Не йди

Пітьма залила кімнату, не лишивши місця для нас... Стіни, здається, стали прозорими, зовсім розтанули, люди заблукали у власних квартирах, і тепер грали у хованки зі своїми почуттями. 

Коли не бачиш співрозмовника – легше зізнатися. То, може, й сказати «я тебе кохаю» легше, коли темрява ховає ваші очі? Хтозна, життя така цікава дивна й неочікувана штука... 

Ти пішов, напевно... 

Двері щезли у пітьмі, і я не знаю, чи я сама у чотирьох стінах, чи довкола жодних меж... 

За вікном пішов дощ... «Чи знаєш ти, як сильно в душу б’є безжальний дощ? Так, ніби він завжди чекав лише мене...» 

У кімнаті зимно, не зважаючи на досить теплі останні літні вечори, яки вже більше скидаються на осінь. Осінь наших почуттів, щасливу спокійну тиху закохану осінь... 

Стає лячно від концентрованої темряви. Я завжди боялася самотності, мабуть, тому завжди так і прагнула її. Самотній порив вітру сколихнув портьєру випадковим дотиком: він просто помилився квартирою... 

Кожен поштовх серця здавався пострілом у цілковитій тиші безмежної пітьми, що створила театр наших тіней у своїй навіженій уяві, і тепер тішилася цими безтілесними ляльками, тікаючи від самоти у саму себе. 

Зірка впала. Там, у далекому небі. Проминула хвилиною того міста, миттю наших думок... Я не бачилась із небом, мені вистачило того, що воно мені дарувало щастя бачитися із тобою... Мені цього цілком вистачало... 

Гірко-солодкі міцні гарячі спогади залили кавою безсонну свідомість. Рука неслухняно виводила карлюки на папері... 

«Я буду з тобою доречно живою...» 

Я розділила самотню пітьму навпіл із свічкою. Вогник нервово нетерпляче виглядав тебе з того місця, де мали бути двері. Вони так недоречно зникли у коридорах темряви... 

У серці вічний вологий болючий лютий... «А над тобою – теплі весни...» 

«Життя моє лилось, немов вода, крізь наші дві розведені долоні...» 

А ти так часто грів мої вічно холодні руки... 

Надія пломеніла сумним вогничком... 

Самотній вітер сховав образи у самотній темній ночі. Загас вогничок... 

Сірий ранок прийшов сам і зітхнув рипом дверей у сусідній квартирі. По ногах потягло протягом – ти залишив двері прочиненими. Щоб повернутися.  

Може, не цим сірим ранком, та повернутися... 

А я стояла біля вікна і слухала чиїсь невидимі кроки... 

«Не йди...» 

Босий дощ блукав сплячим містом, а з твоїх вій на мої щоки крапала вода...