, коли прийде його батько. Аби не перепало й нам, та щоб не бути свідками покарання за вчинене і не вчинене Степаном, ми швиденько поїли, відкланялися, зібрали свої речі й рушили до лісу. Степан проводжав нас до воріт з лицем біблійного мученика і з обіцянками приїхати до Мукачева, в гості. Ми не заперечували, але жодної адреси чи номеру телефону йому не залишили.
Галявина зустріла нас сонцем і ніжним вітерцем. Ми знайшли найзручнішу, рівну терасу, порозстеляли свої каримати й полягали засмагати. Дивилися в блакитне небо, гризли травинки й вели найлінивіші розмови. Під цей акомпанемент голосів я задрімав, а потім міцно заснув. Снилися мені кози яких ми хотіли подоїти напередодні, ліс і чужа жаліслива мати. Потім мені почала дошкуляти якась вперта комаха, її цікавив тільки мій ніс. Я відбивався як міг поки не прокинувся. Виявилося що то хлопці згуртувалися надо мною і з великим захопленням лоскочуть в носі якоюсь стеблиною. Настав час збиратися в дорогу. Повертатися додому, до дорослого життя.
