21.01.2023 00:10
for all
18 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

ШВИ

I. ЛЮДИНА ЛЮДИНІ - ПРИВИД.


Всім дано забути. Одному не дано – забутому. Це в мені давно: від скроні до скроні. Знаю: вимкнений з усіх очей; з усіх пам’ятей; скоро навіть стекла і калюжі перестануть відбивати мене: я не потрібний і їм. Мене немає – настільки, що ніхто навіть не сказав і не скаже про мене: нема. І ось тому мені і не дано: забути. Часто чую, крокуючи вздовж вітрин та тумб, як смішні спучені чортенята мені услід – тонким і нудним писком: піди – піди. Але і піти не дано, тому що як піти тому, кого немає. Я не одягав на себе шапку – невидимку, на мені звичайний старий з обвислими краями фетр: і все-таки, дивлячись на мене, мене не бачать, навіть наштовхнувшись плечем на плече, тільки бурмочуть щось, не піднімаючи очей. Я лиш неясно пам’ятаю, що це таке – рукостискання, долоня що притискається до долоні. І лише рідко-рідко, коли кроки приведуть мене до окраїнного кладовища, до могильних каменів, серед яких так зручно і покійно розмірковувати, я бачу слова, що кличуть мене: «Перехожий» і «Зупинись». І я зупиняюсь, інколи навіть сідаю біля хреста і решітки і веду бесіду з тими, що не відповідають. По суті, ми однакові – і вони і я. Дивлюсь як над ними росте кропива і переплітаються запилені стебла трави, - і думаю: ми.


Сьогодні трохи вітряно. У шви мого пошарпаного пальто протискується холод. Близько до заходу сонця. Знову – крізь мерзлякувату чорну і довгу ніч. По суті, я ношу на собі свою проблему: шви, що розлізлися на краях, рубці з прогнилою ниткою всередині – шви. Так, все тому, що я між «тут» і «там», в якомусь-там між – у шві. І, можливо, старе пальтечко, що стягує мені плечі, якщо вже не в змозі гріти, то вміє нагадувати: шви.


Та й писати я не можу інакше, як шматок за шматком, з відривом – по шву. І у думки – ніби коротке дихання: вдих – видих, видих – вдих. Важко додумувати. Ось і сьогодні: сів на звичну лаву звичного бульвару, дивлюсь: ідуть дрібно і в перевалку, справа наліво і зліва направо, вроздріб, по двоє і групами. Спочатку думка: хто вони мені і їм я? Потім просто так дивлюся: дрібно і в перевалку, зліва направо і справа наліво: йдуть. І знову: людина людині вовк. Ні, неправда: сентиментально, життєрадісно. Ні: людина людині – привид. І тільки. Так точніше. Вгризтися зубами в горло – значить повірити, хоча б – ось це-то і важливо - в чужу кров. Але в тому-то і справа: людина в людину давно перестала вірити; ще до того, як виник сумнів у богові. Ми боїмось чужого буття, як боїмось привидів, і тільки рідко-рідко, коли люди привидяться один одному, про них говорять: люблять. І недарма, закохані шукають нічну годину, щоб краще привидітись один одному: того часу, коли приходять привиди. Забавно, що найоптимістичніша філософія, яку вигадав Лейбніц, тільки те й уміла, що побачити світ несполучних монад, тобто онтологічних самотностей, з яких «жодне не має вікон». І якщо спробувати бути оптимістичнішим за оптиміста і визнати у душах вікна, їх здатність відкриватися назовні, то вже звісно і вікна ці, і здатність наглухо забиті, як в нежитлових будинках. І про людей – монад існує погана слава: в них водяться привиди. Найстрашніший із них – людина.


Так, блаженні вовки, - бо вони повірили – хоча б у кров. Всі проти всіх – це те, до чого нам потрібно довго і важко йти, і тільки коли… ну от і думки сплутались і олівець зупинився: ніби застряг … у шві.



II. БУТЕРБРОДИ З МЕТАФІЗИКОЮ.



Ніч була холоднішою, ніж можна було очікувати. Серпень тільки почався, а ранками вже заморозки і іній. В колінах ревматичний біль. І ледь – ледь підвищена температура. Ну, ось так коли-небудь притулишся звечора до спинки лави, а вранці і не встанеш. Яка-небудь змерзла жіночка з не купленою у неї ніччю, а то і п’яничка, що через каламуть в очах переплутав сни та яви, підсяде – разом з вранішнім світлом – до мене на лаву і попросить прикурити. Я не відповім. Тоді, заглянувши мені під край шляпи, він попросить ще раз – тільки трохи тихше і невпевнено… І я знову не відповім. І буду сидіти, стиснувши холодні як лід коліна, з закостенілими пальцями в кишенях пальто і з білими зіницями, схованими в тіні шляпи. Мабуть що, буде досить важко розігнути мене, як то і належить бути мертвому тілу.


Але все це передмова. Поки що рухаюсь, бачу – чую, і навіть інколи намагаюсь думати. Правда, тільки пробую: ступиш – зрив, ще раз – зрив. Можливо, мізку недостає соків, тілу – тепла та їжі.


Мій добовий бюджет – 10 коп. Ні більше, ні менше. Приходиться вкладатися у гривневі межі. Хочеш не хочеш. І кожного дня, ледь сонце зірве з Москви чорний, в зоряних дірах ковпак, - я починаю відкорковувати свій день. Знову і знову. За вітринами – рибини, що притислись до скла пласкими хвостами, розсипи фруктів, конструкції із бляшанок, запечатане скло, через яке просвічує алкоголь. Майже біля кожної вітрини я зупиняюсь: все це і для мене; звісно, і для мене і для інших; але тільки в межах гривеника. Я повертаюся обличчям до вулиці: мимо обертання спиць, ліниве покачування ресор – очі жінок крізь мереживо вуалі, мелькання відблисків і тіней; їх проносить тихий шурхіт шин в якесь зникаюче куди – мимо і мимо. Стискаю зуби і думаю вслід: «Так-так, і це все моє, як і їхнє. Але тільки в межах гривеника. Терпіння – тобі дадуть твою частку землі: вшир – від плеча до плеча, вздовж – від тім’я до п’ят; і хіба тобі не світить твоє маленьке сонце: розміром у гривеник».


І я не заходжу в дзеркальні двері магазинів, я стараюсь не чути шурхоту шин, не бачити того, що можна тільки бачити. Дійшовши до Іверської, де під навісами старих воріт у ряд протяглися лотки, я розтискаю свій затиснутий в кулак мутно виблискуючий диск, і через хвилину його вже поміняно на бутерброд, звичайний бутерброд з двох білих долоньок, з прилиплими до масла червоними ікринками всередині. Це і є все, що я можу собі дозволити. Потім, знайшовши лавку де-небудь подалі, я, розділивши свій хлібний складень (спочатку одна половинка, потім друга), проковтую все, акуратно підхоплюючи крихти. Вам коли - небудь доводилося мати справу з дешевим кишеньковим годинником? Завод у нього за звичай куций, і якщо, при тому, годинник вже досить довго пожив і зубці у нього стерлися, то він частіше стоїть чим іде. І все-таки: кожного разу, як накрутиш йому пружину, він пробує хоча б недовго поцокати і поворушити стрілками. Потім – глядь, і знову став. Так от і з моїм мозком: я його заводжу, як заводять погані дешеві годинники; всунеш поміж зубів бутерброда, - глядь, в голові і зацокало. І заворушилося гострими колючими стрілками. Зубчик за зубчик, рядок за рядок і виникає щось метафізичне. А потім знову раптово одумається, схлине, і сиджу пустий, наче і без пульсу, і без «я». Попереджаю: ці записки так і підуть: бутерброд – метафізика – бутерброд – метафізика…. Скільки гривеників, стільки світоглядів.



Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.


Далі буде...



1927 -1928 роки.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись