Оберемок літнього поля
Висока до пояса трава хапала за ноги двох людей: біляву жінку середнього зросту, що вже ввійшла в пору осені, - повну, сірооку, у джинсових бриджах, чорній футболці з великим рожевим метеликом на грудях, солом’янім капелюшку з сірою квіткою - та дівчинку років трьох. Трава була високою, розкішною після багатьох дощів. Їй не хотілося пускати нікого в своє повноправне царство. Хіба що невгамовні малі коники могли творити в її лоні чарівливу мелодію. От і зараз поле аж захлиналося сюрчанням-співом тих малих зелених кузьок, що активно терли задніми лапками й видавали голосні неповторні звуки.
- Не хочу, бабусю, у поле! - лепетало маленьке дівча.
- Але тут так гарно! Ти, може, боїшся, Алісонько?
- Так.
- А кого ж ти боїшся?
- Вовка!
- Вовчики тут не водяться. Вони живуть у лісі та ще в зоопарку. Пригадуєш, ми ходили з тобою до зоопарку, і там, у вольєрі, бігали три облізлі вовки? Один із них накульгував на передню лапу. Ми ще назвали його Шкандибком.
- Так. А чому він Шкандибко?
- Певно, десь поранив свою лапку, а може, від старості накульгує.
Бабуся з онукою вийшли з дому в пору надвечір’я. Полуденна спека поволеньки відступала, звільняючи місце легкій вечірній липневій прохолоді. Серед трав бабця помітила жовто-коричневі зірочки якоїсь рослини.
- Зачекай, Алісо, треба нарвати звіробою.
- А чому (малеча тільки-но вступила в пору таємничих запитань та відповідей)?
- Ця рослина дуже корисна. Вона лікує людину від безлічі хвороб.
- А як?
- Її можна додавати в чай, як м’яту чи ромашку. Ти ж любиш трав’яний чай?
- Люблю. І бабусю люблю, - сказала Алісонька й обійняла її міцно-преміцно.
- Моя кузінка, - пригорнула бабуся малу дівчинину до себе й підняла так стрімко, що блакитна спідничка з біленьким в рожевий горошок бантиком дзвіночком здійнялася вверх.
Мала весело замахала стрункими смаглявими ноженятами, узутими в рожеві сандалики, а її сміх розсипався полем сотнями манюсіньких блакитних дзвіночків. Заблищали маленькі білі рисики-зубенятка, два з них, передні, були відсутні, що додавало онуці особливої ніжності й милоти. А тоненькі кіски, як два мишині хвостики, застрибали від радісного збудження. Їй подобалося злітати догори - високо-високо, аж до самих хмар, і тоді, коли дідусь гойдав на майданчику, біля будинку, і коли мама несла на конячці – плечах. У той час дівчинка підсвідомо відчувала всім своїм дитячим єством причетність до Всесвіту.
Бабуся любила своє маленьке земне янголятко понад усе. ЇЇ суворе серце, загартоване буремним життям, у присутності цієї ріднющої малесенької істоти поступово тануло гарячим шоколадом. А слова онуки єлеєм скрапували в самісіньку душу.
«Ох уже ця малеча! У тім краю, де живе дитинство, ще не оселилися брехня, осуд та лестощі. Там чорне лишається чорним, біле – білим, дерева високими, сни різнокольоровими, і в них пурхають метелики», - міркувала бабця.
- Як у тебе на футболці, бабусю? – запитала Алісонька.
- Як у мене на футболці, - машинально відповіла та, укотре пересвідчившись у геніальності дітей. Це ж треба: вона лише подумала, а мала мовила, ніби чула її думки!
Жінка збирала зілля, Алісонька їй допомагала.
- Бабусю, а чому квітка називається звіробоєм? Звірів убиває?
- Вона отруйна для тварин. Але має цілющі властивості для людей.
- А хіба таке можливо?
- Так. Усе є отрутою й ліками водночас. Тому вживати зілля, як і будь-яку їжу, потрібно невеликими дозами. Про це ще Парацельс писав.
- Це хто такий? – запитало дівча й подало свою лепту до оберемку.
- Лікар. Він жив давно-давно.
- А я була де?
- Ти ще тоді не народилася, кохана.
Бабуся не раз чула, як польські мами звертаються до діток. Саме так – «кохані». Це слово їй дуже подобалося, як і шанобливі звертання: «пані Агнешко», «пане Кшиштофе, «шановне панство»…
Потім ці двоє знайшли велику тінь від дерева й вирішили перепочити. Із гарненької, ручної роботи торбинки бабуся неквапом дістала простирадло. І ось вони вже вклендалися поруч – два покоління: молодість і старість, досвід і невситима жага пізнання, ностальгія і бурхлива енергія. Що могло бути в них спільного? Якісь невидимі нитки перепліталися й зв’язували їх в єдине ціле. Так, то була любов.
- Бусю, розкажи казку!
- Про що? – запитала бабуся.
Також була між ними своєрідна гра: мала просила розповісти казку про що завгодно: вовка, зайчика, сонечко чи дерево. І бабусі нерідко доводилося імпровізувати. Часто вона й сама забувала свої казки. Алісонька ж час від часу просила розповісти про собаку Няв, вовчика Мойсея, Диделку, Зайчика й Пупуя. Зараз вона ускладнила задачу:
- Розкажи, бабусю, про Звіробій!
- Добре, розповім тобі одну легенду, - погодилася та.
- Було це давно, ще за царя Гороха…
- Гороха, - засміялася онука.
- Так звали царя, - усміхнулася й бабуся. - Люди тоді були ще темні, неосвічені, і боялися всього, чого не могли пояснити: дощу, граду, блискавки, води…
- І вовчиків?
- І вовчиків, як ось ти, Алісонько. І хижих птахів.
Так от, ті, що жили біля лісів, займалися полюванням – добували собі м’ясо. А які на відкритих місцях - сіяли хліб, саджали овочі, харчувалися фруктами з дерев.
Якось у одній місцевості довго не було дощу. А це значило, що не буде й урожаю, настане голод. Засумував народ і став молити Бога, щоб той допоміг.
Господь любив людей, і тому пожалів їх та послав до них Золоту пташку – жар-птицю.
- А якою вона була, бабусю?
- Гарною-прегарною, мала вогняне, золотисто-яскраве, з полиском пір’я, довгий хвіст переливався всіма кольорами веселки. Пташка, здавалося, горіла на сонці так, що сліпила очі. Одним її пером можна було освітити все село. Харчувалася жар-птиця молодильними яблуками.
Аліса аж прицмокнула від задоволення. А бабця продовжувала:
- Жар-птиця на своїх могутніх крилах принесла людям жаданий дощ. З тих пір вона стала бажаною гостею жителів.
Один жадібний чоловік захотів піймати пташку, посадити її в клітку й випускати до людей за великі гроші.
- Ні, бабусю, він поганий! - войовничо махнула рукою мала, і на її очі навернулися сльози.
- Звісно, недобрий! Але послухай, що було далі.
Скупій узяв лук й вистрелив у жар-птицю, коли та з’явилася. Вона жалібно скрикнула - і полетіла в небо назавжди. А з її рани на землю впала крапелька крові. Тієї ж миті Бог послав на землю вогненний дощ і умертвив злого чоловіка, який наважився підняти руку на Золоту пташку. Люди злякалися, що Господь і на них може розгніватися. Але коли наступного року на тім місці виросла золотава квітка звіробою, дарована добрим людям на знак Божої любові, вони збагнули, що прощені.
- Чому бабусю?
- Бо скоро дізналися, що ця помічна трава лікує людину від 99 хвороб.
- А це багато – 99?
- Дуже багато. Більше, ніж у тебе пальчиків на ручках і ніжках.
- Ого, - мовила Аліса, подивившись на свої пальченята. - А та пташка більше не прилітала до людей?
- Хіба що в снах до діток та з’являлася в уяві поетів і художників.
- І мені вона теж може наснитися?
- Аякже! Якщо дуже-дуже цього захочеш!
Бабуся закінчила розповідь. Мала онука що лежала горілиць на простирадлі, принишкла й задумалася.
- Придивися, Алісонько, яким дивовижно-гарним є цвіт звіробою! З червня по серпень він розливається жовтогарячим морем на сонячних лісових галявинах та в полях, випромінюючи енергію сонця.
- А все ж, що ним лікують, бабусю?
- Рани, опіки, запальні процеси, астму. Раніше люди ним набивали діткам матраци, прив’язували траву до стріхи, щоб аромат захищав оселю від усього злого й лихого, обкурювали приміщення, адже свято вірили, що ця рослина послана їм Богом.
Під час розкопок давньослов’янських городищ археологи знайшли 20 трав, серед яких був і звіробій. Були там і грамоти, у яких ішлося про цю траву, її рекомендувалося заготовляти «по пуду всякий рік». Такої честі не удостоювалася жодна рослина.
- А пуд – це скільки, бабусю?
- 16 кілограмів.
- А це багато?
- Трохи більше, ніж важиш ти. А ти, нівроку, вагома дівчинка, - засміялася бабця.
- Ого! – підхопилася онука. – А підніми мене, підніми!
Вечоріло, до сюрчання коників приєднався дивовижний спів жайворонка, що завис неподалік і виводив мелодію поля. З чим можна його зрівняти? Він заворожував, заходив у саму душу й ворохобив найтонші струни. «Може, з Алісонькою?» - думала бабуся.
У траві почувся шурхіт. Невеличка зелено-бура ящірка, що мчала у своїх справах, на мить зупинилася, заслухалася в спів пташки, раз у раз висуваючи роздвоєний тоненький язичок. Також здивовано глипала на цих двох людей своїми очицями крізь помаранчеві окуляри (вважається, що тільки ящіркам з-поміж інших тварин, які бачать довкілля чорно-білим, світ здається оранжевим). А потім спрацював захисний рефлекс - і вона прудко шугнула у своє природне середовище. Коники, хутко втікайте!
У полі пахло різнотрав’ям, над яким трудилися бджоли, медом, скошеною подекуди травою. Землею! На синьо-рожевому небі, розмальованому пастеллю, стомлено пропливали пухнасті білі хмарки. Надходив вечір. Сонце, натрудившись за день, тішилося, що відпочине.
Узявши з собою оберемок літнього поля, на якому лишилися відблиски сонця, бабуся вела за руку в оксамитовім надвечір’ї вдоволену Алісоньку в оксамитовім надвечір’ї, а на душі в неї було весело й безтурботно, ніби хтось взяв і вимів чарівним віничком увесь містечковий наліт, лишивши щось таке первісне, близьке й до землі, й до Бога. Поле повернуло їй гармонію та любов! А в Алісоньки забрало страх.
- Ти уже не боїшся поля, лялечко?
- Ні, бабусю, - засміялася мала.
м. Черкаси, 23.07. 2023