21.04.2023 06:11
для всіх
67
    
  - | -  
 © Лукіан

Про наклеп

про те, що не слід ставитися із зайвою довірливістю до наклепу

 Невідання - жахливе: воно є причиною багатьох людських бід, ніби якимось мороком заливаючи події і затемняючи правду, і ховаючи життя кожної людини. Воістину, ми схожі на блукаючих у темряві і, навіть більш того, своїм жалюгідним станом нагадуємо сліпців: на одне ми наштовхуємось випадково, друге обминаємо без всілякої на то  потреби, не бачачи того, що близько, під ногами, і лякаючись далекого, відділеного великими просторами, як ніби воно нам чимось загрожує.


 В цілому, щоб ми не робили, ми завжди маємо достатньо багато причин посковзнутися і впасти. Тому, вже десятки тисяч разів якраз у цьому і знаходили упорядники трагедій відправні точки для своїх творів про Лабдакідів, Пелопідів,  (1) тощо.


 Бо на чолі хору лих, що виступають на сцені, ти майже завжди побачиш Невігластво, наче якогось демона трагедії. Говорячи «невігластво», я маю на увазі і інші його прояви, але головним чином те, що створюється наклепом на близьких і друзів. Брехнею вже багато родів знищено, міста з землею зрівняні, батько в безумстві повстає на сина, брат на рідного брата, діти на батьків і коханці один на одного. Багато дружніх зв’язків розірвано, багато будинків перетворено на руїни – довірою до брехні.


  І ось, для того, щоб ми як можна рідше впадали в такі помилки, я маю намір показати у своєму слові, наче на якійсь картині, що таке брехня, звідкіля вона бере початок і які її діла.


 Втім, Апеллес із Ефесу вже давно передбачив це зображення: бо і цей художник був обмовлений перед Птолемеєм як спільник Феодота у тірській змові, тоді як Апеллес Тіру ніколи не бачив і про Феодота не знав, хто це такий, - хіба що тільки від самого Птолемея чув, що є такий правитель, якому доручені справи Фінікії. І все ж один із його суперників, на ймення Антифіл, що ненавидів його за ті почесті, які надавав йому цар, і, заздрячи його майстерності, обмовив Апеллеса перед Птолемеєм, начебто він був у всьому цьому ділі співучасником і нібито хтось бачив його у Фінікії за столом у Феодота, причому під час всього обіду він щось нашіптував Феодоту на вухо. В кінці кінців наклепник оголосив, що повстання Тіру і захоплення Пелусія відбулося за порадою Апеллеса.


  Птолемей, який і взагалі був людиною не великого розуму і виріс серед лестощів, що оточують володарів, до того був розпалений і стривожений цим безглуздим наклепом, що не взяв до уваги ніяких природних доказів – ні того, що наклепник був суперником Апеллеса, ні того, що живописець був занадто маленькою людиною для такої зради і при тому був обласканий і відмічений почестями перед усіма побратимами по мистецтву; і, навіть зовсім не спитавши, чи їздив Апеллес коли-небудь до Тіру, Птолемей зразу ж розгнівався, криком наповнив царські покої і на все горло величав Апеллеса і невдячним, і підступним, і змовником. І, якщо би один із захоплених у цій справі, обурившись безсоромністю Антифіла і пожалівши нещасного Апеллеса, не заявив, що у них не було нічого спільного з цим чоловіком, художнику відрубали би голову, і він би загинув разом з іншими, сам, будучи зовсім не винуватим в тих бідах, що сталися в Тірі.


Так от, кажуть, що Птолемей, був настільки присоромлений тим що відбулося, що обдарував Апеллеса сотнею талантів, а Антифіла віддав йому в раби. Апеллес же, не в змозі забути пережиту небезпеку, помстився наклепу ось такою картиною.


 Направо від глядача сидить чоловік з великими вухами, майже як у Мідаса, і ще здалеку простягає руку до Брехні, яка наближається. Біля нього стоять дві жінки: одна, по-моєму, - Невігластво, друга – Легковір’я. З протилежного боку підходить Брехня, жіночка краси небувалої, але чимось збуджена і розпалена: увесь її вигляд показує лють і гнів; в лівій руці вона тримає палаючий факел, а правою тягне за волосся якогось юнака, що тягне руки до неба, закликаючи богів у свідки. Попереду йде людина, бліда і потворна, з пронизливим поглядом, кожа та кістки, як після довгої хвороби. Це, мабуть що, - Заздрість. Окрім того ще дві жінки супроводжують Брехню, всіляко її підбадьорюючи, наряджаючи і прикрашуючи. Провідник, що пояснював мені картину, сказав, що одна із цих жінок зображує Підступність, друга – Обмову. Закінчувалась ця хода ще одною жінкою, у дуже скорботному вбранні, в чорному розірваному одязі; вона, вважаю, означала Каяття. Повернувшись назад, вся у сльозах, вона з дуже присоромленим виглядом крадькома дивилася на Істину, що наближалась. Так повторив Апеллес у своїй картині небезпеку, яку пережив.


 Спробуємо і ми прийомами ефеського живописця провести перед слухачами лінії, що вказують на брехню, попередньо, звісно, як би окресливши її образ деяким визначенням; бо, таким чином, мабуть-що, вся картина стане у нас виразнішою. Отже: «брехня є якесь звинувачення, зведене заочно, таємно від звинувачуваного,  і яке приймається на віру, зі слів однієї сторони, без заперечень другої». Такий предмет нашого міркування. І оскільки у цьому випадку, як і в комедії, є три дійові особи: наклепник, обмовлений і той, перед ким здійснюється наклеп, - остільки ми роздивимось окремо, що природнім чином робиться з кожним із них.


 Першим, зрозуміло, якщо не буде заперечень, ми виведемо головного актора комедії, тобто творця наклепу. Що це – не добра людина, усім, я вважаю, зрозуміло. Інакше він би ніколи не зробився винуватцем бід для свого близького. Ні, людям чесним природно користуватися доброю славою і бути відомими своїми благими намірами на основі того, що вони самі роблять доброго для своїх друзів, а не того, в чому вони неправдиво звинувачують інших, збуджуючи проти них ненависть.


 Далі: неважко зрозуміти, що наклепник – несправедливий, беззаконний, нечестивий і небезпечний для тих, хто з ним має справу. Дійсно, хто не згодиться, що дотримання повної рівності – без прагнення до якої б то не було переваги – складає надбання справедливості, а нерівність і прагнення до переваг – несправедливості. А хіба той, що пускає в хід наклеп проти відсутніх, не своєкорисливий, коли він цілком присвоює собі слухача, наперед володіючи його вухами і, перегороджуючи до них усі шляхи, роблячи їх зовсім недоступними для будь-якого наступного слова, оскільки вони вже раніше наповнені брехнею? Це - прояв крайнього беззаконня. Так сказали би і кращі із законодавців, Солон, наприклад, чи Дракон, що примусили суддів приносити клятву в тому, що вони будуть однаково прислуховуватися до обох сторін і однаково доброзичливо ставитися до тих хто судиться, поки докази одного, співставленні з доказами другого, не виявляться слабшими чи сильнішими. Вони вважали, що вирок, винесений до розбору підстав, які висовував захист проти звинувачення, буде ділом злочинним і нечесним. Так, ми можемо сказати, що і самі боги обурились би, якби ми надавали звинувачувачу без страху говорити що йому заманеться, і, закриши вуха перед звинувачуваним або заткнувши йому рота, почали б виносити рішення, підкорившись словам того, хто говорить першим. Таким чином, будь-хто визнає, що брехня виникає не за правдою, не за законом, не згідно з клятвою суддів. Якщо ж кому-небудь законодавці, що вимагають таких справедливих та неприємних рішень здаються такими, що не заслуговують на довіру, то я відважусь послатися для підтвердження моїх слів на чудового поета, у якого ми знаходимо по цьому питанню прекрасний вислів, скоріше навіть закон. Він говорить:


Суд, не суди, поки той і другий своє слово не скажуть.  (2)


І поет розумів, очевидно, що при тій незліченній кількості несправедливостей, що відбуваються в житті не знайти іншої, гіршої і беззаконної, чим засудження кого-небудь без розгляду справи, без надання слова звинувачуваному. Але якраз це і старається  всіляко зробити наклепник, без розгляду підводячи обмовленого під гнів того, хто прислухається до наклепу, і відбирає можливість у захисті скритістю звинувачення.


 Усякий наклепник боязкий і на язик і на діла, ніколи не діє відкрито, але, подібно тим хто сидить в засідці, непомітно пускає звідтіля стрілу, так що неможливо ні свої сили проти нього вистроїти, ні вступити з ним у битву, але приходиться гинути від незнайомства з ворогом і нестачі знання про нього, - все це є важливою ознакою того, що в словах наклепника немає жодного здорового слова. Бо людина, яка сама визнає справедливість висунутих нею звинувачень, буде викривати противника, я впевнений в цьому, прямо в обличчя і вимагатиме від нього звіту і розбере його докази у своєму слові у відповідь, так само, як будь-хто, що має можливість отримати перемогу у відкритій битві, нізащо не сяде у засідку і не випустить обман в діло проти ворога.


Наклепників ти, скоріш за все зустрінеш при дворах царів серед тих, хто користується повагою як друзі якого-небудь правителя чи тирана – там, де царює велика заздрість і незчисленні підозри, де є всілякі приводи для лестощів і наклепу. Адже там, де є найбільші надії, там зажди і заздрощі найбільш згубні, і ненависть небезпечніше, і ревнощі підступніші. І тому тут всі дивляться один на одного спідлоба і, наче в якомусь єдиноборстві, так і відстежують, чи не покажеться де-небудь частинка незахищеного тіла. Кожен хоче сам стати першим і тому, проштовхується наперед, відсторонюючи ліктем сусіду, а того, що стоїть спереду, якщо може, відштовхує і підставляє йому ногу. Чесну людину тут зразу ж перекидають, тягнуть геть, і в кінці кінців з безчестям виштовхують, а хто підлесливіший, хто вміє захоплююче говорити підступні слова - той користується доброю славою, і взагалі хто раніше встиг, той і досягає влади. Бо цілком виправдовуються слова Гомера про те, що


Рівний для всіх є Арей, - і згубників також він губить.  (3)  


Отже, оскільки не про мале йде суперечка, наклепники знаходять  будь-які шляхи, бажаючи згубити один одного; з них найкоротший і вірний шлях, щоб звалити суперника з ніг, - наклеп. Шлях цей починається від заздрощів чи ненависті, поєднаної з надіями на вигоду, і веде до найсумніших і похмурих наслідків, наповнених по вінця всілякими незгодами.


Однак не легке це діло – наклеп, і не просте, як можна було б уявити, але вимагає великого мистецтва, чималої кмітливості та бездоганного, так би мовити, виконання: тому що не завдавала би брехня такої великої шкоди, якби вона не виникала як дещо правдоподібне, і не перемагала би вона всесильну правду, якби брехня не була приманливою для того хто її вислуховує, правдоподібною та привабливою в багатьох інших відношеннях.


Отже, наклепу підлягає здебільше людина шанована внаслідок чого викликає заздрість у тих, хто від нього відстав: всі кидають у нього свої стріли, як би побачивши в ньому якусь перешкоду, і кожен впевнений, що він сам стане першим, якщо після довгої облоги вигонить цього головного противника і усуне його з числа друзів тих, хто має владу. Дещо схоже відбувається і на гімнастичних змаганнях серед бігунів. Бо і тут гарний бігун, як тільки впаде утримуючий учасників бігу мотузок, прагне тільки вперед, напружує всі свої помисли, щоб досягти мети, і, в сподіванні перемоги покладаючись на власні ноги, не має підступних задумів проти сусіда і нітрохи не турбуючись про інших учасників бігу; навпаки, його злісний, негідний до боротьби суперник, зневірившись в досягненні бажаного швидкістю ніг, звертається до підступних хитрощів, тільки одне і видивляється, як би йому затримати противника що біжить, завадити йому і таким чином вивести зі строю, бо, якщо йому це не вдасться, він ніколи не зможе стати переможцем. Щось схоже не це відбувається і серед друзів високопоставлених людей: той, хто висунувся вперед зразу ж стає ціллю злодійських умислів; оточений ворогами, він через необережність попадає до їхніх рук і гине, а ті отримують прихильність пана і вважаються його друзями за те, що змогли причинити шкоду іншим.


Але, щоби брехня мала правдоподібний вигляд, для цього не годиться будь-яка перша ж вигадка. В тому-то і є для наклепника головна трудність його діла, оскільки він боїться добавити до своєї вигадки щось таке, що погано з нею в’яжеться і прямо їй протирічить. Тому, здебільшого наклепник бере те, що дійсно має відношення до предмету його нападу, і перетворює його в щось погане; таким чином, створюються не позбавлені правдоподібності звинувачення. Наприклад, лікар перетворюється наклепником в отруйника, багатій – у прагненні до тиранії, а прибічник тирану – в зрадника.


Інколи, одначе, той хто слухає брехню і сам дає привід для її виникнення, так що злодії просто підстроюються під його характер і попадають в ціль.


Так, помітивши, що володар – ревнивий, вони заявляють: «Такий-то за обідом кивнув твоїй дружині і, подивившись на неї, жалібно застогнав, та і Стратоніка до нього не дуже байдужа», - і взагалі у цьому випадку наклепницькі брехні мають змістом любовні справи і подружню невірність. Якщо ж маючий владу виявиться поетом і з цього приводу має про себе високу думку, то нашіптується: «Зевс свідок, Філоксен насміхався над твоїми віршами, розбирав їх на кусочки, говорив, що у них немає розміру, що вони погано складені». Перед людиною благочестивою і богобоязливою його друг звинувачується наклепником у безбожності, в тому, що він відкидає божественне і заперечує провидіння. А той, хто все це чує, наче укушений у вухо сліпнем, зразу ж, звісно, розпаляється і відвертається від свого друга, не дочекавшись точних доказів його винуватості.


Взагалі наклепники, винаходять і розповсюджують такі речі, які, як їм відомо, здатні викликати у слухача найбільший гнів; дізнавшись про вразливе місце кожного, наклепники в нього і направляють свої стріли, щоб людина, миттєво обурена гнівом, була вже нездатною для вивчення істини. І якщо би хтось, кого оббрехали і захотів виправдатися, він для цього вже не має жодної можливості, бо безглуздий слух, як уявна істина, уже охопила його.


Найбільш надійним видом брехні є звинувачення в чому – небудь, що протирічить головній пристрасті правителя. Так, при дворі Птолемея, названого Діонісом, знайшовся чоловік, що оббрехав платоніка Димитрія в тому, що він п’є воду і один з усіх на святі Діонісій не одягнувся в жіночий одяг.  (4) І якби він, запрошений до царя, з ранку на виду у всіх не випив вина, не взяв до рук бубна і не почав грати і танцювати в тарентинському жіночому наряді, - він би не уникнув загибелі як чоловік, який не тільки не радіє благоденству царя, але, навпаки, дотримується ворожого для того вчення і слухає підступні наміри проти чудового Птолемея.


При Олександрові найбільш тяжким звинуваченням, яке міг возвістити наклепник, було в тому, щоб викривати когось в неблагочесті проти Гефестіона, і відмові віддавати  йому поклоніння. Справа в тому, що після смерті Гефестіона Олександр, через любов до  нього, захотів приєднати до своїх інших великих діянь ще одне: звеличити померлого до сану бога. Негайно,звісно ж, будувались храми у містах, святилища і жертовники  створювались, жертви почали приноситись і свята справлятися цьому новому богу, і найбільшою клятвою для усіх стало ім’я «Гефестіон». Якщо ж хто-небудь наважувався посміхнутися на те що коїться або не виявити надто завзятого благочестя, покаранням була смертна кара. Підлесники підхопили цю хлопчачу пристрасть і зразу ж почали ще більше розпалювати і роздмухувати її полум’я, розповідаючи, що Гефестіон являвся тому чи іншому із них уві сні, пристосовуючи до нього різні зцілення і пророцтва йому приписуючи. Все це закінчувалось принесенням жертви богу – співпрестольнику і тому хто відвертає зло. Олександр же, чуючи таке, радів, вірив у найостанні вигадки і дуже пишався тим, що він не тільки є сам другом бога, але і має силу створювати нових богів. І треба думати, скільки друзів Олександра в той час відчули насолоду Гефестіонової божественності, оббрехані, начебто вони не шанують всіма визнаного бога, і втративши через це благовоління царя були  піддані вигнанню.


В цей час і Агафокл з Самосу, воєначальник Олександра, якого той дуже цінував, ледь не опинився запертим у клітку разом з левами через зведений на нього наклеп, нібито він, проходячи мимо могили Гефестіона, заплакав. Однак його, як кажуть, виручив Пердікка, що поклявся усіма богами, і Гефестіоном, в тому числі, начебто йому на полюванні на власні очі з’явився бог і повелів сказати Олександрові, щоби той пощадив Агафокла: адже він заплакав не через невіру, не як за мерцем, але просто згадав про їхню давню взаємну прихильність.


Таким чином лестощі і брехня в той час мали для себе широку ниву, підлагоджуючись до слабкості Олександра. Як під час облоги міста вороги кидаються не на високі, вертикальні, непереборні ділянки стін, але всі сили направляють туди, де помітили низьке, зруйноване місце що погано охороняється, маючи надію, що тут вони зможуть легше за все проникнути всередину і заволодіти містом, - так само діють і наклепники: ледве побачать в душі людини слабку, підгнившу, доступну для нападу сторону, зразу ж рушають сюди на приступ, підводять облогові знаряддя і, в кінці кінців захоплюють фортецю, причому ніхто із захисників не встигає вчинити опір і навіть не помічає ворога, що піднімається на стіни. Потім, опинившись всередині стін, вороги все піддають вогню і мечу, палять, вбивають, виганяють – словом, роблять те, що, природно, повинно робитися в душі, яка захоплена в полон і звернена в рабство.


Знаряддями ж, які наклепник направляє проти того, хто вислуховує його, служать хитрість, обман, брехлива клятва, настирність, безсоромність і тисячі інших таких же неважких дій. Але наймогутнішим знаряддям є лестощі – рідня, точніше сказати рідна сестра брехні. Бо немає людини настільки благородної, що оточила душу настільки непорушною стіною, щоб не піддатися натиску лестощів, поки брехня поволі підкопує стіну і руйнує її основу.


Так ворог наступає ззовні. Всередині ж одночасно з ним діють багаточисельні зради, простягаючи руки тим хто лізе на стіну і відкриваючи ворота, і з усілякою старанністю допомагаючи полонити слух обложеного. Попереду йдуть властиві від природи усім людям жага новизни і ворожість до того, що вже набридло; слідом йде любов до незвичайних повідомлень. Та я просто не знаю, з якою насолодою ми всі вислуховуємо новини, що нашіптуються крадькома і сповнені підозрілістю. Я зустрічав людей, яким брехня так солодко лоскоче вухо, як ніби хтось його пір’їнкою чухає.


Отже, оскільки напад ведеться при підтримці всіх цих союзників, приступ, я певен, завжди увінчається успіхом, і неважкою вже здаватиметься перемога, якщо ніхто не протистоїть нападаючим, не відбиває їх нападів, але сам обложений добровільно здається, прислуховуючись, а той, що піддається наклепу навіть і не знає про підступний напад: наче під час нічного захоплення міста ці люди сплячими гинуть від мечів ворога.


Але найбільший жаль здатен викликати той чоловік, який не відає про те що сталося, коли він наближається до свого друга з ясним виглядом, бо не знає, за собою нічого поганого, і говорить і діє, як завжди, не помічаючи, нещасний, що він уже з усіх сторін оточений ворогами що сидять в засідці. А той, другий, якщо у ньому є хоча б трохи порядності, благородства і відвертості, негайно вибухає гнівом, виливає своє обурення і на закінчення, дозволивши слово виправдання, переконується, що дарма розпалився на свого друга.


Якщо ж в ньому виявиться менше благородства і більше ницості душевної, то він приймає друга і посміхається йому кінчиками губ, а таємно ненавидить, скрипить зубами і, за словом поета, «глибоко підносить гнів».  (5) І, по-моєму, немає нічого більш беззаконного, більш низького, рабського, як, закусивши губу, живити свою чорну злість і ростити заперту всередині себе ненависть, ховаючи в думках одне, а говорячи інше, і розігруючи під веселою личиною комічного актора багату пристрастями і повну крику трагедію. Особливо це трапляється з людьми тоді, коли наклепник, що здається старинним другом обмовленого, тим не менш, нападає на нього: бо тоді вже не хочуть чути голосу потерпілого і його виправдання, упереджено вважаючи звинувачення гідним довіри на основі цієї уявної старої дружби і не беручи до уваги, що часто навіть серед найближчих друзів раптово народжується ненависть через причини сховані від сторонніх очей. Нерідко чоловік, сам в чому-небудь винний, поспішає звинуватити в цьому свого сусіда, намагаючись таким чином уникнути доносу. Та і взагалі на ворога ніхто, мабуть що, не наважиться зводити наклеп, бо звинувачення зразу ж видасться підозрілим, оскільки наперед зрозуміла його причина. Навпаки, бажаючи явити свою відданість, наклепники воліють нападати на тих, хто вважається їхніми друзями, роблячи вигляд, що для блага тих хто слухає вони не щадять навіть найближчих їм людей.


А є серед можновладців і такі, що, навіть зрозумівши потім несправедливість наклепу, зведеного перед ними на їхніх друзів, все ж, соромляться того, що повірили наклепу, вже не наважуються наближати до себе відкинутих або хоча б подивитись на них, як начебто вони ображені тим, що їм довелося визнати тих ні в чому не повинними.


Отже, багатьма бідами наповнює життя людей настільки легковажне і неперевірене сприйняття брехні. Так, Антея говорить Прету:


«Прете, умри чи убий ненависного Беллерофонта!

З ним у коханні з’єднатись хотів він мене приневолить». (6)


після того, як сама першою замахнулась на це, але була відкинута. І юнак ледь не загинув у сутичці з Химерою,  (7)  ледве не був покараний за свою цнотливість і повагу до хазяїна – через підступи жінки, охопленої пристрастю. А Федра? І вона, звівши таке ж звинувачення на свого пасинка Іпполіта, добилася того, що він був проклятий власним батьком, хоча нічого, боги свідки, нічого нечестивого не зробив.  (8)


«Все це так, - скажуть мені, - але інколи наклепник викликає повну довіру, оскільки у всіх інших відношеннях він здається людиною справедливою і розсудливою; і приходиться звертати увагу на його слова, бо ніхто не знає за ним подібних злодіянь». Однак, чи була коли-небудь на світі людина справедливіше за Арістіда?  (9)  Але і він все-таки приєднався до інших проти Фемістокла і допоміг налаштувати проти нього народ, підбурюваний, як кажуть, власним честолюбством в справах управління містом. Справедливий був, звісно, Арістід, в порівнянні з іншими, але людиною він все-таки був, жовч мав і одних любив, а інших ненавидів.


Так само, якщо справедливо сказано про Паламеда, то, як здається, найрозумніший із ахейців, який мав і всі інші досконалості, із заздрощів влаштував змову та засідку проти людини, пов’язаного з ним узами крові та дружби, що відплив в той же самий небезпечний похід: настільки всім людям від природи властивий цей порок.


Чи варто вже говорити ще й про Сократа, беззаконно обмовленим перед афінянами в нечестивості і змові. Або про Фемістокла і Мільтіада, що після стількох отриманих ними перемог раптом накликали на себе підозру у зраді Елладі. Приклади – незліченні і майже всі загальновідомі.


Отже, як же треба поводитися розумній людині в цьому подвійному стані, коли він сумнівається то в чесноті звинувачуваного, то в правдивості обвинувача? На це якраз, по-моєму, натякнув Гомер в розповіді про Сирен, повелівши плисти мимо,  (10)  залишаючи в стороні згубну красу цих звуків, і закривати свої вуха, не тримати їх відкритими настіж перед людьми, що вже охоплені недугою, але, поставивши біля дверей надійного сторожа – розум, який би перевіряв кожне слово, що приходить, - розмови, чи заслуговують вони того, щоб допускати їх до себе і зводити на очну ставку одну з одною, а перед негідними тримати двері закритими і гнати їх геть. І дійсно, смішним би було ставити у дверей дому сторожу, а свій слух і душу залишати відкритими.


І кожного разу коли прийде людина з розмовами, схожими на ті, про які ми говорили раніше, слід розглянути питання, виходячи із нього самого, не звертаючи уваги ні на вік того, хто говорить, ні на його поводження в інших випадках життя, ні на розсудливість самих його слів. Навпаки, чим більше людина вселяє довіри, тим ретельніше належить розслідувати справу. Тому не можна покладатися на чуже судження, тим більш – навіяне злою промовою обвинувача, але слід приберегти для себе самого пошук істини, повернути наклепнику все, що в його словах викликане заздрістю, дослідити і вивести на світ, що тримають в думках обидві сторони, і тільки після цього  випробування вирішувати питання про ненависть і любов. Робити це раніше, під впливом перших же слів наклепника – Геракл, яке хлоп’яцтво, яка ницість і, що найважливіше, яке беззаконня!


Але всьому цьому виною – невігластво, про яке ми говорили на початку, і те, що кожен із нас як нібито блукає в темряві. І, якби божество, одного разу зняло покров, що приховує життя кожного із нас, то наклепи стрімко би канули в безодню, не знаходячи  більше місця для себе там, де всі людські вчинки висвітлені Істиною.



Примітки:


1)…Лабдакіди (міф)…- нащадки Лабдака, в тому числі батько Едіпа, Лай, в роду якого відбулися відомі драматичні події, що склали зміст ряду трагедій Софокла.  Пелопіди (міф) – нащадки Пелопа, в тому числі Агамемнон, в роду яких сталися нещастя, що послугувати темою для трагедій Есхіла.

2)… Суд, не суди, поки той і другий своє слово не скажуть…-  вірш із повчальної поеми, що дійшла до нас під іменем Фокіліда, поета VI ст. до н. е.  Насправді ж це – пізніше наслідування Фокіліду; Автор належав, мабуть, до єврейсько-християнських кіл Олександрії.

3)… Рівний для всіх є Арей, - і згубників також він губить… - див. «Іліада», пісня XVIII.

4)… на святі Діонісій не одягнувся в жіночий одяг…- мова йде про Птолемея XI, що царював у I ст. до н. е. Серед багатьох його прізвиськ було і призвісько «Новий Діоніс».

5)… за словом поета, «глибоко підносить гнів»…-  див. «Одіссея», пісня VIII. 

6)… «Прете, умри чи убий ненависного Беллерофонта!...- див. «Іліада», пісня VI.

7)… . І юнак ледь не загинув у сутичці з Химерою…-  мається на увазі міф про Беллерофонта і його сутичку з чудовиськом Химерою.

8)… Федра і Іпполіт… - кохання дружини Тезея до свого пасинка Іпполіта складає зміст трагедії Еврипіда «Іпполіт». У Еврипіда, однак, Федра накликає прокляття батька на сина шляхом прямого наклепу.

9)… чи була коли-небудь на світі людина справедливіше за Арістіда… - мається на увазі афінянин Арістід, син Лісімаха, що займав посаду архонта в 489 році до н. е., під час греко - перських війн, і названий «Справедливим».

10)… На це…натякнув Гомер в розповіді про Сирен, повелівши плисти мимо…- див. «Одіссея», пісня XII. 



Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



антична Греція, друге століття н.е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!