05.06.2023 14:44
18+
51
    
  2 | 2  
 © Анатолій Валевський

Заповідник

Заповідник

з рубрики / циклу «Фантастика»

Від алеї відокремилася вузька ледь помітна стежка і змійкою ковзнула за високий пишно розрослий кущ старого бузку.

Віталій сповільнив крок і зупинився, з легким здивуванням дивлячись на цю, казна-звідки виниклу, стежку. Виглядала вона давно протоптаною, однак же, раніше її ніколи тут не було - це абсолютно точно, адже він гуляв одним і тим самим маршрутом день у день уже не перший рік. Віталій знав на перелік усі лавки, кущі, пеньки і камінчики в невеликому міському парку. Напевно, якби напружитися, то зміг би навіть вирахувати по пам`яті кількість тротуарної бруківки, якою була вимощена сама алея. Півгодини цілком вистачало, щоб неспішно обійти всю територію.

Але зараз він стояв і дивився на добре втоптану вузьку стежину, якої вчора ще не було. Власне кажучи, стежка і стежка - що в ній особливого? Але вона вела в нікуди, бо там, метрів за п`ятнадцять, була висока огорожа, що оперізувала весь парк, між прутами якої міг протиснутися ну хіба що якийсь кіт, та й то вельми худорлявий.

Поки Віталій міркував, з-за куща випнулася руда гостроноса мордочка. Насторожено принюхуючись, звір повернув голову і зустрівся поглядом із людиною. На мить обидва завмерли від несподіванки, а потім мешканець хащі швидко шмигнув назад.

- Звідки лисиця могла взятися майже в центрі міста? - вголос розгублено пробурмотів Віталій.

- Що ви кажете? - перепитав його дідок, який проходив повз.

Він зупинився з явною готовністю поговорити про що завгодно і вичікувально втупився на потенційного співрозмовника.

- Там лисиця...

Віталій витягнув руку в напрямку бузкового куща. Дідок простежив поглядом, а потім недовірливо покосився на незнайомця.

- Звідки ж тут, у центрі міста може взятися лисиця, юначе? - буркнув він. - Вам напевно здалося. Найімовірніше, це якась руда кішка...

- Але я ж бачив на власні очі.

Дідок насторожено примружився і з підозрою принюхався. У його очах промайнула якась думка, а на губах з`явилася презирлива усмішка.

- А зелених чоловічків випадково ви ще не бачили? - єхидно поцікавився він і сердито додав. - Нанюхаються всілякої гидоти, а потім видіння їх відвідують...

Втративши інтерес до співрозмовника, старий буркотун попрямував далі, супроводжуваний розгубленим поглядом. Віталій здивовано знизав плечима і, піднявши руки, понюхав долоні. Усе виявилося дуже просто: від лівого рукава йшов запах розчинника, яким він нещодавно відмивав пляму художньої фарби. Очевидно, дідок прийняв зустрічного за наркомана "ацетонщика".

У цей момент за кущем щось хруснуло, і між гілок промайнула руда пляма.

Підкоряючись зацікавленості, Віталій зійшов з алеї і попрямував стежкою до заростей бузку, не звертаючи уваги на осудливі погляди рідкісних перехожих. Підійшовши ближче, він обережно зазирнув за кущ.

Стежка вильнула вбік і сховалася за старим горіхом. Знову щось руде промайнуло попереду.

"Ну, почекай, - подумав Віталій. - Я тебе все одно вистежу..."

У ньому прокинувся мисливський азарт. Ставши навшпиньки, обережно підкрався до горіха і стрімко зазирнув за нього.

Там нікого не було. Точніше, не було лисиці, зате він побачив щось таке, від чого навіть рота відкрив.

Одразу за горіхом від його коріння стежинка перетворювалася на стежину, вимощену старою червоною цеглою, порослою мохом. Вона вела прямо до невеликого містка, перекинутого на інший берег веселого дзюркотливого струмка.

Віталій кілька разів моргнув, не вірячи власним очам, але струмок із містком не зник. За ним брукована стежина плавно завертала ліворуч за невисокий пагорб, порослий пишним лілово-рожевим килимом квітучого вересу. Праворуч зеленими острівцями, пробитими жовтизною першого осіннього листя, йшла ліщина, над якою, немов велетенський стрімчак, височів старий дуб. Своєю могутньою кроною він сягав далеко вгору. А прямо починався густий ялинник.

Нічого подібного тут не могло бути. Віталій мимоволі заплющив очі й помотав головою, а потім знову розплющив очі. Видіння не зникло. Він невпевнено відступив на крок, і одразу місток зі струмком, а за ним і весь неймовірний краєвид затягнувся легким серпанком. Озирнувшись назад, Віталій побачив бузковий кущ на своєму місці. З-за нього долинали голоси дітей, які гралися на ігровому майданчику. Але звучали вони злегка приглушено, немов крізь вату.

Обережно відступив ще на крок - голоси зазвучали чіткіше й ближче, але загадкове видіння містка й струмка стало розмитим і затремтіло, немов збираючись зникнути. Віталій квапливо зробив крок уперед - видіння стало різкішим.

- Ну й діла, - пробурмотів він. - Це що, прихована камера чи ще якийсь розіграш?

На місці струмка мала бути кована огорожа з прутів, а за нею широкий тротуар, що відокремлював сірою асфальтовою смугою міський парк від проспекту. Але нічого цього впритул не спостерігалося.

Немов заворожений, Віталій рушив уперед, віддавшись на волю почуттів, які вкрадливо нашіптували про те, що попереду на нього чекає щось неймовірне і прекрасне. Ступивши на місток, він завмер на мить, озирнувся назад, немов прощаючись, а потім нетерпляче перебіг на інший берег і рішуче попрямував у напрямку привабливого невідомого.

Він був художником. Знайомі казали, що дуже навіть непоганим, але й тільки. Його картини не купували. Потенційних клієнтів із тугими гаманцями цікавили лише портрети власних персон - тут вони не скупилися. А ще готові були платити за відоме ім`я - для них навіть не було важливо, що саме зображено на полотні. Оскільки такого імені у Віталія не було, а портрети він не писав із принципу, то й жодного інтересу до нього товстосуми не відчували.

Натомість пейзажі, натюрморти та квіти він писав, вкладаючи в полотна всю душу без залишку. Звичайні люди, яким вдавалося побачити ці роботи, захоплювалися, хоч і не мали змоги їх придбати. Якщо Віталій помічав щирість у їхніх очах, то просто дарував картини від чистого серця. За це його потім "пиляла" дружина, дорікаючи відсутністю підприємницької жилки та нарікаючи на загублену з його вини власну молодість. Зазвичай у такі хвилини він намагався втекти з квартири і поблукати де-небудь у тиші і, бажано, на самоті. Тому невеликий міський парк був його найулюбленішим місцем.

Отже, життя не вдалося. Навіть близьких друзів у Віталія не було. Захоплено займаючись живописом, він постійно пропускав вечірки, на які спочатку його запрошували однокурсники з художньої академії, не ходив з ними в походи і на танці. Лише одного разу, вже після закінчення академії, він потрапив на день народження до знайомих і там, несподівано для самого себе, випив зайвого. Далі все було невиразно, як у тумані - в результаті через деякий час Віталій виявився одруженим зі Світланою.

Ось так вийшло, що на межі тридцяти років художник був фактично самотній і нічого не нажив, не вважаючи подяки власників роздарованих картин. Часто, гуляючи в парку, він малював у своїй уяві чудову затишну долину, яка знаходиться десь у позачасі. Там не потрібно було нікуди поспішати, щось комусь доводити, пробиватися до "годівниці", розпихаючи всіх ліктями. Там не було брехливих політиків з їхніми обіцянками, які ніколи не збуваються, не було багатих, бідних і знедолених. Одним словом - це була його особиста утопія. Але, дивна річ, повернувшись додому, він ніколи не міг зобразити на полотні те, що так яскраво бачив у своїй уяві. Це стосувалося лише бачення чудової долини - все інше у Віталія виходило чудово.

Цегляна стежка легко оббігала пагорб, вкритий квітучим вересом, над яким стояв невгамовний гул бджіл. Вони стягували останню осінню данину з найдрібніших квітів-медоносів. Милуючись грою відтінків кольорів від білосніжного до темно-червоного, Віталій оминув пагорб і побачив попереду похилий спуск у затишну долину. Вона була замкнута кільцем пологих пагорбів, порослих різноманітними пишними деревами, вже злегка зачепленими першою жовтизною і легким багрянцем ранньої осені.

На мить призупинившись, немов не вірячи власним очам, митець впився поглядом у відкрившийся краєвид. Так, це була саме та долина, яку так часто малювала його уява. Недовірливо озирнувшись на всі боки, він рушив уперед.

Непомітно цегляна стежина розширилася і перетворилася на дорогу, вимощену кам`яними плитами різної форми, але при цьому добре підігнаними одна до одної. Дорога впевнено попрямувала до невеликого селища, яке розташувалося біля підніжжя самотньої скелі, що височіла посеред долини, немов страж. За нею поблискувала дзеркальна поверхня озера. Здалеку було видно стежки, що вели від селища в найрізноманітніших напрямках.

Віталій крокував і вдихав на повні груди п`янке чисте повітря. Він не бачив жодного автомобіля, та й, як йому здалося, присутність будь-якої техніки тут була б блюзнірством. Напевно, жителі селища взагалі нею не користувалися, хоча в сучасному світі без неї ніде не обходилися.

"А до чого тут сучасний світ, - сам собі подумки заперечив художник. - Це місце взагалі нереальне і чомусь мені здається, не має до нього жодного відношення..."

Він підійшов уже до самої околиці селища, в яке дорога вливалася прямою вулицею. Поблизу крайнього будинку, розташованого посеред саду з розлогих низькорослих дерев, біля вуликів щось робив зовсім сивий, але ще досить міцний на вигляд старий. Побачивши мандрівника він випростався і, витерши лоб рукавом просторої сорочки, привітно посміхнувся.

- День добрий, - першим привітався Віталій.

- Ласкаво просимо, - відгукнувся господар. - Ноги не втомилися з дороги?

- Ні, я навіть і не помітив, як сюди дістався...

Віталій озирнувся на всі боки й невпевнено додав:

- Чесно кажучи, навіть не розумію, де я опинився і яким чином?

Запрошувально вказавши на хвіртку трохи далі по вулиці, старий запропонував:

- Заходь, Віталію Степановичу, гостем будеш.

Художник попрямував, було, до хвіртки, але зупинився, як укопаний. Різко обернувшись, він здивовано втупився на незнайомця.

- Звідки ви мене знаєте? Щось я вас не пригадую...

- Ну, так важко пригадати того, кого жодного разу не бачив, - усміхнувся старий. - Ти заходь у двір, поспілкуємося.

Віталій підкорився. Хоч незнайомець і звертався до нього на "ти", але в його голосі не відчувалося зверхності або зарозумілості. Це виглядало так, ніби розмовляв дядько з племінником.

Пройшовши вздовж паркану, Віталій відчинив хвіртку і увійшов у двір.

Поруч із стежкою, що вела до будинку, під великим розлогим горіхом стояв дощатий стіл і лава зі спинкою. З-під неї жваво вискочило руде капловухе цуценя. Підбігши до художника, він весело гавкнув і, недовго думаючи, вчепився зубами в холошню. Видно було, що він робить це не від злості, а просто заради забави.

- Трезоре, ну ж бо відчепись негайно!

Господар кинувся на допомогу. Присівши навпочіпки, він відчепив цуценя від холоші, поставив його на землю і ласкавим ляпасом направив у бік лавки. Відбігши на кілька кроків, Трезор зупинився і завзято вильнув хвостиком. Але його увагу відвернув метелик, який пролітав повз, і він одразу ж пошкандибав слідом за ним.

- Зовсім ще нетямущий, - посміхнувся господар, ніби виправдовуючись. - Усього-то півтора місяця йому.

- Судячи з хватки, гарний сторож буде, - відповів Віталій.

- Та в нас тут і сторожити-то нема від кого, - відмахнувся старий. - Ти сідай, у ногах правди немає. Може, молочка з медом?

- Дякую, краще потім... я зараз у розгубленості, не знаю, що й думати...

Віталій зробив крок до лавки і, опустившись на неї, з надією подивився на старого.

- Де я?

- Це довго пояснювати, але повір - місце гарне, сам переконаєшся. А не сподобається, що ж... піти завжди можна.

Художник невпевнено знизав плечима і поцікавився:

- Як вас звати?

- Взагалі-то Филимон Гордійович, хоча всі мене просто кличуть дід Філя...

- А прізвище?

Віталій подумав, що, можливо, прізвище нагадає йому про щось, що він забув. Але старий тільки рукою махнув.

- Немає в мене прізвища.

- Тобто, як? - здивувався художник. - У всіх є.

- А в мене немає, та й не було ніколи. Воно мені ні до чого. Ну, це ти трохи згодом зрозумієш...

Віталій відкрив, було, рота, збираючись щось сказати, але дід Філя рішуче зупинив його:

- Бачу, у тебе питань повний рот. Але поки мого медку не скуштуєш із молочком, більше нічого не скажу. Посидь трохи, я зараз принесу...

Старий попрямував до хати, а Віталій, від нічого робити, відкинувся на спинку лавки і почав оглядатися на всі боки.

День був теплим, безвітряним. Сонце сяяло яскраво. Але горіх своєю тінню дбайливо накривав гостя. Щеня весело носилося двором за метеликом, який, немов піддражнюючи його, пурхав над самою землею і щоразу вислизав від бешкетника в останню мить. У саду біля вуликів заклопотано гуділи бджоли, а з вулиці лунало життєрадісне цвірінькання горобців, які купалися в пилу. Десь вдалині хрипко прогорлав півень - йому тут же відповів інший.

Віталію здалося, що він розрізнив голоси людей, які про щось перемовляються далі по вулиці. Він прислухався, але в цей момент просто над ним пролунало ляскання крил і гучне каркання. Від несподіванки Віталій здригнувся і схопився, задерши голову.

На товстій горіховій гілці, яка низько нависала над лавкою, переступаючи з лапи на лапу, вмощувався великий синяво-чорний ворон. Схиливши голову набік, він пильно подивився на художника, відкрив величезний дзьоб і знову каркнув.

- Кузю, не балуй! - пролунав суворий окрик.

Від будинку повертався Филимон Гордійович, несучи дерев`яний рознос, накритий білим рушником. Поклавши його на стіл, старий погрозив пальцем ворону, який негайно відвернув голову вбік, немов він тут не мав до цього жодного відношення.

- Не звертай на нього уваги, - звернувся дід до Віталія. - Кузя у нас доброзичливий, тільки на новачків любить страху нагнати для порядку. Ти ще з ним потоваришуєш... а тепер мий руки і до столу. Рукомийник і рушник он там...

Старий вказав у бік дощатої вигородки в кутку двору.

Віталій беззаперечно вирушив у зазначеному напрямку. Тут виявився старенький умивальник, мило на поличці, рушник і тріснуте дзеркальце, закріплене на стіні вигородки. Вимивши руки й обполоснувши обличчя, Віталій витерся і заглянув у дзеркало, зустрівшись поглядом із власним розгубленим відображенням.

Зашелестіли крила, і на вигородку спустився Кузьма, з цікавістю спостерігаючи за людиною. Не втримавшись, Віталій підморгнув йому. Ворон здивовано моргнув, видавши якийсь невизначений звук, а потім знову перелетів на гілку горіха, випередивши художника.

- Ну ось, визнав він тебе, отже, більше кричати не буде, - задоволено промовив дід Філя.

Він зняв рушник і вказав на частування. На столі стояла велика чашка, скляна банка молока, керамічний горщик із медом, вузька дерев`яна ложка і чверть пишного білого короваю.

Віталій вловив аромат свіжого хліба і несподівано відчув, що зголоднів. Він сів на лаву і потягнувся до хліба.

- Давай, не бійся, - підбадьорив його старий, наливаючи молоко в чашку. - Ти в себе там такого справжнього й не пробував, мабуть...

Віталій відпив кілька ковтків молока, полив шматок хліба медом і з насолодою відкусив. Схвально кивнувши, старий відламав від короваю невеликий шматочок і простягнув його на долоні ворону.

Кузя витягнув шию і з задоволенням хапнув хліб. Закинувши голову, він у кілька прийомів проковтнув його і з надією подивився на Филимона Гордійовича. Але той твердо вимовив:

- Досить поки що, а то розжирієш і літати не зможеш...

Ворон ображено каркнув і, знявшись із гілки, полетів уздовж вулиці.

Віталій провів його поглядом, потім запитально подивився на старого, не знаючи, з чого почати. Але той сам випередив його.

- Бачу, не дотерпиш... ну, то гаразд, ти жуй та слухай...

Дід Філя на хвилину замовк, немов збираючись із думками, а потім почав розповідати. І що довше він говорив, то більше дивувався Віталій. Він навіть і про молоко з медом забув, хоча, зізнатися, дуже любив і те, і інше.

- Отже, долина ця незвичайна, можна сказати зачарована, - розповідав старий. - Тільки створена вона не якимись чарівниками, а людьми... ось такими ж, як і ти. Але вона не рукотворна, а створена силою думки. Сюди так просто не потрапиш, і не кожному відкривається заповітна стежка. Та ще й не кожен наважиться цією стежкою пройти...

- Я не розумію, - не втримався Віталій. - Це якийсь інший вимір?

- Який-такий вимір?! - насупився старий. - Я ж кажу: силою людської уяви створена ця долина.

- Все одно, нічого не розумію. Чи то я сплю, чи то з глузду сходжу помаленьку... силою уяви нічого створити неможливо, хіба що якусь ілюзорну фантазію.

- Ти, Віталію Степановичу, мудрованими словами не надто розкидайся, а то ж я і не зрозумію, про що це ти.

Художник скуйовдив волосся на голові, немов намагаючись упорядкувати думки, а потім безпорадно розвів руками.

- Та я й не мудрую. Просто хотів сказати, що того, що зараз відбувається, бути не може ніяк, - зізнався він. - Усе має пояснюватися з точки зору науки, інакше це просто казки. Ну, от хоч убийте мене, не вірю... не знаю...

Дід Філя поблажливо посміхнувся і сказав:

- Ну, тоді я до бджіл, щоб час даремно не гаяти, а коли визначишся - вірити чи ні, тоді й поговоримо.

Він зібрався вже, було, йти до вуликів, але Віталій зупинив його.

- Филимоне Гордійовичу, не гнівайтеся на мене, - попросив він. - Я розгублений і не знаю, що й думати...

- Хто сказав, що я серджуся? - усміхнувся старий. - Просто не люблю час даремно витрачати. А те, що ти розгубився, не дивно. Спершу всі так...

- Хто всі?

- Поступово розберешся. А поки що давай-но я тебе на постій визначу - не вік же тобі в мене на обійсті сиднем сидіти.

Він зняв плетений кошик, що висів на обламаній гілці, вправно вивантажив у нього мед, молоко і хліб, накрив усе це рушником і, запрошувально махнувши рукою, попрямував до хвіртки.

Віталій покірливо пішов за ним. Кудлате цуценя ув`язалося, було, слідом, але старий суворо цикнув і закрив хвіртку перед самим його носом.

Пряму вулицю встеляли рівні кам`яні плити. З боків стояли чисті доглянуті будиночки. З одного боку вони були схожі один на одного, а з іншого - у кожному з них відчувалася якась прихована індивідуальність.

Проходячи повз один із дворів, Віталій звернув увагу на літнього чоловіка, який розташувався в кріслі-гойдалці під солом`яним накриттям. Його сиве волосся було стягнуте мотузкою на потилиці. Акуратно стрижені вуса з борідкою обрамляли щільно стиснуті губи. Ритмічно помахуючи олівцем, немов диригуючи, він уважно вдивлявся в розкритий альбом, що лежав у нього на колінах. Цей чоловік когось дуже сильно нагадував, але Віталій ніяк не міг згадати, кого ж саме.

Немов відчувши зацікавлений погляд, сивий повернув голову в бік тих, хто проходив повз, ледве посміхнувся і помахав рукою.

- Привіт, Філе, це новачок? - злегка примружившись, поцікавився чоловік.

- Так, щойно прибув, - відгукнувся дід Філя. - А як у тебе успіхи, Джонні? Закінчуєш свою симфонію?

- Начебто, так.

- Отже, скоро відбуваєш?

- Схоже на те... але я до тебе забіжу попрощатися.

- Домовилися, буду чекати.

Дід Філя змахнув рукою і пішов далі. Крокуючи за ним, Віталій посилено намагався згадати, звідки йому знайоме обличчя сивого. Неймовірна здогадка блискавкою спалахнула в голові. Від несподіванки він навіть зупинився, немов налетів на перешкоду.

- Ти чого? - здивувався старий, теж зупиняючись.

- Послухайте, а це випадково не Джон Лорд? - несміливо припустив художник.

- Він. То й що?

- Але ж... він же помер...

Старий добродушно відмахнувся:

- Це там. Та й то не зовсім так, як ти думаєш. Ходімо, я тебе влаштую, а там уже поступово в усьому розберешся.

- Зачекайте, але ж він говорив українською, я ж сам чув.

- А тут усі говорять українською. Точніше, кожен думає, що всі говорять його рідною мовою, а насправді це загальна універсальна мова. Потім зрозумієш...

Високий будинок із великими вікнами, до якого дід Філя привів Віталія, стояв майже на іншому кінці вулиці. У дворі було чисто. На клумбах красувалися різнокольорові хризантеми, щільні жовтувато-брунатні чорнобривці та білі троянди з блідим кремовим відливом. А біля вхідних дверей скипала рожевими шапками пишна гортензія.

Старий штовхнув двері й увійшов усередину. Віталій пішов за ним.

Тут панувало світло, завдяки великим вікнам, що виходили на дві сторони. Кімната була обставлена простими, але добротними меблями. По краях протилежної стіни були двоє дверей.

- Там спальня і ще одна кімната, - сказав дід Філя і, несподівано підморгнувши, додав: - Думаю, вона тобі сподобається.

- А хто господар цього будинку? - запитав художник.

- Тепер ти. Розташовуйся, а я ввечері до тебе заскочу.

Віталій відкрив, було, рота, маючи намір ще щось запитати, але старий уже вийшов.

Залишившись один, художник ще раз оглянув кімнату, дивуючись, як тут усе добре влаштовано, немов він сам це продумав. За лівими дверима, за словами Филимона Гордійовича, мала бути спальня - із цим було зрозуміло. Тому Віталій підійшов до правих дверей і з цікавістю відчинив їх.

Одного погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це майстерня-студія художника. Біля лівої внутрішньої стіни стояли кілька мольбертів різних за величиною і конструкцією. На численних полицях широкої відкритої шафи вишикувалися скляночки і тюбики з художніми фарбами. Керамічні вази йоржилися пензлями всіляких розмірів. Біля дальньої стіни розташовувався спеціальний стелаж для сушіння картин, а поруч із ним безліч чистих полотен на підрамниках.

Права стіна, трохи нахилена всередину кімнати, складалася з трьох широких вікон, завдяки яким студія була чудово освітлена. А праворуч від дверей біля стіни стояв м`який зручний диван, на якому можна було за бажання навіть прилягти відпочити.

Віталій із захопленням крутив головою по сторонах. Про таку студію він міг тільки мріяти. Там, удома, його художня майстерня тулилася в маленькій комірчині, що найбільше нагадувала колодязь, з крихітним віконцем майже під самою стелею. І в цю мить він зрозумів, що ніколи не повернеться назад до вічно незадоволеної дружини, до сірих похмурих буднів, до напівзлиденного існування і невизначеного майбутнього. Тут він міг спокійно займатися своєю улюбленою справою. Саме тут було все, чого йому хотілося б.

- Майже все, - пробурмотів він.

Потай Віталій завжди мріяв про справжнє ніжне і щире кохання. Але не склалося. Він нікого не звинувачував, вирішивши, що, очевидно, це доля. Та й справжніх друзів теж не було. Найкращими його друзями були написані ним картини. У кожну з них художник разом із фарбами вкладав частинки своєї душі. Напевно, тому йому здавалося, що картини живі й навіть іноді подумки розмовляють із ним.

Підкоряючись внутрішньому пориву, Віталій підійшов до полотен, вибрав одне з них і встановив на мольберт. Сівши перед ним на стілець, він підтягнув ближче столик на коліщатках, на якому лежала палітра, кілька тюбиків фарби і ваза з пензлями. Згвинтивши кришку з двох тюбиків, художник вичавив фарбу на палітру і почав її змішувати. Його примружені очі уважно вдивлялися в невинно чисту поверхню полотна, немов прозріваючи там майбутню картину. Нарешті, умиротворено зітхнувши, Віталій упевнено підняв пензель...


* * *


Час минав непомітно. Вже третя картина підсихала на стелажі, а на четвертому полотні з`явилися чорнові начерки четвертої. Скільки минуло днів відтоді, Віталій не міг сказати. Та його це й не хвилювало. Новий світ подарував йому свободу у всіх сенсах. Він міг творити, не побоюючись виглядати смішним або жалюгідним в очах дружини і оточуючих. Власне кажучи, Віталій майже забув про них, повністю віддавшись відчуттю свободи, яку можна порівняти хіба що з польотом.

Филимон Гордійович забезпечував його продуктами. Зисків не було - звичайна сільська їжа: домашній хліб, молоко, сир, риба, фрукти. Іноді старий приносив і гарне домашнє вино. Овочі, як з`ясувалося, в достатній кількості виростали на городі позаду будинку - з ними теж проблем не було.

Зазвичай вранці Віталію подобалося вийти за селище, прихопивши олівець і альбом для ескізів, щоб прогулятися до далеких пагорбів широкою, добре протоптаною стежкою. Щоправда, за весь час він нікого на ній не зустрів, немов ходив тільки один. Тут, присівши на пеньок, немов спеціально створений для нього, художник робив начерки березового гаю, що збігав пагорбом до вершини. А ще спостерігав за життям великого мурашника, який влаштувався біля коріння найближчого дерева.

Віталію було цікаво, що ховається по той бік пагорбів, але, дивна річ, коли він намагався піднятися на вершину, то незмінно повертався до пня. Немов якась сила непомітно розвертала його. Вирішивши до пори залишити це питання відкритим, художник насолоджувався природою, а на зворотному шляху робив гак, щоб зазирнути на берег затишного озера.

На мілководді по краю стіни очеретів пустували веселі мальки, збиваючись у зграйки й одразу ж розсипаючись у різні боки сірими розчерками. А самовдоволені жаби, важливо надуваючи щоки, лежали на килимі з водоростей, як на перинах. Серед очеретів пурхали верткі очеретянки та всюдисущі горобці. Трохи далі від берега по довгій мілині не поспішаючи прогулювалися чаплі, заклопотано виколупуючи щось у себе з-під ніг. На поверхні води то тут, то там періодично з`являлися кола, які розходилися від плескання рибини, і знову наступав спокій і умиротворення.

Одного разу тут він зустрів Кіру.

Підходячи до мису, що виступав піщаним язиком до центру озера, Віталій почув тихий спів, який долинав із-за стіни очерету. Жіночий голос був м`яким, переливчастим, і водночас у ньому були присутні якісь абсолютно незвичайні відтінки, які змушували стримувати подих у передчутті чогось чарівного, неземного. Голос тихо плив над берегом, здавалося, зливаючись із навколишньою природою в єдине ціле. Віталій завмер, щоб не потривожити звуком чарівний спів, і рушив далі лише тоді, коли голос замовк.

Обігнувши очерети, він побачив струнку дівчину, яка нерухомо завмерла на самому краю мису, наче очеретинка, і задумливо дивилася кудись у далечінь.

Зніяковіло кашлянувши, художник привітався:

- Доброго ранку...

Незнайомка обернулася і спокійно посміхнулася.

- Ранок і справді добрий, - відгукнулася вона.

- Вибачте, не хотів вам заважати, - пробурмотів Віталій. - Просто йшов повз і заслухався.

- Ви й не завадили, - заспокоїла його дівчина. - Я ж одразу відчула, коли ви зупинилися за очеретами і слухали мій спів. Вам сподобалося?

Запитання пролунало так природно, немов до цього вони були знайомі дуже давно і вільно спілкувалися на будь-які теми. Віталій уперше відчув легкість - йому не потрібно було думати, що і як казати.

- Знаєте, до цього я не чув нічого подібного, - зізнався він. - І це не комплімент, а чиста правда...

- Дякую. Мені дуже приємно... до речі, мене звати Кіра, а вас?

- Віталій...

- Я часто бачу, як ви щось малюєте там, на схилі пагорба. Ви, напевно, художник?

Віталій зніяковіло посміхнувся.

- Напевно...

- Ви не впевнені в цьому? - здивувалася Кіра.

- Ну, не те щоб... просто я досі не зміг написати картину, яка повністю задовольнила б мене самого. Швидше за все, звідси й підсвідома невпевненість...

- Що ж, напевно, це добре...

- Що ж доброго? - здивувався Віталій. - Ймовірно, це якраз свідчить про те, що мені не вистачає таланту...

- Найімовірніше, це свідчить про те, що ви перебуваєте в постійному пошуку, - заперечила з усмішкою Кіра. - І це добре, тому що ви рухаєтеся шляхом розвитку, у якого немає, і не може бути кінця. Для творчої особистості це найголовніше...

Нічого надоригінального не було в її словах, але сказані були вони так, що художник сприйняв їх як одкровення. Він і сам у глибині душі відчував це, але не зізнавався собі з якоїсь хибної скромності. Утім, стара істина свідчила, що рух - це життя. Просто Кіра змогла це висловити буденними словами, яким неможливо було не повірити.

- Отже, ви вважаєте, що в мене є надія? - жартівливо поцікавився Віталій.

- Безсумнівно, - серйозно підтвердила Кіра. - Інакше ви просто не змогли б знайти дорогу в цю долину.

- А до речі, що це за місце таке незвичайне? Я досі не розумію, де перебуваю і чому?

Віталій з надією дивився на Кіру, немов від неї залежала вся його подальша доля. Запитання вирвалося несподівано, проте художник про це не шкодував. Він і справді пристрасно хотів зрозуміти, де перебуває і головне - чому?

Дівчина розуміюче кивнула.

- Так, я і сама, коли потрапила сюди, спершу не могла заспокоїтися, але Филимон Гордійович згодом роз`яснив... гадаю, що і вам незабаром доведеться все дізнатися...

Відчувши, що Кіра з якоїсь причини ухиляється від прямої відповіді, Віталій змінив тему бесіди.

- У вас дещо незвична манера співу... цікаво було б дізнатися, де ви вчилися?

- О, ні, - трохи сумно усміхнулася дівчина. - На жаль, мене не прийняли на вокальне відділення, хоча я й вступала тричі... тож офіційної музичної освіти в мене немає.

- Але чому?! - щиро здивувався Віталій. - Адже у вас такий чудовий голос... ні, правда...

Дівчина знизала плечима.

- Сказали, що так співати неправильно, бо це не відповідає класичним канонам. Ну, і взагалі...

- Зрозуміло...

Віталій знав на власному досвіді, що означають ці слова. Свого часу його теж намагалися "обламати" і підігнати під класичні стандарти. Казали, що він неправильно будує перспективу, не так поєднує кольори, як заведено, і палітра в нього якась неправильна, і глибини то бракує, то навпаки - надто... не кажучи вже про виразність... Справа могла закінчитися сумно, але йому пощастило. За молодого студента абсолютно несподівано заступився старий шановний викладач художньої академії і взяв його під свій особистий захист. При цьому він ніколи не втручався у творчість свого протеже, а лише всіляко підбадьорював:

- Сміливіше, юначе, сміливіше. У вас незвичайна манера письма і, що важливо, вона справді зворушує душу, що в наш час буває, на жаль, не часто...

Минуло багато років, але слова старого викладача досі продовжували бриніти в душі художника.

- Пропоную одразу перейти на "ти", - несподівано запропонувала Кіра. - Ми ж не настільки старі, щоб дотримуватися всіх цих умовностей...

Вона посміхнулася, і Віталій негайно кивнув.

- Я повністю підтримую й одразу пропоную: а чи не продовжити нам прогулянку разом? Заодно ви... тобто, ти познайомиш мене з місцевими визначними пам`ятками.

- Що ж, хай буде так!

Дівчина засміялася, і немов сонячний промінчик потрапив просто в душу Віталія і зігрів її своїм ласкавим теплом.

Відтоді вони щодня подовгу гуляли околицями, збираючи польові квіти і балакаючи, здавалося, ні про що. Але після цих зустрічей Віталій відчував незвичайний підйом творчих сил. Здавалося, його душу переповнюють прекрасні емоції, що вириваються назовні, щоб втілитися на полотнах. З-під його пензля виходили все нові картини - з кожним разом все кращі й кращі.

Одного разу він запросив Кіру в студію, щоб показати свої роботи. Дівчина уважно роздивлялася полотна, то насупивши брови, то закушуючи від хвилювання губу, то розквітаючи в променистій усмішці. Несподівано вона різко обернулася і запитала:

- А можна мені подивитися, як ти працюєш? Я не буду заважати, чесне слово!

Віталій навіть розгубився спершу, але тут же із захопленням погодився:

- Із радістю! До речі, якщо ти ще будеш хоч іноді співати, то це лише допоможе мені...

- Подивимося...

Кіра зручніше влаштувалася на дивані, підібгавши під себе ноги, і завмерла в очікуванні. Вона з такою щирою цікавістю стежила за діями художника, і стільки захопленого очікування було в її погляді, що Віталій і сам відчув непереборний потяг узяти в руку пензлик цієї ж хвилини.

Він окинув швидким поглядом заґрунтовані полотна, впевнено вибрав одне з них і встановив на мольберт. Потім узяв палітру, пензель і поклав перший мазок...

Межі студії розсунулися і зникли. Час нерухомо завмер. Здавалося, руки художника живуть своїм власним життям. Пензель легко пурхав, перетворюючи звичайне полотно на світ, сповнений радісних барв.

Десь на самому краю свідомості виникла чарівна мелодія, яку почала наспівувати Кіра. Слів було не розібрати, але пісня їх і не потребувала - мелодія якимось дивовижним чином впліталася у фарби на полотні, вдихаючи в них справжнє життя. Боязко затріпотіло листя старої берези. Защебетали спритні горобці, перелітаючи з гілки на гілку. Хруснула суха гілочка під копитцем стрункої лані, і та стрімголов кинулася геть, розполохуючи на своєму шляху польових мишей, зайнятих збором дозрілих зерняток.

Внизу, в долині невелике затишне селище на березі спокійного озера жило своїм розміреним сільським життям. Долинав віддалений перестук і чиїсь нерозбірливі голоси. Над димарями кількох будинків легко вилися димки - напевно, там пекли пироги. Задумливо промукала корова. Ліниво й зовсім беззлобно загавкав пес десь на дальній околиці, але тут же й замовк, заглушений курками, що розкудахталися.

А широкою стежкою, що йшла схилом пагорба до далекого небокраю, впевнено крокував мандрівник. Він був без нічого, якщо не брати до уваги довгу візерунчасту тростину, яка злегка нагадувала жезл військового диригента. Немов відчувши погляд, мандрівник зупинився і, озирнувшись на пів оберту, помахав рукою на прощання, а потім продовжив свій шлях у невідоме.

Художник зітхнув і опустив пензель.

За вікном панувала глибока ніч. Згорнувшись калачиком, як немовля, Кіра спала на дивані. Дбайливо накривши її легким пледом, Віталій ще раз уважно подивився на пейзаж долини, що ожив на картині. Так, він дійсно продовжував жити своїм життям уже без втручання художника. Пригасивши освітлення, Віталій навшпиньки вийшов у двір.

На облупленій лавці під вікном веранди сидів дід Філя, потягуючи самокрутку значних розмірів. Її вогник умиротворено червонів, немов маячок у ночі. Набігавшись за день, капловухий Трезор мирно сопів біля ніг старого. Він зрідка повискував уві сні і смикав лапками - напевно продовжував ловити метеликів.

Притихлий Кузя сидів на перекладині паркану. Побачивши художника, він пожвавився і вже, було, відкрив дзьоб, маючи намір привітати його на свій манер, але дід Філя пригрозив йому сухим пальцем, і ворон промовчав.

Віталій сів поряд із Филимоном Гордійовичем і втомлено опустив руки. Він розслабив долоні й тільки зараз відчув, як вимотався, але ця втома була приємною. Мабуть, уперше він залишився задоволений власною роботою.

- Я так розумію, Віталію Степановичу, ти закінчив картину, яку задумував?

Старий запитав звичайнісіньким тоном, немов продовжуючи недавню розмову. Але художник одразу зрозумів, що дід Філя поставив запитання неспроста, і мовчки кивнув.

- Отже, теж ідете?

І знову Віталій зрозумів, що старий говорить про нього і Кіру. Це його теж не здивувало. Але, судячи з того, як поставлено запитання, ще хтось іде або вже пішов... здогад блиснув блискавкою - він згадав мандрівника, що йшов на картині.

- Джон уже пішов?

- Так, удень... закінчив, як він сказав, свою головну симфонію тут і вирушив далі. До речі, Джонні передавав тобі привіт і шкодував, що не подивився, над чим ти зараз працюєш...

- Дякую. Я хотів із ним поспілкуватися, та так і не зібрався.

- Нічого. Ще зустрінетеся... попереду у вас Вічність, і десь шляхи перетнуться.

Помовчали. Віталій інтуїтивно відчував, що в словах немає потреби. У мовчанні відчувалася завершена форма. Але останнє запитання, що мучило його з першого дня, коли опинився в долині, він усе ж поставив:

- Гордійовичу, що це за місце таке дивовижне?

Вогник самокрутки пихнув трохи сильніше, на мить підсвітивши обличчя старого теплим багрянцем. Здалося чи ні, немов очі його на мить наповнилися чистим світлом, і він спокійно відповів:

- Ну... якщо можна так висловитися, це, певним чином, заповідник для художників, письменників, музикантів і взагалі - творчих людей мистецтва. Справді творчих!

- А хто визначає гідних?

Не піднімаючи голови, дід Філя ткнув пальцем кудись у напрямку зоряного неба.

- Не зрозумів... - розгублено пробурмотів Віталій.

- Та чого вже тут незрозумілого? - пробурмотів старий. - Вища міжгалактична рада. Вони вважають, що людство унікальне за своєю сутністю, оскільки, як це не дивно, тільки люди виявилися здатні створювати прекрасне, якого дуже потребують інші цивілізації. Їхні високотехнологічні суспільства, які досягли неймовірних висот у техніці, схожі на сучасні міста зі скла та бетону, геть позбавлені рослинності, квітів і співу птахів. Точний холодний розрахунок і жодної краплі емоцій. А люди несуть у собі неймовірно потужний емоційний заряд, духовність і творчий потенціал, здатний заповнити всі світи своїм світлом і принести красу в сірі будні. По суті, люди виявилися квітами Всесвіту. І ця долина є такою собі пересадочною станцією для істинно творчих особистостей.

Художник кивнув. Десь у глибині душі він і сам потай мріяв про таке, і підсвідомо був готовий до такої відповіді. Тому легко прийняв слова Филимона Гордійовича.

- Але як же решта, ті, хто не творці? Що буде з ними після... ну, потім...

Художник зам`явся, підшукуючи слова, але дід Філя заспокоїв:

- Для них існують свої пересадочні станції, можеш не хвилюватися. Адже людське плем`я творче за своєю натурою в усьому, навіть у техніці. Кожен творець створює свої світи і коли-небудь вибирає один із них і йде туди...

Віталій задумливо дивився на зірки й усміхався. На душі було спокійно і тепло. Поруч, за стіною спала Кіра, яка стала такою рідною і коханою. І завтра вони удвох вирушать у невідоме, але вабливе майбутнє... Він чомусь був упевнений, що цього разу стежка не загорне їх назад у долину, а поведе далі, вперед, до зірок...

- Филимоне Гордійовичу, якщо ця долина є пересадочною станцією, то ви її начальник?

- Ні, Віталію Степановичу, я простий доглядач.

- Ох, здається мені, не такий вже й простий...

Филимон Гордійович хитрувато посміхнувся і підморгнув:

- А що в житті просто?!

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 24.07.2023 18:25  April => © 

Очень хорошо написано!!... Читал и удивлялся как среди "обычных" и "очень начинающих")) авторов на этом сайте есть такие, как Вы... Но потом, когда загуглил, понял в чем секрет... Оказывается Вы - известный в Украине автор и не только прозы, и не только в литературе!! Тем более стало приятно, так как я с первых абзацев это почувствовал... Буду рад общению, если Вы не против?

Я начал писать в прошлом июне и никогда не думал, что єто со мной может произойти)). 

Если будет возможность, прошу высказать короткое (хотя бы) мнение!

Благодарю Вас и желаю творить и дальше себе на радость, читателю - на удовольствие!!