28.06.2023 16:51
для всіх
74
    
  1 | 1  
 © Микола Сіверський

В редакції "Плугу", знайомство з Л. Первомайським, йдемо до клубу ім. Блакитного

В редакції «Плугу», знайомство з Л. Первомайським, йдемо до клубу ім. Блакитного Частина 2

Літературні спогади кінця 20-х років

Не встиг я закінчити Інститут, як мене покликали до роботи у Харкові на посаду секретаря журналу „Плуг". Щиро розпрощався я з членами чернігівського „Плугу" і подався до столиці Радянської України далі вчитися і працювати.

Ось я і у Харкові. Працюю секретарем літературно-мистецького журналу „Плуг" і разом з тим навчаюся, як аспірант на катедрі літератури при Харківському університеті. Моїми професорами є відомий західно-європейський літературознавець проф. О. Біленький, старої української літератури проф. М. Плевако та советської літератури проф. В. Коряк. Разом зі мною вчаться на цій же катедрі відомий поет і технічний редактор журналу,, Плуг" А. Панів, Д. Копиця, Д. Соколів та інші. У 1929 році закінчую я аспірантуру, захищаю дисертацію і з науковим званням доцента української літератури виходжу у широкий світ. Переді мною простелився шлях творчої і наукової роботи. Але я вибрав собі журналістичний фах і за ним працював кілька років.

Редакція журналу „Плуг ” і ЦК спілки містилися разом у одній кімнаті. У дворі будинку № 33 по вул. Карла Лібкнехта (кол. Сумська), у головному ж будинку, що виходив своїм фасадом на вулицю, був розташований величезний редакційно-художній апарат Державного Видавництва України, що об`єднував у собі 11 секторів та три головних відділи.

Будинок у Харкові, де містилася редакція Плужанин та ЦК Плуга (буд. № 33 по вул. Карла Лібкнехта / кол. Сумська / тепе

Будинок у Харкові, де містилася редакція "Плужанин" та ЦК Плуга (буд. № 33 по вул. Карла Лібкнехта / кол. Сумська / тепер Ерліха)

Голова „Плугу" „папаша" Сергій Пилипенко був керівник редакційно-видавничого сектору ДВУ, його найближчими помічниками були А. Любченко (письменник) та М. Панченко, (відомий складанням хрестоматій). Технічним сектором керували Я. Руденський, О. Сосновський та В. Кучерявий.

Делегати «Гарту», «Плуга» і Білоруського «Маладняка». Сидять (зліва): М. Хвильовий, С. Пилипенко, Цішка Гартни, Михась Ч

Делегати «Гарту», «Плуга» і Білоруського «Маладняка». Сидять (зліва): М. Хвильовий, С. Пилипенко, Цішка Гартни, Михась Чарот; Стоять: Гр. Епик, Александрович, Б. Вольни, М. Христовий // Плужанин №1 / лютий 1925р.

Нас працювало у цій кімнаті троє: теж редактор журналу „Плуг " А. Панів, керуючий справами ЦК „Плугу" М. Биковець та я. Кімнатка була невелика, на одне вікно, заставлена шафами та столами. Попід стінами лежали стоси різних творів в рукописах, що їх безупинно надсилали „свіжоспечені" письменники з периферії, але їхніми рукописами майже ніхто не цікавився. Лише іноді дехто з керівників ЦК брали на перегляд і давали свої відгуки, здебільшого трафаретні: „До друку не придатні", „Мало художності" тощо.

У цій кімнаті завжди товклося, крім нас, ще багато „письменницької братії" з різних літературних напрямків, починаючи з ортодоксальних „плужан" і до „футуристів" включно. Ранок, збираємося до праці, завжди першим приходить М. Биковець, потім я, а уже десь по 10 год. прибігає А. Панів, що завжди спокійний, зрівноважений і починає оповідати новини. Він близько стояв до С. Пилипенка і тому знав першим усі новини. М. Биковець починає плести якісь нісенітниці, після кожного слова лаявся (це така була форма його розмови), і зрештою приступав до праці, виконуючи обов`язки і діловода, і касира, і бухгалтера.

А. Панів та М. Биковець в редакції Плужанина (№5 1927 рік)

А. Панів та М. Биковець в редакції "Плужанина" (№5 1927 рік)

Раптом розчиняються двері і входить юнак, з мішком за плечима, погано вдягнений і з вигляду подібний на єврея. Він якось боком підходить до нас і питається:

— Скажіть, це і є „Плуг", спілка селянських письменників?

— Так, це є „Плуг", - відповідає М. Биковець, - а Ви хто, може також письменник?

— Та я трохи пишу, оце привіз свої твори, може десь їх можна видрукувати. — Каже юнак, скидає селянську торбу з плечей і починає її розв`язувати. — Моє справжнє прізвище Лейба Гуревич, я з Первомайську, від того я і вибрав собі ім`я Леонід Первомайський. А ось мої твори.

Перші вірші і проза, що їх показав Л. Первомайський, були з єврейського життя і недосконалі, але уже відчувався неабиякий талант самого автора. Так з єврейського хлопця, що покинув без дозволу своїх батьків, місто і родину, виріс згодом відомий совєтський письменник і драматург, що мав уже чималий літературний доробок, лише знецінений тим, що він насрізь просякнутий комуністичною ідеологією, а сам він, як комуніст, і тепер в чині полковника є сліпий виконавець волі комуністичної партії.

ЄРУХІМОВА ПРИСЯГА (уривок з повісті Леоніда Первомайського „Земля обітована

ЄРУХІМОВА ПРИСЯГА (уривок з повісті Леоніда Первомайського „Земля обітована") // Плужанин №8/9 (серпень/вересень 1926 року)

Слідом за Л. Первомайським лізе до кімнати у селянській свиті і немазаних чоботях, „невозможник" Одинець. Це уже літній сільський дядько, що за совєтської влади був висунутий, заходами колишнього „всеукраїнського старости" Г. І. Петровського, у члени президії Комнезаму (комітет незаможників) і який, прагнучи прославитись, вирішив збагатити українську літературу своїми неперевершеними творами, компонуючи на зразок сільських дописувачів різні думи, де оспівував:

Пролетарське сонечко,

що світить у незаможницьку хату.

Г. Одинець, використовуючи свої знайомства з „високими" людьми, чванився цим і всім пропонував своє заступництво і допомогу. Побачивши молодого хлопця, Леоніда Первомайського, він зразу ж запропонував йому свою протекцію, щоб допомогти у всіх справах, які потрібні цьому хлопцеві.

— Так оце ти також пишеш, ну будьмо знайомі. Я Одинець, може про такого чув, я селянський письменник і можу тобі багато допомогти. Що тобі треба буде ти тільки мені скажи і я все зроблю. Чуєш?

Це все і знайомство з „таким славним письменником" як Одинець, і приїзд до столиці УРСР — Харкова, і нові люди, так прибило молодого хлопця, що він просто не знав на яку ступити і всім розгублено дякував за поради і майбутню допомогу.

— Я оце прийшов до Вас — звертаючись до мене, казав Одинець, - щоб довідатися, чому не видрукували у черговому номері „Плугу" мою думу про незаможників, про неї ж так добре відгукувався Григорій Іванович (Петровський).

Ну що я йому міг сказати? Цю думу, після перегляду А. Пановим, взяв для редакції і переробки С. Пилипенко. Бо як же не вмістити „цього твору" людини, яку без черги приймає Всеукраїнський староста і який має вплив у ВУЦВКу.


  • Всеукраї́нський центрáльний виконáвчий комітéт (ВУЦВК) — найвищий законодавчий, розпорядчий, виконавчий та контролюючий орган державної влади УСРР у період між Всеукраїнськими з`їздами рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Діяв з 1917 по 1938 рік. Уперше комітет був обраний 1-м Всеукраїнським з`їздом рад 25 грудня 1917 року під назвою Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Радянської України. Надалі іменувався ВУЦВК Рад (1919), ВУЦВК (1920—1935), ЦВК УСРР (1935—1936), ЦВК УРСР (1937—1938). Головами цього органу в різні роки були Ю. Медведєв, В. Затонський і Г. Петровський. За Конституціями УСРР 1919 і 1929 років ВУЦВК обирався Всеукраїнським з`їздом рад і був відповідальний перед ним. // uk.wikipedia.org
  • Доповнити

Заспокоївши як можна старого, я пообіцяв йому, що в наступному номері буде обов`язково вміщено цю думку. І справді цю думку було вміщено у черговому номері журналу, але зовсім перероблену і відредаговану С. Пилипенком. Діставши примірник з видрукованою думкою, Одинець вихвалявся всім, яку він гарну річ написав, мусив хвалити його і С. Пилипенко, що редагував і переробляв цю думку. Але цього, навіть, не помітив сам Одинець.

ОДИНЕЦЬ Гаврило Матвійович (р.н. і р. с. невід.) – громад. діяч., народився в с. Биківня (нині у межах Києва) у сел. род

ОДИНЕЦЬ Гаврило Матвійович (р.н. і р. с. невід.) – громад. діяч., народився в с. Биківня (нині у межах Києва) у сел. родині. Спочатку входив до складу Української партії соціалістів-революціонерів, з 1920 – до КП(б)У. 1917 – делегат Всеукраїнського національного конгресу від Чернігівщини (квітень 1917), член Української Центральної Ради та Комітету Української Центральної Ради. У травні 1917 входив до складу урядової делегації під час переговорів з Тимчасовим урядом у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург). Після цього очолював Остерський повітовий сел. к-т, був обраний членом Всеукраїнської ради селянських депутатів на 1-му Всеукр. сел. з`їзді. У жовтні 1917 – депутат-представник блоку партій від Чернігівщини. Після встановлення рад. влади входив до спілки сел. письменників "Плуг", автор спогадів про УЦР та збірки віршів. На процесі "Спілки визволення України" як член Верховного суду УСРР виступив зі звинуваченнями проти колиш. соратника С.О.Єфремова. Репресований на поч. 1930-х рр. Після 5-річного ув`язнення повернувся в Україну. Подальша доля не відома. // ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. Додатковий том : Кн. 1: А–Я (2021)

З тріском і гамором влітає до нашого приміщення поет Валеріян Поліщук у супроводі своєї „хатньої" поетеси Раїси Троянкер, що писала дуже милі ліричні віршики і навіть спромоглася, звичайно через знайомство, видати збірку своїх поезій. Слідом за ним заходять письменники І. Кириленко, А. Шмигельський, В. Сосюра і зрештою, пливе, мов та пава, з великою шкіряною течкою Остап Вишня. У кімнаті здіймається галас, працювати ніяк неможливо, і я також кинувши свою роботу, прилучаюся до веселої і галасливої компанії.

М. Биковець знайомить всіх з Леонідом Первомайським, але уже визнані письменники, за винятком Раїси Троянкер (теж єврейочки) та поета А. Шмигельського, ніхто на нього не звернув уваги і продовжували свої веселі розмови, що точилися навколо різним пліток та про те, хто більше дістав гонорару та що здав до друку.

Раїса Троянкер народилася в бідній сім’ї уманських євреїв і змалку мріяла вирватися зі штетла. У 15 років закохалася в п

Раїса Троянкер народилася в бідній сім’ї уманських євреїв і змалку мріяла вирватися зі штетла. У 15 років закохалася в приборкувача тигрів і втекла з мандрівним цирком. Згодом вийшла заміж за уманського письменника Онопрія Тургана, стала відвідувати місцеву студію Спілки селянських письменників «Плуг». Подейкують, що до Харкова молода сім’я перебралася не через чоловікову кар’єру, а через пристрасть юної дружини до красеня Володимира Сосюри, який побував в Умані з літературними гастролями.
Рай-я, як вона себе називала, уславилася серед письменників велелюбністю, а серед читачів — еротичними віршами. На її першій книжці, подарованій літературознавцю Іванові Капустянському, біля любовних віршів збереглися помітки уважного читача: Сосюра? Поліщук? На парубоцьких вечірках популярними були «захалявні» вірші Троянкер і Сосюри. // tyzhden.ua

Володя Сосюра з жалем заявив:

— Я сьогодні мусив дістати триста рублів в рахунок збірки поезій, як аванс, але у касі ДВУ немає грошей і тепер не знаю, що й робити, як його йти до клубу, що мені заспіває Максим (клуб — це клуб ім. Блакитного, місце зборі всіх письменників та артистів, Максим — це Максим Лебідь, завідуючий тим клубом).

23 червня 1934 Лебідь Максим Максимович був заарештований у Харкові, де він на той час працював директором Будинку літер

23 червня 1934 Лебідь Максим Максимович був заарештований у Харкові, де він на той час працював директором Будинку літераторів ім. Еллана-Блакитного. В звинувачувальному висновку, сфабрикованому оперуповноваженим ДПУ СРСР Грушевським, стверджувалося, що він «арештований і притягнутий в ролі звинуваченого як член контрреволюційної диверсійно-повстанської Української військової організації (УВО)».
Тодішній заступник наркома внутрішніх справ УРСР Кацнельсон санкціонував направлення справи по звинуваченню М. Лебедя на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Ця позазаконна сталінська інституція 22 грудня 1934 р. постановила: «Лебедя М. М. за участь у контрреволюційній діяльності ув`язнити в виправно-трудовий табір строком на 5 років, рахуючи строк з 23 червня 1934 р.».
Утримувався у концтабірному місті Чиб`ю, де розміщався Ухтпечтаб ГУЛАГ СССР. 1937 його засудили вдруге, убитий в одному з концтаборів ГУЛАГ Архангельської області. Похований у селищі Новая Ухтарка.
Реабілітований посмертно самими комуністами.

Його почали заспокоювати В. Поліщук та І. Кириленко.

— Не турбуйся Володю, ми тебе врятуємо. Ми скажемо Максимчику, що насправді ти мусив дістати гроші, але в касі немає грошей і що вони будуть лише післязавтра. Він нам повірить. Ідемо до клубу, зіграємо пару „шарів" (на біліарді).

Раіса Троянкер принесла до „Плугу" кілька своїх віршів, які я приймаю залюбки, бо вірші чудесні, повні сили і емоцій.

Р. Троянкер. Повінь. Поезії. „Плужанин“. 1928. Ст. 32, ц. 35 коп.

Р. Троянкер. Повінь. Поезії. „Плужанин“. 1928. Ст. 32, ц. 35 коп.

Л. Первомайський дивився на всіх з широко відкритими очима і коли вони пішли до клубу, то спитав мене.

— Це і є ті самі В. Поліщук та І. Кириленко, про яких я чув у себе вдома?

Починають збиратися до кімнати „плужани": В. Мийко, Д. Гуменна, М. Шульга - Шульженко та інші, розмови точаться навколо нових творів: хто що написав, хто що встиг продати ДВУ та „Рухові" чи то „Книгоспілці", чи дістав гроші тощо. Зрештою приходить до редакції і С. Пилипенко, який зразу ж наводить порядки у кімнаті, усіх відправляє до клубу і лишаємося тільки ми — працівники. Він починає, як головний редактор, перечитувати матеріали до чергового номера, а частину забирає з собою до дому, щоб їх на дозвіллі переглянути.

— Так що, хлопці, будемо готуватися до зустрічи Панаїті Істраті. Він приїздить наступного тижня до Харкова. Я вже дзвонив Лебедю, щоб приготував клуб до зустрічі. Треба, щоб ЦК „Плугу" також когось уповноважило виступити з привітанням.

Ми одноголосно висловили думку, що ЦК напевно уповноважить Пилипенка привітати такого видатного закордонного письменника як Панаїті Істраті. Він прийняв це з певним задоволенням.

Запис Панаїта Істраті в книзі почесних відвідувачів Будинку літератури імені Блакитного. 19 листопада 1927 року.Цього

Запис Панаїта Істраті в книзі почесних відвідувачів Будинку літератури імені Блакитного. 19 листопада 1927 року.
Цього дня вікна в Будинку літератури імені Блакитного в Харкові сяяли допізна. Набилася повна зала людей, і ніхто не збирався розходитись. У центрі уваги — високий чорнявий чоловік в окулярах, ледь за сорок, худорлявий, із запалими грудьми, із швидкими, неспокійними очима й поривчастими рухами. Перед ним трохи навіть запобігають, адже це закордонний гість — румунсько-французький письменник Панаїт Істраті. Він родом із Румунії, але пише французькою й живе останнім часом у Парижі. Його дебютний роман вийшов лише кілька років тому, але Істраті одразу здобув популярність у Франції й за кордоном. У Радянському Союзі його приймають особливо радо, адже він не приховує своїх лівих поглядів і може придатися для пропаганди більшовизму у світі. // tyzhden.ua

Взагалі С. Пилипенко, „папаша" дуже добре ставився до всіх початківців, допомагав їм діставати аванси за ненаписані ще твори, протегував їм у діставанні помешкань для житла (це ж за такої житлової кризи, яка була на той час у Харкові). Тому, мабуть, і ДВУ мало виданих авансів безнадійним письменникам щось понад 400 000 карбованців.

Зрештою йде і А. Панів. Робочий день закінчується. Я забираю з собою Л. Первомайського і веду його обідати до їдальні видавництва газети „Радянське село". Пообідавши Первомайський іде оглядати місто з тим, щоб ночувати прийти до нашої редакції і переспати на столі, як це робило багато приїжджих плужан. Робив це і я, коли щойно приїхав до Харкова і не встиг влаштуватися з помешканням. М. Биковець лишився ще сидіти в редакції, бо як кавалер, цілі дні і вечори проводив у редакції, навіть обідати не ходив до їдальні, а жив у „сухомятку". По обіді я знову приходив до редакції дороблювати незакінчену працю, тепер уже ніхто не перешкоджав і я міг спокійно робити коректуру чи виправляти матеріали до чергового номера.

Ю. Савченко (ми з ним мешкали разом на Холодній горі — це так звалося одне з передмість Харкова), почекавши трохи, поки я закінчу з коректою, разом йде зі мною до клубу ім. Блакитного на Каплунівській вул. буд. 4.

Дошку, присвячену Будинку літераторів ім. В. Блакитного відкрито за адресою вулиця Мистецтв, 4 на фасаді Радіоастрономіч

Дошку, присвячену Будинку літераторів ім. В. Блакитного відкрито за адресою вулиця Мистецтв, 4 на фасаді Радіоастрономічного інституту. // mevorydoskikharkov.blogspot.com

По дорозі зустрічаємо ще кількох редакторів ДВУ, заходимо раніше до невеличкого садка на Пушкінській вулиці, п`ємо по склянці пива і тоді вже поволі ідемо до клубу.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 29.06.2023 18:29  Борис Костинський => © 

Після прочитання усього цього, прийшла думка, що, в принципі, усі ці люди з часом дістали цілковито справедливу кару від Бога за їхнє пристосуванство до відвертого зла - більшовиків. За сяке-таке житло, аванси за ненаписані агітки, харчі та можливість якось вгамувати свої творчі амбіції ці діячі стали прислужниками Сатани. Доволі цікаво, що пройшли довгі десятиліття і українські митці продовжують те саме, що було за часів ранньої УРСР - прислужуватись. Але тепер вже не червоним, а усім тим сіро-буро-малиновим, що мають у їхніх руках гроші та ЗМІ. Ясна річ, що реально заробляти літературним словом можуть зараз лише одиниці, типу Стівена Кінга чи Джоан Роулінг, але продажність та плазування - гріхи і спокутувати їх треба буде обов`язково! Справжній митець має нести слово ПРАВДИ! Якщо ж він підлаштовує своє перо під спонсора, то нехай не сумнівається - в майбутньому усе те однозначно випливе у спогадах когось з його ж колишніх подільників, і люди після того будуть кривитися від огиди.