04.06.2023 12:21
для всіх
42
    
  1 | 1  
 © Арсеній Троян

Марево

Ми йшли вже добрих три години, але ліс не закінчувався. Наш провідник мав вивести нас у селище, але на сотні кілометрів довкола лиш рідкий ліс, з плантаціями кущів і острівцями болотяного багна. Як це могло статись, адже… — говорить хтось, крутячи карту в руках.

Навколо лиш туман — густий і холодний. Я намагаюсь порівняти його з молоком, болюче згадуючи домівку.

— Егегегей! — лине лісом.

***

Чи владні ми підкорити природу? Чи владна природа підкорити нас? Можливо ми марно тішимо себе титулом «царів природи», адже ми лише чергові динозаври, про які Планета скоро навіть не згадає. У селі в бабусі була корова, і я досі пам’ятаю те молоко, такого не купиш в жодному магазині.

Ранок. Туман стелиться низько над болотом, у якому бродять довгі силуети.

— Агов! Чи є тут хтось?

Я сам посеред хащів верболозу. Високо над головою кружляє якийсь птах, вітер стиха куйовдить сіру гладь озерці між купинами. Я вдивляюсь сіре скло води і бачу, як велетенські хмарочоси заростають диким виноградом, як у велетенських супермаркетах від дощу ховається сім’я оленів, а ексклюзивні іномарки мчаться стрімкою течією прямо до водоспаду.

— Ага, ось ти де, — говорить Ігор, жадібно допиваючи решту води з фляжки. — Зараз збираємо речі і йдемо за течією, давай швидше, бо темніє.

— За нами обов’язково когось вишлють. Не може бути, щоб нас тут так залишили, — майже зривається на плач Катька.

— А знаєте, що я думаю? — озивається Саньок з намету. — Телефон тут має ловити, просто треба піднятись вище.

— Я додому хочу! — скиглить Катька. — Я в душ хочу! Я хочу ходити в магазини і сидіти в Інтернеті.

— Дааа, в нас води немає, а ти … — сміється Ігор, — хіба сучасна людина не може вижити без Інтернету?

Людина не може вижити, думаю я, з Інтернетом чи без.

При місячному сяйві видно як на купині сидить якась тварина, можливо заєць. Тікаючи від хижака, він забрів в болото. Для нього смертельні трясовини — рідна оселя, куди він забіг перепочити, і зараз повернеться в ліс будь-якої із відомою йому доріг.

Тепле, густе молоко заливає помережаний зеленими острівцями ґрунт, ліс і болото піднімаються і линуть прямо до зірок.

***

— Ааааа … не підходьте. Біжіть у ліс, знайдіть довгу гілку… Ні, не треба! Назад! Яка ж холодна вода! Ось візьміть мій телефон, бо намокне. Ну давайте… чого ви…

Ви точно знаєте, де закінчується ваше місто. А чи знаєте ви, де закінчується космос?

***

Ранок. На краю лісу чорніє кількаметровий чорний предмет, гордий, як дуби в лісі, холодний, як вода в річці і блискучий, як зірки в небі.

P.S.

— Васіліч, ти чув тут, що тут в том годє група туристів втонула? — говорить Степан Степанович, обережно ступаючи в грузьке багно.

— Нє, не чув. — каже Васіліч. — Ти ж знаєш, я в том году всеньке літо на стройкі, голови не піднімав.

Вони пройшли ще з кілометр, Васіліч трохи загруз в трясовині, але в нагоді стала рушниця. Уже на сухому острівцю, злий і мокрий Васіліч запитав:

— Ну і якого ти мене сюди завів, Сусанін?

— Та я хотів тобі показать те місце, де туристи втонули, — почав виправдовуватися Степан Степанович.

— На який вони мені здались! — злився Васіліч. — Ми на охоту пришли чи мєстами бойової слави гуляти?

Степан Степанович махнув рукою, поліз у кишеню за «Космосом», але завмер та сплеснув руками:

— Йось твою в дріт! Ми ж не туди пішли. Он просіку видно, а нам в сторону вирубки треба!

— Тьху ти, як ти міг серед цих трьох берьоз заблудитись! — сичав Васіліч.

Через хвилин двадцять ходу вони зупинились:

— Ну ось тут, — сказав Степан Степанович.

— Шо?

— Туристи втонули.

— Нє, ружжо я для красоти взяв, видать, — зітхнув Васіліч.

Степан Степанович запалив сигарету і став озиратись:

— А може і не тут…

— Дааа, — озвався Васіліч. — Попадеш у таке місце — і сліду не залишиться.



2013

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!