25.08.2023 06:27
для всіх
93
    
  - | -  
 © О. ГЕНРІ

Спогади жовтого пса

з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»

Думаю, що ви, люди, не дуже-то й здивуєтесь, прочитавши літературну вправу тварини. Містер Кіплінг і ще чимало інших письменників доказали – і не без матеріальної вигоди для себе, - що тварини вміють висловлюватись непоганою англійською мовою; нині жоден ілюстрований журнал не буває без розповіді про звірів, якщо не брати до уваги старинних щомісячників, які все ще пригощають читачів зображеннями Браяна і жахами катастрофи на горі Пело.


Але не шукайте в моїй розповіді тих пишномовних фраз, якими обмінюються в джунглях Нума – лев, Шита – пантера і Хіста - змія. У Жовтого пса, що провів більшу частину свого життя в дешевій нью - йоркській квартирі, де він спав у кутку на старій сатиновій нижній спідниці (на тій, яку його хазяйка облила портвейном під час банкету в клубі), не варто очікувати особливих фокусів у частині мови.


Народився я жовтим щеням: час і місце народження, а також і родовід і вага – невідомі. Перше, що я пам’ятаю, це стару, що стояла на розі Бродвею і Двадцять Третьої; вона тримала корзинку, в якій я лежав, і намагалася продати мене товстій дамі. Стара відьма розхвалювала мене на всі лади і видавала мене за чистокровного померансько – гамбльтонського червоного ірландського кохінхінського фокстер’єра. Товста дама почала шукати у себе в ридикюлі п’ятірку; нарешті найшла її в купі зразків бумазеї і фланелету і розрахувалася. З цього часу я став її любимою собачкою – маминим власним дусиком – пепсиком. Скажіть, люб’язний читачу, чи траплялось з вами коли-небудь, щоб товста двухсотфунтова особа, що пахла сиром і під’Еспанем, брала вас на руки і водила би носом по вашій шерсті, весь час приказуючи:

- Уті, мій гарнюсінький дусик – пупсик – мусик – кісик – мисик.


З чистокровного жовтого цуценяти я, коли виріс, перетворився на безіменного жовтого пса, схожого на помісь ангорського кота з цілим ящиком лимонів. Але моя господиня не засмучувалась. Вона твердо вірила, що два первісних цуценяти, яких Ной загнав до себе на ковчег, були лише боковою гілкою моїх предків. Потрібно було втручання двох поліцейських, щоб не допустити її на виставку в Медісон – сквер – гарден, куди вона хотіла мене записати на приз для сибірських лайок.


Я вам зараз розповім про цю саму квартиру. Дім був звичайним нью - йорським будинком, викладений мармуром біля входу і бруківкою вище першого поверху. Щоби дістатися до нашої квартири, треба було підн… ні, не піднятися – видертися на три поверхи. Моя хазяйка найняла її без меблів і обставила як належить, старовинним, тисяча дев’ятсот третього року, м’яким гарнітуром, олеографією із зображенням гейш, що сидять в гарлемській чайній, каучуковим деревом в діжці і чоловіком.


Клянусь сузір’ям Пса! От вже було жалюгідним двоноге! Це був маленький чоловічок з піщано-жовтим волоссям і вухами, дуже схожими на мої. Він був задзьобаний, як нібито всі дзьоби всіх туканів, фламінго і пеліканів усього світу дзьобали його. Він завжди витирав посуд і вислуховував розповіді моєї хазяйки про дешеву і рвану білизну, яку розвішувала на вірьовці дама з другого поверху, у якої, одначе, було, манто із хутра білки. І, окрім того, вона заставляла виводити мене на повідку, доки вона готувала вечерю.


Якби чоловіки знали, як проводять час жінки, коли вони одні, вони б не женились нізащо. Романи Лаури Лін Джиббі, лузання горіхів, намазування мускулів шиї мигдалевим кремом, - при цьому, посуд залишається немитим, - півгодинна бесіда з поставщиком льоду, перечитування купи старих листів, закуска з парочки пікулів і двох пляшок мальц-екстракту, сидіння протягом години біля дірочки, видряпаної у матовому склі вікна, щоби подивитись що там робиться в сусідній квартирі навпроти, - мабуть-що, оце і всі їхні заняття. За двадцять хвилин до його приходу зі служби вони починають прибирати, поправляти зачіску, щоб не стирчала фальшива підкладка, і витягати купу шитва – щоб розіграти десятихвилинну комедію.


Я вів собаче життя в цій квартирі. Здебільш я лежав у своєму кутку і дивився, як товста жінка вбиває час. Інколи я спав і бачив першокласні сни про те, як я на подвір’ї ганяюсь за кішками, а ті ховаються в підвали, або бурчу на старих дам з чорними мітенками, - одним словом, виконую істинне призначення собаки. Тоді вона накидалася на мене з різними сопливими телячими ніжностями і цілувала мене в носа, - але що мені було робити? Адже собака не може жувати гвоздику, щоб від неї пахло принаймні за милю?


Я почав жаліти її чоловіка (прособачте всіх моїх кішок, якщо брешу) Ми були такими схожими один на одного, що це почали помічати люди на вулиці; і тому ми кинули ходити тими місцями, де роз’їжджає Морган у своєму кебі, і вважали за краще залізати на купи минулорічного снігу на вулицях, де проживає бідний люд.


Якось одного разу ввечері, під час однієї з наших прогулянок, коли я старався показати себе премійованим сенбернаром, а старий вдавав, що в нього немає особливого бажання задушити першого ж шарманщика, якого він спіймає за виконанням мендельсонівського «Весільного маршу», я глянув на нього вверх і по-своєму сказав йому:

- Ну чого це ти такий кислий, рак ти варений? Адже вона тебе не цілує. Тобі не приходиться сидіти у неї на колінах і вислуховувати розмову, в порівнянні з якою опереточне лібрето здасться рівним за мудрістю афоризмам Епіктета. Ти повинен радіти, що ти не собака. Підбадьорся і забудь про тугу.

Матримоніальне непорозуміння подивилося на мене вниз з майже собачим виразом обличчя.

- Що, собачко? – говорить він. – Гарна собачка. Ти так дивишся, наче говориш. В чому справа, песику? В кішках? Кішки, я кажу.


Але, звичайно ж, він не міг мене зрозуміти. Адже людям не дано розмовляти, як це роблять тварини. Єдиний простір, де можливе спілкування між собакою і людиною, - це белетристика.


У квартирі навпроти жила дама, у якої був чорно-рябий тер’єр. Кожного вечора її чоловік виводив його на повідку, але він повертався додому завжди веселий і незмінно щось насвистував. Одного разу ми з чорно-рябим обнюхали один одного на сходинках, і я спробував добитися від нього пояснення.


- Слухай-но, Стрибунець, - говорю я йому, - ти знаєш, що ні один справжній мужчина не любить розігрувати на людях роль собачої няньки. Я ще не зустрів жодного, який би, будучи прикріпленим до собачки, не показував би всім своїм виглядом бажання проковтнути кожного, хто на нього подивиться. Але твій хазяїн кожного разу повертається додому веселеньким, наче фокусник – аматор, якому вдався фокус із яйцем. Звідкіля у нього це береться? Не запевняй мене, що йому подобається.


- У нього-то? – говорить чорно-рябий. – Він використовує найкращий засіб, вказаний самою природою. Насвистується! Спочатку, коли ми виходили, він конфузився і боявся. Але після того, як ми обійдемо вісім барів, йому вже все одно, що в нього на вудці бовтається, - собака чи морська кішка. У мене ці двері барів, що крутяться, відхопили вже дюйма два від кінчика хвоста, коли я пробував вислизнути через них.


Вказівка, отримана мною від цього тер’єра, заставила мене замислитись.


Одного разу ввечері, годин біля шести, хазяйка веліла йому приготуватися, щоби вивести Дусика для прийняття звичайної порції озону. Так, я до цих пір це приховував, але ось як вона мене назвала! А чорно-рябого звали Тютюлькою. Я вважаю, що все-таки обігнав його на декілька зайців. Але все ж таки величати пса Дусиком ніскільки не краще, чим прив’язати йому пусту бляшанку до хвоста.


На тихій вулиці, у затишному місці, перед входом в заманливий, пристойного вигляду бар, я став натягувати волосінь на якій бовтався мій гувернер. Я кинувся стрімголов до дверей, дряпав їх і верещав не гірше за собаку у відділі подій, коли вона намагається дати зрозуміти сім’ї маленької Аліси, що дівчинка загрузла на топкому місці, збираючи квіти біля струмка.

- Лусніть мої очі! – сказав, широко посміхаючись, чоловік. – Лусніть мої очі, якщо цей шафрановий нащадок пляшки з лимонадом не запрошує мене зайти і випити стаканчик. Постривайте, та з яких же це я пір взагалі не підходив до стійки? Я мабуть-що…


Ось тут я вже зрозумів, що він від мене нікуди не дінеться. Він сів за стола і почав пити гаряче шотландське віскі. Цілу годину кемпбелли (шотландський гімн «Ось ідуть Кемпбелли») так і йшли у нього один за одним. Я сидів поряд і викликав лакея, стукаючи хвостом об підлогу і з’їдаючи дорогу закуску, з якою не могли зрівнятися страви матусі, які вона купувала в гастрономічній лавці хвилин за вісім до приходу батечка зі служби.


Коли всі шотландські продукти, окрім житнього хліба, були знищені, чоловік відв’язав мене від ніжки столу і повів до виходу, смикаючи за поводок, як рибалка, що спіймав на вудку лосося. На вулиці він зняв з мене нашийника і викинув його геть.

- Бідна собачко, - говорить він, - гарна собачко. Не буде вона більше тебе цілувати. А то чистий сором! Собачко, мила, біжи, попади під трамвай і будь щасливою.


Але я відмовився його полишити. Я почав стрибати і гратися навколо нього, щасливий і задоволений, як цуценя на килимку біля каміну.

- Ех ти, старий, блохастий, мисливець за горобцями, - сказав я йому, - ти тільки і вмієш, що вити на місяць, та ганятися за зайцями, та яйця красти, - а не бачиш, що я зовсім не хочу йти від тебе. Хіба ти не розумієш, що ми обидва з тобою – заблукалі в лісі цуценята, а хазяйка – жорстока мачуха, яка хоче нас винищити: тебе – витиранням посуду, а мене маззю від бліх і рожевим бантом на хвості. Чому б нам не покинути все і не стати назавжди товаришами?


Ви, можливо, будете стверджувати, що він не зрозумів. Не буду сперечатись. Але гаряче шотландське віскі піддало йому жару, і він на хвилинку зупинився в роздумах.

- Собачко, - нарешті сказав він, - ми більше дюжини життів на землі не проживемо, і мало хто з нас досягне трьохсотлітнього віку. Назви мене чортом, якщо я коли-небудь повернусь у це пекло; а ти будеш сучим сином, якщо покажеш туди носа. Тримаю парі на шістдесят проти одного, що Захід сьогодні виграє у Сходу на корпус дорослої такси.


Повідка не було, але я, не дивлячись на це, добрався, весело підстрибуючи, до порому на Двадцять третій вулиці разом з моїм хазяїном. І кішки, що стрічалися нам на шляху, мали повну підставу радіти, що успадкували від своїх первісних предків гострі пазурі.


Коли ми переїхали на поромі на другу сторону, мій хазяїн сказав якомусь незнайомцю, що стояв тут же поряд, на вокзалі і їв булку з ізюмом:

- Ми з собачкою думаємо махнути до Скалистих гір.

Але більше за все я зрадів, коли мій гувернер, смикнувши мене за вуха так боляче, що я заскавчав, оголосив мені:

- Ех ти, мавпоголова, крисохвоста, жовтошерста дворняга, чи знаєш ти, як я буду віднині тебе називати?

Я згадав «Дусика» і жалібно заскавулів.

- Барбосом буду тебе звати, - сказав мій хазяїн; і я пожалів, що у мене не п’ять хвостів, і я не можу достатньо намахатися, щоби гідно відмітити це нововведення.




Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Нью – Йорк., 1905 рік.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!