Сумна прогулянка
з рубрики / циклу «Ессе та нариси»
Вже вкотре зізнаюся в незбагненній і нескінченній любові до лісу. Гадаю, що всі, окрім мене, також вважають його живим організмом. В ідеалі тут все поєднується і співіснує в гармонії, допоки не втручається людина…
Як тільки потепліло, розпочався сезон любителів смаженого м`яса. Окрім того, що є загроза виникнення пожежі, відпочивальники залишають після себе ще й купи сміття. Видовище не для тих, у кого слабкі нерви…
Але мене засмутив не тільки цей сміттєвий бедлам. Я придивилася уважно до довкілля…
З гілки на гілку, стривожена від людського п’яного галасу, стрибала білка, її материнське серце шалено стукотіло, хвилювалося за малюків, які мирно посапували в дуплі…
Злився вітер у кронах дерев, ледве стримував себе від бажання не тільки загасити вогонь, а й прогнати занадто веселу компанію з лісу…
Від диму пожухла й похилилася молода травичка, а малахітове листя на деревах затремтіло й згорнулося в трубочки. Зітхав, як старенький дідусь, дуб на поляні, він добре пам’ятав, як постраждало його тіло під час торішньої розваги, коли відпочивальники кидали в нього ножі. Ще й досі ниють загоєні рани…
Втікали врізнобіч від можливої небезпеки прудконогі мурахи. Кричали надривно птахи, які кружляли над лісом – мабуть сповіщали всім лісовим мешканцям, що відбувається в лісі…
Навіть сонце і те засмутилося, заховалося за хмари, щоб не бачити цю наругу над живою природою…
Розмовляти з пияками не стала – не хотілося наражати себе на небезпеку. Але подумки зверталася до неба у молитві, щоб пішов рясний дощ, загасив багаття і прогнав цих бузувірів з лісу…
#Ольга_Шнуренко
м. Київ,