13.08.2022 07:21
18+
42 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Микола Коржик.

Могильчине


 


Пройшли жнива і птахи чорними намистами сиділи на проводах високовольтної лінії. Серед них уже панував чемоданний настрій. Лелеки ще важно походжали біля ставків вишукуючи жирнючих жаб, але й вони все частіше поглядали на небо.

Почалася оранка на зиму. Орали в дві зміни — доба навпіл, по дванадцять годин.

Ваня — Кирилів старший брат, після закінчення училища, працював у рідному колгоспі на тракторі Т-74, а Кирило вчився у восьмому класі.

Брат ждав повістку до армії і йому не дуже хотілося працювати в нічну зміну, особливо з вечора, коли у клубі були танці й дівчата так звабливо хихикали стоячи попід стінами танцювального майданчика. От і наладився Кирило орати звечора, поки Ваня мацав дівчат за випуклі місця перед армією.

Сьогодні повинні були орати поле біля Могильчиного.

Могильчине — це вимерлий хутірець в декілька хат, що лежав за селом. Чому його так назвали було ясно коли поглянеш на нього і побачиш дещо збоку серед рівного поля високу рукотворну гору. Могила, так і є — могила. Існувало безліч версій — від скіфського кургану до козацької могили кошового отамана, а скептики говорили, що ніяка то не могила, а нагребли велику купу землі й встановили геодезичний знак, ще при російській імперії. Були і страшні версії поховань. Говорили про померлих від холери наприкінці дев`ятнадцятого сторіччя, десь у 1869 -1870 роках. А скептики — ті звичайно плювалися, махали руками і говорили, що то звичайний скотомогильник і нічого там лазити.

Курган, чи могила, чи бугор цей заріс вишняком, дикими грушами, тереном та кленом. Там гніздилося багато птахів, водилися зайці, бо люди все таки оминали цю могилу. Вона була оборана кругом десь метрів за три не доїжджаючи до початку підйому й ніхто з трактористів не орав ближче цього умовного кордону.

Сонце вже сіло і скоро буде темно. Осінні сутінки дуже короткі. Хоч осінь в прямому розумінні календарної пори вже і настала та стояли ще теплі вересневі дні. Картоплю вже викопали і на городах залишились буряки та капуста. Люди трішки розслабилися після напруженої пори збору врожаю.

Кирилко крутив педалі женучи велосипеда польовою дорогою понад молоденькою лісосмугою на поле під Могильчине. Лісосмуги в них почали садити на початку шістдесятих років. Зараз вони вже гарно підросли і служили добрим захистом від суховіїв та торнадо, а в дитинстві Кирило бачив, як по полях гуляли вихори, іноді перетворюючись у смерчі.

На зустріч, моргнувши фарами, прогуркотів бензовоз. Значить Ваня вже заправлений.

До трактора, що стояв на краю поля недалеко від скирти і світив фарами, дістався коли вже зовсім стемніло.

- Привіт! — привітався Кирило кинувши велосипед на стерню.

- Чого так пізно? Тепер по темному будемо починати. Оратимемо в складок. Зараз націджу солярки у відро, ти підеш на другий кінець поля й там його підпалиш. Тільки становись щоб фари тобі світили прямо в очі. — метушився Ваня зі шлангом біля бака з пальним. Встромивши кінець шланги в горловину, він занурив його весь, затиснув отвір пальцем і різко висмикнув та нахилив над відром зразу відпустивши палець. Солярка тоненькою цівкою побігла з бака швидко набравши потужність і вже хлистала на всю товщину шлангу. Набравши пів відра, Ваня намотав шланг у кільце, пішов до кабіни та раптом почав стрибати мов навіжений якийсь дикунський танець притупуючи ногами...

- Миша! Миша! — заволав він і враз завмер притиснувши ногою до землі невеличке мишенятко. З під черевика виглядав лише тоненький хвостик, що дрібно тремтів. Нахилившись, Ваня взяв двома пальцями цей хвостик і відставивши черевик вийняв з під нього мишеня та підняв угору. Те висіло безнадійно скорившись своїй долі. Ваня подивився на нього зі усіх боків і кинув у відро з соляркою. Мишеня пірнуло з головою й Кирило вже думав, що воно потонуло, та маленьке створіння виринуло на поверхню і почало нарізати круги вздовж стінки відра, пробуючи з нього вилізти.

Кирило взяв жмуток соломи, скрутив із нього віхоть та встромив у відро перекривши мишеняті шлях. Те миттю скористалась можливістю і вилізло з відра та впавши на землю відбігло може на крок від смертельної купелі, завмерло тремтячи всім тілом.

Ваня в цей час підкурював цигарку. Він уже курив не криючись від батьків. Підкуривши і затягнувшись димом, байдуже кинув непогашеного сірника в мишеня. Те спалахнуло факелом і маленькою кометою помчало в нічну темряву.

Ванька зареготав. Та ось вогник зник, а потім спалахнула солома.

- Скирта! — завалував Ванька і олімпійським чемпіоном рвонув до вогню. Скинувши піджак почав гасити полум`я, Кирило схопивши з кабіни куфайку кинувся допомагати. Скоро полум`я загасили і затоптали черевиками та загребли землею. Стояли відсапуючись приходячи в себе.

- От, сученя, ледь скирту не спалило... і піджак згорів.... мене мати вб`є! — бурчав Ваня розглядаючи прогорілий місцями піджак, піднісши його до світла фар.

- При чому тут мишеня? Воно тобі було потрібне, воно тобі мішало? — сердито кинув Кирило і взявши відро пошелестів стернею, освітлений фарами, у другий кінець поля. Там він зупинився, вивірив своє місце, щоб світло фар било прямо в очі, і підпалив солярку. Біля скирти заревів трактор і пішов прямо на нього орієнтуючись на вогонь.

Зупинившись прямо перед Кирилом, Льоня вискочив з кабіни вхопивши піджака, потім схаменувся і виматюкавшись кинув його у кабіна, зняв велосипед з плуга і нічого не сказавши помчав до села. Скоро світло його фари блимало зіркою в полинах.

Сівши за ричаги, Кирило підняв плуга розвернувся і поставив трактор гусеницею на край проведеної борозни. Переключившись на понижену швидкість, щоб добавити потужності, загородив плуг і рушив у темряву. Фари освітлювали метрів на десять й цього було досить, щоб не збитися з курсу та не наробити “огріхів”.

Оранка Кирилові подобалась. Рівно гуде трактор, під гусениці стелиться стерня, позаду лишається перевернутий чорнозем, навкруги космічна темрява. Їдеш і їдеш, думаєш і думаєш... малюючи фантастичні образи.

Вгорі, посипаний сіллю, мерехтів чумацький шлях. Зірки самих різних розмірів та яскравості підморгували Кирилові. На тлі зоряного неба вимальовувався конус могили. Щось блиснуло у кущах біля підніжжя! Ніби ліхтар світить.... та ні який ліхтар. Хто там може бути. Та ще вночі. Це просто відблиск від його фар. З Кирилом уже був такий випадок, правда не вночі, а ввечері. У зораній ріллі щось виблискувало в променях сонця яке сідало далеко на горизонті за лісосмугу. Кирило зупинив трактор і побіг по зораному полю до того місця, але тільки змінився ракурс і кут сонячних променів, як блиск зник і кругом чорніла рілля.

Сонце впало за лісосмугою, а Кирило ходив по ріллі плекаючи надію на скіфське золото чи козацький скарб, аж поки не наткнувся на розбиту пляшку з під вина “Біле міцне”. Мабуть комбайнери випивали і пожбурили пусту тару в стерню, а плуг її розбив і уклав так, що вона відбиває сонячні промені прямо Кирилові в очі. Ось і зараз лежить якийсь шматок скла і відбиває світло фар трактора.

Та ні! Світло рухається... Це не від руху трактора, видно як ліхтар переміщується між кущами і — згас...

Трактор смикнувся. Кирило автоматично вижав зчеплення і вимкнув передачу. Трактор заглох.

От баран! Задивився на ту могилу і заїхав у борозну. Треба здати назад та переорати заново.

Вийшов з кабіни, намотав “шморгалку” на коліща пускача, смикнув... чах-чах-чах і заглох. От нєвєзуха! Ще раз! Той самий результат. Треба налити бензину прямо в поплавкову камеру, щоб пускач ухопив побільше горючого.

За сидінням стоїть пляшечка для цього випадку.

Залив, намотав, смикнув! Пускач заревів диким голосом таким диким, що Кирило аж злякався. Зменшив газ і вижав муфту, щоб передати оберти пускача на головний двигун. Двигун чхнув і заревів на все поле. Від могили чулося моторошне відлуння. Кирило стало не по собі й він відчув, як на голові заворушилося волосся та по тілу пробігли “сиротинці”. Повіяло холодом і Кирило заскочив у кабіну закривши двері. Вижав зчеплення, увімкнув передачу і плавно відпустив муфту. Трактор сіпнувся і знову заглох. Взяв “шморгалку”, але перш ніж відкрити дверцята кабіни поглянув у бокове скло. Від могили, що бовваніла на тлі зоряного неба, в напрямку села, рухався ніби клубок диму. Його не було видно, але зорі мерехтіли й згасли коли цей вихор проходив на їхньому фоні.

- Мабуть дим від мого трактора коли заводився, — подумав Кирило і знову почав намотувати заводний ремінь на шків пускача. Пускач завівся з першого оберту і скоро трактор працював на холостих як часи. Сідаючи в кабіну поглянув назад. Згусток диму не розвіявся. Пролітаючи над покинутим хутором зашелестів листям в деревах, зірвавши їх з віт і вони чорними кажанами кружляли в повітрі. От чудасія!

Велика Ведмедиця задерла хвіст угору, коли від села став швидко наближатися вогник. Засапаний, мокрий від поту, але щасливий, Ванька кинув велосипед у стерню й припав до термосу з водою, який подав йому Кирило.

- Як там Катя? — запитав він знаючи, що Ванька дуже мовчазний і нічого не розкаже.

- Нормально... Сказала буде чекати з армії, — відповів той відірвавшись від термоса і знову припав, мов спраглий бедуїн після переходу пустелі. — А в тебе як? — нарешті напився.

- Теж все нормально. Двічі правда заглох, а так все добре. Задрімав і з`їхав з борозни... Ну, удачі. Я поїхав.


Вранці прокинувшись, Кирило, як завжди, пішов з відрами до колодязя. Дядько Олексій поправляв збрую на коневі запряженого у бричку. На бричці лежав його невеличкий чемоданчик. Значить дядько їде на виклик. Він працював у колгоспі ветеринаром і часто допомагав людям з різними хворобами їхніх домашніх тварин.

- Добрий ранок! На виклик?

Дядько щось відповів та по дорозі прогуркотів міліцейський “бобик”, а слідом за ним автомобіль голови колгоспу і Кирило нічого не розчув. Коли хмара пилу від автомобілів розвіялась, дядько на своїй тарадайці вже був далеко.

- Кирило! А йди - но сюди, — покликала його баба Параска, яка виглядала з свого двора крізь прочинену хвіртку.

Поставивши відра на цямрину колодязя Кирило підійшов до баби.

- Добрий ранок! А що це міліція зранку по селу літає? Самогон трусять?

- Кирюха, ти вчора вночі орав біля Могильчиного?

Кирило мовчав.

- Я знаю, що ти звечора ореш поки Ванька з Катрею женихається. Ти нічого не бачив?

- Нічого я не бачив… — потупився Кирило.

- Ой не бреши! Все ти бачив. Там троє не наших могилу розрили. Скарби шукали та задихнулися всі троє. А там було велике Зло поховано. Його люди дуже давно запечатали там і насипали гору землі. Не можна її чіпати, та знайшлися розумники жадібні до багатства, полізли скарби шукати та поплатилися життям і Зло випустили. То те Зло всіх овець на четвертій бригаді подавило... а вони – вовк, вовк, до кошари заліз. Вовк одну візьме та й потягне собі, а решту на потім залишить. Зло не наситилося. Йому весь час мало... — баба Параска перехрестилася.

- Ой, брешеш ти Кириле, що нічого не бачив. Я чула як воно ревіло, а ти — не бачив... — і баба пішла у двір.

Повертаючись від колодязя зустрівся з Галею, своєю однокласницею. Та їхала назустріч йому на велосипеді. Порівнявшись з Кирилом зупинилася і зіскочила на землю. Той поставивши відра привітався, та Галя була така схвильована, що не могла вимовити і слова. Вона тільки схлипувала хапаючи ротом повітря – чи то від їзди, чи від хвилювання. Кирило побачив, що її повне червоне обличчя замурзане від розмазаних брудними руками — сліз.

- Галю, що таке? Хто тебе образив? Що трапилось?

- Ой, не можу! Я ледь не вмерла! Там Іван Коваленків на бомбишиній греблі зарізався... косою наскрізь простромився! — і Галька знову заревла та перекинувши ногу через сідло поїхала додому.

Кирило відніс відра у двір і вирішив сходити на греблю. Це не далеко, з пів кілометра.

- Що там трапилось? — гукнули його зверху, коли він проходив мимо двору Миколи Андрійовича.

Зупинившись, Кирило побачив на даху і самого хазяїна. Той сидів на дерев`яному трапі зачепленому за коньок і тер залізну покрівлю металевою щіткою, здираючи іржу та стару фарбу, підготовляючи поверхню під фарбування.

- Хоч би прив`язав трап для страховки, — подумав Кирило, — старий чоловік, а такий безпечний. Мабуть уже похмелився і тепер море по коліна.

- Кажуть, що на греблі Іван Коваленків косою зарізався, — сказав у голос і пішов далі помітивши як Микола Андрійович заметушився... прогуркотіла випущена з рук щітка і вдарившись об дерев`яний паркан зроблений із загостреного штахетника, полетіла аж на дорогу. — Точно грохнется...

Біля греблі юрмився натовп. Кінь стояв біля перекинутого воза і жував розкидане сіно. Біля ставка лежав труп накритий брезентовим дощовиком. Мабуть покійний брав його на випадок дощу. Метрів за три від трупа валялася закривавлена коса і від того місця тягнувся кривавий слід до тіла зарізаного.

- Я йшла йому на зустріч... кінь раптом як понесе... Іван хотів його спинити, та кінь не слухався й різко повернувши — перекинув воза. А Іван сидів на горі, коса була встромлена у сіно. Він упав і настромився на косу. Вона проштрикнула йому груди з під правого ребра до серця і вилізла з лівого боку. Іван у гарячці схопив косу і витяг з грудей, закрив рани руками та побіг до води. Чого він туди біг?... мабуть, у нього горіло все в грудях і він біг до води...

- Горе яке! У нього ж тільки в минулому місяці донечка народилася...

- Такий роботящий був... не пив, не курив...

Кирило зрозумів, що більше він нічого тут не почує, далі підуть звичайні бабські плітки. Важко зітхнувши він мовчки побрів сільською вулицею додому.

Біля двору Миколи Андрійовича стояли сусіди.

- Я йому казала, Андрійовичу, — випив, не ліз на дах!

- Трап зірвався, от він і загримів...

На паркані висіло тіло Миколи Андрійовича настромлене пузом на гострі штахетини. Кишки вилізли з розірваного черева і валялися в траві під парканом. Кров уже не текла, вона калюжею чорніла на доріжці.

- Мотрі сказали?

- Вєрка погнала на велосипеді...

- Нічого не трогайте, нічого не трогайте! — дядько Петро вийшов з двору з рядном і накрив тіло, — поки міліція не приїде нічого не можна робити. Вони тут, на четвертій бригаді... там всіх овечок вовки порвали.

- Так треба міліції сказати... ось Нарабчик їде. Нехай змотається.

До натовпу під`їхав бензовоз. З нього вискочив Микола Нарабчик, підняв ряднину, побачив загиблого...

- Ох, йоо-о-о… — і побіг до машини.

- Мєнтам, мєнтам скажи! Вони на четвертій бригаді!

- Я до них і їду. Хтозна куди важніше... там Мокра згоріла, на греблі Іван зарізався, а тут Андрійович… — мовив він відкривши дверцята кабіни і ставши на підніжку.

- Стій! Стій! Що з Мокрою? Як згоріла, пожежі ж не було?

- Не від пожежі згоріла, від горілки. Сьогодні вона гнала самогон і хлопці в гаражі попросили, щоб я зганяв, привіз пляшку. Я звав-звав її – не виходить з хати. Прийшлось постукати та зайти. На грубі стояв бідон з брагою, а корито із змійовиком на ослоні, під трубкою на підлозі лежала Мокра роззявивши рота. В нього текла цівочка самогону. Та Мокрячка вже не ковтала й самогон витікав з рота на підлогу. Вона була вся синя...

Микола ляпнув дверцятами і газонувши помчав на четверту бригаду.

- Як таке можливе, щоб лягла під трубку? Не могла діждатися коли натече у банку...

- Допилася.

- Як у неї цього разу хоч брага вистояла. Зазвичай вона випиває все брагою.

Народ почав обговорювати Мокру, її горілку, її хазяйство й таке інше перебираючи покійній кісточки, хоча кожен знав, що про покійників, або лише хороше, або нічого.... Стільки на валилося з ранку страшних подій, що бабам тепер не перебалакати за цілу зиму сидячи у теплих хатах, під стріху заметених снігом. Зими були сніжні і село бувало по неділі відрізане від цивілізації. От і збиралися до когось у хату на посиденьки довгими зимовими вечорами. Чого тільки не наслухаєшся цими вечорами лежачи на печі.

Сонце хвилину тому сховало свій диск за вербами біля ставу. Кирило вивів велосипед і пішов пішки тримаючи його в руках. Під двором на лавочці сиділа баба Параска.

- На четвертій бригаді орати будете?

- Ага...

- Не бійся, Воно пішло... Воно пішло туди, — і баба махнула рукою на схід, звідки надходила ніч. Кирило подивився у той бік, і в темних чорнильних хмарах помітив спалахи далекої грози.


Кінець.


20.09.2021

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись