П`єро та Мальвіна
***
– Бабуся Марі мала рацію, мова великого Кобзаря, дійсно, незрівнянна... – захоплено прошепотів студент-француз, слухаючи декламацію «Гори мої високії»... – Хто ця дівчина? – поцікавився він у товаришів.
– Ото? А... То Софійка Мельниченко. Гарно читає. Та й взагалі талановите дівча... І красуня яка! – не менш захоплено пролунала відповідь.
Отак одного осіннього похмурого ранку почалася історія, довжиною в життя, двох студентів – П’єра де Віньоль і Софії Мельниченко.
***
Юнак поспішав на лекції, і не помітивши тендітну дівчину, налетів просто на неї, що пригнічена своїми думками рахувала кроки й геть не звертала уваги на те, що відбувалося довкола.
– Пробачте, я такий неуважний... – пробелькотів юнак з ледь помітним акцентом, шаріючись і збираючи зошити. Він так поспішав, що навіть не помітив – перед ним стояла та сама Софійка Мельниченко, що весь останній тиждень займала його думки.
Та нічого... Це більше моя провина... Я геть не дивлюся навколо... – сказала Софія, ніби видихнувши з цими словами те, що гнітило її. Вона дивилася ніби крізь юнака і навіть не допетряла допомогти йому зібрати речі - так сильно була засмучена.
– Невже? Я не помиляюсь? Софі? – радісно зойкнув П’єр, решті-врешт поглянувши на неї.
– Софія Мельниченко... – машинально відповіла дівчина.
– Дуже приємно! Я радий нарешті познайомитися з Вами особисто! Ваша декламація мене приголомшила!
Дівчина силувано всміхнулась, через слово розуміючи юнака, хоча говорив він мовою бабусиних колискових, рідною для Софії.
– Сподіваюся, ми продовжимо згодом знайомство... Просто я спізнююся... – у голосі бриніли щирий жаль і надія.
– Так... Вибачте... – Софія дещо отямилась і нарешті зрозуміла в чому справа.
***
Дощ змивав зі скла порожні надії. Вітер гнав важкі хмари далеко звідси. Але думки залишалися з нею. І ніхто не спроможний сховати дівчину від них.
"Все... Він не повернеться... Вже не повернеться... Це було востаннє... ВОСТАННЄ..." – порожній погляд, кинутий крізь гостре лезо обрію Всесвіту, складав візерунки зі струмків дощу на склі. Краплі вперто складалися у знайомі до болю риси обличчя. А лезо ліній боляче різнуло по змученому серцю, розділивши його навпіл. Сліз вже не було, і Софія залишилась наодинці із болем, чия тінь вперто стояла за спиною.
– Дозвольте? – живе зацікавлене обличчя П’єра просунулось у відчинені двері.
– Так... Проходьте... – машинально кинула дівчина, навіть не поглянувши на гостя. Юнак хотів поспитати щодо наголосів, але побачивши її очі, що шукали порятунку за вікном, зрозумів – не зараз:
– Пробачте, я, мабуть, невчасно... – знітився він.
– Ні, залиштеся... Мені важко... Дуже важко... І треба з кимось поговорити... – дівчина пильно подивилася йому в очі: смуток бентежив її душу.
– Ви гарно говорите... У Вас схожа манера з моєю бабусею... – на розчуленого П’єра нахлинули теплі спогади про дитинство. Міцна ностальгія зігріла серце юнакові.
– Ваша бабуся говорить українською? – поцікавилась Софія.
– Вона українка. Її колискові дивовижні... – гордо замріяно сказав юнак; його очі блищали.
Так вони і приятелювали. П’єр розповідав цікаві історії, і цим звеселяв засмучене серце Софії. Слово за слово, гірка, мов полин, сповідь полилася з вуст дівчини, розрадивши змучену душу зізнанням. Юнак щиро співчував, відчуваючи її біль. Зрада, розтоптані сподівання, понівечіні мрії... Щире співчуття, підтримка, теплі слова і лагідна усмішка мало-помалу гоїли рани. Софія з нетерпінням чекала кожної зустрічі, немов мала дитина, що спостерігала за чудернацькими пасами ілюзіоніста в очікуванні дива. Дивлячись у палаючі очі юнака, слухала його літературні дебюти, і мало-помалу біль залишив у серці юне розкраяне серце. Та одного вона не помічала – як П’єр стиха милувався кожним її рухом, як уважно слухає кожне її слово, немов прагне зберегти його у пам*яті своїй назавжди... Як він пильно дивиться їй у вічі – чи не сумує вона часом?
Одного вечора він не прийшов. Софія заспокоювала себе – може з дівчиною, а може готується до заліку... Та серце підказувало, що щось не так. Це "не так" надокучливою мухою дзижчало у вухах.
– Годі! Він не зобов’язаний мені! Ми лише... друзі..? – вигукнула вона у розпачі, звертаючись до німих стін. Остання фраза прозвучала невпевненим запитанням і викликала купу нових. Ніч тихцем увійшла до кімнати гуртожитку, і стомлена думками-здогадками Софія заснула.
***
– Алло, П’єр! Де ти щез?! Я хвилююся... – радісною скоромовкою защебетала у слухавку дівчина.
– Добрий день. Ви йому ким доводитесь? – почувся стомлений голос на тому кінці.
– Я..? Подруга..? – здивовано знизала плечима дівчина, запитавши, ніби співрозмовник знав відповідь.
– Приїдьте, будь-ласка, до лікарні.
Софія машинально записала адресу.
– Лікарю, що з ним? – дівчина благаючи дивилася на лікаря.
– Його переведено з реанімації, він потрапив під машину. Під час обстеження було виявлено останню стадію лейкемії. – суворий вердикт не залишав надій.
– Це виліковне?
– На жаль...
– До нього можна?
– Ненадовго. І не напружуйте його.
Бліде змучене обличчя, темні кола під очима... Господи, невже це той самий життєрадісний юнак?!
– П’єр... Мій любий П’єр... – Софія обережно торкнулася його руки. Повіки задрижали, і карі очі непевно подивилися на неї. Хвора мрія яскравим вогнем палала в них, це єдине, що зовсім не змінилося з їхньої першої зусрічі. Слабка посмішка оживила спраглі вуста.
– Софієчко... Мила моя... – холодні пальці ніжно потиснули її руку, і юнак притягнув долоню дівчини до своєї щоки. – Бачиш, сьогодні твій П’єро не зможе тебе розрадити... Пробач...
– П’єр...
– Дай мені договорити. Я не хочу, щоб це лишилось несказаним. Я тебе люблю, Софієчко...
Все йде, все минає,
І краю немає...
Бачиш, мені час... Нахились, будь-ласка... Я не скажу цього вголос...
Софія покірно наблизилась до нього. Легенький поцілунок лишився на її щоці.
– Пам’ятаєш? – спитав він.
Гори мої високії,
Не так і високії...
Софі підхопила і продовжила з ним в один голос:
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека...
– П’єр... – сльози заважали їй говорити. Юнак упіймав одну сльозинку і торкнувся пальця вустами. Дівчина поцілувала його в чоло. Раптом прибори запікали - зупинка серця.
– Я ж не доказала... Я люблю тебе... – прошепотіла вона і отямилася – до свідомості дійшло: він помер. – Ні! Ти не можеш! Не маєш права! Залишся! – сльози застилали очі, розпач душив. Біль втрати крижаними долонями стискав її серце і обпікав його. Шалений сум душив порожнечею і свідомістю, але усвідомлення майбутнього було ще страшнішим.
"Все йде, все минає... Минули дні твої, мій любий друже... І краю немає... Немає краю болю моєму... Безсердечний... Пішов, і навіть не дослухав... Ти теж... Пішов... Назавжди..." – сліз не було, лише думки і біль, як тоді.
***
У далекій від рідної неньки-України Франціїї, у шпиталі для хворих лейкемією, помирала молода сестра милосердя Софі. Лихоманка тримала її у своїх міцних обіймах, і у мареві дівчина виразно читала вірш іншою мовою. Лікарі втирали сльози – душевні пориви зруйнували мовний бар’єр, і декламація проймала до самої глибини душі:
– Як помру, то поховайте мене на Вкраїні...
Тремтячий голос раз у раз уривався, бо дівчину душив кашель. Нарешті, лікарі вкололи їй жарознижуюче і заспокійливе, бо в них не було сил дивитися на її страждання.
Софі поспала, жар спав, їй стало дещо легше. Але діагноз "швидкоплинна гостра двостороння пневмонія" не залишав жодних надій.
– Я знаю, залишилося недовго... Гірше все одно не буде... Я б хотіла померти на рідній землі... – досі спокійна, Софі здригнулася, лише зараз усвідомивши сенс сказаних нею слів. Важко і так незвичайно обговорювати власну смерть.
– Ви усвідомлюєте весь ризик?
– Чітко. Цілком і повністю. І все ж таки... – дівчина затамувала подих, щоб не закашлятися.
– На дворі геть не літо...
– Я розумію, але і Ви мене зрозумійте... Це остання воля... – знов пауза.
Урешті-решт, найближчим рейсом Софія вилетіла до Києва. У дорозі їй стало гірше, і вона благала Бога про одне – хоча б долетіти. Ступивши на землю, дівчина трохи заспокоїлася і одразу ж поїхала на цвинтар, де був похований її любий П’єро.
– Любий мій П’єро... Скоро здійсниться твоє бажання... Твоя Мальвіна нарешті буде поруч з тобою. Навіки...-Софія гірко всміхнулася, згадавши ляльку, яку він подарував їй на Різдво; пальці лагідно торкнулися холодного мармурового постаменту. Фото вицвіло, але очі кольору міцного чаю з відблиском гіркої мрії, що так і залишилася нікому невідомою, були немов живі.
-Гори мої високії,
Не так і високії,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека...
Пам’ятаєш?-звернулася вона до тиші. – Звісно, пам’ятаєш...
Жовте листя поховало надії, минуле, мрії, образи і зради, біль... Перші сніжинки несміливо торкалися облич перехожих, цокіт підборів рахував чужі кроки, шум автомобілів говорив із містом, розмови у натовпі... Довкола вирувало життя. Суворий безкомпромісний суддя Час крокував крізь межі, невблаганно, безупинно, йдучи повз усе... А у Софії плин часу уповільнювався з кожною дорогоцінною секундою. Раптово щось стиснуло серце, і кожен новий ковток повітря давався ціною титанічних зусиль і пекельних мук, крізь неймовірний біль; дівчина впала навколішки і припала до рідної землі вустами, зібрала останні сили і прошепотіла:
-Попрощалось ясне сонце
З чорною землею...
останній подих залишив її, і рядки лишилися недоказані.
Пізня осінь поєднала П’єро й Мальвіну. Їх остання мрія справдилася.
