23.08.2022 09:02
for all
29 views
    
rating - | no usr.
 © Лукіан

Меніпп, або подорож в підземне царство

Меніпп, або подорож в підземне царство

Меніпп і Філонід



МЕНІПП.

Вітаю тебе, рідного дому притулок.

Ти – радість мені, що побачив я сонця світ.

ФІЛОНІД. Та невже це Меніпп – собака? (1) Він самий, якщо тільки очі мене не обманюють. Так і є – Меніпп! Але що означає цей дивний наряд, дорожній капелюх, ліра, левова шкура? Однак підійду я до нього ближче. Здрастуй Меніпп. Звідкіля ти? Вже давно, як ти не з’являвся у цьому місті!

МЕНІПП. 

Я тут, залишив мертвих дім, склепіння мороку,

Де царствує один Аїд, далеко від богів.

ФІЛОНІД. Геракл! Меніпп без нашого відома помер і потім знову воскрес?

МЕНІПП.

Аїд іще живому мені відчинив ворота.

ФІЛОНІД. Але що заставило тебе здійснити цю незвичайну і неймовірну подорож?

МЕНІПП.

І молодість, й ума сміливого зухвалість.

ФІЛОНІД. Припини, дорогенький трагічні виступи і говори простіше, опустись з ямбів. Що за одяг на тобі, для чого тобі знадобилось спускатися під землю: адже дорога туди не із приємних?

МЕНІПП.

Мій друже, у темний Аїд я зійшов, щоб почути там правду;

Я пророцтва чекав від фіванця Тіресія тіні.

ФІЛОНІД. Та ти з глузду з’їхав! Не можна ж, отак, звертатись до друзів співаючи вірші.

МЕНІПП. Не дивуйся, мій друже. Я тільки що був у товаристві Евріпіда і Гомера і непомітно для себе наповнився поетичними строфами, так що ритми самі собою просяться на язик.

Втім, залишимо це. Скажи краще, що робиться на землі і що нового у вас в місті.

ФІЛОНІД. Нового – нічого: все так же грабують, лжесвідчать, проценти наживають, гроші зважують.

МЕНІПП. Жалюгідні і одержимі! Вони не знають, які рішення недавно прийняті серед підземних тіней проти багатих. Постанови ці вже затверджені, і, клянусь Кербером, нема ніякої можливості їх уникнути.

ФІЛОНІД. Що ти говориш! Невже там видані які-небудь нові постанови, що стосуються живих?

МЕНІПП. Так, і навіть немало. Але заборонено розповідати про них і розголошувати ці таємниці під страхом звинувачення перед Радамантом у безбожності.

ФІЛОНІД. Ради самого Зевса, Меніпп, не відмовляй другу, розкажи про все; адже я вмію мовчати, та до того ж я і сам посвячений в містерії.

МЕНІПП. Ти накладаєш на мене тяжкий обов’язок і зовсім не благочестивий; однак заради тебе я насмілюсь виконати його. Отже, було постановлено, щоби багатії, великі власники, що тремтять над запертим золотом, як над Данаєю… (2)

ФІЛОНІД. Зупинись, дорогенький; перш ніж ти почнеш розповідати про постанови, що здійснилися, я б із задоволенням послухав, що заставило тебе здійснити подорож до Аїду і хто був у дорозі твоїм поводирем. Потім розкажи, що ти там бачив і чув; адже такий шанувальник всього гідного уваги, як ти, без сумніву, не пропустив нічого, на що варто було б подивитись чи послухати.

МЕНІПП. Треба вже буде і це зробити для тебе. На які тільки муки не згодишся, якщо тебе заставляє друг! Отже, перш за все розповім тобі про своє рішення відвідати Аїд, а потім укажу і місце, звідкіля я почав свою подорож.

Поки я був ще дитиною і слухав розповіді Гомера і Гесіода про війни та обурення, що виникали не тільки поміж напівбогами, але і між великими богами, про їх перелюби, насильство, викрадення, позови, про вигнання ними своїх батьків, про шлюби з сестрами, - все це здавалося мені прекрасним і досить глибоко мене чіпляло. Однак пізніше, коли я увійшов у зрілий вік, я помітив, що закони якраз наказують протилежне тому, про що говорять поети: вони забороняють розпусту, повстання і грабіж. Я опинився у великій скруті, зовсім не знаючи, якій з двох протилежностей наслідувати. Бо, думав я, боги ніколи б не стали чинити перелюбу і повставати один проти одного, якби не визнавали цього добрим; але і законодавці, зі свого боку, не стали б схвалювати протилежну поведінку, якби не вважали її корисною.

У своєму подиві я вирішив звернутися до так званих філософів, щоб віддати себе на виховання в їхні руки і прохав їх зробити з мене що їм буде до вподоби, і вказати мені простий і міцний шлях у житті. От з такими-то думками я і прийшов до них, навіть не підозрюючи, що викличу, як кажуть, вогонь із диму.

Дійсно, приглядаючись до них, я частіш за все знаходив в них тільки незнання і сумнів. Так що дуже швидко життя невігласів здавалося мені золотим в порівнянні з ними. Один з них, наприклад, вихваляв насолоду, радячи отримувати її де тільки можливо, так як в ній одній щастя; другий, навпаки. Вчив постійно працювати і тримати у послуху тіло, жити в багні і смороді, як взірець відрази та знущання для всіх, при тому він не переставав повторювати відомі вірші Гесіода про чесноту, і працю в поті лиця свого, про сходження на вершину; третій велів нехтувати майновими благами і ставитися байдуже до їх придбання; а інший, навпаки, оголошував багатство само по собі благом. А чи треба говорити про їхні погляди на світ? Кожного дня я до нудоти слухав від них думки про ідеї і безтілесні сутності, про атоми і пустоту, і про цілий ряд подібних речей. І найнестерпніше за все було те, що кожен на захист своєї виключної думки наводив вирішальні і переконливі докази, такі, що нічого було заперечити ні тому, хто доводив, що даний предмет – гарячий, ні тому, хто стверджував протилежне, а тим часом очевидно, що не може ж одна і та ж річ бути одночасно і гарячою і холодною. Тому зрозуміло, що я мав вигляд засинаючої людини, яка то хилить голову то вниз, то знов підіймає її.

Але найдивніше у цих панів те, що вони, як я помітив спостерігаючи, в житті піклуються зовсім про протилежне тому, чому навчають: так, ті з них, що вихваляють зневагу до багатства, самі виявляються міцно прив’язаними до нього – ворогують із-за прибутків, виховують за платню і заради грошей готові стерпіти все. С іншого боку, ті, що заперечують за славою будь-яке значення говорять і роблять все заради її досягнення; нарешті всі, що ганять насолоду відкрито, наодинці тільки їй одній і віддаються.

Ошуканий у своїх надіях, я став ще сумнішим, злегка втішаючись лиш тим, що блукаю невігласом, не знаючи істини, не я один, але разом з багаточисельними мудрими і досить прославленими людьми. І от, в одну із ночей, проведених, завдяки всім цим думкам, без сну, я вирішив відправитися до Вавилону і звернутися за допомогою до якого-небудь мага, учня і послідовника Зороастра. Я чув, нібито вони у змозі відомими заклинаннями і таємними обрядами відкрити ворота Аїду, кого завгодно провести в нього і цілим вивести назад. Я думав, що буде дуже добре, якщо мені вдасться при допомозі одного з них здійснити подорож в підземне царство і, зустрівшись там з беотійцем Тіресієм, узнати від цього віщуна і мудреця, у чому полягає доброчесне життя, яке повинна вибрати розумна людина. Підхопившись, я, як міг скоріше, направився прямо до Вавилону.

Прибувши на місце, я зійшовся з одним халдеєм, чоловіком мудрим і глибоко знаючим своє мистецтво; це був уже сивий старик з благородною бородою на ймення Мітробарзан. Довгими проханнями та благаннями мені, нарешті, вдалося досягти того, щоб він, за яку - завгодно для нього платню, згодився бути моїм провідником до Аїду.

Взявши на себе турботу про мене, цей чоловік, перш за все на протязі двадцяти дев’яти днів, починаючи з молодика, обмивав мене вранці при сході сонця на березі Євфрату. При цьому кожного разу він звертався до сонця, що сходить з довгим заклинанням, яке я, втім, добре і не розумів: подібно до поганих глашатаїв на змаганнях, він говорив дуже швидко і невиразно; втім, мабуть-що, він призивав якихось богів. Потім, після своїх заклинань, він тричі плював мені в обличчя, після чого я повертався додому, не дивлячись ні на кого із зустрічних. Їли ми весь цей час плоди, пили молоко, медову ситу і воду із Хоаспа, а ночували на траві під відкритим небом. Коли підготовча спокуса була пройдена, мій вчитель у північ привів мене до ріки Тигру. Там він омив мене, витер і здійснив навколо мене очищення димом запаленого факела, морською цибулею і багато ще чим, бурмочучи все те ж саме заклинання; потім, звершивши наді мною закляття і обійшовши навколо мене, щоб я не постраждав від підземних тіней, маг відвів до себе додому, причому я повинен був всю дорогу йти задом наперед; вдома у нас було все потрібне для нашої подорожі.

Сам він надів на себе якийсь одяг магів, що сильно нагадував індійське вбрання, а мене прикрасив ось тим, що і зараз на мені – дорожним капелюхом, левовою шкурою і лірою, і наказав, щоб на питання про моє ім’я я відповідав не «Меніпп», а називав себе Гераклом, або Одіссеєм, чи Орфеєм.

ФІЛОНІД. А це ще для чого, Меніпп? Я не бачу ніякого сенсу ні в цих нарядах, ні в іменах.

МЕНІПП. А між тим все це дуже ясно і зовсім не має в собі таємниці: адже ці герої задовго до нас сходили в Аїд; от він і думав, що, якщо зробити мене схожим на них, мені легше буде сховатися від охорони Еака і безперешкодно пройти в Аїд, наче своїй людині, під охороною трагічного наряду.

Вже настав день, коли ми спустилися до річки, щоб відплисти. Нам був приготований човен, жертви, мед з молоком, - словом, все потрібне для звершення таємного обряду. Все це ми поклали у човен і, нарешті, самі сіли в нього, «проливаючи рясні сльози». Деякий час ми спускалися вниз за течією, потім пропливли болотисте озеро, в якому зникає Євфрат. Переправившись через озеро, ми прибули, нарешті, в якусь дику, лісисту, недоступну для сонячних променів місцевість; тут ми зійшли з човна – Мітробарзан ішов попереду; потім, викопавши яму, ми заклали ягнят, так щоби кров їх стікала в неї. Тоді маг, тримаючи в руці запалений факел, голосом вже не тихим, а настільки можливо сильним почав волати до підземних богів, закликаючи водночас Кари, Еринії та нічну Гекату, і похмуру Персефону, і багато інших божеств з варварськими, мені невідомими та складними іменами.

І раптом все заколихалось, земля силою цього заклинання розкрилася, вдалині почувся гавкіт Кербера, стало похмуро і страшно.

Страх охопив у пеклі Аїда, владику покійних,

Адже перед нами вже відкрилася значна частина Аїду з його озером, Піріфлегетоном, і царством Плутона. Все ж ми спустилися у розкриту безодню і застали Радаманта, напівмертвого від страху. Кербер гавкав і метався, але, як тільки - но я вдарив по струнах ліри, він зразу ж був зачарований мелодією. Потім ми наблизились до озера, і тільки з великими труднощами нам вдалося переправитися через нього, так як човен вже був переповнений і сповнений стогоном: всі пливли покриті ранами, одні в стегно, інші в голову або ще куди-небудь, і я подумав, що, мабуть - що, вони повернулися з якоїсь війни. Однак шановний Харон, помітивши мою левову шкуру, прийняв мене за Геракла, впустив до човна, охоче переправив на інший берег і при висадці вказав нам стежку.

Ми йшли у повній темряві: Мітробарзан ішов попереду, а я, тримаючись за нього руками, слідував за ним, поки, нарешті, ми не наблизились до величезного лугу, на якому росли асфоделі; тут нас оточили, заповнюючи повітря своїм писком, тіні мерців. Пройшовши ще трохи, ми опинилися перед судилищем Міноса; сам суддя сидів на високому троні, а з боків стояли Кари, Месники і Еринії. З протилежного боку підводили одного за другим мерців, скованих довгим ланцюгом: як казали, це були розпусники, зводники, відкупщики, підлесники, донощики – словом, цілий натовп осіб, що заважали в житті. Окремо підходили багатії та користолюбці, бліді, з відвислими животами подагрики; на кожному із них був нашийник з привішеним тягарем в два таланти. Ми зупинилися, щоб подивитися, що буде далі, і вислухали їхні самовиправдання; звинувачували ж їх якісь зовсім нові і незвичні оратори.

ФІЛОНІД. Хто такі? Ради самого Зевса, не зволікай, розкажи мені і про це!

МЕНІПП. Чи знаєш ти, які тіні кидає сонце від наших тіл?

ФІЛОНІД. Звісно.

МЕНІПП. Так от вони після нашої смерті виступають як наші обвинувачі, даючи свідчення проти нас і викриваючи все зроблене нами при житті. І дійсно, тіні являються самими вірними свідками, так як вони постійно знаходяться біля нас і ніколи не відходять від нашого тіла.

Отже, Мінос після ретельного слідства відправив їх усіх в край нечестивців, щоб вони понесли покарання, кожен згідно із розміром своїх злочинів, причому найбільш жорстокому покаранню він піддав тих, які, засліплені своїм багатством і могутністю, вимагали для себе ледве не поклоніння; бо він ненавидів їх короткострокову гордість, нахабство і забуття ними того, що вони, будучи смертними, користувалися лише благами які минають. Залишені без всього цього блиску, - я кажу про багатство, родовитість і владу, - вони стояли перед нами голі, з опущеними головами, згадуючи, як уві сні, залишене на землі благополуччя. Я дуже радів при виді цього усього, і якщо пізнавав кого-небудь із них, підходив до нього і спокійно нагадував, яким він був при житті, яким користувався впливом, який натовп стояв зранку біля його дому в очікуванні його виходу – натовп, який тіснили його раби, перед яким закривалися двері, поки він, нарешті, не виходив, весь у пурпурі, золоті і вишиваному одязі, думаючи, що робить своїх вітальників блаженними, якщо дозволяє їм цілувати свої груди чи простягнуту руку. Слухати все це було вкрай тяжко моїм багатіям.

Втім одну справу Мінос вирішив на користь звинуваченого: Діонісія сицилійського звинуватив Діон (3) у цілому ряді жахливих і нечестивих злочинів, вчинення яких підтверджувала і тінь Діонісія. Однак тут підійшов Арістіпп кіренський – він користується в Аїді великою повагою і впливом – і, вказуючи на те, що Діонісій був досить щедрим до всіх освічених людей, звільнив його від обвинувального вироку, хоча Діонісій вже ледь не був відданий Химері.

Залишивши судилище, ми попрямували до місця покарання злочинців. Там, дорогий мій, ми побачили і почули багато чого достойного співчуття: можна було почути удари батогів разом зі стогоном тих, кого підсмажували на вогні і звуки знарядь тортур, залізних нашийників і коліс. Химера розривала, Кербер пожирав. Всі разом – царі, раби, сатрапи, бідняки, багатії, жебраки – піддавались катуванню, жорстко каючись у своїх гріхах. Декого із них ми впізнали, так як вони тільки недавно померли; але вони намагались сховатися і відвертались від нас, а якщо і поглядали, то як раби - улесливо. Подумати тільки, які вони були при житті могутні і нахабні. Що стосується бідних, то на них лягала тільки половина цих страждань: вони на деякий час звільнялись від них, але потім знову підлягали катуванню. Бачив я і прославлених у міфах Іксіона, Сізіфа, фрігійця Тантала, якому приходилось нелегко, земноводного Тітія… Геракл! Який він великий! Він один, лежачи, накривав ціле поле!

Пройшовши далі, ми вибралися в долину Ахеронта, де застали напівбогів, героїнь і решту натовпу мерців, розділених за народами і філами: одні були вже старі, плісняві і, як говорить Гомер, безсилі, інші – молодші і більш кріпкі, особливо єгиптяни внаслідок ретельного бальзамування.

Втім, узнати серед них кого-небудь, зовсім не так просто: всі вони абсолютно схожі один на одного – одні голі кістки. Однак, після довгого придивляння ми насилу пізнали деяких: вони лежали один на одному і, тьмяні та неясні, не зберегли нічого від бувшої краси. В цій великій купі скелетів, схожих один на одного, що кидали на нас страшні погляди із пустих очниць і показували свої голі зуби, - в цьому натовпі, звісно, було важко відрізнити Терсіта від прекрасного Нірея, жебрака Іра від царя феаків, чи кухаря Піррія від Агамемнона. Дійсно, у них не збереглося жодної із старих прикмет, але всі перетворилися на скелети, без відзнак, без надписів – словом, без всілякої ознаки, яка б дозволила відрізнити одного від іншого.

І от, дивлячись на все це, я вирішив, що людське життя схоже на якусь довгу ходу, в якій керує і указує місця Доля, визначаючи кожному його одяг. Вихоплюючи, кому, сталося, вона одягає на нього царські одежі, тіару, дає йому списоносців, увінчує голову діадемою; другого нагороджує одягом раба, третьому дає красу, а інколи робить потворним та смішним: адже видовище повинне бути різноманітним! Часто під час ходи вона змінює наряди учасників, не дозволяючи закінчити день у первісному вигляді. При цьому вона заставляє Креза взяти одяг раба чи полоненого; Меандрію, що йшов раніше разом зі слугами, вона вручає царство Полікрата, дозволяючи деякий час користуватися царським одягом. Але як тільки хода закінчена – всі знімають і повертають свій одяг разом з тілом, після чого їхній зовнішній вигляд стає таким, який був до початку, нічим не відрізняючись від вигляду сусіда. І от деякі, через невідання, засмучуються, коли Доля велить їм повернути одяг, і сердяться, наче їх лишають якої-небудь власності, не розуміючи, що вони лиш повертають те, що їм було надане в тимчасове користування.

Я думаю, тобі часто доводилось бачити на сцені, як трагічні актори, згідно з вимогами драми, зображують то Креонтів, то Пріамів, то Агамемнонів; інколи ж випадає, що один і той же актор, ледве встигнувши зіграти благородну роль Кекропа чи Ерехтея, повертається на сцену, за вимогою автора, в образі слуги. Нарешті, коли дійство закінчено, кожен з них знімає свій театральний позолочений одяг і маску, спускається з котурнів і перетворюється в бідного і незнатного. І немає більше ні Агамемнона, сина Атрея, ні Креонта, сина Менекея, а лише Пол, син Харікла, пунієць, або Сатир, син Теогітона із Марафону. Ось таким і мені здалося становище людей, коли я бачив їхні тіні в Аїді.

ФІЛОНІД. Скажи мені, Меніпп, ті із мерців, що мають тут на землі, розкішні і високі гробниці, надгробки, статуї, надписи, - невже вони не користуються там внизу більшою повагою, аніж прості смертні?

МЕНІПП. Ти жартуєш, мій друже! Якби ти побачив Мавзола, - я кажу про Мавзола, карійця, що прославився своїм надгробним пам’ятником, - я впевнений, що ти не зміг би утриматися від сміху: такий жалюгідний він в своєму забутому кутку, загублений у натовпі покійників; і, мені здається, вся радість від пам’ятника у нього в тому, що він давить на нього всім своїм тягарем. Так, дорогий мій, після того як Еак відміряв кожному його ділянку, - а дає він, в кращому випадку, не більше одного ліктя, - приходиться задовольнятися нею і лежати на ній зіщулившись до встановленого розміру. І ще б сильніше ти розсміявся при вигляді царів і сатрапів, жебракуючих серед мерців і вимушених через бідність продавати або соління, або навчати грамоті; і будь-який зустрічний знущається з них, б’ючи по щоках, як останніх рабів. Я не міг стримати себе, коли побачив Філіппа Македонського: я помітив його в якомусь кутку - він ремонтував за плату згниле взуття. Так, на перехрестях там неважко побачити і багатьох інших, що збирають милостиню, - Ксеркса, Дарія, Полікрата…

ФІЛОНІД. Дивні речі ти розповідаєш про царів – мені важко повірити.. Ну, а що роблять там Сократ, Діоген і інші мудреці?

МЕНІПП. Сократ і там прогулюється і сперечається з усіма; поряд з ним був Паламед, Одіссей, Нестор – словом всі речисті мерці. Ноги у нього все ще хворі і розпухлі від випитої отрути. (4) А наймиліший Діоген знаходиться по сусідству з Сарданапалом ассірійським, Мідасом фрігійським і деякими другими багатіями. Слухаючи їхні скарги і підрахунки бувших багатств, він весело сміється, а частіш за все, лежачи на спині, співає таким різким і суворим голосом, що глушить їхні стогони; цей спів дуже засмучує багатіїв, так що вони вирішили переселитися, не будучи в змозі витримати присутність Діогена.

ФІЛОНІД. Однак досить розповідей! Так в чому ж полягає та постанова, про яку ти говорив на початку нашої розмови, нібито вона була проголошена проти багатіїв?

МЕНІПП. Добре, що ти нагадав мені. Я і не помітив, що, пропонуючи розповісти про неї, у розмові я зовсім ухилився в інший бік. А діло було ось як: під час мого перебування в підземному царстві притани зізвали народні збори для обговорення загальнодержавних справ. Бачачи великий натовп народу, що збігався звідусіль, я змішався з мерцями, так що виявився одним із учасників зборів. Вже були винесені деякі рішення, коли, врешті – решт, збори взялися за питання про багатіїв. Їх звинувачували у великій кількості злочинів, в насильстві, в погорді, у нахабстві і несправедливості. Під кінець піднявся один із народних вождів і зачитав наступну постанову:


ПОСТАНОВА.

З огляду на те, що багатії, чинячи пограбування, насильство і всіляко дратуючи бідняків, творять багато чого протиправного, рада і народ постановили:

Нехай після смерті їхнім тілам будуть спричинені муки, як і іншим злодіям, а душі їх та будуть відправлені назад, на землю, і хай вселяться у віслюків і знаходяться там на протязі двохсот п’ятдесяти тисячоліть, переходячи від одних віслюків до других, і хай вони носять вантажі, і підганяються ударами бідняків; і тільки по закінченню вказаного терміну, та буде їм дозволено померти.

Дану пропозицію вніс Черепник, син Скелетона, Трупоградець із філи Безжиттєвосоковитих.


Після прочитання цього декрету почали подавати за нього голоси, спочатку влада, потім народ; затим грізно забурчала Брімо і загавкав Кербер – такий у них спосіб надання внесеним пропозиціям сили закону.

Так от що сталося на цих народних зборах. Я ж підійшов до Тересія – головної причини моєї подорожі, - і розповів йому про свої сумніви і попросив вказати мені, яке життя він вважає найбільш гідним.

Тіресій – він тепер сліпий старенький, блідо – жовтий, зі слабким голосом – розсміявся і сказав; «Дитино, я прекрасно розумію причину твоїх сумнівів: походять вони від тих мудреців, що і самі, один з одним не можуть прийти до якоїсь спільної думки; однак більше нічого я тобі сказати не можу: це заборонено Радамантом» - «Ні, ні, дідусю! – вигукнув я, скажи мені і не допусти, щоб я блукав у житті ще більш сліпим, ніж ти!» Тоді, взявши мене за руку і відвівши далеко вбік, він тихо шепнув мені на вухо: «Краще життя – життя простих людей; воно і найрозумніше. Залиш безглузді дослідження небесних світил, не шукай цілей і причин і наплюй на складні побудови мудреців. Вважай все це порожньою нісенітницею, переслідуй лише одне: щоб справжнє було зручним; все інше обминай зі сміхом і не прив’язуйся ні до чого накріпко».

Так він сказав і мовчки пішов на луг асфоделей. (5)

А я, так як вже ставало пізно, сказав своєму супутнику: «Навіщо зволікати, Мітробарзан; повернемося краще до життя!»

Той відповів: «Будь впевнений, Меніпп. Я тобі покажу близький і неважкий шлях».

Потім, провівши мене до місця, де морок був ще густішим, він указав мені рукою на ледь помітний, проникаючий наче через замкову щілину промінь світла і сказав: «Он там храм Трофонія, звідкіля беотійці спускаються в підземне царство. Іди в цьому напрямку вверх, і ти скоро будеш в Елладі!» Зрадівши словам мага, я обійняв його на прощання і, ледь протиснувшись через вузький отвір, опинився, сам не знаю як, в Лебадеї.



ПРИМІТКИ:


1)…Меніпп – собака…- Меніпп – філософ – кінік; грецькою мовою «кіон» означає «собака», і тому кінічного філософа часто називали «собакою», бажаючи цим підкреслити просте, бродяжницьке життя його, а в поганому сенсі – безсоромність і ненажерливість. Дієслово «кінідзей», яке використовує Лукіан, означає «вести собаче життя», або «жити кінічно».

2)… що тремтять над запертим золотом, як над Данаєю…- натяк на відомий міф, згідно якому Зевс зійшов до Данаї, що була заперта в оббитій міддю світлиці, у вигляді золотого дощу. (див. «Морські розмови», 12)

3)… Діонісія сицилійського звинувачував Діон…- Діонісій (405 – 338 роки до н. е.) – сицилійський тиран, який займався літературою і був заступником вчених. Діон (біля 50 – 122 роки н. е.), що звинувачував Діонісія, - названий «златоустом» («хризостом») грецький письменник кінічного напрямку, що проповідував практичну моральність. Сутичка, значить, відбувається на ґрунті захисту моралі і суворого життя проти зніженості та чуттєвості.

4)… Ноги у нього все ще хворі і розпухлі від випитої отрути…- Сократ, виконуючи смертний вирок випив отруйний сік цикути.

5)… Так він сказав і мочки пішов на луг асфоделей... – наслідування «Одіссеї», пісня XI.

- на закладці – антична скульптура Аїда з Цербером.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.




антична Греція, друге століття н.е.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись