Діоген, Антисфен і Кратет
діалоги в підземному царстві
ДІОГЕН. Антисфен і Кратет, у нас багато вільного часу; чи не пройтись нам бува по прямій дорозі до входу? Там ми подивимось на тих хто входить, і взнаємо, хто вони і як себе поводять.
АНТИСФЕН. Добре, Діоген пішли. Це буде приємне видовище: одні плачуть, інші благають відпустити їх, а деякі і зовсім не хочуть йти, і хоча Гермес і штовхає їх у шию, вони все-таки чинять спротив і падають горілиць, що зовсім даремно.
КРАТЕТ. А я вам дорогою розповім, що бачив сам, коли спускався сюди.
ДІОГЕН. Розкажи Кратет; ти, мабуть, бачив що-небудь смішне.
КРАТЕТ. Серед тих, що входили сюди разом зі мною, особливо виділялись троє: багатій Ісменодор, мій земляк, Арсак, намісник Мідії, і, Орет із Вірменії. Ісменодора вбили розбійники біля Кіферону, здається, на шляху в Елевсії. Він стогнав, притримуючи обома руками рану, кликав по імені своїх дітей, яких залишив зовсім маленькими, і звинувачував самого себе за безрозсудність, за те, що, відправляючись через Кіферон і через місця біля Елевтер, зовсім опустілі внаслідок війни, взяв тільки двох рабів, не дивлячись на те, що мав з собою п’ять золотих чаш і чотири кубка.
Арсак, чоловік вже старий і, клянусь Зевсом, дуже великого вигляду, сердився за варварським звичаєм і обурювався на те, що йде пішки, і вимагав, щоб йому привели коня: діло в тому, що разом з ним загинув і його кінь, від руки якогось фракійського щитоносця, при Араксі, в битві з каппадокійцями. Арсак, як сам розповідав, поскакав вперед, далеко лишивши позаду за собою других; раптом перед ним з’явився фракієць і, прикриваючись щитом, вибив у нього з рук піку, а потім своїм списом пронизав його разом з конем.
АНТИСФЕН. Як же це він міг зробити одним ударом?
КРАТЕТ. Дуже просто, Антисфен: Арсак скакав, виставивши вперед свого списа довжиною в двадцять ліктів; фракієць відбив щитом наставлену на нього зброю так, що вістря пройшло мимо, і, опустившись на коліно, прийняв на свого списа весь натиск ворога, ранивши знизу в груди коня, що, завдяки силі і швидкості свого бігу, сам насадив себе на списа; він пройшов наскрізь і проколов також і самого Арсака, увіткнувшись йому в пах і вийшовши іззаду. Ось як це сталося; винуватий тут не стільки вершник, скільки кінь. Арсак все-таки обурювався на те, що його нічим не відрізняли від інших і хотів спуститися в підземне царство верхи.
Що стосується Орета, то у нього ноги виявилися досить ніжними і чутливими: він не те, що ходити, і стояти навіть не міг на землі. В такому стані всі без виключення мідяни: як тільки вони зійдуть з коня, зразу ж починають ступати як по колючках, ледве рухаючись на кінчиках пальців. Так от, Орет кинувся на землю, і ніяким чином неможна було заставити його піднятися; тоді наш милий Гермес взяв його на плечі і поніс до самого човна, а я дивився і сміявся.
АНТИСФЕН. І я, коли йшов сюди, не змішувався з іншими, а, кинувши всіх стогнучих, побіг вперед до човна і зайняв найзручніше місце. Підчас плавання вони плакали і страждали від качки, а мені їх смішний вигляд приніс велике задоволення.
ДІОГЕН. У вас, значить, Кратет і Антисфен, ось такі були супутники. А зі мною разом йшов лихвар Блепсій із Пірея, акарнанець Лампід, начальник найманих військ, і багатій Дамід із Корінфу. Даміда отруїв його власний син, Лампід лишив себе життя через любов до гетери Міртії, а злощасний Блепсій помер, як сам говорив від голоду, та це було ясно видно і по його незвичайній блідості і худорбі. Я, хоча і знав, все-таки спитав їх, від чого вони померли. Дамід почав звинувачувати свого сина, а я сказав йому: так тобі було і треба – у тебе було біля тисячі талантів, ти дев’яносто років прожив у розкоші, а вісімнадцятирічному юнаку давав по чотири обола! А ти, акарнанець, - він теж стогнав і проклинав Міртію, - для чого звинувачуєш Ерота, коли повинен самого себе звинувачувати? Ворогів ти ніколи не боявся, хоробро бився попереду всіх, а першій зустрічній дівчинці з її удаваними сльозами та зітханнями дав себе спіймати! Блепсій сам себе звинувачував і лаяв за свою дурість, за те, що зберігав гроші для спадкоємців, зовсім йому чужих, як начебто думав, що його життя ніколи не скінчиться. Своїми криками вони приносили мені чимало задоволення.
Але ми вже прийшли до входу; станемо подалі і будемо дивитись на тих хто входить. Ох, як їх багато! І найрізноманітніші! Всі плачуть, крім новонароджених і нерозумних дітей. Навіть зовсім старі горюють! Що з ними? Невже їх так міцно тримають чари життя?
Я поговорю з оцим немічним стареньким. Від чого ти плачеш, померши в такому похилому віці? Чому сумуєш, милий? Адже ти уже зовсім старий! Може ти був царем?
ЖЕБРАК. Ні.
ДІОГЕН. Сатрапом, на крайній випадок?
ЖЕБРАК. І не сатрапом.
ДІОГЕН. Ти, можливо, був багатим, і тобі важко, помираючи, розлучатися з розкішшю?
ЖЕБРАК. Нічого подібного: я жив майже до дев’яноста років у крайній нужді, добуваючи собі їжу вудкою і волосінню, (22) дітей у мене не було; та до того ж я був кульгавим і майже сліпим.
ДІОГЕН. І після цього тобі ще хотілося жити?
ЖЕБРАК. Так; жити на світі гарно, а смерть жахлива, і треба від неї тікати.
ДІОГЕН. Ти з глузду з’їхав, старий; поводиш себе перед лицем долі як хлопчак, але ж ти одних років ось із цим перевізником. Що ж тоді говорити про молодих, якщо до життя прив’язані такі старики, які повинні самі прагнути до смерті як до ліків проти негараздів старості? Пішли, а то нас можуть ще запідозрити в намірі втекти, якщо побачать, що ми ходимо біля входу.
ПРИМІТКА:
22)… добуваючи собі їжу вудкою і волосінню…- грецька поговірка.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.