Катарсис
Вона не любила класичної музики. Не те щоб не розуміла. Просто давно загнала свої почуття десь глибоко в свою душу й великими гвіздками прибила їх там, щоб і не рипалися. А музика будила чуття, не давала заспокоєння, вужем заповзала всередину й вивертала її ще дитячі страхи, образи, ятрила рани, робила боляче, адже саме через біль мав відбутися катарсис – очищення від мулу страждань (о, це такі муки, може, тому й носила в собі весь цей треш), потім обнулення, а далі… Що було б далі, вона не знала. Але уявляла свою душу – оголену, безпорадну, як у кабінеті гінеколога, - і їй було зле до нудоти. Ні, ніхто й ніколи більше не зможе глумитися над сокровенним!
Крила… Колись у неї були крила. Ще в дитинстві. У маленьких діток завжди є крила, як у янголів. Білі-пребілі, з розкішним пір’ям і рожевим полиском. Але потроху ті крилята втрачали пір’ячко: то один висмикне пір’їнку, то інший - боляче: з м‘ясом, з кров‘ю. Найбільш боліло тоді, коли смикали найдорожчі люди. Тоді ще й саднило щось у грудях. Там, де лунко-лунко, немов маленький годинник, билося маленьке серденятко. «Ти повинна робити те, що я скажу…» - стук-стук. «Ти маєш прийти рівно о третій додому, і спробуй тільки запізнитися!..» - стук-стук. «Ти вже доросла, і в п’ять років маєш сама себе захищати…» - стук-стук. « Ти покарана й будеш стояти в кутку на колінах стільки, скільки я скажу!» - стук-стук. «Я твій батько - і ти маєш слухати мене, бо живеш у моєму домі» - стук-стук. « Ти повинна… ти маєш… ти доросла…ти покарана… ти, ти, ти…» – стук-стук-стук-стук… І висмикувалося пір’ячко, і летіло, летіло, летіло…
Тягар дорослого життя в ранньому віці давив її дитячі плечі. Їй хотілося скинути його й утекти далеко-далеко, де вона буде сама й ніхто не змушуватиме робити те, чого не приймає її зранена душа. Але дівча розуміло, що одній їй буде самотньо, що Бог створив Адама, а до нього – Єву, і дотепер люди створюють сім’ї, народжують дітей. Це закон такий, не нею придуманий. Їй важко було полюбити... адже не відчувала сама любові близьких. Розуміла: коли люблять, не кидають услід капцями, не б’ють, не ображають, не позбавляють кисню, не змушують тримати під подушкою молоток… Тоді вона стала читати. Багато читати, щоб там, із книг, пізнати істину: що ж воно таке – любов. Ковтала все, що траплялося під руки – від Стендаля до «Емануель». Ніхто її не вчив ні любові, ні дружби, ні кохання. Ішла, мов сліпа, навпомацки. Заходила в чагарники, до неї чіплялось якесь будяччя - виникали ілюзії, що закохалася. Десь зраджуючи, десь обпалюючись сама, брела далі життям. Узірця не було, ідеалів теж. Батьки не стали для неї прикладом, знайомі, сусіди - теж. Їй здавалося, що всі в цьому світі брешуть, живуть у гріху. Думала – світ перевернувся, бенкетує під час чуми. І за такі гульбощі обов’язково настане розплата, так жити не можна. А як – не знала.
І знову наполегливо шукала відповіді в книгах. Були періоди затяжні, як осінні дощі, коли потрапляла в полон депресії, як п’яниця в запій. Тоді тільки лежала й переглядала серіали, гумористичні програми. Сміялася, як навіжена. І плакала, раз на рік. Тихо вила в подушку, щоб ніхто не чув, не бачив які ніагари спадали з очей. Колись у двері подзвонила сусідка знизу – старезна бабця. «Та не побивайся ти так за ним», - прошамкала вона. – «Що ви, слухаю музику, це співачка – не я».
З’явилася і в неї, як у всіх, сім’я. Діти. Думала, із ним буде, не так, як у всіх. Він не зраджуватиме, не брехатиме, вони кохатимуть одне одного й помруть в один день. Металася по дому, розцвіла - і знову відчула за спиною крила. Почала їх розправляти. Навіть муза приходила. І вірші - наївні, романтичні. А потім – зрада. Просто так, знічев’я. Його зрада. Боляче так – тук-тук-тук, наче розстріляли з автомата. Свої. У спину, навіть не в груди. Через усе тіло, що тільки здригалось у конвульсіях. І падало, падало, падало скривавлене пір’я під ноги тому, колись найріднішому. А він потоптався по ньому та й пішов далі в пошуках іншої птиці.
Не питайте, що було потім. На сповіді Бог розсудить.
Минали десятиліття. І знову злети. А потім падіння. Вона збагнула: літати можна й з одним крилом, а грати – і на одній струні.
Одного разу зустрілася з Богом. Учепилася за Нього так, щоб уже ніколи не відпустити від себе. Не втратити. І поступово почало відходити її друге крило й відростати пір’я... Вона тішилася дітьми, роботою, пережила розпад однієї країни, відновлення іншої, базари, вокзали, боротьбу за виживання. Вистояла. Стала оживати.
З‘явилася онука; у ній вона бачила дітей, яким чогось не додала, себе, коли була з крилятами. Любов, ту, яку шукала все життя й не могла знайти вповні. Ця малеча ворохобила її загартовану душу, а їй не треба було багато: усього лише бути поруч. То нічого, що одне крило…
Останнім часом постало питання від’їзду дітей за кордон. Вона не могла стримати сліз. Почало з‘являтися знову оте «стук-стук-стук»…
Ідучи повз новобудову, раптом почула музику. Грала скрипка, жалібно входячи в її душу, туди, куди вона нікого не впускала. Туди, куди впустила одну-єдину істоту –маленьке онучатко. Музика розбурхала її нутро, нахабно зазираючи в кожну шпарину, не запитуючи, чи можна. Чи треба?! «А ти запитала мене, чи я хочу отого катарсису, того обнулення? Мені вже давно так легше!» - «А чи легше?» - почула у відповідь. І вона здалася. «Роби, що знаєш, - приречено мовила, а потім закричала: - А що, коли помру???» – « Не помреш, ти сильна». – «Я слабка». – «З тобою я». – «Ти раниш». – Відроджую».
«І я», - хтось погладив її по голові. Як бабуся в дитинстві. «Спасибі, Боже», - усміхнулася крізь сльози вона.
м. Черкаси, 25.07.2023.
