14.02.2023 23:15
для всіх
74
    
  - | -  
 © Сигізмунд Кржижанівський

Безробітнє відлуння

з рубрики / циклу «Сигізмунд»

Відлуння зібралися в глибокій замкнутій з усіх боків котловині. Мітинг відбувався у зразковому порядку, так як присутні відлуння вторили кожному з ораторів, тому не виникало ніякого тертя, конфліктів та суперечностей, що завжди затягують збори.


Першим взяло слово старе відлуння з ущелини Семи Схилів.

- Моя пам`ять, - почало воно, - за час довгої праці по перенесенню звуків накопичила чимало образ. Маю надію, що відлуння від зборів дійде до самих віддалених поверхонь землі що нас відлунюють. Людям пора замислитися над надзвичайно несправедливим поділом праці між ними, людьми, і нами їх звуконосіями. Ось, наприклад, я: варто якому-небудь хлопчині закричати своє безглузде «еге - ге», і я, незважаючи на свої роки, вимушене підхопити крик, бігти з ним спочатку до одного схилу долини Семи Схилів, звідти, повернувшись під кутом відбиття, мчати до другого схилу, ну і так до семи разів. І це з моєю задишкою. Адже хлопчина крикнув один раз, а я повинне бігати з його криком сім разів. От уже справді: до сьомого поту. Де ж тут справедливість питаю я вас?

- Питаю я вас…- повторили всі відлуння як одне.

Наступне відлуння гулко чеканило голосом що бив у стіни котловини:

- Старе відлуння праве. Становище нашої братії відлунь не дуже гарне. І що не день, то нам все тяжче і тяжче: від вибуху круч. Я ще згодне кидатися як навіжене з яким - небудь там «еге – ге», нахилитися до звуку каменю, що впав, звалити на себе крик в’ючного віслюка або постріл мисливця. Але тягати на спині гуркіт підірваної скелі, бухання базальтів і апатитів що підриваються – ні, дякую. Адже від цих динамітних штучок інколи так шарахне тебе об кам’яну стінку, та другим боком об другу, потім все хизуєшся у синцях та забоях. Вимагаю собі інвалідну категорію. Досить. Відлунилось. Достатньо.

Третє відлуння почало з легкого зітхання.

- Ех, пройшли часи, ех.

- Погані роки, - пробігло від стін до стін.

Перечекавши, коли переклики стихнуть, промова третього продовжилась:

- Ви скаржитесь на тяжку ношу. Але найгірше – це не носити нічого. Жити напівпустим відлунням. Адже ви забуваєте, що для нас, народу відлунь, робота і плата одне і те ж. У людей, звісно, не так. Коли у людини в шлунку пусто, то він бурчить. Але якщо в мені, відлунні, жодного звуку я пусте. О, з яким би апетитом я проковтнуло б зараз гуркіт хмарочоса, що руйнується. Або крик сирени корабля, що тоне. Я б понесло його дбайливо – від стіни до стіни – як вагітна мати майбутню дитину. Але, нажаль, замість того щоб… втім все по порядку. Прийнято думати що горяни бідні, а гірське відлуння багате. Правда, із цього ще не робили практичного висновку: всі податки покласти на гірське відлуння, звільнивши від них горян. Та це було б і несправедливо. От я, наприклад, живу над високою тропою, що ховається під снігом льодовика Нечастий звук забрідає до мене на схил біля вершини. Приходиться довго блукати в пошуках хоча б слабких шумів. Так, деякі крихти звуку. Плескіт розтанувших до полудня струмків, сонний камінь, що перевернувся з боку на бік під натиском вітру. Власне роботодавцем та годувальником була тропа.

Рідко, але бувало що й забредуть на неї кроки копит або підошов, лайка погонича, що скаржиться на крутизну підйому і удар палиці по ослиному боці. Інколи вдавалося поласувати звуком падіння в’юка, що зірвався в прірву. А одного разу… о, це був незвичайний день. Почалося з гуркоту хмар: трохи гучного, але, в цілому, приємного на смак. Потім вибухнула надзвичайна буря. Гори тряслися як у лихоманці. Я ледве встигаю підхопити ревіння падаючих потоків і розсипи стуків від стрибаючого одне на одного каміння. Раптом десь, зовсім близько пролунав потужний і довгий розкат; здавалося, ніби хтось зсипав всю гору у велетенський мішок і утрамбував її в ньому, намагаючись навантажити її собі на плечі. Потім все припинилося. Внизу, під хмарами… втім, хмари вже уповзли, і із долини підіймався пар і останні дозвуки грози, яка пройшла мимо. Звісно, що мене дуже зацікавило, звідки ця велетенська купа звуків. Але я було занадто переповнене звучанням, моя повітряна оболонка роздулася і стала тоншою, від проковтнутої симфонії грози. Вам інколи, шановні відлуння, ймовірно, проходилося бачити змію, яка втягнувши в себе здобич, потім лежить, згорнувшись у кільце і випнувши догори живота що спузирився. Я відчувало, що мене охоплює непереборна сонливість. «Хай собі кричать, стукають, шаленіють – жодного відгуку у відповідь». Я пам’ятаю навіть перше побачення, яким зустрів мене сон: майданчик для туристів серед нагромаджених один проти одного схилів гір. Дійшовши до майданчика, туристи витирають піт і починають кричати, повернувши роти у бік схилів. Жодного відлуння. Туристи здивовані: вони прикладають до рота долоні і кричать гучніше і протяжніше. Ні відлуння відлунь. Туристи обурені. Вони оглядаються на всі боки. І раптом на скелі, що нахилилася над майданчиком, зелені – чіткими звивами букв паростки моху: з нагоди вихідного дня відлуння не працює. Туристи культурні люди. Вони не нарікають, прийдеться іншого разу. Здається, я трохи відхилилося в бік. Але щоб повернутися, цілком необхідно відхилитися. І якщо деякі із вас мені заперечать, то я задам їм питання… - Просимо-просимо, повторили відлуння. І воно продовжило: - Важко спіймати момент переходу із яви в сон, але ще важче встежити, коли ява змінює сон, як вартовий вартового на посту, що називається «я». Можливо, знову з’являться бажаючі заперечити, що в колі відлунь слово «я» звучить якось… гм… непристойно. Але давайте до фактів, так як те, що я тільки що сказало вам, було всього - навсього думкою і кожному на моєму місці прийшлось подумати якраз так. Посудіть самі. Прокинувшись, або подумавши, що настало пробудження, я почало озиратися на всі боки, звідкіля прийде черговий звук. Тиша. Почекаємо. Я притулилося до зриву скелі, чекаючи свого, як гравець в гилку чекає на загублений у траві м’яч. Тиша тривала, нерозірвана ні чим, що хоча б якось було схожим на звук. Виходило, що і я і природа спимо по черзі. І от тут до мене і прийшла думка: а чи не продовжується це сновидіння, жах, що мучить мене беззвуччям що сниться? Я знаю, що в таких випадках треба крикнути через сон і прокинутись. Але ви розумієте: чи легко відлунню крикнути, якщо йому нічого не кричать. Жах поглиблювався. Кажуть, згадалося мені, що замість того щоб кричати, достатньо перевернутися раз – другий з боку на бік. Будь ласка. Але ж я п’ятиразове відлуння. П’ятибоке, як би сказали люди. Але питання – на який бік. Порожнє і дивно легке – вам таке приходилось відчувати уві сні – я хитнулось об один схил, від нього наче надутий порожнечею м’яч - об другий – і, беззвучно відштовхнувшись, хотіло дослизнути до наступного, але на третьому зломі шляху, пролітаючи на цей раз над горбком тропи, я раптом з жахом відкинулось назад. Там, де ще так недавно тягнулася безперервна нитка шляху, вертикальний зрив, кам’яний зсув, що упав, разом із рискою тропи, на дно. Так от воно що відняло в мене мій звук насущний, ось що засудило мене на безробіття і голод. Обвал, щоб йому провалитися.

І от я прийшло до вас, поважні відлуння, за порадою і допомогою. Як бути?

- Як бути … - багатоголосо прозвучало у відповідь.

- Я само собі відлуння і прийшло сюди не за повторами, - крізь прохання почало проглядати роздратування. – я і само можу розсипати перед вами розсипи знаків запитання. А от випряміть мені їх у знаки співчуття і допомоги. Я розумію, звісно: звичка, професійність. Високе життєве покликання відлуння в тому, щоби кожному дурню, що сказав нісенітницю, повторювати її, засовувати знову у вуха до десяти разів, поки десятикратна нісенітниця не стане явною і йому. За кожного ляпаса сотню відлунь, щоби вбити його в щоку, як гвіздок в дошку. І коли у світі не стане більше дурнів, то ні для чого і нам бути. Ну, а поки давайте без дурнів. Я не повернулося назад на беззвукову вершину. Що мені робити в пошуках роботи? Підкажіть вихід.

Відлуння зробило запитальну паузу. І паузу наперебій заповнили відлуння від дальніх і ближніх схилів:

- Вихід – вихід – вихід…

-Ага. Це вже більше схоже на відповідь. Отже, ви вважаєте, що єдиний вихід – це вихід: вихід і світ? Що ж я спробую. Будь що буде.

І відлуння шанобливо відступило від стіни, м’яко відштовхнувшись від неї і, рикошетними зигзагами, почало своє блукання по світу.


Ковзнувши достатньо далеко (мітингу відлунь було вже не чути), воно вийшло за межі гір і летіло тепер поміж двох крутих берегів ріки, що точно повторювала свої вигини з ламаною ходою відлуння. Був прекрасний сонячний день. Світлові відлуння, що зустрічалися на шляху, весело відображали літ білих хмаринок, що пливли над рікою, крило млина і сутулу вербу, яка закинула в ріку зразу сотню вудок. Тиняючись фланіруючим рухом від берега до берега, відлуння підхоплювало на льоту сплески весел, гудок пароплава і курликання журавлиного клину, що обганяв хмари.

«Що ж, - роздумувало відлуння, - пригоди не така вже і страшна річ. І, якщо розсудити розумно: що мені може загрожувати? До стінки мене не поставиш, так як я тим і живу, що від стінки до стінки. Треба буде запропонувати декілька проектів, нововведень. Ну от, ці отам, у ворота на плоту, треба буде замінити їм їхнє зношене, витерте об повітря «гей ухнемо» чим-небудь, ну скажемо… «гей ахнемо». Або… «

Але в цей час круті береги почали помітно знижуватися, переходячи в пологе приріччя. Відлуння заметалося зі сторони в сторону, відчуваючи, як опора вислизає з-під ніг. Але воно зразу ж помітило хмару, що повільно рухалася назустріч, нависаючи над рівниною, низькою закопченою стелею. Балансуючи між відбиваючими поверхнями хмарної стелі і підлоги – поля, відлуння радісно кинулося під дощ і басове гуркотіння грози. «О, такі, як я, не пропадають, не пропадають, дають, ають, ють, т, т, т, т» радісно вторило воно само собі, не забуваючи при цьому не тільки гуркіт грому, але навіть і маленькі стуки дощових капель: в дорозі згодиться».


Місто зустріло прибуле провінційне відлуння гулом, брязкотом, скреготом. «Ось де буде пожива. Звуків, скільки тут звуків», - подумало відлуння, схвильоване і трохи зляканим зигзагом підсуваючись до мільйонів зістінених стін. Відлуння втиснулось в одну із вулиць на окраїні і …. Тут почалися його пригоди

Справа в тому, що відлуння – істоти без ліктів і не вміють ні штовхатися, ні протискатися. Їм потрібен деякий простір, розгін і розмах. Неможна зіграти на скрипці, схованій у футляр. А стіни вузьких вулиць і провулків кам’яним футляром охоплювали відлуння.


В місті було багато дзеркальних вітрин. По один бік їх запаяна в жерсть ситість і схована під корками веселість – по другий голодні два ока. Близько – тільки простягти руку до дверної скоби. Але…невдовзі відлуння опинилося майже в такому ж становищі. Цілі купи круглих, гучних дзвінких дзвінків тут же, близько і точно самі лізуть у свої відображення, напрошуються на повтор, але як їх взяти. Відлуння, ковтаючи слину, з сумним подивом, притиснувшись до стіни, спостерігало потік вулиці, що проносився мимо.

В невдовзі воно добрело до якогось величезного під круглою кам’яною шапкою будинку. Будинок, розсовуючи доми, підставляв під кроки декілька широких сходинок. Але ці сходинки були пустими. Вікна цегляного гіганта, високо підняті над землею, де – не – де були вибиті. Відлуння прослизнуло всередину. «А ну, спробую від стіни до стіни». Дійсно, стіни від стін і склепіння від підлоги були на такій відстані, що відлунню, хоча і в тісноті, але все-таки можна було якось повернутися. Але з чим? Під похмурим нависом купола нічого, окрім мовчання. Стіни були холодні холодом мерця. Відлуння з досадою оглянуло їхню товщу, що загороджувала доступ звукам ззовні: « ні собі – ні іншим».


Але мовчанням не проживеш. І відлуння знову повернулося в тісняву вулиць. Не може ж бути, щоб серед такого багатоголосся не знайшлося роботи для відлуння. Якийсь-то старий, якого відкинули копняком ноги від підніжки трамваю, нахилився за впущеною палицею і, розгинаючись, сказав: «Ех – ех - ех». Відлуння, думаючи, що його кличуть, послужливо кинулося на звук. Але той що покликав, начебто він раптом роздумав, продовжував стояти, зсутуливши спину, під трьома зеленими вогниками, не помічаючи безробітного відлуння.

Нарешті, йдучи вигинами вулиці, відлуння вийшло на площу. Стіни, що широко розійшлися обіцяли роботу і звукокорм.


Однак місце вже було зайняте. Декілька жвавих відлунь площі працювали дружною артіллю. Вони підхоплювали брязкоти трамваїв, дзвони дзвінків, гугняві вигуки сирен і шуми натовпів і перекидали їх спершу на вертикалі стін, звідтіля назад у вушні розтруби людей. Так продавець розливного пива ллє, не дивлячись, через край воронки, щоб скоріше розлити літри. Так буфетниця кооперативної їдальні, не перериваючи чайного струменю, одним круговим порухом розливає чай зразу в десять стаканів. А вушних раковин багато і багато – і треба встигнути влити звук в усі. Простецьке гірське відлуння пішло було в помічники, але зронило перший же звук: замість вушної раковини він впав у вуличну урну. Відлуння площі зареготали над ним гулким сміхом, що відгукнувся в проводах телеграфу і, оглушене та розгублене, відлуння поспішило сховатися в самому вузькому із провулків.


Що було робити? Стати біля перехрестя і: «Подайте на милість безробітному відлунню». І закінчивши мандрувати світом, піти по миру.

Але в цей час увагу виселенця з гір привернула неочікувана вулична сцена. Хлопчина продавав їжака. Присівши навпочіпки, він тикав палкою в тваринку, що настовбурчувала свої землисті голки. Поступово сцена обростала роззявами. Їжак, висунувши з-під голок голівку, спробував вритися в землю. Але асфальт під його нігтиками стелився міцним настилом, і впертий марно пробував доритися до рідної йому землі. Потрійний ряд посмішок оточував безсиле борсання їжака.


В цю от хвилину відлуння і почуло тихе питання: «Помираєте, колего?» П’ятикратно оглядівшись воно виявило присутність іншого відлуння. Співчуття з ознаками поблажливості відбивалося в голосі що запитував. Залишалося розповісти про покинуті гори, мандри і нечуйність міста до нього, чужого звуконосія.

- Так – так – проговорило міське відлуння, вислухавши розповідь, - не треба лізти на стінку. Кажу, звісно ж, фігурально, так як лізти на стінку в цьому і є сенс нашої загальної професії, колего. Ні для чого брати приклад з цього от настовбурченого дурня. Якщо ви викинете із пам’яті ваші гори і розплюєтеся з ностальгією, то я, мабуть, могло б і допомогти вам видертися на філософічні висоти і …

- Пробачте, з ким я маю честь…

- О, я тільки так, служу в провідниках при підйомі на командні вершини ідеологізмів. Приходиться, знаєте, туди і сюди, клопітка служба, скажу я вам, - винувато, - хлопальна. Так буде точніше.

- Я не зовсім …

- Справа в тому, що моя спеціальність – виведення хлопка́.

- Але ж він росте настільки тихо, що…

- Хло́пок – так, хлопо́к не зовсім: він розростається в грім оплесків з досить значним шумом. Робота моя вимагає деякої вправності. Як тільки чия-небудь долоня вдарить об долоню, треба, підхопивши хлопо́к, швидко перестрибувати з долоні на долоню, організовуючи овацію. При цьому вам як відлунню не треба пояснювати, що поверхні долонь в даному випадку замінюють відбивні поверхні схилів, стін і так далі. Мені заперечать, що плоскості долонь досить малі. Так, але вони доповнюються плоскістю тих хто плескає. Внутрішньою, звичайно. Мабуть, ви ще скажете, що ніде розвернутися – від однієї пари долоньок до другої якісь куці вершки. Але люди дивовижні істоти: вони вміють, сидячи поряд, пліч-о-пліч, знаходитись на відстані тисячі верст один від одного. Втім, давайте краще про вас.

І роздумливо похитавши звуком від стіни до стіни, нове знайоме продовжило:

- Гм, куди ж вам податися? Якщо вправо, то ледь переправиш, то вже не поправити і, головне, ніяк не переправишся назад – на колишній берег. Але і якщо перелівити вліво… може бути, вам поселитися в голові одного історика? Він розшукує відлуння минулого, відгуки того що пройшло, ну і так далі. Можливо б ви з ним домовились, га? Така собі лиса чортівня в окулярах. Голова з трохи низькою стелею, пригнічена, але, де ж вже тут вибирати. Повний гарнітур цитат, два вікна, засклені зовні, як я уже доповідало. Приміщення? Нічим не зайняте, абсолютно вільне. Заселяйтесь, і ніяких. Але, підождіть, підождіть як же це у мене вискочило з голови – одна найпримітніша голова. Там вам буде з усіма зручностями. До того ж вона мені дечим зобов’язана, так що варто мені лише похлоп… поклопотати і, надіюсь…


Познайомились ми так. Ваше майбутнє приміщення - це було недавно – мітили на пост завідуючого філософемами. Мені, за посадою, прийшлося бути присутнім на першій лекції завфіла. При мовчазному очікуванні аудиторії, він почав так: «Перш ніж перейти до читання мого курсу, заявляю, що все написане до цих пір і сказане мною за питаннями, пов’язаними з курсом, абсолютно невірне і непотрібне». Хтось із слухачів, користуючись паузою, піднявся, щоб піти. Пружинне сидіння теж піднялося і хлопнуло. Я підхопило звук і кинуло його в першу попавшу пару долонь. Мовчання, як раптом прорваний мішок, просипалось аплодисментами. Виступ, не без моєї участі, було виграно. Тепер йому потрібно розвинути успіх. Змахнувши - одним рухом – всі букви з усіх написаних ним сторінок, він, цей охоронець філософем, в подальшому ніяк не зможе обійтися без наших послуг. Адже сторінки – це теж поверхні: отже вони відбивають. Але якщо з них прогнати слова, свої слова, що прижиті чорнильницею від своєї голови, то на їхнє місце приходять чорнильно – чорні тіні слів, відлунь думок, тобто ми з вами. А якщо так, то негайно переїздіть з цього запльованого асфальту в голову мого завфіла. Треба поспішати, поки голова нежила і інші відлуння не встигли нас упередити.

- Але якщо він не…

- Дурниця: відлуння не питають, вони тільки відповідають. Робота легка. У зручному закритому приміщенні. Чергувати біля проводу слухового нерву і зрідка виглядати через вікна очей назовні – що там: розгорнутий аркуш газети, стенограма, тільки що розрізані сторінку журналу? І відбивати – відбивати – відбивати. О, якщо раніше поети зображували відлуння у вигляді босоногої німфи, то тепер його портрет треба писати так: гарно і дзвінко підковане, обличчям до чого завгодно, а в руці ракетка, готова відбити звук, слово, думку. Під портретом підпис: готове на будь що. Готовність, готовність, готовність, - в цьому омега і альфа, - мало – увесь пересип алфавітів, розсипаних по паперовим підносам. Працювати вам прийдеться в культурній та приємній обстановці. Варто підійти до очей – і тут же під носом, я хотіло сказати, за носом завфіла м’який проабажурений круг лампи, золоті рефлекси від корінців палітурок в стеклах книжкової шафи, і прямо перед вами мандруюче в машинописній каретці – із фрази до фрази – слово, людське слово. До речі, ці сторінки, що ліниво відкинулися, з прокладками синьої копірки і затухаючими, блякнучими від копії до копії буквами, - хіба це не нагадує вам синіх прокладок повітря між сніжними гірськими скатами, відбиваючись від яких слово звучить все невиразніше і блякліше. Я бачу ви уже згодні. Адже подумати тільки: ні про що не думати – знай собі перекидай слова від вуха до роту – спати на м’якому та гладкому мізку, укутавшись в три мозкові оболонки, - а в робочі години писати все що входить і виходить, під м’яке стаккато диктантної машинки. Не життя, а машин…, а малина, хотіло я сказати. То як же – йдемо?

- Йдемо, - радісно відізвалось відлуння.




Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



1933 рік.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!