ШВИ
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
VII. УКРАДЕНІ САМОТНОСТІ.
Для кожного: реальність в ньому самому. І все-таки всі «я» зшиті в «ми»; з індивідуумів – хоча і на живу нитку – а виходить суспільство, якесь одне, зроблене із самотностей. І найдивніший парадокс – це місто, що з’єднує тих хто від’єднується. Адже потреба бути одному майже співпадає з самозбереженням: зберегти себе можна лише в собі. І якщо люди зростаються в соціос, то лише для того, щоби ціною наполегливої праці купити один у одного можливість бути один без одного; вони накопичують ціною творчості, роботи, крадіжки – копійку до копійки, щоб придбати собі стіни; там, поза людських зібрань, їхні самотності не забезпечені, не обмежені стінами, під ударами, тут вони організовані, ретельно сховані за штори і стіни, закриті на ключ, культурно огороджені. Але людині мало бути без людини; треба – щоб і без бога; догмат всюдисутності порушує права самотностей; погляд ока яке не закривається, спрямований у життя, що підглядає крізь свій містичний трикутник, як крізь тюремне вічко, повинно вилучити. Звідціля і специфічний міський атеїзм істот, яким після цілого дня кружляння серед тих хто питає і дивиться, розлюченої боротьби за вимкнення із «ми» і «я» потрібні хоча б короткі хвилини повної ізоляції, поза видіннями і досяганнями всіляких поза. Так шовковичний черв’як, коли приходить йому час, неспокійно повзає, шукаючи нерухомості, беззвучності, де можна було б завернутися в кокон. Місто і складається із неспокійних повзань і системи глухих роз’єднаних коконів, тільки цим і визначається його смисл. І, звісно ж, місто найбільш місто не в полудень, а в північ, не тоді коли воно із гуркоту і брязкоту, а тоді, коли воно із тиші і снів: пояснює місто до кінця лише обезлюдніла пуста вулиця з мертвими погаслими вікнами і рядами дверей, що зімкнули створи. Так, ми вміємо жити лише – спина до спини: всі, від крихітних повзунів на міському бульварі, що ліплять із піску і глини свої від’єднанні міста, і до мерців приміського кладовища, що лежать, відгородившись решітками, один від одного, - все стверджує, закріплює цю думку.
Пам’ятаю випадок: якось перед світанком, крокуючи взад і вперед по кривому вигину провулка, я почув недалеко спочатку кроки, потім чиєсь ритмічне бурмотіння. Кроки стихли, бурмотіння продовжилось. Я пішов назустріч звуку. Біля сірого, ледве викресленого світанком кам’яного масиву стояв спиною до стіни чоловік: ноги погано тримали його, голова начебто вигвинчувалася із коміру пальто; він, звісно, не помічав ні мене, ні навіть мертвого каміння навколо і, наче вкреслений в непереступне чарівне коло, продовжував, ритмічно хитаючись, зосереджено повторювати:
- Бога, слава богу, нема. Слава богу, бога нема.
Це було схожим на декларацію самотностей. Пройшовши мимо п’янички, я вперше подумав, що, мабуть, єдине ще для мене цікаве – це стеження за людськими самотностями, стеження за особами що відокремлюються, які зі смішним безсиллям і трагічною впертістю пробують тут, в гущавині людей, вкреслитися в своє непереступне коло що від’єднує. У мене часті та довгі дозвілля, і я вирішив, не шкодуючи днів, зайнятися викраденням самотностей. Так – так. Бідність та неробство завжди штовхають до зла: викраденню самотностей.
Однак перші ж спроби переконали мене, що охота за міськими самотностями – справа надзвичайно важка і копітка. Містянин, звичний лавірувати серед очей і вух, вправно вислизає із спостереження, не дає ніяк і ніколи вклинитися в його «я». Потрібне було вироблення особливої техніки, вміння, так сказати, зайти зі спини, поєднувати швидкість з обережністю. Після декількох невдач я зрозумів, що спочатку необхідно спрощувати обстановку, лише поступово привчаючи себе до більш складних міських ситуацій. Так, одного разу, проходячи мимо сліпого старця, що підставляв дерев’яну чашку під доброзичливі мідяки, я подумав, що це, можливо, підходящий, так би мовити, пробний об’єкт. Зупинившись в десяти кроках від сліпця і уважно роздивившись його суворе обвітрене лице і зім’ятий в складинки лоб, я старався вирахувати ті переваги, які дає мені його сліпота. Після двох-трьох зустрічей зі старим я якось побачив його сутулу, спину, що повільно хиталася: сліпий йшов, мацаючи вістрям довгої палиці бруківку і обережно наставляючи вухо назустріч шумам. Ми знаходились недалеко від міських окраїн. Я вирішив слідувати за об’єктом. Ми пройшли – палиця, що тикалася об каміння і я – мимо низьких дерев’яних будиночків передмістя, повільно крок за кроком, пройшли заставу, вигин шосе, що вповзало в каменоломню. За сотню сажнів попереду показався глибоко вдавлений в землю ставок з м’якими вигинами верб, з їх спадаючою в вологу листвою. Палиця старого продовжувала ворушити пилюку. Я, скорочуючи дистанцію, беззвучно ступаючи, йшов позаду. Старий раптом повернув вухо, прислухаючись. Було абсолютно тихо. Десь за пів верстви від нас загудів паровоз. І знову – тиша. Сліпець зійшов з дороги в курні трави і, обмацавши землю, сів. Я продовжував стояти, спостерігаючи: людська самотність була в моїх руках.
Спочатку об’єкт витяг захований під брудну сорочку вузлик і, розмотавши його кінці, почав дзвеніти мідяками. «Тільки і всього», - подумав я з досадою і вже збирався, порушивши беззвуччя, піти геть. Але в цей час навколо мертвих очей об’єкта неспокійно заворушилися зморшки, губи хитро посміхнулися, і він почав якусь не зразу зрозумілу мною гру. Відклавши вузлика і палку, старий сліпець раптом ліг, дивно витягся і, вставивши кисть в кисть, пальці в пальці, притис їх, весело костеніючи, до грудей, знерухомив обличчя і, відваливши порожню щелепу, закотив уже і так мертві зіниці. Тільки тепер я зрозумів: це була весела, з хитринкою, гра в смерть. Мало кому і як, відомо, як розважаються не схожі один на одного люди всередині своїх замкнутих, вкреслених в чарівні кола самотностей. Мені було трохи гидко, і я знав, що це все, але я продовжував стояти не рухаючись. Адже кожному крадію, що б він не крав, страшно бути спійманим на місці злочину. Гуркіт навантаженого воза, що наближався з боку каменоломень, звільнив мені мої кроки. Я швидко повернувся до міста. Випадок, розказаний мною зараз, не зупинив мого спостереження за міськими самотностями, але я обіцяв собі і їм одне: не віддавати всі ці викрадені сутності на збереження олівцю. Навіть ось цьому. Буду зберігати в собі: так вірніше.
VIII. РОЗМОВА ПРО КРОКИ.
Я не знав, що можу заговорити. І от сьогодні: в перший раз після стількох місяців. В перший раз. Це не було так – півслово, репліка, питання (таке зі мною бувало). Ні: справжня розмова, для запису якої мені знадобиться добрий десяток тире. Звісно, заставити говорити мене зі мною міг лише випадок. Сталося це так. Сьогодні зранку, йдучи по Страсному, я захотів з тротуару звернути на бульвар. На бруківці, загороджуючи дорогу, стояли дві асфальтові печі які диміли. Довга залізна ложка, ліниво повертаючись у в’язкій чорній гущі, місила асфальтове тісто. Тут же, біля обідраного тротуару, скручений потрісканими трубами асфальт, протоптаний, де - не - де, навіть прорваний. Вітром колихнуло сизий дим на мене. Я відвернув обличчя і в цей час побачив на крок від себе тоненьку, бліду напівдівчинку – напівдівчину, що уважно вдивлялася крізь їдкий дим в чавкаюче асфальтове вариво. У складці між довгих та вузьких брів, в легкому тремтінні губ, що начебто намічали якісь слова, мені показалась самотність, за смислами якої я так давно полюю. Я зразу ж зробив декілька кроків в бік, продовжуючи спостерігати за дівчиною. Вона продовжувала стояти серед синього диму, як серед диму курильниць, легко і сміло вкреслена в вологе вранішнє повітря і, здавалося, не помічала ні мене, ні робітників, спини і фартухи яких копошилися між двома котлами. Так продовжувалося з хвилину. Потім крутий поворот голови – і я знову наткнувся очима на очі.
- Ми обоє спостерігаємо: я – дим; ви – мене. Для чого вам це?
- А вам?
- Я згодна відповідати першою. Але відповідь моя довга, а йому ось не терпиться.
Дівчина указала поглядом: тільки зараз я помітив під її тугим округлим ліктем стертий, з розірваними швами портфель, що байдуже притиснув свою шорстку облізлу шкіру до її оголеної руки.
- Говоріть на ходу, - я сам дивувався, звідкіля це в мені.
Вона не збиралася розсердитися, ні, - біля її губ, смикаючи ніздрі, поштовхами, посмішка.
- Що ж, я просто думала, - вам це здасться нерозумним; скільки в асфальтовій печі кроків. Розумієте: скільки кроків? Адже вся Москва із людей які йдуть. Ось як ми зараз: йдемо поряд, потім «прощайте – прощайте» - і все. А кроки, ну, сліди там, нехай до першого вітру чи мітли, але все ж – лишились. І розумієте, їх багато, багато, вони втоптуються в асфальт, сліди поверх слідів, поки не протруть і не прорвуть його до землі. Потім їх разом, кроки і асфальт, звалюють в піч і повертають залізною ложкою, як в казці – адже там над слідами чаклують і навіть вирізають їх. І ось тепер слухайте: якби можна було, хоча б рідко-рідко, хоч раз в житті, все, що людина, що люди натопчуть, наслідять, нагрішать і навидумують, - все в кучу і потім у піч; спалити, розумієте, спалити – щоб все пішло димом, а потім життя спочатку. Спочатку.
Вона йшла, дрібно, але чітко, стукаючи підборами, майже і не оглядаючись на мене. Я ледве встигав, за півкроку ззаду.
- Адже правда? Так?
- Бачите, я взагалі не вірю в сліди. Людина … - І, не опираючись, довго прихованим словам, що раптом нахлинули, я почав говорити про своє: - людина людині або вовк, або привид. Жити по-вовчому – значить віднімати все, навіть слід, значить зіжрати без останку, знеслідити до кінця. Ну, а привидам, тим так і повинно – виникнути і зникнути – в безслідстві….
Ми йшли, то затримуючи, то пришвидшуючи кроки, звертаючи з вулиці у вулицю, і, дивлячись на розмірений рух її плеча, я продовжував – все далі – про дві формули, між якими повинно вибирати: або людина людині вовк, або людина людині – привид.
Договоривши, я знову побачив, все те ж лице що юно посміхалося, повернувшись до мене.
- Мені сюди, - сказала вона роздумливо і зійшла на сходинку під’їзду ( тепер ми головами біли врівень).
І трохи помовчавши:
- Нехай так. Але є і третя формула, якщо вам так подобається це називати: адже, врешті-решт, людина людині… людина. Чому це у вас два ґудзика відірвані? Ось тут – на грудях: ще простудитесь. Знаєте: приходьте завтра, тільки трохи раніше, до лави напроти печі – я вам пришию. А то…
І вона зникла за гранованим склом дверей. Я лишився один. Мабуть що, від швидкої ходи серце незвично сильно і чітко стукало у скроні. За товстими плитами скла, фантастично зламуючись у їх гранях, білів мармуровий марш сходинок. Зовні навколо дверей ліпилися білі і жовті квадрати.
- Де вона? – оглядав я їх, і квадрати відповідали: «Курси рахівників. Дитячий садок, Видалення зубів без болю. Дослідна читальня. Взуття без шва. За десятипальцевою системою».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
1927 -1928 роки.