02.02.2022 16:14
for all
32 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Богдан Чорний

На півдні

Петро зосереджено дихав. Вдих носом повільно, видих ротом у два рази повільніше. Це була його потаємна зброя проти стресу. Дихати. Завжди допомагало, тільки не сьогодні. Сьогодні його трусило від хвилювання, бо за дверима туалету, біля яких він стояв, рвала і поносила його семирічна донька. Четверту годину.

Їхати на південь до моря, самому з дитиною, виявилося помилкою. Це найбільше харчове отруєння на його пам`яті, а дружина була вдома, з молодшою — дворічною. Залишившись наодинці з проблемою -він почувався розгубленим і винуватим.Ближче до вечора стало тільки гірше. Виросла температура, тест-стрічки визначення кетону в сечі зашкалювала. Третій день відпочинку і тут таке. Треба щось вирішувати. Телефонує у швидку. Там кажуть - машин нема, диктують рекомендації, наголошують на зневодненні.

- Буде гірше, тоді зверніться в місцеву амбулаторію, або знову наберете нас.

Коли таке відбувається з твоєю дитиною, є всі причини для паніки. Викликав таксі. Приїхав обшарпаний Мерседес з небритим місцевим дядьком.

- Куди їдемо? В амбулаторію? А там що? Двері поцілувати? Аптека? Ні не працює, вечір вже, пізно.

Містечко мале. Ну як містечко, п`ять кілометрів пляжу до якого притулилася ще радянська інфраструктура й хати землеробів. На декілька місяців в році населення зростає вдесятеро і всі місцеві перетворюються на профі з туризму.

Приїхали швидко. Амбулаторія у великій обшарпаній будівлі. З власним двором, старою помпою, лавкою і кривою сливою. Двері замкнено, але в середині світить лампа. Петро гучно постукав, потім ще раз. Відчинила похмура медсестра незрозумілого віку. В засмальцьованому білому халаті з бутербродом в одній руці й ключами в іншій.

- Чого треба?

- Дитині погано, вириває.

- І що?

- Нам лікаря треба.

- Нема лікаря.

- Коли буде?! - Петра починає трясти.

- З понеділка.

- Допоможіть нам чимось, можливо щось від отруєнь.

- Це не до мене. Їдьте в райцентр, або викликайте швидку, - медсестра спробувала зачинитись з середини.

Петро перехопив двері рукою.

- Хвилинку, а ви тут навіщо? Хіба не має бути черговий, коли курортний сезон в розпалі?

- Вас більше влаштує, якщо я піду додому? - меланхолійно відповіла запитанням на запитання медсестра, розвернулася і пішла вглиб будівлі. Петро з дитиною залишилися перед відчиненими дверима.

Зайшли в середину. Прямо широкий коридор, направо двері в оглядову кімнату. Там тахта, стіл, умивальник, стара крапельниця, залізні пофарбовані ходунки для стариків. Посадив доньку на тахту, та не надовго. Знову скрутило живіт. Знайти туалет не встигли — присіла на траву під сливою. Треба якогось паперу. Петро пішов на пошуки медсестри. Коридори зміняли один одного. На обидва боки двері з табличками ще радянських часів. В темному кутку зашпотався до інвалідного візка з одним колесом. На шум вийшла медсестра, позаду неї щось схоже на палату. По білих стінах відблискує телевізор. До одного з ліжок присунуто табурет, на ньому той самий надкушений бутерброд і стакан чогось гарячого.

- Ви ще тут? - спитала без жодних емоцій.

- У вас не знайдеться туалетного паперу?

- А повинен бути?

- Ну, ви ж ходите в туалет?

- Навіщо? Я зранку додому йду.

- Послухайте, я багато не прошу. Дитину проносить, як вважаєте папером може допомогти українська медицина?

- Вас багато, а я одна, - твердо відповіла медсестра і пішла вглиб своєї палати. Відчинила тумбочку під телевізором, всередині та була вщент заповнена рулонами дешевого туалетного паперу. Віддала один Петрові, який чекав за порогом. - Якщо залишиться, покладете на стіл в ординаторській, мене більше не турбуйте! - і зачинила двері.

Дитина плакала, знову набрав швидку, відповів інший оператор. Петро пояснив все спочатку. На тому кінці спочатку нарікали на своїх колег, яких нема в амбулаторії, потім пообіцяли машину. “Очікуйте, буде”.

Присіли на лавку. Дитина задрімала. Петро тримав доньку на руках і відчував яка вона слаба і зморена. Бідкався що нічого не взяв. Як були, в шортах, майках і сандалях на босу ногу, так і вибігли. Тільки зметикував сунути до кишені документи й трохи грошей.

Сполохавши вечірню тишу, на територію заїхав чорний “паркетник” БМВ. В салоні троє дівчат. Двоє струнких і одна гладка. Всі в макіяжі та багатоденній засмазі. Одна зі струнких залишилася в авто, за кермом, інші дві вилізли з салону і пошкандибали до лавки. Струнка весь час сміялася, а гладка плакала. Вона тримала руки перед собою, пальці не природно скручені, лице перекошене. Ноги також криві, хоча, можливо якраз це вже було природно. Струнка підтримувала її під руку, гладка цим користувалася і навалювалася всією вагою. Вони постійно то вставали й кудись збиралися, то знову присідали на лавку і вкотре питали Петра чи не було ще швидкої. Та що за кермом закурила і ні чим не переймалася. Петро підійшов до БМВ.

- Здоров.

- Привіт, - подивилася поверх окуляр.

- В тебе є вода?

- Має бути, - шарпає десь в салоні авто.

- От, не газована.

- Я заберу? Дуже треба.

- Так звісно, тільки вона трохи надпита, - посміхнулася дівчина до Петра.

- То пусте. А ти купи потім ще. Пити то важливо, коли двіжуєте, - кивнув в бік тих двох.

Дівчина зневажливо скривилась і знову посміхнулася. Сигарету в роті змінила жуйка.

Петро повернувся до доньки. Маленькими ковтками напоїв її водою. За якийсь час у двір заїхала швидка. Старий переобладнаний мікроавтобус Рено. Вийшла лікарка. Висока, білява, з прямою статурою, років за сорок. Попрямувала в приміщення.

- Спочатку з дитиною, - кинула на ходу.

Зайшли за нею в оглядову. Лікарка миє руки. Петро посадив дитину на тахту і розповідає їй в спину. Мовляв, от таке от. “Скільки рвала, скільки поносила, яка температура, який ацетон в сечі. Ліків не давали, тільки водичка, стає гірше. Можливо щось вколоти від нудоти?” Замовк. Лікарка домила і витерла руки, відкрила свою сумку, повернулася до нього і каже.

- Що ж, папочка. Розказуйте що з дитиною.

Тут він побачив і зрозумів на скільки змученою і розсіяною була лікарка. Як далеко вона в думках від цієї амбулаторії й цих потруєних курортників. Як замахала її ця спека і ця довга зміна на роботі. Розповів все з початку, вже з меншим ентузіазмом. Вона слухала й оглядала дитину.

- То що, будемо госпіталізувати?

- Я думав це ви вирішуєте.

- Ну як вам сказати, папочка. Тут звичайне отруєння, може до ранку і пройде. Головне пити багато. Спеціальний розчин купити.

- А якщо не пройде?

- Якщо не пройде, то викликайте швидку.

- Так я вас і викликав.

Вона подивилася крізь нього, про щось задумалася.

- Я вас можу госпіталізувати, але ви повинні розуміти, що це в райцентр треба їхати, а там інфекційне переповнене.

- Я дитиною ризикувати не буду. Поїхали.

- Добре — чекайте, - і вийшла на вулицю до дівчат.

Гладка в сльозах. Руки судомить до ліктів, пальці скорчені в різні боки. Лікарка випитує її “що їла, що пила, при яких обставинах скрутило”. Та у відповідь повторяє як мантру “я не помру, це пройде?”. Струнка подруга поряд, вже не сміється, але на її лиці відбуваються якісь мімічні метаморфози, як у пантомімі. Інша, водійка, почала вимагати від лікарки забрати хвору подругу.

- Нам треба їхати, нас давно чекають, - волала вона не виходячи з машини.

В цьому шумі, одна ниє і голосить, інша кривляється, третя командує із-за керма, позаду напирає Петро з дитиною на руках - лікарка на мить розгубилася, а потім голосно скомандувала:

- Вася, вантажимось і їдемо!

Зі швидкої вискочив Вася-водій, високий дядько, лисуватий, з шикарними вусами і добрими вицвілими очима, такими ж, як і його сорочка із закоченими по лікоть рукавами.

- Їдемо, Іллівна?

- Так, на райцентр, Вася.

Всі, разом з лікаркою, розмістилися в салоні швидкої. Петро з дитиною на одному кріслі, лікарка позаду, на іншому, дівчина із судомами — з іншого боку ліжка-носилок, на лавці. Вася ввімкнув мигалки й погнав. В середині все гриміло і тряслося на поганій дорозі. За декілька хвилин у лікарки задзеленчав старий мобільний телефон.

- Слухаю. Де-де? Так, ми ще тут. Маємо важких. Веземо. В мене зміна закінчилася. Ну добре.

Вона перехилилася над Петром і погрюкала в перегородку, водієві.

- Вася! Розвертайся, виклик маємо, - спробувала перекричати шум в машині й знов до телефону, - Адресу диктуйте. Яка турбаза? Де це? Через що проїхати?! - було погано чути й вона аж примружувала очі в намаганнях зрозуміти маршрут.

Адресу шукали з мигалками та сиреною. Розганяли зграйки людей в купальниках, компанії пяних і тверезих, заїздили у два пансіонати. Третій виявився правильним. Хлопець років тридцяти, високий і худий, очікував біля входу, однією рукою тримався за живіт, а в іншій мав пакет з ліками. Забрали і його. Поклали лежати на носилки, які впродовж руху автомобіля котилися вперед і назад на своїх коліщатках. Хлопець тримався бадьоро, посміхався до всіх, розказував лікарці свою історію хвороби. Почалося все з копченої риби, яку він їв три дні тому. На ранок його скрутило. Традиційний понос, нудило, температура, слабість. Якось перемучився, стало легше і наступного дня пішов на пляж. Там пиво, а ввечері горілка, бо ж приїхали відпочивати великою, веселою компанією. На ранок третього дня, тобто сьогодні, йому стало зовсім погано.

- Зневоднення, - вирішила лікарка, - госпіталізуємо вас.

Хлопець не сперечався і продовжував посміхатися.

- Чуєш? А там в тебе що? - кивнув на кульок Петро.

- Та накупив всякого, що товариші порадили.

- А є ці, ну, порошки? Солі, у воді розчинити.

- Подивися сам, - простяг Петрові пакет.

Той трохи покопирсався і видобув декілька маленьких пакетів.

- Можна?

Хлопець махнув рукою. Петро висипав два пакети в пляшку води яку забрав з БМВ. Розмішав, дав попити дитині, яка дрімала в нього на колінах. Трохи заспокоївся, озирнувся. Дівчина була все ще переполохана, тримала руки перед собою, пальці вже не такі скручені. Лікарка, яка сиділа позаду, пробувала щось писати у своїх паперах, світло в салоні тьмяне, тому вона низько схилялася і підіймала руку від паперів кожного разу, коли хилитало на ямах. Це відбувалося постійно, бо дорога була латаною і старий мікроавтобус швидкої постійно вистукував, мов поїзд по рейках, кожен стик дороги. Лікарка побачила що Петро спостерігає. “Оформляю вас, щоб потім не чекали” — відповіла втомлено і чомусь винувато. Хлопець лежав мовчки. Дивився зморено, але життєрадісно. Дитина задрімала. Товстуха з судомами все ще тряслась зі страху. На якийсь час запала тиша. Петро прихилив чоло до холодного вікна автомобіля і вдивлявся в темінь на вулиці. Була глибока ніч, в салоні на якийсь час запала тиша. Здавалося ніби вони їдуть вже цілу вічність і кінця-краю цьому шляху нема і не буде. В тишу увірвався телефон лікарки. Вона щось вислухала в трубку, почала сперечатись, але це їй не вдавалося, речення обривалися на половині, тому пацієнти в машині не розуміли про що йдеться. Вона швидко пасувала перед аргументами співрозмовника, тому внутрішньо обурювалася, бо вважала що стоїть на боці істини.

- Вася зупиняйся, - крикнула лікарка в бік кабіни, - далі не їдемо.

Водій подивився на неї через плече округлими очима.

- То ж тут близенько, зараз приїдемо — обурився він, але стишив швидкість.

- Зупиняйся Вася, в мене команда, маємо передати хворих іншій швидкій, вони не наші, не нашого району.

Водій тихеньку вилаявся і різко зупинився обабіч дороги. Грюкнув дверима, відійшов від машини, закурив. За ним на вихід потягнулися всі пасажири. Лікарка ховала очі у своєму телефоні, хлопець підійшов до водія і також закурив, після чого почав всім пояснювати що він не курить, але зараз зробив виняток. Дівчина все ще нервувала через свої руки й походжала вздовж машини. Петро присів, так зручніше було тримати сплячу дитину. Чомусь помацав гарячий асфальт, той контрастував зі свіжим, майже холодним повітрям що їх оточувало. Було тихо і порожньо на шосе. На небі також порожньо - ні місяця, ні зірок. Темно як в могилі й пахне вологим гноєм та лиманом, що мав бути десь близько, за чагарниками. Єдине світло — габаритні вогні та проблискові маячки автомобіля швидкої й мобілка лікарки.

- Чого ми чекаємо? - спитав Петро в неї. Лікарка обернулася і подивилася так ніби вперше його бачить.

- Швидку з районної лікарні.

- А ви не швидка?

- Ми з іншого району, ми не вповноважені вас забирати, - нарочно сухо відповіла лікарка дивлячись в далечінь. Туди звідки мала приїхати “правильна швидка”

- З самого початку ви то не знали?

- Я вже нічого не знаю, моя зміна закінчилася годину тому, я тільки хотіла нормально довезти й “здати” хворих. - голос її забринів, от-от заплаче, - А тепер?! Для чого я це все писала, - подивилася на руки, що стискали папери.

- От маєте когось в міністерстві то й розкажіть яке тут неподобство діється! - голосно звернувся до всіх разом водій і підійшов заспокоювати лікарку.

- В якому міністерстві? - спитав Петро.

- Відомо в якому, в охороні здоров`я!

- Не маю.

- Що — не маєте? - перепитав водій.

- Нікого не маю. В міністерстві здоров`я.

- Ну то й не хворійте, коли приїхали сюди. Не треба у нас хворіти. Сюди люди приїздять відпочивати, а хворіють у себе вдома. Потім медперсоналу на всіх не вистачає, а адміністрація он що робить. - На цих словах розлюченого водія Васі розплакалася лікарка і він замовк.

Десь за двадцять хвилин всі спочатку почули, а потім побачили іншу, правильну, швидку. Старий обшарпаний УАЗ “буханка” статечно під`їхав до них, а потім довго, у чотири спроби, розвертався на вузькому шосе. Лікарка поспіхом, на прощаючись, передала їх колезі, яка навіть не вийшла з салону авто. Всі розсілися і поїхали далі. У вікні задніх дверей віддалялася освітлена швидка біля якої стояли водій Вася і лікарка Іллівна. Вони вже нікуди не поспішали й проводжали своїх пацієнтів тільки очима.

Нова швидка з середини виглядала ще старішою ніж ззовні. У Петра склалося враження що її колись давно зробили для військових, які постійно їздили на полігон, поки не списали й передали енергетикам. Ті, своєю чергою довго її експлуатували, їздили на обриви ЛЕП і все таке, потім списали й передали УАЗика геологам. Вони, відповідно, їздили країною вздовж і впоперек поки не знайшли декілька родовищ нафти й газу. Списали. Передали медикам, ті припасували зламану мигалку та возять курортників з отруєннями і спазмами кінцівок невідомого походження.

За якийсь час заїхали у двір районної лікарні. Там було ще темніше ніж на шосе. Їм довелося триматися тісною купкою, щоб не загубитися, поки йшли від швидкої до приймального відділення. Лікарка швидкої, яка їх супроводжувала, не промовивши й слова завела всіх до освітленого передпокою і зникла за дверима службового приміщення, бо в неї “залишився недопитий перед виїздом чай”. Так вона сказала дебелій, з розкуйовдженою головою медсестрі, яка вийшла їх зустріти. Та повела всіх до великого кабінету, де не було нічого крім письмового стола, освітленого радянською настільною лампою. За столом сиділа жінка років п`ятдесяти, інтелігентного вигляду, з добре підібраним макіяжем і фарбованим чорним волоссям стрижкою “каре”. Своїм видом і поведінкою вона всім давала знати - хто тут головний. У Петра склалося враження, що це досвідчена лікарка, велике цабе у галузі адміністрування медичних послуг. Пізніше він довідався що перед ним всього лиш старша медсестра, якої бояться не тільки медсестри та санітарки, а й деякі молоді лікарі.

Їх, хворих, вишикували перед столом і прочитали коротку, лаконічну лекцію про те, як безвідповідально — хворіти під час відпочинку на морі. Яке нахабство з нашого боку — розраховувати на їхню медичну допомогу і ресурси лікарні. Як героїчно їхні висококваліфіковані лікарі, кожного літа, борються з хронічними й фрагментарними болячками відпочивальників, в той час, коли місцеве населення не може вчасно отримати ліжко-місце.

- А зараз зачекайте в коридорі, до вас прийде наш черговий лікар, досвідчений і кваліфікований спеціаліст. Він визначить хто потребує госпіталізації, а хто піде шукати таксі, - постановила пані старша медсестра.

- Викликати, - не втримався і сказав Петро.

- Перепрошую?! - підняла до нього суворий погляд медсестра.

- Таксі. Викликати таксі. Навіщо його шукати в наш час?

- А ви хто будете? - питанням на питання відповіла вона.

- Батько дитини котру рве, — Петро кивнув підборіддям на доньку, що в нього на руках.

- Де мати дитини?!

- Вона з нами не поїхала.

- Прийдете коли буде мама, в інфекційне батькові не можна, - викарбувала слова старша медсестра і втупилася в папери на столі, даючи їм зрозуміти, що розмова закінчена.

Всі вийшли до передпокою, присіли на широкі, низькі підвіконня. За мить, прийшов лікар. Молодий, можливо років тридцяти, середнього зросту, чорнявий, в білому ідеально чистому і випрасованому халаті, він до всіх посміхався і поводився так, ніби в нього купа енергії й зараз чудовий ранок, а не глибока ніч.

- Спочатку з дитиною, - посміхнувся він і Петрові. Ніхто не заперечував, Петро пішов за лікарем до маніпуляційної.

- Присядьте татку, — показав лікар на тахту, а сам обіперся задом до столу навпроти, - ви ж тато хворої? - перепитав з посмішкою.

- Так.

- Розказуйте, з чим ви до нас, цього пізнього вечора? - оптимізм не полишав молодого лікаря.

Петро, вже вкотре, детально розказав всю історії хвороби, чи то пак отруєння своєї доньки. Та вже прокинулася, кліпала на лікаря сонними великими очима і шепотіла татові на вухо що її знову нудить. Лікар уважно слухав, кивав Петрові й оглядав дитину. По закінченню розповіді, так само як інші спитав Петра: “Чи потребують вони з дитиною госпіталізації?”

- Звісно що так, - обурився Петро, - та чи не повинні ви це визначати?

- Зрозумійте мене правильно, - чемно почав лікар, склавши руки ніби в молитві, десь на рівні живота, - я всього лиш черговий лікар. В такий час тут нема всіх спеціалістів. На додаток, мушу вам зізнатися, я офтальмолог і це одне з перших моїх чергувань.

- Як же ж бути? Нам потрібна невідкладна допомога. Дитина, збезводнення, - заскиглив у відчаї Петро простягаючи лікареві дитину.

- Все владнається, - відповів лікар, відскакуючи вбік, - оформляємо вас в інфекційне, там чергують кваліфіковані медсестри.

Він визирнув в коридор і єлейним голосом, звертаючись до розкуйовдженої медсестри сказав: “Ріточка, зробіть люб`язність, принесіть від Поліни Василівни папери на цих хворих.” Коли Ріточка повернулася з паперами, лікар спочатку спитав як настрій у Поліни Василівни, а потім попросив відвести Петра і дитину в інфекційне відділення. Медсестра Ріта повела їх на вихід, до високих засклених дверей, інші хворі очікували в коридорі. Хлопець посміхнувся на прощання. Тихо, одними пересохлими губами побажав швидкого одужання. Товстуха навіть не поглянула на них, була стурбована тільки своїми розкрученими руками. Вийшли до подвір`я лікарні.

- От бачите там фонар світить? - спитала медсестра Ріта, коли вони пройшли метрів зо п`ять, - он там, біля великої ялинки, - показує пальцем в темноту.

Петро сумлінно намагався щось побачити, якесь світло чи ялинку, але це йому не вдавалося.

- Там ваша інфекційка, вхід під фонарем, передасте їм папери, - Ріта всунула теку між Петром і дитиною й позадкувала до засклених дверей.

- Хіба ви не проведете нас? Я погано орієнтуюся в темноті.

- О ні-ні, я боюся.

- Чого вам боятися, разом підемо.

- А вертатися? Мені ж в приймальне потім одній вертатися. Йдіть — Ріта легенько підштовхнула його в лікоть і пішла в протилежному напрямку.

Постоявши якусь мить, Петро рушив в темряву з дитиною на руках. Майже навпомацки, намагаючись не влізти в кущі й клумби, він блукав подвір’ям лікарні, яке здавалося безконечним, як і ця ніч. Світло одинокого ліхтаря з’явилося десь зліва і позаду, Петро пошукав стежку до нього і вийшов до пофарбованих набіло дверей на сірій одноповерховій будівлі. Було відчинено, пройшов вузький коридор, без вікон, ніби в печері й потрапив в приймальний передпокій. Біля величезного заштореного вікна стояв також великий, старий стіл, завалений паперами. За столом сиділа, точніше спала, молода жінка в білому халаті, вона схилилася на складені руки, лицем до входу. Петро на мить розгубився, не хотілося нікого будити, але треба. Тихенько покашляв. Жінка зразу розплющила очі й випросталася на стільці.

- Слухаю вас! - змучений, заспаний, але офіційний тон надтріснутого голосу.

- Ми з отруєнням, от дитині погано цілий вечір, - подав їй папери, Петро.

Пробував ще щось пояснювати, але жінка підняла руку мов “тихо, дайте прочитати”. Вона читала, а Петро її розглядав. Неймовірно худа і висока, з довгими руками й пальцями, довгою шиєю і видовженим лицем, симпатичним, але занадто втомленим, щоб це побачити й дуже серйозним. Зареєструвала їх в журналі, спитала коли дитину останній раз нудило.

- Де мати дитини? - вперше підняла очі від паперів і подивилася на Петра.

- Розумієте, ми туристи. Відпочиваємо тут, і наша мама, - подивився він на дитину, - залишилася вдома з молодшою донечкою, а старша поїхала зі мною, - чомусь винувато, видохнув Петро.

- І що робити? В мене всі хворі дітки зі своїми матерями. Жіноча палата, як ви можете там знаходитись?

- А чому ні? - стиснув плечима Петро, - Я завжди можу вийти коли мене попросять. Ви спитайте спочатку жінок.

- Добре, йдемо. Отже, лікар, Михайло Федорович, буде зранку, — пояснювала вона, ведучи його лабіринтами інфекційного відділення, - зараз головне завдання не допустити зневоднення дитини. Вам треба кожні 10 хвилин заставляти дитину зробити один-два ковтки сольового розчину.

- А якщо вона спить?

- Розбуджуєте її й поїте, кожні 10 хвилин дитина має пити, - зачитала, як інструкцію медсестра, зупинившись біля дверей однієї з палат.

Ввійшли до залитої світлом кімнати на вісім старих, залізних ліжок. Чотири зліва і чотири справа. На протилежній від дверей стіні було маленьке, як для такої кімнати віконце, зашторене білою марлею. Сім ліжок було зайнято маленькими пацієнтами різного віку і статі та їхніми матерями також різного віку, всі старші за Петра. Діти лежать на ліжках, матері сидять біля них. На всю кімнату один стілець і він був зайнятий. Медсестра показала на порожнє ліжко. Петро поклав на нього сплячу доньку.

- Так, мамочки! - звернулася вона до присутніх, - у нас тут хвора дівчинка, яка приїхала тільки з татом. Чи можете ви прийняти цього пана у свій колектив? Він обіцяв поводитися чемно і виходити при потребі в коридор.

- Звісно, нехай залишається, - закивали головами жінки, мило і співчутливо посміхаючись до Петра, - бідна дитина, одна з татком.

Петро посміхнувся їм всім у відповідь, він ніколи не боявся жіночих колективів: “нічого нового, все буде добре”. Висока медсестра пішла. Через якийсь час прийшла інша, старша і заспана, мовчки вручила Петрові пляшку з рідиною, “До ранку має бути порожньою” — буркнула і пішла. Дитина спала, Петро її розбудив, посадив в ліжку, дав попити. Донька вередувала, відверталася, просила дати їй спокій, бо хоче спати. Але коли ти з батьком то дисципліна виконання то головне. Петро встановив будильник на мобільному. Пошматував залишки часу до ранку відрізками по десять хвилин. Ніч ніяк не закінчувалася. Прилаштуватися на краю пружинного скрипучого ліжка, подрімати десять хвилин, підняти напівсонну дитину, два ковтки гидкої водички, далі спати десять хвилин, потім по новому і так до нескінченно. Декілька жінок в палаті робили приблизно те саме, тільки тихіше й акуратніше.

На півдні світає рано. Перед п`ятою хтось вимкнув світло, бо за вікном було вже як вдень. Петро пробував ще якось поспати, але ліжко було максимально незручним, навіть для сидіння. За якийсь час в коридорі почулися кроки й тихі розмови. Лікарня ожила. До палати ввійшла жінка в халаті медсестри.

- На ліжку не лежати, тільки сидіти, - гримнула вона на Петра, - Як почувається дитина? - вже лагідніше. Вона виглядала свіжою і бадьорою — напевно нова зміна. Старіша за ту худу, нічну чергову, що було вміло приховано косметикою і зачіскою. Занадто тісний халат і занадто яскравий макіяж — виглядало впевнено, але недоречно для цієї вбогої лікарні. Петро почав розповідати як у дитини минула ніч, в деталях, але її це не зацікавило.

- Вас тут не мало бути, - перебила вона його, - невже нема крихти тактовності, вийдіть, дайте жінкам можливість причепуритися перед обходом лікаря.

Поки Петро думав, обурюватися йому чи підкоритися, вона звернулася по підтримку до присутніх.

- Правда дівчата? Нехай вийде.

Всі захитали головами. Трохи невпевнено, але ствердно. Петро вийшов з палати, дав їм всім в думках п`ятнадцять хвилин. Старша медсестра провела його поглядом і переможною посмішкою, не відступаючи від дверей. Довелося проходити біля неї впритул, вдихати запах дешевих парфумів і почувати себе ніяково. Петро хотів сказати щось уїдливе, але стримався. Пішов шукати санвузол.

- Обхід о сьомій, сніданок о восьмій, - почув він вже зі спини.

Інфекційний корпус був старою низькою будівлею. Знадвору сірі потріскані стіни, місцями обвиті старим виноградником, в середині - чисто побілені, здаються голими й холодними. Так само, холодом, віяло і від санвузла. Не свіжою прохолодою в літній спекотний день, а холодом голих кісток, холодом моргу. Доповняли враження великий стіл з нержавійки на колесах, розташований в кутку попід стіною, старі високі вікна, скло до половини пофарбоване білою фарбою, решітка з іншого боку й розташована посеред кімнати стара, архаїчна, велика, бляшана ванна. Вона була центром всієї експозиції, а для змученого подіями останньої доби Петра, тут і зараз - центром всього всесвіту. Він довго дивився на ту ванну, уявляв картину, як жінки в білих халатах омивають в ній старих, немічних хворих. Які кістляві у них плечі та руки. Як вони боязко хапають тими руками бляшані борти ванни й краї халатів, бояться потонути в холодній мильній безодні. А жінки в халатах, чи то санітарки, чи медсестри — сахаються від них і покрикують, бо ж то інфекційне, можна заразитися, але начальство сказало помити стариків, отже треба помити. Яка не яка, а робота, шкода втратити. Петро тут виявив ще один дисонанс. Кімната з ванною виявилася прохідною, інші двері вели до туалету, три кабінки з фанерними перегородками, чаші Генуя в середині, відносно чисті, але старі. Петро відкрутив скрипучий кран, у ванну із залізним ехо полилася вода. Холодна, як кран не крути. Помився до пояса, потім довго стояв біля підвіконня, чекав коли висохне волога на тілі, якщо піднятися навшпиньки, то можна побачити поверх пофарбованого скла скверик лікарні, з високими тополями й старими радянськими статуями.

Лікар виявився літнім, високим дядьком. З борідкою, цупким поглядом і різкими рухами. Його поведінка вирізнялася постійними змінами. То він зажурено думав в тій позі, в якій його застали думки, то зненацька ставав енергійним і ніхто за ним не встигав. Петро йому не сподобався, приїжджі пацієнти йому завжди не подобалися. На питання “що з дитиною” він прочитав коротку лекцію про те, що “треба хворіти вдома й отруюватися також дома, що вони не зобов`язані лікувати будь-кого з охочих, а тільки місцеве населення. Що ліжок і персоналу не вистачає і взагалі, їх фінансують без врахування туристів.” На зауваження Петра щодо присяги Гіппократа і рівні права для всіх українців, пан Дохтор виструнчився посеред своїх медсестер, пошукав поглядом старшу і голосно спитав:

- Мені не зрозуміло, чому дитина з батьком? Де мати?!

- Ми вже порушували це питання, Михайло Федорович, - запопадливо поспішила пояснити медсестра, - є тільки батько, така от ситуація, навіть не знаю що з ним робити.

- Батька на вулицю, дитині крапельницю, не виписувати до повного одужання, - гаркнув лікар, розвернувся на каблуках і пішов в бік виходу.

Петрові сунули до рук список необхідних ліків. В місцевій аптеці біля лікарні втомлена сонцем жінка, нарахувала більше грошей ніж він з собою мав. Зрозумів що виїхав необдумано, в кишені був тільки паспорт, розряджений мобільний і двісті гривень. Купив саме необхідне, пообіцяв повернутися за іншим. В інфекційному сказали що зачекають з крапельницею. Поцілував донечку, попросив почекати й хоча б щось з’їсти. Пхикала, пообіцяла.

За територією лікарні в обидва боки простягалася бетонна, випалена спекою вулиця. Від перехрестя до перехрестя огорожі й будівлі якоїсь занедбаної промзони. Далі, за перехрестями, низенькі приватні будинки. Жодних орієнтирів чи знаків. Приїхали вночі, тому Петро не розумів куди рухатися і де центр міста. Пішов вздовж огорожі лікарні. За рогом вийшов до центрального в`їзду. Там стояло два автомобілі таксі. Біла шістка з маленькими шашечками та старий форд з наліпкою “taxi” на дверцятах. Молодий хлопець з “шістки” зустрів Петра здалеку. В абияк обрізаних нижче колін джинсах, радянського крою сорочці на голому торсі, фетровій кепці та гумових сандалях на босу ногу. Схожий на гопника, але ні — таксист. Інший, старший, із засмаглим обвітреним морем обличчям і сивими вусами, не ворухнувся у своєму форді, що був запаркований в тіні великого каштана. Тільки повторював на всі репліки: “не може бути й мови”.

- Куди їхати, шановний? - спитав Петра молодий, тоном ніби ніякий він йому не “шановний”, а навпаки. Петро відповів, - О, не близько. Туди 35 назад 35 кеме, маєш майже сотню.

- Сімдесят — виправив Петро.

- А по селу помотатися і тут по місту? Залізна сотня.

- Вже як є, поможіть, хлопці. Дитина в лікарні, а речі всі там. Треба їхати.

- Допоможемо, чому ні, - озирнувся молодий таксист до старшого з кривою посмішкою, - сімсот гривень.

- Щось задорого!

- Нормально, сам рахуй, 7 гривень кілометр.

- Так нема ж сто кілометрів.

- Залізно є, ми постійно їздимо, всі платять сімсот гривень і не бздять.

- Друже, не ломи ціну, я в скрутному становищі.

Таксист знову посміхнувся, закурив, мружачись від диму повернувся в бік колеги.

- От дивись, Міхалич, приїздять до моря відпочивати і в скруті. На таксі жмуться. То сиділи б вдома.

- Не може бути й мови, - долинуло з під вусів.

- А нам що? Катай їх тут задарма. А машину заправити треба? Треба. Колеса треба? Треба. Ремонти там і таке все інше. Треба? Знов ж таки. Восени роз’їдуться, а мені зимувати як? За що? Лапу смоктати? - На цих словах таксист повернувся до Петра, - шістсот, - випалив нову пропозицію.

- Чотириста п’ятдесят, - запропонував Петро, відчувши що почався торг.

- Та ти мене тут гвалтуєш! - запротестував таксист.

- Не може бути й мови, - відізвався “Форд”

- Хлопці, совість є? Я вам ситуацію пояснив, а ви мені “руки заламуєте”! - почав нервуватися Петро.

- Шістсот! І це ти фортовий. Така ціна тільки до кінця тижня, бо потім починається сезон і все буде дорожче, - не відступав молодий.

- П’ятсот, більше не можу, - просив Петро.

- Не крути мені яйця! - зашипів молодий, підійшовши ближче і сплюнувши Петрові під ноги.

- Не може бути й мови — відізвався інший.

Петро витримав погляд таксиста, мовчи розвернувся і пішов на територію лікарні. Деякий час безцільно бродив між корпусами. З відчаю хотілося плакати, комок підступав до горла, сердився й на себе і на таксистів. Стискав кулаки талаявся тихенько під ніс. Територія лікарні потопала в зелені. Гарно, акуратно й чудова погода, але жодної людини, ні в білих халатах, ні без. “У них тут цілодобова сієста?”, сердито думав Петро. “Хворі повмирали або одужали, а лікарі пішли на свої присадибні ділянки”.

Його думки йкартання перервало видіння. З протилежних воріт лікарні на територію заїхало червоне авто таксі, висадило чоловіка й жінку та розверталося на клаптику асфальту перед одним з корпусів. Петро опам’ятався і побіг в бік машини. Та розвернулася і поїхала до воріт. Петро почав махати руками й кричати. Він ніяк не міг вирішити що викрикувати в такому випадку. Може нічого, хіба його почують? “ Е-ге-гей. Альо!” - вирвалося з горлянки. “Стій, чекай!”. Таксі віддалялося, Петро біг чимдуж. Це побачив чоловік, якого щойно привезли, він голосно свиснув і машина зупинилася. Петро підбіг трохи захеканий. З-за керма до нього посміхався товстенький, лисуватий дядько трохи за п’ятдесят.

- В Село завезете? У мене донька в лікарні, а я нічого з собою не взяв. Туди й назад, в готель за речами, - випалив Петро на одному подиху.

- Ну поїхали. Чому ні.

- Скільки візьмете?

- Туди й назад? Не на довго? Це десь гривень чотириста.

- А за триста п`ятдесят? - вирвалося у Петра.

- Поїхали, - постановив дядько-таксист.

Вони помчали тими самими вулицями й дорогами, якими везла Петра з дитиною нічна швидка. Дядько виявився балакучим. Розповідав про труднощі життя місцевих фермерів і простого люду в “несезон”. Життєрадісно розповідав, обнадійливо, схвально. Тобто, не все так погано було, на півдні. Потім випитував як там у Петра, на заході. Приїхали швидко. Петро за п’ять хвилин зібрав трохи одягу донці й собі, грошей, перекусити. Попросив хазяйку дочекатися і не виселяти їх. Вийшов на вулицю і побачив що у таксі спустило колесо. Зауважив про це водієві. Той трохи побідкався, потім згадав на якій турбазі місцевий шиномонтаж і помалу поїхав туди. “Свої хлопці, вмить залатають і поїдемо” — посміхнувся до Петра.

Майстри шиномонтажу, ржавого автокунга, встановленого під огорожею турбази — напівлежачи засмагали на старих шезлонгах, в засмальцьованих комбінезонах. Під ногами у старшого, можливо власника, лежали порожні пляшки з пива, на табуреті між шезлонгами недоїдена таранька в газеті. З-під кунга сумно визирав волохатий пес.

- Привіт хлопці, - запопадливо й обережно привітався до них таксист, - працюєте?

- Ну, - відповів старший, не розплющуючи очей. Молодший, схоже працівник, рвучко випрямився в сидяче положення. Розбудили. Пес почухав за вухом.

- Я от проколовся, - махнув таксист в бік колеса, майже на диску доїхав до вас.

Молодший знову ліг, старший навіть не ворухнувся. Пес сунув писок в пісок. Спекотно.

- Ще в місті відчував, не так їде, - не здавався таксист, - хвіст трохи заносило в поворотах, але бачиш доїхав таки. - дядько спробував зазирнути майстрам в очі. Старший подивився на нього з під лоба. “Нам ніколи”, - буркнув. Таксист витяг з кишені штанів носовичка і витер чоло й потилицю.

- Спекотно цього року, хоч би дощ який, бо згорять помідори, - спробував змінити тему розмови.

- Слухай, ти не Микити-рибалки син будеш? - нарешті заговорив старий шиномонтажник.

- О, ні-ні, - зрадів діалогу таксист і сховав хустинку, - я його зять.

- А-а, то ти Мальвіну взяв? Знаю, знаю вашу сім’ю, - старий підвівся підійшов до авто і пнув колесо, - гівняна гума, чому не заміниш?

- Та все руки не доходять, після зими обов’язково, - закружляв дядько біля майстра.

- Добре, ми на клієнта чекаємо, ти наступний, - вирішив старий, повернувшись спиною і порпаючись в тараньці.

Дядько з відчаєм подивився на Петра і знову заблагав спину майстра.

- В мене тут клієнт в халепі. Дитина хвора, а він сам, без підтримки. З лікарні он забрав і в лікарню везу. Може візьмете без черги?

Майстер повільно повернувся і зазирнув в салон автомобіля. Петро посміхався до нього самою приязною посмішкою, на яку був здатен.

- Я б ще запаску вам на ремонт віддав, - підняв ставку таксист.

- Малий! - рикнув майстер на підлеглого, - полагодь, що люди просять.

Молодший шиномонтажник знову випрямився на своєму лежаку. Покліпав сонними очима, вхопив інструмент і припав до колеса.

- Ти присядь, - махнув старий в бік лежака малого, - розкажи, як там ваші. Микита рибалить ще? - сам всівся на місце, добув недопите пиво і прискіпливо спостерігав за роботою Малого.

Таксист торохтів без зупинки. Був дуже задоволений що його прийняли за свого, вже й забув що поспішає. Петро походжав поодаль, на нього ніхто не звертав уваги. Малий працював швидко і вправно. За деякий час все полагодив. Помив руки й пішов відлити до найближчих кущів. Таксисту довелося нагадувати що ми поспішаємо. Петро це зробив делікатно й обережно, щоб не потурбувати настрій старого і сів в авто чекати. Таксист розрахувався і вони поїхали, здійнявши трохи куряви.

- От тобі й заробіток, - бідкався таксист, - десь знайдеш, а десь втратиш.

Дорогою назад, до лікарні, настрій в нього виправився, із захватом розповідав про цікавих пасажирів. Коли прощалися, то вручив візитівку і пообіцяв возити Петра ще дешевше, тільки нехай зателефонує.

Лікарню припікало. Будівлі біліли серед зелені двору. Спека дошкуляла, але всередині старих корпусів було прохолодно. Петро ввійшов в палату доньки. Мала лежала на ліжку, до її кисті тягнулася трубка крапельниці. Змучено всміхнулася до батька. “Все ж знайшли крапельницю і без мене” — подумалося Петрові. Кулею в аптеку. Потім в найближчу крамничку, перехопити якоїсь булки з йогуртом. Вперше за сьогодні, але апетиту не було, їжа як зобов’язання перед організмом.

Інфекційне жило своїм дрімотним південним життям. Петро декілька разів розминався з лікарем і вже відкривав рота, щоб спитати про перспективи видужування, але той не зауважував його. Дитині ставало легше, трошки поїла лікарняної гречки, почала досліджувати оточення і сходила в туалет, але рівень кетону в сечі був так само високий.

Ввечері, коли стало прохолодніше, Петро вмовив доньку на прогулянку. Вони знайшли лавицю і стіл з облущеною фарбою, біля старих радянських скульптур в лікарняному парку. Поговорили трохи, зателефонували додому, потім мала сказала що втомилася і хоче назад, в палату. Петро бачив цю втому і його це не тішило.

Ніч пройшла спокійно. Петро першим ділом привласнив того єдиного стільця, який був в палаті й усю ніч просидів на ньому, намагаючись спати. Зранку по новому. “Вигнання батька” з палати, обхід лікаря, крапельниця, аптека. Михайло Федорович успішно не помічав Петра, а той не смів про себе нагадувати. Та час минав і після обіду впав рівень кетону, зняли крапельницю, дитина гралася, мала апетит — всі ознаки скорого видужання. Петро сів у бесідці біля входу у відділення й чекав на лікаря, ніби мисливець на свою здобич. За якийсь час той з’явився на доріжці, що вела до відділення. Петро вийшов навперейми та з максимальною чемністю і повагою, на яку був здатен в цих обставинах спитав “чи не може пан лікар оглянути дитину і можливо, зважаючи на їхній статус туристів і відсутність умов для ночівлі, виписати їх з лікарні ще до вечора.

- Молодий чоловіче, - лікар зупинився на хвилинку і подивився на Петра поверх окулярів, як на повного дурника, - у вашої дитини гостре інфекційне отруєння, вона потребує інтенсивної терапевтичної допомоги, згідно змедичнимпротоколом, при оптимістичному перебігу, я зможу виписати вас на чотирнадцятий день.

Він карбував кожне слово, як вправний бюрократ, а коли закінчив то рушив в бік дверей. Петро інстинктивно перехопив лікаря за лікоть, щоб зупинити. Той повернувся до нього з обурено піднятими бровами, Петро відпустив, розгублено сказав “але ж” — та його не слухали, бій програно.

Було щось по четвертій. Лікар вийшов з відділення без халата і з портфелем. Почимчикував додому. Петро, все ще знервований ситуацією вирішив більше не спілкуватися з ним. Пішов до палати доньки.

- Хочеш пошукати море? - спитав він її?

- А воно тут також є?

- Звісно що є, в цих краях до моря завжди близько.

- Тоді хочу. Йдемо вже? - зраділа дитина.

- Пішли.

Вони вийшли на велике перехрестя за територією лікарні. Інтуїтивно, орієнтуючись по непрямих ознаках, як то запахи, звуки, вітер і навіть стан сусідніх вулиць Петро визначив напрямок до моря і вгадав. Воно було поряд, метрів з двісті вздовж одноповерхових житлових будинків і вбогих огорож. Потім ще метрів сто піщаним пляжем. Вони йшли тримаючись за руки. Мала вже не скаржилася на втому, але голос мала ще кволий. На величезному пляжі було тільки декілька людей. Петро з малою присіли на пісок, за декілька метрів від води й мружачись спостерігали сонце, яке сідало в море й відбивалось у воді довгою доріжкою. Воно зігрівало їхні лиця й заспокоювало душу. Просиділи так не довго. Коли посунув вечір, Петро взяв доньку на руки й вони пішли назад в лікарню.

Чергувала висока худа медсестра, та сама, з позаминулої ночі. Цього разу вона виглядала відпочилою і мала вільний час.Посміхалася до них, заговорила з дитиною. Петро присів поряд. Єдине бажання, яке в нього було, це не проводити тут ще однієї ночі.

- То знову ваша зміна? - почав він здалеку, з найщирішою посмішкою і максимально улесливо.

- Так, моя, - посміхнулася до нього медсестра.

- І знову в ніч, не легко вам на цій роботі.

- Нормально, звикла вже, як ваше самопочуття? - повернулася вона до дитини.

- О, нам вже набагато краще, - поспішив відповісти Петро, за себе і за дитину.

- Рада чути, ще встигнете відпочити. В цьому році чудова погода.

- Саме про це хотів вас спитати, нас не виписують. Ваш лікар виявився впертим і принципово нас не відпускає.

- По своєму він правий. Дитина потребує медичного догляду і дієти.

- Так, так. Але тут нема умов! Тобто, вибачте, я мав на увазі що нема умов для нас обох, тільки для пацієнтки.

- Михайло Федорович зі всіма такий, не сприймайте це як особисте. Ми тут вже навчилися уживатися з його принциповістю, - посміхнулася дівчина.

- То як мені бути, час іде, відпочинок закінчується, а ми в лікарні. Обіцяю вам що догляну дитину і виконаю всі рекомендації.

- Так, так, я розумію, ви хороший батько. Можливо я б взяла це під свою відповідальність. Ви ж не в тюрмі, зрештою.

- Був би вам дуже вдячний.

- Можу вас виписати сама, як старша зміни, але залишите мені заяву, як батько, що берете повну відповідальність про стан дитини.

- Добре, я ж не можу залишити вас на одинці з цим рішенням — спробував пожартувати Петро. Отримав вирваний зі шкільного зошита лист паперу й написав в ньому заяву на виписку з купою обіцянок і зобов`язань.

Медсестра старанно, виводила записи у великому журналі на її столі, звіряючи всі паспортні дані й дати. Петро мовчки спостерігав за її роботою відчуваючи вдячність і полегшення. Коли вона закінчила він сунув між сторінок журналу двісті гривень.

- Ну що ви! Це зайве, - сполошилася дівчина.

- Це найменше з того, що ви заслуговуєте.

- Серйозно, не треба.

- Прошу вас, зробіть мені приємність і не сперечайтеся, наполягав Петро, - вам ще вислуховувати моралізаторство Михайла Федоровича.

- Ну, це я переживу, адже він мій батько, - посміхнулася дівчина і закрила журнал з грошима в середині від сторонніх очей.

- Тоді я вам співчуваю, - вирвалося у Петра, він зрозумів що сказав не те і замахав руками, мовляв “невдалий жарт, не сприймайте так”

- Ви можете збиратися, гарного відпочинку, - відповіла дівчина й відвернулася до своїх записів.

Того вечора Петро з донькою ночували в готелі й попереду залишалося сім днів відпочинку, але хотілося додому.

 



30.01.2022

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 02.02.2022 21:55  © ... => Каранда Галина 

Так, історії з життя цікавіші)
І так, Не буду) 

 02.02.2022 19:29  Каранда Га... => © 

Да - забула сказати!).
Рада Вашому поверненню!
Не зникайте! 

 02.02.2022 19:27  Каранда Га... => © 

І я ж розумію, що вигадати таку історію неможливо.
Реалістично і жахливо водночас!
І - як же все знайомо!
Багато разів доводилося стикатися як з вибриками нашої медичної системи, так і з пресловутим "людським фактором", від якого залежить не менше...
Здоров`я вам і вашим рідним!