Тобі
Черговий вечір... Порожній і холодний... Недопита тиша та безглузде сум’яття...
«Знаєш, мені холодно...
Я пишу ці рядки, хоча навряд чи ти їх прочитаєш... А я все одно чомусь пишу їх...
Мені так якось незвично губитися здогадкою серед ілюзій та непочутих усмішок, недоказаних поглядів...
Пошепки по віях я домалюю свої сни... Шкода, що вони залишаться снами...
Мені не вистачає світанків. Я не кажу «наших»... Вони не належали нам, мабуть... Але мені не вистачає...
Пробач мені мій сумний настрій, але я обіцяла відчаю, що буду відверта... Принаймні, з собою.»
Я вкотре перевела стомлений погляд на телефон і втупила очі в підлогу.
На екрані з’явилися слайди з його фото...
– У нього, дійсно, красиві очі... – задумливо сказала я до тиші.
«Думки, промовлені в тиші, у задумливості, звернені ні до кого, змушують здригнутися. Від звуку власного голосу...»
Струм пробіг тілом, і напруження зійшло з мене хвилею кудись у підлогу. Приємна втома розлилася по тілу, очі задоволено заплющилися, а на вустах застигла посмішка, така ж стала і звична як «стан спокою, коли дії усих сил на тіло врівноважені».
Отож, на чому я там спинилася у своїй оповіді?
Монотонна вібрація телефону...
А млявий апатичний вечір витіснює почуття з кімнати, виставляє їх за двері, викидає їх з восьмого поверху... І вони розбиваються в унісон з краплями дощу об асфальт, розбиваються... І скалки крають серце, здавалося б, але ж ні. Не цього разу. Я вже звикла до відмірених порцій болю. У мене вже імунітет.
А на столі вібрує телефон... Вперто ковзає по дерев’яній поверхні...
Опсь! І він, мов миша, у пастці холодної руки-кота. Натиснути «Прийняти виклик»? Чи «Ігнорувати»?
Ти... Той, кого я шукала півжиття... Той, кого я збирала по крихтах... Той, чий профіль я малювала на піску. Той, запах чиїх сновидінь завжди нагадуватиме мені про те, що я не самотня у цьому безмежному світі. Ти той, хто став центром моєї галактики... Кумедно, адже я, її власниця, перетворилася на звичайного супутника, подолавши до тебе відстань у нереальні світові роки.
Знаєш чи ні... Ні, мабуть, не знаєш, як я сумлінно бережу твої погляди... Я пам’ятаю твій голос... Він завжди між ударів мого серця. Я ладна вимкнути свій пульс, аби серце билося твоїм голосом... Твої усмішки... Я пам’ятаю їх на дотик, кожною клітиною шкіри.
І, звісно, ти не знаєш, як я бережу твої листи, повідомлення... Я пам’ятаю кожну розмову з тобою... Кожне слово, звернене до мене, кожний погляд, кожний випадковий дотик твоїх рук до мене.
І не знаєш, як тяжко пережити ті ін’єкції болю і совісті. Усе це тільки випадково.
Одного дня ти просто зникнеш серед перехожих на вокзалі.
А я досі пізнаватиму тебе за тінню твоїх кроків.
Ти будеш щасливий із нею. Іншою. Ми зовсім різні. Вона любитиме троянди і яскраві помади, різкі парфуми, можливо, шоколад та іграшки. Мабуть, вона не палитиме і спатиме до десятої години. А ти посміхатимешся у відповідь на її милі слабкості, щоразу спостерігаючи за її зачудованістю. Ти кохатимеш її.
І тільки одного разу, у нічну грозу накривши її ковдрою, коли сам не зможеш заснути, ти згадаєш мене. А може, не мене. Може просто згадаєш. І тобі захочеться з кимось поговорити.
Мабуть, цього разу тобі теж захотілося щирості.
Тому ти і телефонуєш мені? Але мав би вже знати, що я ніколи не скажу тобі правди... Ти ніколи не почуєш від мене цього. Обіцяю. Ми ж домовилися, кожен із собою, про те, що ми друзі.
Вибач, я і так багато тобі не договорюю. Цього вечора я не зможу брехати, що все нормально і я, як зазвичай, щаслива. Пробач, цього разу мені особливо хочеться просто зізнатися тобі у всьому і розплакатися. А так не можна. Ми домовилися. Кожен зі своєю совістю. Тому, мабуть, буде краще для кожного з нас, якщо я просто не братиму слухавку... Так буде правдивіше. До останньої краплі.
Пробач...
Я надто слабка. Пальці натиснули «Відповісти»... Ковток повітря, аби затамувати сльози та посмішка:
– Алло.
– Мені здалося, чи в тебе щось негаразд?
Я завжди дивувалася твої проникливості... Ти зумів почути мою несправжню посмішку...
– У тебе все гаразд?
Ти збитий з пантелику зустрічним питанням.
– Так... Але...
– Послухай... Зараз пізня година…
– Коли тебе це спиняло перед тим, щоб не спати і пити каву?
– Зараз не про це... Вибач, я, дійсно, виснажена... І тому піду спати.
– А, добре...
Перш ніж я встигну сказати найголовніше, я натисну кнопку «Відбій».
Так от... Тобі захочеться з кимось поговорити. І ти подзвониш. Як зараз.
Я не мінятиму номер. Обіцяю. Я дочекаюся твого дзвінка з майбутнього.
Найголовніше, я не сказала тобі, тому пишу повідомлення...
«Надобраніч».
Ти... Той, кого я шукала так довго... Не мій.
