27.02.2023 18:21
для всіх
43
    
  - | -  
 © Анатолій Валевський

Намисто Даркуса

Намисто Даркуса частина 3

з рубрики / циклу «Казки старої черепахи»

Фабер та Рафлі


З того часу, як Айріс і Дельф вирушили до Дрімландії, Фабер і Рафлі постійно спостерігали за палацом чаклуна. Вони хотіли пролізти всередину і дізнатися про Гледіс.

Ось і цього разу, причаївшись серед каміння, що поросло водоростями, краб і мурена обговорювали черговий план. Несподівано, їхню увагу привернув шерех піску.

З-за каменя з`явилася захекана Шедоу. Вона зупинилася перепочити, щось злякано бурмочучи. Змія була така стурбована, що навіть не помітила того, що розмовляє вголос сама з собою.

- Йой-йой... - бідкалася вона. – Навіщо тільки я ховалася під троном повелителя?! Навіщо я почула таємницю кам`яного боввана?! Якщо Гледіс його поцілує, він оживе!.. Тоді господар розлютиться. А коли він лютує, то нікого не щадить! Потрібно поки десь сховатися, про всяк випадок…

Шедоу злякано озирнулася у бік палацу і швидко поповзла до підводних скель.

- Рафлі, ти чула, що бурмотіла Шедоу? — пошепки спитав Фабер.

- Ще б! - обізвалась мурена.

- Виходить, кам`яного боввана можна розчаклувати?!

- Якщо Шедоу не збрехала, то для цього потрібно, щоб Гледіс поцілувала його. Але я, чесно кажучи, не дуже вірю цій змії.

Фабер задумливо ворухнув вусами, а потім рішуче відповів:

- Ні, я не думаю, що вона казала неправду. По-перше, Шедоу не знала, що ми її чуємо і думала, що нікого поруч немає. А по-друге, вона сама була дуже налякана, бо випадково дізналася одну з таємниць Даркуса, про яку ніхто не здогадується.

- Так, схоже на це... - погодилася Рафлі.

- Отже Даркус навіть не підозрює про те, що хтось може знати, як розчаклувати боввана.

- Ну і що?

- А те, що ми повинні проникнути до палацу чаклуна і зробити так, щоб Гледіс поцілувала його.

- Кого, чаклунка?! - жахнулася мурена.

- Якого чаклуна?! - Фабер навіть сів від несподіванки.

- Ну, Даркуса...

- Навіщо?

- Я не знаю... ти ж сам сказав...

- Що я сказав? - краб здивовано витріщився на Рафлі.

- Ти сказав, що треба зробити так, щоб Гледіс поцілувала Даркуса!

- Не казав я цього! Я хочу щоб Гледіс поцілувала кам`яного боввана.

- А... - мурена полегшено зітхнула. - Це інша справа. А навіщо?

- Щоб розчаклувати принца.

- Навіщо?

- Що ти занадила: "навіщо", та "навіщо"?! - вигукнув від обурення Фабер.

Але тут же принишкнув і підозріло зиркнувши на мурену, запитав:

- Рафлі, ти справді така дурна, чи тільки прикидаєшся?

Мурена ображено засопіла.

- Гаразд, гаразд... - Фабер примирливо підняв клешні. - Я просто пожартував. Не сердься.

- Нічого собі жарти! - буркнула Рафлі. - Іншого часу я б за такі жарти задала тобі… ну, гаразд...

- От і добре, - заспокоївся Фабер. - Якщо ми розчаклуємо принца, то, можливо, він допоможе нам упоратися з Даркусом.

- Це ти добре вигадав, - схвалила Рафлі. - Але як нам пробратися до палацу?

- Я знаю!

Мурена недовірливо поглянула на Фабера.

- Як же?

- Неподалік звідси починається заросла водоростями ущелина, яка доходить до бічної стіни палацу. Якщо діяти потай і обережно, то по ній можна непомітно підкрастися до нижнього вікна.

- А потім що?

Краб розвів клешні убік.

- Почекаємо, коли нікого поблизу не буде, і заліземо у вікно.

- А якщо нас схоплять? Ти ж не знаєш, хто може бути всередині за цим вікном.

- Не знаю, - погодився Фабер. - Але доведеться ризикнути. Іншої можливості ми не маємо. Чи, може, ти хочеш пробратися головним ходом?

- Ні - ні, - запротестувала Рафлі. - Краще через вікно.

Сказано – зроблено, друзі залізли в ущелину. Намагаючись не зачіпати водорості і не шуміти, вони поповзли до палацу.

Рафлі, плавно вигинаючись, впевнено рухалася вперед, ні до чого не торкаючись. Бідолаха Фабер незграбно слідував за нею. Він постійно чіплявся за все клешнями. Навіть власні лапи заважали йому. Він плутався в них, наступав на свої вуса і страшенно змучився, доки дістався до стіни палацу.

- Ну, що ти там пораєшся? - прошепотіла мурена.

- Та ось, заплутався у своїх лапах... - винувато зізнався Фабер.

- Повідрощував всяке... - буркнула мурена. – А потрібно було хвіст та плавці відрощувати. Ех, ти, консервна банка з вусами!

- Сама ти... — розлютився Фабер.

Але в цю мить вгорі промайнула грізна тінь сторожової акули, і друзі принишкли.

Пройшов деякий час. Навколо було тихо та спокійно.

- Як би так непомітно глянути нагору, щоб дізнатися, що там діється? - пошепки поцікавилася Рафлі.

- Зараз спробуємо...

Фабер висунув очі над краєм ущелини, як перископ підводного човна, і почав обертати ними на всі боки, оглядаючи околиці.

Поблизу не було видно жодного прислужника Даркуса. Майже всі вони юрмилися біля головного входу. Але, трохи ліворуч від того місця, де причаїлися друзі, дрімав лінивий товстий восьминіг. Йому наказали охороняти бічну стіну палацу.

Восьминіг зручно розташувався на горбку, вільно розкинувши свої потворні щупальці. Він безтурботно сопів, випускаючи бульбашки, які сріблястим ланцюжком прямували вгору. Прислужник морського чаклуна навіть не міг собі уявити, що хтось наважиться наблизитися до палацу його могутнього пана.

- Навколо нікого немає, - зашепотів Фабер, повернувши очі на місце і повернувшись до мурени. - Тільки один пузатий восьминіг, та й той спить. Нині саме час забратися через вікно усередину палацу.

- Тільки тихенько, щоб не прокинувся восьминіг, - погодилася Рафлі. - Тримайся за мене міцніше.

Фабер вчепився клешнями в спинний плавець мурени. Вона змахнула хвостом і, майнувши сірою тінню, зникла в порожньому отворі темного вікна.

Друзі опинилися у великій неосвітленій кімнаті, серед якої стояло широке ліжко. Її спинки були прикрашені білими та рожевими перлинами. Прекрасна візерункова накидка з пухнастих водоростей покривала ліжко від краю до краю.

- Ага, тепер зрозуміло куди поділися перлини з підводних печер! - пробурмотів Фабер.

- Знайшов час про перлини базікати, - невдоволено буркнула мурена. - Краще думай: що далі робитиме?

- А що тут думати? Чекаємо, поки з`явиться Гледіс, і поговоримо з нею.

- Ну, в тебе все так просто виходить, як у казці. А раптом Ґледіс буде не одна, а у супроводі прислужників чаклуна?! Навіть якщо вона припливе одна, то ще не відомо: чи буде вона рада нашій появі?

- Це ще чому? - здивувався Фабер.

- Ти ж сам казав, що Гледіс дуже змінилася. А якщо вона покличе восьминогів, або навіть самого Даркуса?

Фабер розгублено розвів клешнями.

- Отож, - Рафлі уважно озирнулася на всі боки. – Діяти треба обережно. Найкраще сховатися під ліжком. Звідти ми все побачимо і почуємо.

- А якщо... - спробував заперечити краб.

Але в цей момент за дверима почулися голоси, що наближалися. Не змовляючись, друзі кинулися під ліжко і причаїлися там, з тривогою спостерігаючи за тим, що відбувається. Відчинилися двері і з`явилася русалочка. Вона явно була дуже сердита. Повернувшись до восьминогів, що супроводжували її, Гледіс узялася у боки і гнівно вимовила:

- Ніколи більше не смійте торкатися мене своїми мерзенними щупальцями!

Вона зачинила двері і опустилася на ліжко.

Якийсь час у кімнаті панувала тиша. Фабер і Рафлі боялися навіть ворухнутися. Але ось, почувся сумний голос русалочки:

- Що зі мною сталося? Чому я опинилася у палаці Даркуса? Де Айріс, Дельф, де всі мої друзі?

Фабер рвонувся з-під ліжка, щоб втішити Гледіс. Але мурена встигла вхопити його за клешню своїми чіпкими зубами. Вона цикнула на краба і зробила страшні очі.

- Ти со, хоцес соби нас упіймали? – шепеляво прошепотіла Рафлі, не розтискаючи зуби. - Давай трохи поцекаємо...

Фабер подумав, що й справді їх можуть упіймати. Це було б дуже недоречно.

- Добре, – погодився він. - Тільки відпусти мене, а то стиснула своїми зубами, наче кліщами.

Друзі намагалися не шуміти, але все ж таки русалочка насторожилася. Вона зазирнула під ліжко. Відразу її обличчя знову стало холодним і пихатим. Уперши руки в боки, Гледіс грізно запитала:

- Як ви насмілилися пролізти до моєї кімнати?! Негайно вибирайтеся! Зараз я покличу варту…

Русалочка обернулася до дверей.

- Гледіс! Не роби цього! - вигукнув краб, вилазячи з-під ліжка.

Русалочка окинула його презирливим поглядом і зневажливо скривила губи.

- Хто ти такий, щоб мені вказувати?

- Але ж це я - твій друг Фабер!

- У мене немає друзів...

- А як же я, Дельф, Айріс?! - благаюче промовив Фабер.

- Айріс... - немов луна, задумливо повторила Гледіс. - Я пам`ятаю... але це було так давно...

- Чому давно? - обурився краб. - Ну і коротка ж у тебе пам`ять!

Гледіс здригнулася, наче прокидаючись. Очі її грізно блиснули.

- Ах ти водяний тарган! Не твоє діло - яка в мене пам`ять!

Вона змахнула руками.

Рафлі, яка уважно стежила за розмовою, визираючи з-під краю покривала, миттю підскочила до русалочки. Вона почала крутитися перед Гледіс, не даючи їй ляснути в долоні.

- О, прекрасна пані, не поспішай кликати варту! Ми твої вірні слуги і пробралися сюди потай лише з однією метою: допомогти тобі наша володарка!

- Що ти мелеш, Рафлі?! - обурився Фабер. - Які слуги, яка пані? Якщо Гледіс так зазналася, то нехай кличе своїх восьминогів!

Краб прийняв горду позу, схрестивши на грудях клешні. Продовжуючи кружляти перед русалочкою, Рафлі змовницькі підморгнула Фаберу і знову звернулася до Гледіс:

- Пані, не зважай на його слова. Він дуже засмутився, коли дізнався, що за тобою у палаці стежать. Через це бідолаха Фабер навіть розум втратив!

Краб обурено пирхнув, але розважливо промовчав.

- Це правда? - недовірливо запитала його русалонька.

- Ну… так… - неохоче пробурчав Фабер.

- Тоді – інша справа. - Гледіс повернулася на ліжко і примхливо заявила: - Тут одні прислужники Даркуса, а я не маю своїх слуг.

- Ось і добре! - заметушилася Рафлі. - Тепер ми будемо твоїми вірними слугами, пані. Ми зробимо все, що ти накажеш!

- У такому разі ви повинні мені допомогти пробратися до тронної зали, коли там не буде Даркуса.

- А навіщо це тобі, пані?

- Я хочу дізнатися: чому мені заборонено торкатися кам`яного боввана?

Рафлі та Фабер багатозначно перезирнулися. Краб з явним задоволенням потер клешні і схвально хмикнув.

- Не турбуйся, пані! Ми допоможемо тобі, - сказав він. - Відпочивай і ні про що не турбуйся. А ми поки що придумаємо, як нам усе влаштувати.

- Добре. - відповіла Гледіс і, позіхнувши, додала: - Тільки не шуміть, бо я й справді щось втомилася.

Русалонька опустилася на ліжко і відразу заснула. Фабер і Рафлі дбайливо накрили її покривалом, а самі залізли під ліжко, щоб порадитись і вирішити, що їм робити далі.


- Послухайте, тітонько Канді, - перервав я розповідь старої черепахи. - Щось я не зовсім розумію: то Гледіс стає злою, то знову гарною, але знову не на довго. У чому тут річ?

Тітонька Канді лукаво посміхнулася.

- Що ж тут незрозумілого, юначе? Все дуже просто. Гледіс була гарною русалочкою з добрим і ніжним серцем. Чарівне намисто з чорних перлин, що висіло на шиї, не змогло повністю підкорити Гледіс. Тому вона і поводилася так дивно.

- Але ж це не могло тривати довго. Ви самі сказали, що за два тижні це намисто мало остаточно підкорити русалочку волі морського чаклуна. Адже час минав…

- Так, час минав, – погодилась черепаха. - До призначеного за два тижні весілля, залишився лише один день...

Я схопився за голову.

- Який жах! Невже бідолаха Гледіс стала дружиною огидного Даркуса?!

Тітонька Канді заплющила очі, похитала головою і буркотливо помітила:

- Ех, молодь! Завжди ви поспішаєте. По-перше: до весілля залишався все-таки цілий день. А за день може багато чого трапитися. По-друге: ви, напевно, забули, що Айріс і Дельф вирушили до берегів Дрімландії, щоб дізнатися, що сталося з Гледіс і як їй допомогти.

- Що ж вони взнали? - вигукнув я.

- Який ви нетерплячий, - усміхнулася стара черепаха. - Не поспішайте... я все розповім по-порядку.

І тітонька Канді розповіла про те, що дізналися Айріс і Дельф у старої русалки - бабусі Клевіс. Слухаючи черепаху, я забув де знаходжусь. Мені здавалося, що я поринаю в морські глибини. З усіх боків мене оточували різнокольорові водорості та чудові підводні квіти незвичайної краси. Різноманітні строкаті рибки весело кружляли навколо, а чорні пузаті восьминоги намагалися зловити мене своїми товстими щупальцями. Я тікав від хижих акул і катався верхи на доброзичливих жвавих дельфінах. Словом, я так захопився, що мені вже здавалося, ніби я сам став учасником цих чудових і неймовірних, казкових подій, що відбувалися у глибинах морів, там, де ще не побувала жодна людина.


Бабуся Клевіс


Весела компанія дельфінів провела Айріс і Дельфа до самого Берега русалок, розповідаючи їм дорогою про Дрімландію та казкові народи, які живуть у цій чарівній країні.

Коли на мілководді відшукали бабусю Клевіс, Айріс і Дельф попрощалися з новими друзями і поспішили до старої русалки.

Дізнавшись про те, хто вони і звідки, добродушна пухка бабуся Клевіс тривожно сплеснула долонями:

- Ох, біда яка! Чула я про цього чаклуна всілякі погані звістки. Але як же він зміг підкорити своїй чорній волі Гледіс? Адже всім відомо, що чаклуни не мають влади над нами, русалочками. Тут є якась таємниця…

Стара русалка на мить замислилася, а потім змахнула рукою, запрошуючи гостей:

- Пливіть за мною! Зараз ми спробуємо дізнатися про все за допомогою чарівної рожевої перлини. Взагалі я намагаюся її часто не турбувати, але тут випадок особливий…

Незабаром попереду з`явився величезний камінь, що обріс густими бурими водоростями. Під ним темнів вхід у невелику печерку.

Бабуся Клевіс підпливла до входу і, незважаючи на свою повноту, швидко залізла всередину, а за нею і гості.

Печерка виявилася хоч і маленькою, але досить затишною, чистенькою та світлою. Посеред неї, на піщаній підлозі, стояла велика перлинна раковина. Таких великих раковин Айріс та Дельф ніколи раніше не бачили. Її стулки були відкриті. Між ними повільно коливалася напівпрозора мантія, що приховувала внутрішню частину раковини.

Бабуся Клевіс дбайливо підняла мантію, і друзі завмерли від захоплення.

- Оце так! - тільки й зміг сказати здивований Дельф.

Перлина була не просто великою. Вона була величезна, завбільшки з кавун і м`яко світилася рожевим світлом.

Айріс і Дельф, мов зачаровані, з захопленням дивилися на перлину і не могли відірвати погляду. Бліді сполохи плавними хвилями розливались печерою, роблячи її загадковою і таємничою.

Помітивши з яким захопленням друзі розглядають рожеву красуню, бабуся Клевіс гордо сказала:

- О, ця чарівна перлина дуже давня. Відколи існує Дрімландія, її доглядає русалочка, спеціально обрана нарадою.

- А це правда, що за допомогою цієї перлини можна дізнатися про все на світі? - поцікавився Дельф.

Бабуся Клевіс знизала плечима.

- Я не знаю, напевно, - відповіла вона. - Але досі ще жодного разу не було, щоб перлина не показала те, про що її просять.

Стара русалка дбайливо підняла мантію та відкинула її на верхню стулку раковини, повністю відкривши чарівну перлину.

- Тепер дивіться уважно і думайте лише про те, що ви хочете дізнатися. - прошепотіла бабуся Клевіс, наче боялася злякати гру чарівних фарб на стінах печери.

Айріс і Дельф зосередилися, дивлячись на перлину. Поступово вони перестали помічати те, що було довкола них. Здавалося, що рожева перлина почала рости та наближатися. У глибині її з`явилися якісь неясні тіні, які ставали дедалі виразнішими. Нарешті друзі впізнали контури Коралового замку. Вони побачили Даркуса, що перетворювався на нещасного старого. Потім перлина показала, як він обманом і хитрістю змусив Гледіс одягнути чаклунське намисто. Ось Гледіс під руку з Даркусом пливуть по похмурих коридорах зловісного палацу. На мить майнули Фабер і Рафлі, які злякано притиснувшись один до одного, ховалися під якимось ліжком.

Видіння затремтіло і зникло. Айріс і Дельф здригнулися, ніби прокинувшись від сну, і з тривожним очікуванням подивилися на бабусю Клевіс. Русалка, насупившись, про щось думала. Нарешті вона зітхнула.

- Тепер зрозуміло, чому Даркус зміг підпорядкувати собі Гледіс...

- Чому? - дружно вигукнули русалочка та дельфін.

- Тому що вона добровільно одягла намисто із чорних перлин. Якби чаклун силоміць одягнув його на шию Гледіс, то це йому не допомогло б.

Бабуся Клевіс засмучено махнула рукою і повторила:

- Але вона сама одягла його...

Дельф нетерпляче пирхнув:

- Теж мені проблема! Потрібно лише розірвати це прокляте намисто і чаклунство зникне!

- Стривай... - зупинила його стара русалка. - Не все так просто, як тобі здається. Розірвати чаклунське намисто не під силу навіть могутнім велетням, які живуть у нас у Дрімландії.

- Що ж нам робити? - Айріс була у відчаї.

- Для того, щоб здолати чаклунство, необхідно все про нього знати. Я ніби чула дещо про намисто з чорних перлин… Потрібно поговорити з нашими наймудрішими русалками. Можливо, вони теж щось пригадають.

Бабуся Клевіс накрила чарівну перлину мантією і, поманивши Айріс і Дельфа за собою, попрямувала до виходу з печери.

Коли друзі піднялися на поверхню, стара русалка запропонувала їм відпочити з дороги.

- А я поки що покличу всіх русалок. Можливо, ми всі разом щось придумаємо.

Вона вирушила збирати подружок, а Дельф і Айріс, погойдуючись на лагідних хвилях, немов у гамаку, з цікавістю розглядали береги чудової країни.

На протилежному березі виднілися густі яскраво квітучі чагарники. Відразу за ними піднімався ліс високих і гордих дерев із сріблястим листям.

Айріс і Дельф ніколи раніше не бачили земних лісів, які були зовсім не схожі на підводний ліс біля Коралового замку.

За сріблястим лісом височіли могутні гори з білими вершинами, за які чіплялися пухнасті хмари. З берега долинали голоси мешканців Дрімландії. Хтось заспівав веселу пісню про спекотне сонце, про синє небо та прохолоду чистого струмка.

- Яка гарна пісня... - задумливо промовила русалонька.

- Так, треба визнати, що і на землі теж уміють співати, - підтримав її Дельф. - Цікаво, як вони тут живуть?

В цей час повернулася захекана бабуся Клевіс. Вона була дуже стривожена.

- Погані наші справи! - вигукнула русалка, ледве наблизившись до друзів. - Я дізналася про чорне намисто.

- Що ж ви взнали? - запитала Айріс.

- А ось що. Намисто із чорних перлин зробив не Даркус. Йому таке могутнє чаклунство не під силу. Колись, давним-давно, коли ще Дрімландія була зовсім юною, з`явився в нашому Великому океані злий чаклун Спайк. Він був могутній та підступний. Багатьох занапастив Спайк своєю хитрістю та чаклунством. Ніхто не міг протистояти йому. У глибоких і похмурих ущелинах на дні океану Спайк збирав чорні перлини. Він забирався до таких занедбаних і зловісних місць, куди навіть акули бояться запливати. Коли зібралася достатня кількість перлин, Спайк поєднав їх ниткою чаклунських заклинань. Цю нитку неможливо розірвати жодними силами. Намисто має могутню чаклунську магію.

Жителі океану, що зневірилися, звернулися за допомогою до чарівників Дрімландії. Після довгої та важкої битви чарівники перемогли. Спайк зник без сліду, а чаклунське намисто кудись зникло. Власне, його ніхто і не шукав, та й навіщо? І ось тепер намисто знову з`явилося. Щоправда його новий господар не такий могутній. Але намисто надає йому сили.

- Значить, ми нічим не можемо допомогти Гледіс? - Айріс з благанням дивилася на стару русалку.

Бабуся Клевіс на мить зніяковіла, але, глянувши на притихлих в очікуванні друзів, рішуче сказала:

- Є одна можливість, правда дуже маленька...

- Ура-а-а! - зрадів Дельф. - Я так і знав, що є спосіб перемогти Даркуса.

- Не поспішай радіти, – зупинила його русалка. -Це дуже небезпечно! Вам доведеться зробити те, що нікому ще не вдавалося...

Айріс і Дельф насторожено принишкли.

- Що ж нам робити? - несміливо запитав дельфінчик.

- Потрібно дістати блакитну раковину. Лише з її допомогою можна розрізати чаклунську нитку, що з`єднує чорні перлини.

- Де ж її взяти?

- Блакитні раковини водяться лише у Бездонній ущелині. Це єдине місце у океані, де їх можна знайти.

- Що ж тут небезпечного? - здивувався Дельф. - Тільки й всього, що потрібно пірнути в цю ущелину і дістати блакитну раковину.

Бабуся Клевіс уважно подивилася на друзів і запитала:

- Ви що, нічого не знаєте про Бездонну ущелину?

- Ні, - Айріс здивовано знизала плечима.

А Дельф додав:

- Ми навіть нічого не чули про неї. А що там особливого?

Стара русалка тривожно зашепотіла, наче боялася, що її хтось може почути:

- Ця ущелина знаходиться у найглибшому місці Великого океану. Кажуть, якщо в Бездонну ущелину кинути камінь, то він повільно занурюватиметься сто років, але так і не досягне дна.

- А як тоді дістати блакитну раковину? - обурився Дельф.

- Раковини ростуть на бічних стінах ущелини і дістати їх було б нескладно, якби не Вартовий.

- Який вартовий?

- Вартовий Бездонної ущелини – це гігантський древній морський змій!

Русалочка і дельфінятко злякано зіщулилися. Вони одночасно згадали жовті очі, які дивилися на них із похмурої западини.

- Бабуся Клевіс, - звернулася до старої русалки Айріс. - Можливо, є якийсь інший спосіб знищити чарівне намисто?

- Ні.

Дельфін засмучено зітхнув:

- Ну що ж, значить доведеться пірнати в Бездонну ущелину... - сказав він. - А де хоч вона знаходиться?

- На самому краю океану, неподалік від вашого Перлинного моря.

Айріс і Дельф перезирнулись.

- Значить, ми вже бачили Вартового, - сказала русалонька.

- Коли? - здивувалася бабуся Клевіс.

- Коли пливли до Дрімландії, ми помітили глибоку темну западину і вирішили зазирнути в неї...

- А звідти на нас дивилися величезні очі! - підхопив Дельф. - Просто жах! У мене досі від страху плавці тремтять.

Стара русалка співчутливо похитала головою.

- Ось бачите, я ж вам казала, що це дуже небезпечно!

Айріс задумливо ворушила волосся. Дельф нетерпляче пихкав, поглядаючи на подругу. Він уже зовсім зважився було щось сказати, але в цей момент заговорила Айріс.

- Так... з Вартовим нам не впоратися. Але, можливо, ми зможемо непомітно проникнути в ущелину і тихенько взяти одну блакитну раковину?

- Звісно одну, тільки одну, - зраділо вигукнув Дельф. – Навіщо багато? Нам і однієї вистачить, навіть найменшої. Не дві, не три, а тільки одна маленька така, голубенька мушля...

Дельф торохтів без зупинки. Бабуся Клевіс і Айріс здивовано дивилися на нього, нічого не розуміючи. Айріс підозріло примружилася і запитала:

- Дельфе, ти що, злякався?

- Хто? Я?! - обурився дельфін, але тут же винувато опустив очі.

- Не соромся, я теж боюся. Але в нас немає іншої можливості допомогти Гледіс і позбавити Даркуса чаклунської сили.

Дельф з подякою подивився на русалочку.

- Значить треба вирушати...

Бабуся Клевіс сплеснула долонями.

- Ох, мало не забула! Вам необхідно поспішати, тому що через день намисто повністю опанує серце Гледіс, і тоді ви вже не зможете їй допомогти, навіть якщо знищите намисто.

- Але ж ми не встигнемо! - відчайдушно вигукнули друзі.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїла їх стара русалка. – Ми попросимо допомогти кита Баррела. Він миттю домчить вас до Бездонної ущелини, а потім і до Коралового замку.

На тому й вирішили. Бабуся Клевіс покликала Баррела і все розповіла йому.

- Що ж тут казати, – добродушно пробурчав кит. - Усі морські жителі мають допомагати один одному.

Він підморгнув Айріс і додав:

- А особливо - гарненьким русалочкам!

Айріс та Дельф востаннє окинули поглядом береги Дрімландії. Попрощавшись із доброю бабусею Клевіс, вони приготувалися в дорогу. Русалочка міцно трималася за спинний плавець кита. Дельфінчик вхопився за нього зубами.

- Ну, їдьмо! - прогудів Баррел, як пароплав, і почав набирати хід, спінюючи воду могутнім хвостом.

Все швидше і швидше віддалялася від друзів чудова Дрімландія. Знову перед очима блимнув спалах, і чарівна країна зникла за стіною невидимості.


Гледіс і кам`яний істукан


Фабер і Рафлі довго сперечалися, сидячи під ліжком, як зробити так, щоб Гледіс могла непомітно пробратися в тронний зал. Весь цей час русалонька спала. Вона щось бурмотіла уві сні, тривожно здригаючись і повертаючись з боку на бік.

- Бідолаха! Їй зараз так важко... - співчутливо зітхнула Рафлі.

- Так... - погодився Фабер. - Одна надія на Айріс та Дельфа. Чи дісталися вони Дрімландії?

- Думаю, що скоро все стане відомо. А поки що будемо робити вигляд, наче ми й справді слуги.

Гледіс розплющила очі і з подивом озирнулася. Видно чаклунське намисто втратило над нею владу під час сну. Але тільки-но русалочка прокинулася, воно відразу підкорило її своїй злій волі. Ніжні риси обличчя Гледіс почали грубішати, і через хвилину вона вже дивилася на краба і мурену гордовитим владним поглядом.

- Ну що, ви придумали, як мені потрапити до тронної зали? - зарозуміло запитала русалочка.

Рафлі послужливо завиляла хвостом, висловлюючи відданість та покору.

- Так моя пані! Ми довго думали та знайшли один спосіб.

- Говори негайно!

- Ви з Фабером прив`яжете мені до голови пучок світлих водоростей, щоб вони були схожі на твоє волосся, пані...

- Чи не надумала ти, що я тобі ще і зачіску робитиму?!

- Зачіску і я можу зробити. - буркнув Фабер.

- А далі що? - недовірливо спитала Гледіс.

- Потім ви накинете на мене вуаль, так, щоб виднілося тільки волосся і хвостовий плавець. Я випливу з кімнати і вирушу в інший бік палацу. Восьминоги потягнуться за мною, а ви тим часом непомітно потрапите до тронного залу.

- Ха-ха! Невже ти думаєш, що ми такі схожі, що ніхто нічого не помітить?!

- Ну що ви, пані! Я й подумати таке не наважувалася. Але ж чорні восьминоги такі дурні.

Гледіс у роздумі побарабанила пальчиками по спинці ліжка, а потім кивнула головою погоджуючись.

- Гаразд. Спробуємо…

Вона розпустила край покривала і почала висмикувати з нього довгі водорості світло-жовтого кольору. Потім русалка зібрала їх у пучок і прикріпила до голови Рафлі. Фабер метушливо забігав навколо мурени підрізаючи клешнями нерівні краї перуки доти, доки той не став схожим на зачіску Гледіс. Після цього взяли вуаль і огорнули нею Рафлі так, що на виду залишився тільки кінчик хвоста і незвичайна перука.

- Ну, як, схоже? - з надією запитала Рафлі.

Фабер із сумнівом оглянув її і відповів:

- Звичайно, якщо ці сторожа за дверима зовсім дурні, то, можливо, вони й повірять... Але робити нічого, сподіваємось на удачу.

Гледіс і Фабер розташувалися збоку від дверей і притулилися до стіни так, щоб їх не помітили з коридору. Русалочка штовхнула двері і, коли ті відчинилися, Рафлі прослизнула повз чорних восьминогів. Вихляючи хвостом, вона попливла в далекий кінець коридору. Варта поспішила слідом за нею.

- Якось дивно пливе русалка... - зауважив один із восьминогів.

- А тобі що? – здивувався другий. - Наша справа стежити, щоб вона не пробралася в тронний зал. Так наказав пан. Решта нас не стосується.

- Твоя правда, – погодився перший.

Коли Рафлі, а за нею грізні вартові, зникли у дальньому кінці коридору, Гледіс і Фабер безшумно вислизнули з кімнати. Озирнувшись на всі боки, вони попрямували до залу, де знаходився кам`яний бовван.

Прикривши двері, щоб ніхто не помітив русалочку з коридору, Фабер видерся на трон Даркуса і вмостився зручніше, спостерігаючи за Гледіс.

Русалочка довго дивилася в очі кам’яного боввана, немов мовчки розмовляючи з ним. Поступово вираз її обличчя змінився, став добрим і ніжним. Гледіс простягла руку і доторкнулася до боввана. Його живі очі сумно дивилися на русалочку.

Піддавшись якомусь незрозумілому пориву, Гледіс запитала:

- Скажи мені, хто ти?

І тут вона почула голос. Точніше не почула, а відчула. Тому що голос прийшов звідкись зсередини, немов із самого серця.

- "Мене звуть Корвелл..."

Гледіс здригнулася і відсмикнула руку.

- Та не бійся ти! - вигукнув Фабер. - Він тебе не вкусить.

- Він розмовляє!

- Як?! - від подиву краб витріщив очі. – Я нічого не чув.

- Я й сама не знаю... - розгубилася Гледіс.

- Напевно, тобі просто примарилося.

Фабер заспокоївся і розвалився на троні, тишком-нишком спостерігаючи за русалочкою.

Гледіс знову торкнулася боввана.

- Корвелле, ти чуєш мене? - покликала вона.

- "Так, Гледіс..." - негайно надійшла відповідь.

- Звідки ти знаєш, як мене звуть?

- "Я часто чув твоє ім`я, коли чаклун на самоті вигадував спосіб підкорити тебе своїй волі."

- Даркус не владний наді мною!

- "Поки що ні, але намисто, яке ти носиш на шиї, скоро підкорить тебе його злій волі. Адже це не просте намисто, а чаклунське."

- Якщо це правда, то я просто зніму його і викину!

- "Тобі не вдасться це..."

- Зараз подивимося! - вигукнула Гледіс, піднімаючи руки до шиї.

Але як тільки вона торкнулася чорних перлин, намисто почало стискатися так, що русалонька не змогла його зняти. Тоді Гледіс щосили потягла його, сподіваючись розірвати. Та знову нічого не вийшло. Лише чорні перлини погрозливо загули, наливаючись зловісним темно-червоним вогнем.

- Що ж мені робити? - розгубилася русалочка.

- "Я не знаю таємницю намиста - відповів Корвелл. - Даркус ніколи про неї не говорив."

Фабер насторожився і неспокійно ворушив вусами. Зрештою, він не витримав.

- Агов, Гледіс, у чому справа?

- Корвелл каже, що це намисто чаклунське.

- То зніми його.

- Я не можу.

- Розірви.

- У мене не вистачає сил.

- Дай я спробую...

Гледіс нахилилася до Фабера. Краб спробував перекусити клешнею нитку, що зв`язувала чорні перлини. Він пихкав, крекотав, мало не вивернув собі обидві клешні, але так і не зміг нічого вдіяти.

- Я не можу перекусити нитку. - зізнався Фабер.

- Що ж робити?! - запитала русалочка.

Вона відчайдушно смикнула намисто, але воно лише гучніше загуло. З коридору почувся якийсь галас, крик. Пролунав злий голос Даркуса:

- Негайно знайти русалочку!

- А що робити з муреною, пане?

- Спіймати та доставити до мене!

- Але вона кусається... - несміливо заперечив хтось із прислужників чаклуна. - У неї такі гострі зуби...

- Що-о-о?!! - заревів Даркус. - Якщо за хвилину не доставите її до мене, я сам вас усіх покусаю! Ясно?!!

- Слухаємось, господарю!

- Отож! Я буду у тронному залі.

Почувши останні слова чаклуна, Гледіс затулила обличчя руками і знесилено прошепотіла:

- Ну от і все...

Вірний Фабер, пританцьовуючи, бігав навколо русалочки, намагаючись щось сказати.

- Що ти хочеш, Фабере? - сумно спитала Гледіс.

- Поцілуй його!

- Кого?

- Істукана!

- Навіщо?

- От вже уперта! - розсердився Фабер. - Цілуй негайно! Потім дізнаєшся навіщо!

Він підштовхнув русалочку до кам`яного боввана, а сам кинувся до дверей, які почали відчинятися. Фабер з розмаху засунув свою клешню під двері і заклинив її.

- Швидше цілуй, поки не пізно!

Гледіс недовірливо нахилилася до боввана. У цей момент стулки дверей з гуркотом розлетілися на шматки під натиском чорних восьминогів. Фабер відлетів у дальній кут, але тут же схопився і кинувся вперед, погрозливо розчепіривши клешні.

Величезні восьминоги здивовано витріщилися на нього і навіть трохи позадкували від несподіванки.

- Що тут відбувається?! - грізно прогарчав Даркус.

Він з`явився в отворі дверей і побачив русалочку, що схилилася до боввана.

- Ні! Не смій! - закричав чаклун. - Я забороняю тобі торкатися його!

Він кинувся до русалочки, розкидаючи в боки своїх прислужників, але вже було пізно. Гледіс швидко нахилилася і дзвінко цмокнула боввана.


Бездонна ущелина


Кит Баррел, не сповільнюючи ходу, з величезною швидкістю мчав до Бездонної ущелини. Айріс і Дельф ледве утримувалися за його спинний плавець. Та відстань, яку вони подолали за багато днів, кит проплив за кілька годин і навіть не захекався. Коли з’явилася темна пляма провалу, Баррел зупинився.

- Ось ми й на місці, - сказав він. - Тепер справа за вами.

- Так... - зітхнув Дельф.

- Я теж опустився б у Бездонну ущелину разом з вами, - додав Баррел. - Але я такий великий, що Вартівник мене одразу помітить.

- А ти не міг би його перемогти? - з надією запитала Айріс.

Баррел винувато посміхнувся і пробурчав:

- Хоч я і великий, але Вартівник Бездонної ущелини в багато разів більший за мене. До того ж я не вмію та й чесно зізнатися, не люблю битися.

- Отже доведеться діяти непомітно та обережно…

Айріс озирнулася на темний провал і насунула брови, згадавши величезні жовті очі. Дельф потерся об її плече і звернувся до Баррела:

- Ти зачекаєш на нас тут?

- Звичайно. Я ще маю встигнути донести вас до Коралового замку до сходу сонця.

- Тоді нема чого затримуватися. Попливли!

І Айріс разом із Дельфом попрямували до похмурої ущелини.

- Тільки будьте обережні та не шуміть! - наказав кит.

Підпливши до краю провалу, Айріс обережно зазирнула вниз. Суцільна темрява заповнювала ущелину від краю до краю. Ніде не було помітно жодного руху. На похмурих стінах лише де-не-де виднілися бліді вогники морських світлячків.

- Ну що, попливли? - пошепки запитав дельфін.

Айріс мовчки кивнула і ковзнула вниз. Дельф пішов за нею. Друзі повільно опускалися вздовж стіни Бездонної ущелини, насторожено озираючись на всі боки. Здавалося, ніщо не віщувало небезпеки. Було тихо. Занадто тихо. Раптом Дельф з жахом відчув, як щось схопило його за хвіст. Від несподіванки він скрикнув і рвонувся убік. Пролунав гучний тріск. Сам того не помітивши, Дельф зачепився за велику коралову гілку та зламав її.

- Дельфік, будь уважний і більше не галасуй, – попросила Айріс.

- Я ж не хотів... - почав було виправдовуватися дельфінчик.

- Тс-с-с... - прошепотіла русалочка, притиснувши палець до губ.

Якийсь невловимий рух пройшов по воді, наче здригнулася вся ущелина.

- Що це? - злякано спитав Дельф.

- Не знаю...

Русалочка озирнулася. Все було спокійно та нерухомо. Лише обламана коралова гілка, ліниво перевертаючись, повільно занурювалася в бездонну прірву, розчиняючись у непроглядній темряві.

- Давай скоріше знайдемо блакитну раковину і попливемо до Баррела. Щось мені тут зовсім не подобається, - зізнався Дельф.

- Мені теж якось не по собі, - погодилася русалонька. – Весь час здається, що за нами спостерігають.

- Хто?

- Якби я знала...

- А раптом це... - дельфінчик злякано притиснувся до стіни і... зник.

- Дельфе, де ти? - скрикнула Айріс.

- Та тут я, тут... - буркотливо озвався Дельф. - Не репетуй…

Русалочка наблизилася до стіни і тільки тоді помітила вхід у темну печеру, з якої виглядала розгублена мордочка Дельфа.

- Тут якась печера і вона кудись веде.

- Ой, Дельфіку, давай не забиратись в неї. Я боюсь.

- Я й не збирався. Просто випадково до неї потрапив.

Дельф виплив назовні і з цікавістю озирнувся.

- Ого, та тут не одна печера, а ціле печерне місто! – зауважив він.

Вся стіна ущелини була усіяна темними провалами печер.

- Може, тут хтось живе? – припустила Айріс.

- Не схоже, - заперечив Дельф.

Друзі попливли далі, уважно роздивляючись стіну. За одним із виступів, що обросли густими фіолетовими водоростями, вони помітили ніжне блакитне сяйво. Це світилася блакитна плоска раковина з зубчастим краєм, схожим на дрібну пилочку.

- Нарешті! - вигукнув Дельф. - Знайшли!

Айріс простягла руку і взяла раковину, яка виявилася гладкою та холоднуватою.

У цей момент друзів накрила тінь. Айріс підвела голову і з жахом побачила величезного морського змія, який швидко опускався зверху. У широко роззявленій пащі виднілися величезні гострі ікла. Жахливі очі палали жовтим вогнем. Все тіло морського змія було вкрите бронзовою лускою, яка потемніла від часу.

- Вартовик! - ахнула Айріс.

Стискаючи в руках блакитну раковину, вона притулилася до стіни, з відчаєм дивлячись на чудовисько.

Вартовик ще ширше роззявив свою страшну пащу, маючи намір повністю проковтнути русалочку.

Побачивши це, Дельф хоробро кинувся до змія і вчепився своїми зубками в його бік. Звичайно дельфінятко не могло прокусити броню морського змія, але Вартовик, який не чекав нападу маленького дельфіна, зупинився від подиву, а потім кинувся до сміливця, забувши про русалочку.

Дельфінчик кинувся навтьоки. Він ухилився від страшних іклів, які клацнули за його хвостом, і влетів в одну з печер, повз які друзі нещодавно пропливали. Вартовик поліз за Дельфом.

Печери були з`єднані між собою звивистими заплутаними ходами. Дельфін мчав по них, відчуваючи за своїм хвостом злісне клацання зубів стародавнього змія.

Вискочивши з однієї печери, Дельф одразу пірнав у сусідню і знову плив по звивистих проходах, все більше заплутуючи Вартовика.

Зрештою, вкотре випливши з печери, Дельф не побачив жодного вільного входу. Скрізь зі стін ущелини стирчало тіло величезного змія. З крайньої печери звисав його хвіст, а з останньої з`явилася голова. Більше не було де сховатися.

Вартовик кинувся до Дельфа, який від страху заплющив очі. Але не тут-то й було! У запалі погоні величезний змій заплутався в печерних ходах і зав`язався вузлами. Тепер він міг лише смикатися і загрозливо клацати іклами, але схопити дельфінчика і русалочку не мав змоги.

Побачивши це і зрозумівши, що сталося, Дельф покликав русалочку:

- Айріс, пливи сюди! Я тобі щось покажу!

З-за виступу з`явилося бліде перелякане личко русалочки. Вона несміливо підпливла до Дельфа, насторожено дивлячись на Вартовика, який судомно смикався, намагаючись розплутати свої власні вузли.

- Ну що, черв`як лускатий?! - крикнув Дельф, звертаючись до змія. - Попався?! Тепер знатимеш, як за маленькими ганятися!

Айріс погладила Дельфа.

- Нам вже час, - сказала вона.

Дельфін і русалочка востаннє глянули на жахливе створення похмурих глибин і попливли вгору.

Невдовзі вони вибралися з Бездонної ущелини. Кит Баррел з нетерпінням чекав на них. Побачивши друзів, він полегшено вигукнув:

- Нарешті. Я вже почав хвилюватися. Мені здалося, що я чув якийсь шум там, унизу. Що це було?

- Це був Вартовик, - відповіла Айріс.

Баррел здригнувся. Він недовірливо глянув на друзів.

- Як же вам вдалося від нього втекти?

- Ми розповімо тобі дорогою. А зараз треба поспішати. В нас залишилося дуже мало часу.

- Добре! - погодився Баррел. - Тримайтеся міцніше. Я вас миттю доставлю до Коралового замку.

Айріс задумливо насупила брови, про щось міркуючи.

- Ні, - вирішила вона. - Боюся, що ми можемо спізнитись. Мабуть, треба пливти одразу до палацу Даркуса.

- Я теж так думаю, - підтримав її Дельф.

Русалочка і дельфінчик вхопилися за плавець Баррела. Кит швидко поплив уперед.

Все частіше по дорозі траплялися знайомі місця. Нарешті з`явився ліс водоростей, який був між Кораловим замком і палацом чаклуна. Промчавши над ним, Баррел круто розвернувся біля дверей головного входу і зупинився.

Акули і восьминоги, побачивши могутнього кита, кинулися навтьоки на всі боки. Перед входом до палацу не залишилося жодного прислужника Даркуса.

Айріс і Дельф попрямували до дверей.

- Швидше! Скоро світанок! - крикнула Айріс.

Промчавши повз приголомшених слуг чаклуна, друзі увірвалися в тронну залу.


Принц Корвелл


Коли Гледіс поцілувала кам`яного боввана, сталося неймовірне. Ідол захитався, затріщав і почав розвалюватися. На його місці утворилася каламутна хмара. Коли вона розвіялася, Гледіс побачила гарного білявого юнака, який з ніжністю дивився на неї.

- Ах так! - заревів Даркус. - Ну що ж, ти пошкодуєш! Я хотів зробити тебе володаркою Перлового моря, але тепер ти будеш моєю рабинею!

Юнак кинувся до Гледіс і закрив її собою від чаклуна.

- Я не дозволю тобі торкнутися Гледіс! - крикнув.

Але чаклун лише розреготався у відповідь.

- Мені немає потреби торкатися русалочки. За мене все зробить намисто, яке вона носить на шиї.

Корвелл повернувся до Гледіс і спробував розірвати намисто з чорних перлин. Фабер поспішив до нього на допомогу, потираючи забиту лапку.

- Даремно! - посміхнувся Даркус.

Він спокійно спостерігав за тим, що відбувається, схрестивши на грудях руки.

- За кілька хвилин настане світанок, і тоді ви не впізнаєте свою русалочку, - пообіцяв чаклун. – Дивіться, вона вже змінюється!

І справді. За вікнами палацу ставало світліше. Одночасно з цим почало змінюватися обличчя Гледіс. Її очі потьмяніли. Губи стиснулися в зневажливій усмішці.

- Гледіс! Не змінюйся! - вигукнув Корвелл, намагаючись зазирнути у її очі. - Благаю тебе!

Фабер плакав, сидячи на підлозі.

- Все скінчено! - оголосив Даркус.

- Ні не все! - пролунав дзвінкий голос.

Усі обернулися до дверей. Там Айріс тримала у високо піднятій руці блакитну раковину. Поруч із нею був вірний Дельф.

Побачивши цю мушлю, Даркус злякано завищав:

- Варта! Хапайте їх!

Айріс і Дельф кинулися до Гледіс. Але чорні восьминоги встигли схопити їх щупальцями. Айріс змахнула рукою і кинула блакитну раковину у бік сестри.

- Корвелле! Розріж цією раковиною нитку, що зв`язує чорні перлини! - гукнула вона.

Одна зі змій кинулася до раковини, намагаючись схопити її. Але Фабер упіймав змію однією клешнею і так стиснув, що та навіть не могла пискнути. Іншою клешнею він дбайливо підхопив незвичайну раковину і передав її принцу.

Даркус люто загарчав і кинувся до Корвелла, але тут звідки не візьмись, з`явилася Рафлі. Вона вчепилася зубами в халат чаклуна, не даючи йому наблизитися до юнака. Корвелл натягнув чорне намисто і змахнув раковиною, розтинаючи чаклунську нитку.

Пролунав звук, наче лопнула напнута струна. Гучний дзвін рознісся по всьому палацу Даркуса. Після цього настала тиша. Все завмерло без руху. Лише чорні перлини повільно котилися по підлозі, зменшуючись на очах, немов танули. Коли остання з них повністю зникла, почав танути палац чаклуна та його прислужники. Вони поступово перетворювалися на сірі, напівпрозорі тіні. Нарешті повністю зникли стіни, змії, восьминоги та акули. Зник і сам господар похмурого палацу. Ще кілька мить палали злим вогнем його очі, але ось і вони померкли.

На місці, де раніше стояв палац чаклуна, тепер розкинулася світла рівна галявина. Вона була вкрита яскравими підводними квітами, між якими веселилися неоночки. З усіх боків збиралися жителі Перлового моря. Вони раділи та сміялися, вітаючи сестер-русалочок, принца Корвелла, Дельфа, Рафлі та Фабера, а також почесного гостя – кита Баррела.

Потім були танці, ігри та святкові частування. Фабер всюди ходив з важливим виглядом і дуже пишався тим, що брав участь у боротьбі з чаклуном. Рафлі з ввічливості, якийсь час була присутня на святі, а потім непомітно втекла у свою затишну печеру. Вона вирішила досхочу виспатися після таких бурхливих подій.

Дельф пустував досхочу. Ах, як заздрили йому друзі – дельфіни. Адже тепер він справді вважався героєм. Кит Баррел, погостювавши трохи в Айріс і Гледіс, поплив у Дрімландію з радісною звісткою про перемогу над злісним чаклуном Даркусом.


- Ось така історія трапилася у Перловому морі, - закінчила свою розповідь стара черепаха.

- І це все?! - засмутився я.

- А що ж ви ще хотіли почути?

- Ну, як же! - вигукнув я. – А що було потім?

- Потім?.. - тітонька Канді мрійливо прикрила очі. - Потім усе було добре. Принц Корвелл і Гледіс покохали одне одного. Вони справили у Кораловому замку весілля, на яке прибули гості із сусідніх морів. Були русалочки з Лазурної затоки, навіть бабуся Клевіс припливла, щоб привітати нареченого та наречену. Після весілля Корвелл і Гледіс вирушили відвідати рідню в Північному морі, але...

Тітонька Канді посміхнулася і похитала головою.

- Я так захопилася, юначе, що мало не почала розповідати вам наступну історію.

- Я із задоволенням послухаю її! – запевнив я черепаху.

- Ні, юначе, я й так уже добряче затрималася. Мене чекають племінники. Сьогодні ввечері я вирушаю разом з ними у далеку подорож.

- Куди ж, як не секрет?

- До берегів Дрімландії...

Я засмучено зітхнув:

- Значить, ми більше ніколи з вами не побачимось?

- Чому ж? Я щороку буваю тут, приблизно в одну і ту саму пору року. Приходьте на берег і, якщо вам цікаво, я розповім ще якусь історію. А зараз мені час!

Ми розпрощалися, і стара черепаха вирушила в море.

- Агов! Тітонько Канді! - гукнув я. - А можна я розповім комусь історію про сестер-русалочок і кам`яного боввана?

- Чому ж не можна?! Тільки я думаю, що вам не повірять, юначе. Краще розкажіть цю історію як казку…

З цими словами черепаха пірнула і зникла під водою.

Я подався на дачу. Моя відпустка закінчувалася і через кілька днів настав час повертатися до міста. Але я твердо вирішив, що наступного року обов`язково приїду сюди, щоб знову зустрітися зі старою черепахою – тітонькою Канді та послухати її незвичайні історії.

Ну ось. Я вам розповів усе, як було. Хочете – вірте, хочете – ні! Це вже ваша справа, а я свою зробив!

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!