17.12.2022 23:20
for all
34 views
    
rating - | no usr.
 © Біла Леді

Та, що говорить з вітром

Чарівне, ніжне, колискове

На околиці лісу розкинулось місто. Нині йому вже кілька століть. Стародавнє, що багато чого бачило, воно приховує серед своїх вулиць безліч історій, які, можливо, ніхто й ніколи не дізнається.

На найстарішій з його вулиць, яка досі вимощена камінням, забудована застарілими дерев`яними будиночками, живе стара. Місцеві жителі кажуть, що їй 200 років, а може навіть 500. Ніхто не знає звідки вона з`явилася і як давно тут. Навіть, за словами тутешніх старожилів, вона жила в місті, коли ті ще були дітьми.

Аврора, так звали бабусю, справді дуже стара. Їй самій уже не згадати свій вік. Дітей у неї немає, а онуків тим паче. Все її багатство це похилий будиночок неподалік болота яке, за її словами, колись було чудовим озером.

У місті не дуже люблять Аврору, говорять, що вона відьма. Літні люди хрестяться при зустрічі з нею, а дорослі, котрі не встигли постаріти, просто знизують плечима і бурмотять про те, що «у старої вже їде дах».

Зате діти від неї у захваті. Вона нагадує їм чарівницю. Ну і що з того, що дорослим вона не до вподоби? Натомість у неї гарні й все ще молоді очі, які так і світяться добром. І промениста усмішка, від якої навіть у похмурий день стане тепліше.

Вона пече печиво, смачний брусничний пиріг, виносить все це на ґанок, сама сідає у своє крісло і розповідає казки, котрі вже давно ніхто не пам`ятає. Діти з захопленням слухають розповіді, які теплим, ледь хрипким голосом шепоче Аврора.

— Бабусю Авроро, бабусю Авроро! — раптом лунає чийсь голосок. — А розкажи ще ту історію, про те, як ти познайомилась із вітром!

Аврора ледь усміхається, потім бере до себе на руки когось із натовпу дітей і починає говорити: «Давно це було... Ще ваших бабусь і дідусів не було. А всіх чарівниць палили на багаттях, не важливо хороші вони чи погані...»

***

У ті часи прояв всього дивного і не звичного дуже лякав людей. Якщо чесно, то їх лякало практично все, а будь-які негаразди вони списували на відьом і чаклунів (ніби тим було хоч якесь діло до них).

Маленька Аврора жила з матір`ю і старшим братом у тому самому будиночку на тій вулиці. Тільки тоді це все було новеньким та чистеньким.

До шести років Аврора зовсім не помічала чимось відрізняється від інших людей. Поки одного разу...

Того дня вони були з мамою на ринку. Мама якраз купувала яблука. Стиглі, соковиті яблучка з червоними боками так приємно переливались на сонці. Гріх було не купити таку красу. А який би з них вийшов пиріг! Які аромати розносилися від навколо нього!

Маленька Аврора мрійливо заплющувала очі, вже мало не відчуваючи смак того пирога. Мама в цей час торгувалася з продавчинею цих прекрасних фруктів.

— Не беріть їх. — вимовив ледь чутний голос. — Вони дуже кислі.

Аврора озирнулася довкола, але нікого не побачила.

— Минулого тижня пані Вернер купила кілька цих яблук. — продовжував тихий голос. — А опісля кілька днів ходила з перекошеним обличчям. Від кислоти фруктів, звичайно ж...

— Хто ти? — тихо шепнула дівчинка і раптово жахнулася. — Привид?

— Привид? Я? — голос тихо засміявся. — О, мила дитино. Якщо я невидимий, то не означає, що я привид... Я – вітер. Ти можеш відчути мене, почути... Але моє обличчя не можна побачити. Інакше все було б надто просто.

— Вітер... — ледь чутно промовила Автора.

— Так-так, він самий, люба дівчинко. — сказав вітер і примовк, а через мить оголосив. — Якщо тобі цікаво, то пані Керн за рогом продає чудові яблука. І зовсім недорого. Нехай на вигляд вони поступаються цим, зате на смак не знайти їм рівних...

На цей раз вітер остаточно вщух. Маленька Аврора поспішила відмовити маму від покупки цих хибно-чарівних фруктів. Звичайно, мама спочатку сильно обурювалася. Зате потім тільки й нахвалювала дочку, кажучи лиш про те, що з неї вийде прекрасна господиня.

І ось вже минув тиждень з того самого моменту, а Аврора ніяк не могла перестати згадувати ту зустріч з вітром і дошкуляти матері своєю розповіддю про нього.

— А голос у нього, мамо, такий тихий, наче шурхотіння перших весняних листочків! — із захопленням розповідала вона.

— Ну, припини вже, Авроро! — матері увірвався терпець. — Ще не вистачало, щоб люди про це почули!

— Ти мені не віриш, матусю? — на очах дівчинки стали навертатися сльози.

— Вірю, моя люба, ще і як вірю. — вже ласкавіше відповіла їй мама. — Бабуся твоя, теж була така сама чарівниця. Ось тільки час зараз злий. Люди дізналися про її здібності й не стало їй, бідній, спокою на цій землі.

— Бабуся теж розуміла вітер? — тихенько, щоб ніхто не почув, мовила Аврора.

— І бабуся, і прабабуся, і навіть я часом. — розповідала мама. — Це наш дар, але й наше прокляття. Якщо хтось дізнається про це, то буде нам горе, розумієш?

— Так, мамо... — сумно промурмотіла дівчинка.

— Тому нікому й ніколи не розказуй. Може, колись часи зміняться, але не зараз...

— Добре, матусю...

***

З того часу Аврора не говорила про це, але тільки забути ніяк не могла. І з нетерпінням чекала, коли їй ще пощастить почути вітер.

Цей момент змусив чекати на себе не надто довго. Була тепла погода, на землю опустилася ніч. Блиск місячного диску відбивався у водах озера, а світлячки мерехтіли серед трав, що ледве хиталися.

Аврора вже лежала в ліжку і спостерігала за цим із відкритого віконця.

— Давненько мене тут не було. — промовив той самий голос, що тихо шепотів. — Давно не було, але нічого не змінилося.

— Вітру!? Це ти?! — із захопленням прошепотіла дівчинка.

— О, люба дитино! — здивувався він. — Не знав, що нам судилася ще одна зустріч. Як ся маєш?

— Я так чекала на тебе, вітру! — радісно шепотіла Аврора.

— Ну, раз чекала, — засміявся він, — то ходімо прогуляємось.

Вітер дмухнув у бік озера, ніби закликаючи Аврору з собою. Дівчинка тихенько вилізла на підвіконня і, зістрибнувши з нього, ступила босими ніжками на прохолодну землю.

Трави, що ростуть у полі, яке відділяло її будинок від озера, були Аврорі по лікоть. М`якими, шовковистими хвилями вони гойдалися з боку на бік, лоскочучи дівчинку. Серед цих хвиль, раз у раз блимали маленькі жовті ліхтарики — світлячки, а десь вдалині влаштовували концерт коники.

Кілька хвилин, мов пливучи, йшла серед трав Аврора. Вітер раз у раз підштовхував її вперед, грав у волоссі, сміявся і розповідав всіляке.

Вони зупинилися біля озера, дівчинка присіла на гальку, якою був усіяний весь берег і слухала оповіді вітру.

— А там далеко є країна, де завжди спекотно. — шепотів він. — Дерева там дуже високі та не схожі на тутешні. А у птахів оперення, як у веселки.

— Що це за звук? — здивувалася Аврора, почувши чиєсь хихикання.

— О... Я не представив вас, прошу пробачення. — провинно пробурмотів вітер. — Це мої подруги, квіти місяцеквіту.

— Привіт! — мало не заспівала біла квітка.

— Привіт! — вторила за нею друга.

— Яке миле дитя! — хихотіла перша, гойдаючись від обіймів вітру.

— Яке гарне дитя! — підтакувала друга.

— А зіграй нам щось, вітре! — хором промовили квіти. — Так-так, зіграй! Ми так давно не чули твою сопілку!

Вітер тихенько засміявся, а Аврора, зачудовано, спостерігала за всім цим. Несподівано почулася тиха, дуже ніжна мелодія. Це вітер пішов в танок серед очерету, від чого навкруги линула тонка мелодія, схожа на гру дудочки.

***

Тихо грала музика, хихикали квіти, шелестіли трави. Води озера шуміли, відбиваючи місяць і зірки, де-не-де поблискували сріблясті спинки риб, що час від часу спливали на поверхню глянути на незваних гостей.

Аврору почало хилити в сон. Цієї миті вітер стих і замовкло все, лише десь в далині стрекотіли коники. Квіти почали шепотіти казки, заколисуючи дівчинку. А вона, піднесена вітром, поволі йшла в бік будинку.

Вранці її, звичайно ж, налаяла мама за, незрозуміло чому, брудні ноги. Але тепер вони будуть такими досить часто. Адже з цього моменту починається інша історія.

Історія, в якій маленька дівчинка дружить із вітром.



18.04.2021

Публікації: Біла Леді

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись