Правдива історія
частина IIз рубрики / циклу «ЛУКІАН»
З цього часу перебування у киті почало мені здаватися нестерпним; все тут мені до того набридло, що я почав придумувати хоч який-небудь засіб, з допомогою якого ми могли б звільнитися. Спочатку ми вирішили тікати, прокопавши правий бік кита, і зразу ж взялися до діла. Прокопавши біля п’яти стадій і впевнившись, що кінця нашому ділу не передбачається, ми зупинили цю роботу і вирішили підпалити ліс. Від пожежі всередині кит повинен був померти, і звільнення тоді не мало б ніякого утруднення. Ми взялися за діло і підпалили ліс, починаючи з хвоста. Пройшло сім днів і стільки ж ночей, а кит як нібито і не помічав пожежі, але на восьмий день і на дев’ятий день він, мабуть, захворів, бо почав повільніше відкривати свою пащу, а коли відкривав, до дуже швидко закривав її знову. На десятий і одинадцятий день можна було помітити, що кінець його наближається, бо він почав уже розповсюджувати поганий запах. На дванадцятий день ми, на щастя, здогадалися, що якщо ми не вставимо при відкритті пащі підпорок, то нам загрожує небезпека залишитися ув’язненими в мертвому тілі кита і таким чином загинути. Отже, ми встановили йому в пащу величезні колоди, приготували наше судно і забезпечили його водою і всім необхідним наскільки це було можливим у великій кількості. Скінфар згодився бути нашим керманичем.
Наступного ранку кит помер. Ми втягли тоді наш корабель наверх, провели його через усі отвори, прикріпили до зубів кита і повільно опустили на море. Потім ми піднялися на спину кита і принесли жертву Посейдону і пробули три дні біля трофею, - було затишшя, - на четвертий же вирушили в путь. Ми наткнулися на багаточисельні мертві тіла загиблих під час морської битви, підпливли до них і, вимірявши їхню величину, прийшли в велике здивування. Декілька днів ми пливли за сприятливого супутнього вітру, але потім раптом подув вітер з півночі, і настав мороз; все море замерзло, і не тільки на поверхні, але і в глибині на шість сажнів, так що, зійшовши з корабля, можна було бігати по льоду. Так як вітер все ще продовжувався і ставав зовсім нестерпним, ми вирішили, - ця думка була виказана Скінфаром, - викопати у льоду велику печеру. Ця думка була приведена нами до виконання, і ми провели в печері тридцять днів, розпалюючи багаття і харчуючись рибою, яку ми знайшли, копаючи яму. Коли ж у нас всі запаси вийшли, ми піднялися наверх, розкрили вітрила, і наш човен почав рівно і спокійно ковзати по льодяній поверхні, наче по воді. На п’ятий день настала тепла погода, лід розтанув, і скрізь знову з’явилася вода.
Пропливши біля трьохсот стадій, ми наблизилися до маленького і незаселеного острова де ми запаслися водою, так як у нас її вже не було, застрелили із лука двох диких биків і попливли далі. У цих биків роги знаходилися не на голові, а під очима, як того бажав Мом. (11) Невдовзі ми увійшли в море, що було не із води, а із молока, і в ньому ми побачили білий острів, що заріс виноградом. Острів цей був із величезного сиру, як ми про це узнали далі, спробувавши його на смак; кругом він мав двадцять п’ять стадій. Виноградні лози були укриті гронами, з яких, вижимаючи, ми пили не вино, а молоко. Посеред острова був збудований храм, присвячений Нереїді Галатеї – молочниці, як про це сповіщав надпис. Допоки ми залишалися на цьому острові, їжу і хліб нам давала земля, питвом же було молоко із грон. Ми взнали що на цьому острові царює Тіро - сирниця, дочка Саломонея, якій цю честь надав Посейдон після того як вона пішла із життя.
На цьому острові ми пробули п’ять днів, на шостий же вирушили в подальше плавання, так як вітер був попутний, а море зовсім спокійне. На восьмий день коли ми пливли вже не по молочному морю, а по соленому і синьому, ми побачили велику кількість людей, що бігали по морю. Тілом і величиною вони були схожими на нас, тільки ноги у них були особливі, із пробки, чому вони, по-моєму, і отримали назву «Пробконогих». Ми були здивовані, коли побачили, що вони не тонуть, але тримаються на хвилях і крокують по ним без страху. Вони наблизилися до нас, привітали нас на грецькій мові і сказали, що вони спішать на Пробку, свою батьківщину. Деякий час вони бігли поряд з нами, супроводжуючи нас, але потім звернули в бік, побажавши нам гарного плавання. Невдовзі ми побачили цілий ряд островів, з них перший наліво і був Фелло – Пробка, куди вони поспішали. Саме ж їхнє місто розташоване на великій і круглій пробці. Вдалині ж і значно правіше виднілося п’ять великих і високих островів, на яких горіли багаточисельні вогні.
Острів, що лежав якраз попереду, був широкий і низький і знаходився від нас на відстані не менш п’ятисот стадій. Коли ми наблизилися до нього, на нас повіяв дивний вітер, солодкий і пахучий, який, за словами історика Геродота, віє в щасливій Аравії. (12) Він був настільки солодким, що здавався нам насиченим запахом роз, гіацинтів, лілій і фіалок, а окрім того мирту, лавру і квітучого винограду. Ми вдихали ці пахощі і, сповнені надією на те, що тут чекає нагорода за великі наші труди, порівнялися з островом. Ми побачили, що він з усіх сторін оточений великими і спокійними гаванями. Прозорі ріки безшумно вливалися в море. Повсюди виднілися луги і ліса; птахи виспівували на берегу і серед гілля. Ніжне і пахуче повітря було розлите по всій країні. Лагідні вітерці розколихували ліс, а з розхитаних віт стікала прекрасна і безперервна пісня, наче звуки флейт в безлюдному місці, чувся змішаний і такий, що зливається із багатьох голосів гул, не неспокійний, але такий, як буває під час банкету, коли одні грають на флейтах, другі захоплюються, треті оплесками схвалюють гру на флейті чи лірі.
Зачаровані усім цим, ми причалили до берега, прив’язали наш корабель і, лишивши на ньому Скінфара і ще двох товаришів, відправилися вперед. Йдучи по укритому квітами лугу, ми зустріли прислужників і стражників; вони схопили нас, зв’язали вінками із роз, які вважаються у них найміцнішими узами, і повели до свого властителя. По дорозі ми узнали від них, що острів називається Островом Блаженних і на ньому панує критянин Радамант. Коли нас привели до нього, ми зайняли в ряду підсудних четверте місце.
Перша справа стосувалася Аянта, Теламонова сина; розглядалось питання, чи можливо прийняти його в герої чи ні. Звинувачувався він в тому, що збожеволів і покінчив життя самогубством. Після багатьох промов Радамант постановив наступне: передати тепер його лікарю Гіппократу з Косу для того, щоб той дав йому випити чемериці, а коли до нього, внаслідок цього повернеться розум, зробити його співучасником банкетів.
Другий випадок був любовного характеру. Справа в тому, що між Менелаєм і Тезеєм сталася суперечка з приводу володіння Єленою. Радамант присудив її Менелаю через ту працю і небезпеки, що він переніс їх із-за неї. Що стосується Тезея, то у нього і без того були інші жінки, як, наприклад, амазонка і доньки Міноса.
Третя справа стосувалася Олександра, сина Філіппа, і карфагенянина Ганнібала, що сперечалися через першість, яку в кінці кінців було присуджено Олександру, і крісло його було поставлене поряд з місцем Кіра старшого, царя перського. (13)
Четвертими наблизилися ми. Радамант спитав нас, яким чудом ще при житті явилися ми в цю священну область. Ми розповіли йому все по порядку. Вислухавши нас, Радамант велів нам відійти і, зібравши своїх радників, почав обговорювати, як йому поставитись до нас. Серед багаточисельних його радників знаходився і афінянин Арістід Справедливий. Нарешті ними за порадою Арістіда було винесене наступне рішення: за цікавість нашу і за мандри призвати нас для відповіді після смерті, тепер же дозволити нам побути деякий час на острові в товаристві героїв, після чого ми повинні були піти. Термін нашого перебування тут був ними означений - не більше ніж сім місяців.
Вінки із роз, які зв’язували нас, зразу ж спали самі по собі, і ми відправилися в місто на банкет блаженних. Все місто було вибудуваним із золота, стіни, що його оточували із смарагду, кожні із семи воріт зроблені із суцільного коричного дерева; земля, на якій стоїть місто, і що лежить в межах його стін, складається зі слонової кістки. Храми всіх богів збудовані із дорогоцінного каменю берилу, а жертовники в них являють собою кожен величезний аметист, на якому вони і спалюють гекатомби. Навколо міста тече з найпрекраснішого миро ріка шириною в сто царських ліктів, глибиною в п’ять, так що в ній можна гарно плавати. Їхні терми зроблені як великі скляні будинки, які опалюються коричними дровами; ванни в них наповнені замість води теплою росою.
Одягом служить найтонша пурпурова павутина. У них немає тіла, вони зовсім прозорі і являють собою тільки вигляд і ідею людини. Не дивлячись на свою безтілесність вони рухаються, зустрічаються, думають і говорять, і в загалі нагадують собою оголену душу, яка блукає, накинувши на себе подібність тіла. Тільки доторкнувшись до них, можна упевнитись, що вони безтілесні і не що інше, як тіні, що випрямилися; вся різниця тільки в тому, що вони не чорні. Ніхто з них не старіє, але знаходиться в тому віці, в якому сюди з’явився. У них не буває ні ночі, ні сяючого дня, а країна їх сповнена світла, яке буває в передранкові сутінки, перед сходом сонця. Вони знають тільки одну пору року, так як у них вічно панує весна, і тільки один вітер віє у них – зефір.
Вся їхня земля уквітчана квітами і покрита тінистими садовими деревами. Виноград приносить плоди дванадцять разів на рік, тобто кожного місяця; гранати, яблуні і інші фруктові дерева навіть тринадцять разів на рік, так як в один із місяців, названий в ім’я Міноса, вони двічі дають урожай. Замість зерен на верхівках колосків ростуть хліби, як гриби. Навколо міста протікають триста шістдесят п’ять джерел води і стільки ж рік меду, в п’ятдесяти невеликих річках тече миро, в семи ріках молоко і у восьми вино.
Їхні банкети проходять за містом на так званих Єлисейських полях. Там знаходиться найкрасивіший луг, з усіх боків оточений густим лісом; він осіняє бенкетуючих, ложе яких зібране з оберемків квітів. Їм прислуговують вітри, що приносять все, чого б вони не забажали, за виключенням тільки вина, в якому вони не мають потреби: біля місця бенкетування знаходяться великі дерева з найпрозорішого скла, а на них замість плодів ростуть кубки різноманітних форм і розмірів; відправляючись на банкет, вони зривають один чи два із цих кубків, ставлять їх перед собою, і вони зразу ж наповнюються вином. Так вони вгамовують спрагу. На головах у них немає вінків; замість цього солов’ї і інші співочі птахи з найближчих лугів приносять в дзьобах квіти і осипають, як снігом, бенкетуючих, кружляючи з піснями над ними. Умащуються вони наступним чином: густі хмари насичуються миром із річок і джерел і зупиняються над місцем банкету, де вітри потрохи вижимають хмари, і вони тоді проливають миро ніжною росою.
Під час обіду вони розважаються музикою і піснями; головним чином у них співають поеми Гомера, який знаходиться тут же і бенкетує разом з ними, лежачи вище Одіссея. Вони мають хор із юнаків і дівчат, а заспівачами виступають Евном із Локріди, Аріон з Лесбосу, Анакреонт і Стесіхор, якого я теж бачив серед блаженних, так як Єлена вже помирилася з ним. (14) Після цього хору з’являється другий, із лебедів, ластівок і солов’їв. Коли ж і ці птахи відспівають, то увесь ліс, що хвилюється вітерцями, наповнюється звуками флейт.
Головною причиною їх веселощів є два джерела, що витікають біля їхнього місця бенкетування: один із них – джерело радості, другий – сміху. Відправляючись на банкет, всі п’ють із кожного джерела, тому-то і царює у них радість і сміх.
Тепер я хочу розповісти, кого із знаменитих людей я бачив у них: там знаходяться всі напівбоги і герої, що билися під Іліоном, за виключенням Аянта – локрійця, який один з усіх, як кажуть, несе покарання в країні нечестивих. (15)
Із варварів там знаходяться обидва Кіра, скіф Анахарсіс, фракієць Замолксіс і італієць Нума, а окрім них ще лакедемонянин Лікург, із афінян Фокіон і Телл і всі мудреці за виключенням Періандра. Бачив я там і Сократа, сина Софроніска; він розмовляв з Нестором і Паламедом, його оточували Гіакінф – лакедемонянин, феспієць Нарцисс, Гілас і багато інших прекрасних юнаків. Мені здалося, що він закоханий в першого із них, принаймні, він увесь час випитував його і спростовував його відповіді. Я чув, що Радамант був незадоволений Сократом і не раз погрожував йому тим, що вигоне з острова, якщо він не полишить базікати дурниці і не перестане іронізувати під час банкету. Тільки Платона не було серед блаженних; про нього говорилось, що він живе в видуманому ним же місті, підкоряючись державному устрою і законам, які він сам для нього і придумав.
Найбільшу пошану у них мали Арістіпп і Епікур, люди милі і веселі і найкращі сотрапезники. І фрігієць Езоп був серед них, розігруючи роль скомороха. Що стосується синопця Діогена, то він настільки змінив свій спосіб життя, що одружився на гетері Лаїді, частенько будучи веселим пританцьовував, а випивши, поводив себе досить нескромно. Із числа стоїків тут нікого не було; про них говорили, що вони все ще підіймаються на крутий пагорб чесноти. Про Хрізіппа ми чули, що йому не дозволяється являтися на острів раніше, чим його не почнуть в четвертий раз лікувати чемерицею. Що стосується академіків, то вони збиралися прийти, але поки що не поспішали і роздумували, так як все ще не могли вирішити питання, чи існує взагалі подібний острів. Втім, мені думається, що вони побоювались вироку Радаманта, так як самі підірвали значення суду. Були розмови також про те, що і багато послідовників тих, що вже з’явилися тут, через свої лінощі почали відставати і, не маючи сил догнати їх, з півдороги повернули назад.
Ось всі ті прекрасні люди, що знаходилися на цьому острові. Найбільшою повагою у них користувався Ахіллес, а після нього Тезей. Що ж стосується любовних утіх, то жінки і чоловіки віддаються їм тут зовсім відкрито на виду у всіх і не бачать в цьому нічого поганого. Сократ тільки клявся в тому, що його ставлення до юнаків має непорочний характер, всі ж, одначе знали, що він клянеться хибно. Гіакінф і Нарцисс, принаймні, інколи зізнавалися в цьому, він же продовжував відрікатися. Жінки у них усі загальні, і ніхто не ревнує; в цьому відношенні вони в повному смислі послідовники Платона. Що ж стосується юнаків, то вони пропонують себе кожному бажаючому без усякого спротиву.
Не пройшло ще двох чи трьох днів, як я направився до поета Гомера, і, так як нам обом було нічого робити, я почав розпитувати його про все і про те, звідкіля він родом, кажучи, що це питання ще й досі підлягає у нас ретельному вивченню. На це він мені відповів, що і сам добре знає, що одні вважають його хіосцем, другі уродженцем Смірни, а багато інших колофонцем, одначе він родом із Вавилону, громадяни якого називають його не Гомером, а Тиграном, і що тільки потім, знаходячись в якості заручника в Елладі, він отримав своє ім’я. Потім я спитав його відносно сумнівних віршів, чи ним вони написані, і отримав у відповідь, що все написано ним. Із цього я міг зробити висновок, що граматики, які ідуть по стопам Зенодота і Аристарха, багато чого говорять пустого. Отримавши на це питання детальну відповідь, я знову спитав у нього, чому він почав свій твір іменно зі слова «гнів». Виявляється, що це сталося зовсім випадково і без всякої упередженої думки. Потім мені захотілося узнати, чи правда те, що він написав «Одіссею» до «Іліади», як це стверджують багато хто; на це Гомер відповів негативно. Я зразу ж помітив, що він зовсім не сліпий, як це про нього розповідали, і це було настільки очевидним, що не треба було навіть питати. Час від часу, бачачи, що він нічим не зайнятий, - а це буває достатньо часто, - я наближався до нього і розпитував. Він дуже охоче відповідав на всі мої запитання, особливо після того ж, як він виграв тяжбу: справа в тому, що на нього було зведено скаргу в образі з боку Терсіта, над яким він знущався у своїх творах. Гомера захищав Одіссей, і він виграв цю справу.
Біля цього часу з’явився і Піфагор з Самосу, душа якого, змінюючи сім разів свій вигляд в образах тварин знову поверталася до життя, нарешті, скінчила свої мандри. Весь правий бік його був із золота. Було вирішено прийняти його в число блаженних; залишалися тільки деякі сумніви відносно того, як називати його, Піфагором чи Евфорбом. Невдовзі з’явився і Емпедокл, все тіло якого було обварене і засмажене. (16) Його, однак, не прийняли, хоча він дуже про це просив.
Через деякий час на острові відбулися змагання, що мали тут назву «смертні» - Танатусії. (17) Суддями на змаганнях були: Ахіллес в п’ятий і Тезей в сьомий раз. Було б занадто довго розповідати про все докладно, - тому я обмежусь тільки головним з того що відбулося. Переможний вінець за боротьбу отримав Каран, нащадок Геракла, що переміг Одіссея. Кулачний бій, що відбувся між єгиптянином Ареем, похованим у Корінфі, і Епеєм, закінчився внічию. Що стосується панкратія, то за нього у них нагороди не присуджуються. Зараз не можу пригадати, хто лишився переможцем з бігу. Серед поетів перше місце, безперечно займав Гомер, але тим не менш переміг Гесіод. Нагородою переможцям був вінок, сплетений із пір’я павича.
Тільки-но встигли скінчитися ігри, як прийшла звістка про те, що злочинці, які відбували своє покарання в країні нечестивих, порвали свої узи, перемогли свою сторожу і вирушили на Острів Блаженних, під керівництвом акрагантійця Фаларіда, єгиптянина Бусиріда, фракійця Діомеда, Скірона і Пітіокампта. (18) Узнавши про це, Радамант відправив героїв на берег, притому на чолі їх стали Тезей, Ахіллес і Аянт, син Теламона, до якого в той час повернувся розум. Зустрівшись з ворогами, вони вступили з ними в битву, і герої отримали верх, завдячуючи головним чином заслугам Ахіллеса. Сократ, що бився на правому крилі, відзначився на цей раз, так як бився куди краще, ніж при житті під Делієм. (19) При виді наступаючих чотирьох ворогів він не втік, і обличчя його не здригнулося. За хоробрість йому потім присудили прекрасний загородній гай, де він потім збирав своїх друзів і бесідував з ними, назвавши це місце – Академією Мерців – Некроакадемією.
Переможені вороги були схоплені, зв’язані і відправлені назад, де їх очікувало ще більше покарання. Гомер описав цю битву і на прощання подарував мені свої твори з тим, щоб я зніс їх людям на землю; але я потім загубив їх, як і багато чого іншого. Поема починалася словами:
Нині, о Муза, оспівай перемогу померлих героїв.
Потім вони почали варити боби, як того вимагає звичай після благополучного закінчення війни, і ними пригощалися підчас великого святкування, влаштованого на честь перемоги. Тільки Піфагор не приймав в ньому участі, так як не міг терпіти бобів, і, голодний усівся подалі.
Пройшло вже шість місяців, і біля середини сьомого сталася неочікувана пригода. Кінір, (20) син Скінфара, рослий і красивий юнак, з деякого часу покохав Єлену, і було відомо, що і вона пристрасно закохана в нього. Під час банкетів вони, наприклад, часто кивали один одному, пили за здоров’я один одного і, вставши із-за столу, удвох йшли гуляти до лісу. Захоплений любов’ю і, не бачачи іншого виходу, Кінір, нарешті, вирішив викрасти Єлену, на що вона і згодилась, і втекти з нею на один із сусідніх островів, або на Пробку, або на Сирник. Заздалегідь вони підговорили трьох моїх товаришів, самих відважних, допомогти їм у цій справі. Своєму батьку Кінір не сказав про це ні слова, так як знав, що той постарається утримати його від такого діла. Коли, на їхню думку, настав зручний час, вони вирішили привести задумане до виконання. З приходом ночі – мене при цьому не було, так як я заснув під час банкету – вони, ніким не помічені, захопили Єлену і поспішно відпливли.
Ближче до півночі Менелай прокинувся і, побачивши ложе своєї дружини пустим, здійняв крик і разом зі своїм братом пішов до царя Радаманта. Коли почало світати, спостерігачі сповістили, що помітили судно, але вже на досить далекій відстані. Тоді Радамант відправив п’ятдесят героїв на кораблі, зробленого із суцільного асфоделю, і наказав їм переслідувати втікачів. Вони взялися гребти з таким завзяттям, що опівдні догнали їх саме в той час, коли вони в’їжджали в молочну частину океану біля Сирника. Тільки трохи їм не вистачило часу, щоб вони зникли зовсім. Герої прив’язали їхнє судно до свого ланцюгами із роз і попливли назад. Єлена плакала від сорому і ховала лице в покривало. Радамант спочатку звернувся до Кініра і його двох товаришів з питанням, чи були у них ще і інші співучасники, але отримав у відповідь, що окрім них ніхто більше про це не знав. Після цього він зв’язав їх за фалоси і, попередньо відстьобавши мальвою, відправив у країну нечестивих.
Було постановлено вислати нас достроково з острова, і був призначений крайній термін нашому перебуванню на острові до вечора наступного дня.
Почувши про те, що я повинен вже покинути цю прекрасну країну і пуститися у подальші поневіряння, я почав горювати і плакати. Герої втішали мене тим, що я вневдовзі знову повернусь до них, і показали мені тепер уже моє майбутнє крісло і ложе, що будуть знаходитися недалеко від кращих. Потім я пішов до Радаманта і дуже просив у нього передбачення свого майбутнього і поради відносно подальшого плавання. Він мені на це сказав, що я буду ще багато мандрувати і наражатися на різні небезпеки, перш ніж повернутися на батьківщину, але визначити точний час мого повернення він ні за що не захотів. Потім він указав мені на сусідні острови, добавивши, що звідціль здається, як нібито їх всього тільки п’ять, але далі ще знаходиться шостий, і попередив мене, що найближчі, «на яких, - сказав він, - ти бачиш багато палаючих вогнів, не що інше, як острови нечестивих. Шостий острів – це місто Снів. За ним знаходиться острів Калліпсо, якого звідціля не видно. Проминувши всі ці острови, ти доїдеш, до великого материка, що лежить в протилежній стороні від того, на якому живете ви. Там ти перенесеш багато страждань, будеш мандрувати серед всіляких народів і, проживши деякий час серед диких людей, попадеш нарешті на інший материк».
Потім він вирвав із землі корінь мальви, подав його мені і порадив в час найбільшої небезпеки звернутися до нього з проханням. Він порадив мені ще в тому випадку, якщо я коли-небудь попаду у вище названу країну, ніколи не згрібати жару мечем, не їсти вовчих бобів і не спілкуватися з юнаком старше вісімнадцяти років. Дотримуючись усього цього, я можу надіятись, що повернусь коли-небудь на Острів Блаженних.
Після цього я приготувався до подальшого плавання і в звичайний час бенкетував з героями в останній раз. Наступного ранку я пішов до поета Гомера і попросив його написати для мене епіграму з двох віршів. Після того, як він створив її, я встановив поминальну дошку із берилу, поставив її обличчям до гавані і написав на ній епіграму.
Вона проголошувала:
Боги блаженні люблять тебе, Лукіан, ти побачив
Країни чужі і знову у ріднеє місто вернувся.
Пробувши ще й цей день на острові, я наступного ранку відправився в подальший путь. Всі герої вийшли на берег, проводжати нас. Одіссей відвів мене вбік і таємно від Пенелопи дав мені листа, якого я на острові Огигії повинен був передати Калліпсо. Радамант дав нам на дорогу керманича Навплія на той випадок, якби ми попали на сусідні острови і нам загрожувала небезпека бути схопленими, - він міг би засвідчити, що ми мандруємо у своїх справах.
Як тільки ми від’їхали настільки, що благовонний запах острова перестав досягати нас, як нас тут же охопив жахливий запах одночасно спалюваних асфальту, сірки і дьогтю і ще більш огидний і зовсім нестерпний чад, наче від підсмажуваних людей. Повітря наповнилось мороком і чадом, і на нас закапала дігтярна роса. Ми почули також удари батога і крики багатьох людей.
До всіх островів ми не стали приставати, а висадились тільки на одному із них. Весь цей острів був оточений прямовисною і обвітреною стіною каміння і голих скель, на яких не видно було ні деревця, ані струмка. Ми, однак, видерлися по прямовисному берегу, пройшли стежкою, що заросла терням і колючими чагарниками, і пройшли в ще більш непривабливу частину. Але коли ми дійшли до місця тюрем і катувань, то тільки тоді почали дивуватися природі цієї місцевості. Заміст квітів земля тут народжувала мечі і гострі кілки. Навколо текли наповнені ріки: одна – багном, друга, - кров’ю, а третя, велика ріка посередині, переправа через яку була немислимою справою, текла вогнем, що переливався в ній, наче вода, і перекочувався хвилями, ніби море. В цій ріці плавало дуже багато риб; одні із них були схожими на головні, інші, менші, на палаюче вугілля і називалися «світильниками».
Через всі ці місця вів тільки один вузький прохід, перед яким в якості приватника стояв афінянин Тимон. Під керівництвом Навплія ми вирішили піти ще далі і побачили багаточисельних царів, що несли покарання, і простих смертних, серед яких знаходилися і деякі із наших знайомих, як, наприклад, Кінір, що був повішений за стегна і піддавався повільному копченню. Провідники наші розповіли нам про життя кожного із нещасних і про гріхи, за які вони несли покарання. Найжахливіші з усіх покарань терпіли ті, що при житті брехали і писали неправду; серед цих злочинців знаходився кнідієць Ктесій, Геродот і багато інших. Дивлячись на них, я наповнився доброю надією, так як не знав за собою жодної проголошеної брехні.
Однак, невдовзі ми повернулися на наш корабель, тому що були не в змозі більше винести це видовище, розпрощалися з Навплієм і попливли далі.
Через деякий час поблизу показався Острів Снів, але дуже неясно і в сутінках. У цього острова була одна спільна зі снами властивість, а саме: він віддалявся від нас в міру того, як ми до нього наближалися, утікав все далі і далі. Нарешті ми його все-таки досягли, увійшли в гавань, що називалася Сон, і висадилися поблизу від воріт зі слонової кістки, де знаходиться храм Півня. Вечірні сутінки почали в цей час вже темніти. Увійшовши в місто, ми побачили багато найрізноманітніших снів. Але перш за все я хочу розказати про саме місто, так як про нього ніхто ще не писав, а Гомер, єдиний із письменників, що згадував про нього, описав його не досить ретельно. (21)
Місто це навкруг обросло лісом, дерева якого є нічим іншим, як маками незвичайної висоти і мандрагорами, в гущині яких живе незліченна кількість летючих мишей – єдині крилаті на цьому острові. Поряд з містом протікає ріка, яку мешканці цього острова називають Нічником, а біля воріт б’ють два джерела, з яких один називається Непробудним, другий – Всеношним. Місто оточене високою і розфарбованою стіною, окраска якої дуже нагадує кольори райдуги. В цій стіні знаходяться не двоє воріт, як повідомляє Гомер, а цілих четверо. Двоє із них виходять на рівнину Глупства, причому одні із них зроблені із заліза, другі із цегли; із цих воріт виходять всі страшні, криваві і болючі сни. Двоє других воріт повернуті до гавані і до моря; одні зроблені із рогу, другі, через які пройшли ми – із слонової кістки. Як увійдеш в місто, зразу ж направо знаходиться храм Ночі; з усіх богів тут більш за все шанують її і Півня, якому мешканці збудували храм біля гавані. По ліву руку знаходяться чертоги Сну, що править цим містом за допомоги двох сатрапів і намісників: Страшителя, сина Даремнонародженного, і Багатія, сина Фантасіона. Посеред площі знаходиться джерело на ймення Сонник, а поблизу від нього два храми, присвячених Істині і Обману. Тут же знаходиться і головне їхнє святилище і храм пророкування на чолі якого стоїть віщун і тлумач снів – Вісник; йому цю почесну посаду доручив Сон.
Що ж стосується самих снів, то всі вони різняться своїм видом і властивістю: деякі із них великого зросту і прекрасні собою, другі ж малі і непоказні собою; одні здаються зовсім золотими, а інші – звичайні і нічого не варті. Є серед них і крилаті сни, і зовсім казкові, і такі, що як нібито приготувалися до святкування, нарядилися царями, богами і тому подібним. Багато із них нам були знайомі, так як ми уже і самі їх бачили. Сни підійшли до нас і привітали як старих знайомих, потім усипили і повели до себе, де влаштували розкішний і блискучий прийом, приготували чудове частування і обіцяли зробити із нас царів і сатрапів. Деякі із них відвели нас на батьківщину, де показали нам наших домашніх, і в той же день повернули назад.
Тридцять днів і стільки ж ночей пробули ми у них, перебуваючи весь час уві сні за банкетами, поки нас, раптом не розбудив оглушливий удар грому; ми зразу ж скочили і, набравши їстівних припасів, відправились в подальше плавання.
Через три дні ми наблизилися до острова Огигії і висадилися на ньому. Тут я в перший раз відкрив листа і познайомився з його змістом. Він гласив так: «Одіссей посилає Калліпсо привіт. Повідомляю тобі, що невдовзі після того, як я відплив від тебе на збитому мною плоту, я зазнав аварії і тільки з допомогою Лейкотеї ледве спасся на землю феаків, (22) які і відправили мене додому. Тут я знайшов багато женихів моєї дружини, що бенкетували в моєму домі. Я їх всіх убив, але потім загинув від руки Телегона, мого сина від Кірки. Зараз я знаходжуся на Острові блаженних і дуже каюсь в тому, що покинув тебе і відмовився від запропонованого тобою безсмертя. Як тільки мені випаде добра нагода, я втечу звідси і повернусь до тебе». Так говорилось у листі, в кінці якого було добавлене прохання прийняти нас лагідно.
Відійшовши недалеко від берега, я знайшов печеру – зовсім таку, як вона описана у Гомера, (23) – а в ній Калліпсо за прядінням шерсті. Взявши у мене листа і прочитавши його, вона спочатку довго плакала, але потім запросила нас на розкішний обід, під час якого розпитувала про Одіссея і про Пенелопу, яка вона на вигляд і чи правда що, вона вирізняється великою чеснотою, за яку її колись так вихваляв Одіссей. (24) На ці питання ми їй давали такі відповіді, які, на наш погляд, могли бути для неї приємними. Потім ми повернулися на наш корабель і провели ніч недалеко від берега.
Наступного ранку, коли ми знову вийшли в море, дув достатньо сильний вітер. Незабаром здійнялася буря, що продовжувалась два дні поспіль. На третій день ми стикнулися з Тиквопіратами – дикими людьми з сусідніх островів, які грабують тих хто проїздить. Їхні кораблі зроблені із величезних тикв, довжиною в шістдесят ліктів, які вони попередньо висушують і видовбують, видаляючи все із середини; замість щогл вони використовують тростину, а замість вітрил – листя тикви. Вони напали на нас з обох сторін, і зав’язалася битва, на протязі якої вони, замість каміння, кидали сім’я тикви і ним поранили багато кого із наших. Ми билися достатньо довго з однаковим успіхом. Ближче до полудня ми раптом побачили позаду Тиквопіратів судна Оріхокорабельників. Як з’ясувалося, вони були ворожими один до одного, так як Тиквопірати, помітивши їхнє наближення, зразу ж полишили нас, накинулись на них і вступили з ними у бій.
Побачивши це, ми установили вітрила і кинулись тікати. Вони ж продовжили битву, але було очевидним, що перемога лишиться на боці Оріхокорабельників, так як своєю чисельністю вони переважали Тиквопіратів – у них було цілих п’ять загонів, - а окрім того вони билися на більш міцних судах: їхні кораблі були із пустих половин оріхових шкаралуп, кожна із яких була довжиною в п’ятдесят сажнів.
Сховавшись від ворогів ми взялися лікувати наших поранених і вирішили на майбутнє взагалі не знімати зброю, щоб бути готовими у випадку якого б то не було нападу, і не дарма.
Не встигло ще зайти сонце, як з одного безлюдного острова на нас накинулось біля двадцяти чоловік верхом на дельфінах; це теж були розбійники. Дельфіни несли їх на собі дуже впевнено і інколи здіймались навіть на диби і іржали наче коні. Наблизившись до нас, вони накинулись на нас з обох боків і почали метати в нас висушених каракатиць і очі раків. Ми в свою чергу закидали їх стрілами і дротиками, так що вороги не змогли встояти перед нами і кинулися навтіки у бік острова, причому багато хто з них був поранений.
Біля опівночі, коли настало морське затишшя, ми ненароком наштовхнулися на величезне гніздо зимородка, що мало кругом біля шістдесяти стадій. Сам зимородок був не меншим за своє гніздо; він сидів якраз на яйцях, а при нашому наближенні злетів, піднявши помахами своїх крил такий вітер, що наш корабель ледве не пішов на дно, і, відлітаючи від нас, жалібно кричав. Коли прийшов наступний день, ми висадились, щоб оглянути гніздо, яке дуже нагадувало великий пліт, так як було споруджене з величезних дерев. В ньому лежало біля п’ятисот яєць, з яких кожне було значно більше за хіосську бочку; в середині них були вже видні і пташенята. З допомогою сокири ми розкололи одне із таких яєць, і із нього вилупилося пташеня ще зовсім без пір’я, але яке своєю силою вже перевершувало двадцять грифів.
Не встигли ми відплисти і двохсот стадій від гнізда, як з нами почали діятися зовсім неймовірні чудеса: корма наша, що мала форму гусака, раптом покрилася пір’ям і почала гелготати; у керманича Скінфара, який був до цих пір лисим, раптом виросло волосся, і – що найдивніше – на щоглі корабля з’явилися бруньки, виросли віти, а на верхівці показалися навіть плоди смокви і чорний виноград, але ще не зовсім зрілі. Від споглядання всіх цих надприродних явищ нас охопив жах, і ми почали молитися богам.
Не встигли ми проплисти і п’ятисот стадій, як побачили великий і густий ліс з сосен і кипарисів. Ми спочатку рішили, що це материк, але потім виявилось, що перед нами знаходиться бездонне море, що заросло деревами без коріння, які, не дивлячись на це, стояли нерухомо і прямо і здавалося, що вони пливуть нам назустріч. Наблизившись до цього лісу, ми обдивилися його з усіх сторін і прийшли в повне здивування, тому що не знали, як нам тепер бути. Проплисти поміж дерев не було ніякої можливості, так як вони стояли занадто густо, а окрім того ще й перепліталися поміж собою гіллям; повертатися ж назад не було ніякого сенсу. Тоді я виліз на найвище дерево і почав оглядати довкілля. Виявилось, що цей ліс розлягається на протязі п’ятдесяти стадій або, навіть, трохи більше, і що зразу ж за ним знаходиться інший океан. Тоді ми вирішили втягти наше судно на верхівки дерев, що відзначалися своєю гущиною, і переправитися по ним до наступного моря, якщо тільки це буде можливим. Так ми і зробили: прив’язали до нашого корабля товстого каната і втягли його на дерева, - що вартувало нам великих зусиль, - опустили його на віти, розкрили вітрила і, з попутним вітром, попливли наче по морю. При цьому мені згадалися слова поета Антімаха, про те:
На судні, що звершило путь по лісистій рівнині. (25)
З труднощами ми перебралися цим шляхом через ліс, спустили потім тим же чином корабель на море і попливли по чистій і прозорій воді, поки нам не прийшлося раптом зупинитися перед великою ущелиною, що виникла від води що розійшлася і яка нагадувала собою ті розщелини, які часто виникають в землі після землетрусів. Якби ми не встигли вчасно згорнути вітрила, то наше судно, мабуть, провалилось би в цю прірву. Висунувшись за борт, ми заглянули в цей провал, глибиною, принаймні в тисячу стадій, і жахнулися його незвичайному вигляду, так як вода, розділившись, стояла зовсім нерухомо. Потім ми почали озиратися на всі боки і побачили направо не дуже далеко водяний міст, перекинутий від однієї водної поверхні до другої, так як він витікав із одного моря і впадав у друге. Взявшись посилено гребти, ми невдовзі наблизились до цього мосту і з великим трудом переправились по ньому через прірву, хоча спочатку і не думали, що це буде можливим.
Звідси нас прийняло дуже спокійне море, і ми побачили перед собою острів, невеликий, на вигляд заселений, легко доступний. На цьому острові жили бикоголові дикі люди, на ймення Буцефали, з головою і рогами бика, як у нас зображують Мінотавра. Приставши до берега, ми пішли шукати воду і їстівні припаси, яких у нас більше не було. Воду ми віднайшли зразу ж поблизу, але більше вже нічого не могли найти. Судячи по гучному муканню, що лунало недалеко, ми вирішили, що тут повинно знаходитися стадо биків, і тому пішли далі, але вневдовзі наштовхнулися на людей, які тут же накинулись на нас і захопили трьох із наших товаришів, я ж з рештою інших кинувся тікати до моря. Через те що нам зовсім не хотілося залишати у них безкарно наших друзів, ми всі озброїлись і напали в свою чергу на Буцефалів, які тільки-но збиралися поділити між собою м`ясо вбитих наших супутників. Налякані нашим нападом, вони кинулися тікати, ми ж переслідували їх і при цьому вбили біля п’ятдесяти чоловік, двох захопили в полон і разом з ними зразу ж повернулися назад. Їстівних припасів ми так і не знайшли. Хоча мені всі і радили убити наших полонених, але я не згоджувався на це, а замість того вирішив зв’язати їх і стерегти до тих пір, поки не з’являться посли від Буцефалів і не запропонують нам за них викуп. Невдовзі вони дійсно з’явилися, почали кивати нам головою і жалібно мукати, наче благаючи нас про щось. Запропонований ними викуп складався із великої кількості сиру, сушеної риби, цибулі і чотирьох оленів на трьох ногах: дві ноги у них були позаду, а дві передні зрослися в одну. Ми прийняли цей викуп, видали їхніх полонених і, пробувши тут ще один день, відправились в подальший путь.
Через деякий час у воді показалися риба, навколо нас почали літати птах - всі ознаки того, що десь недалеко знаходиться земля, були наявні. Невдовзі ми побачили і людей, які займалися зовсім новим способом мореплавання. Вони одночасно були і кораблями, і корабельниками і досягали цього наступним чином: лягаючи на воду спиною, вони підіймали сороміцькі частини, які у них відрізняються своїми розмірами, затим розтягували їх як вітрило і, тримаючи кінці в руках, пливли таким чином за вітром. За цими людьми показалися інші, що сиділи на пробках, запряжених двома дельфінами, яких вони підганяли або стримували, за необхідністю. Просуваючись вперед, дельфіни везли за собою пробки. Ці люди не причинили нам ніякої шкоди, і самі нас не злякалися, а без страху і самим мирним чином наблизилися до нас, стали обдивлятися наше судно з усіх боків і дивуватися його вигляду.
Ближче до вечора ми наблизилися до невеликого острова, заселеного жінками, які, як нам здалося, говорили на еллінській мові; вони підійшли до нас, взяли нас за руки і ласкаво привітали. Всі вони були молоді, красиві і розряджені на зразок гетер: їхні довгі хітони тяглися за ними по землі. Острів їхній називався Кобалусою, а місто – Гідамаргією. (26) Кожна із цих жінок взяла по жеребу одного із нас до себе як свого гостя. Я ж трохи відстав, так як відчував, що тут твориться щось неладне, почав ретельно оглядатися на всі боки і побачив багато людських кісток і черепів, що лежали на землі. Здійняти зразу ж крик, скликати товаришів і взятися за зброю мені здалося недоречним. Я взяв до рук мальву і звернувся до неї з гарячим благанням проте, щоб вона відвернула від нас лихо, що загрожує нам.
Коли моя хазяйка через деякий час почала прислуговувати мені, я помітив, що у неї замість жіночих ніг були ослині копита. Тут я накинувся на неї з оголеним мечем, зв’язав її і заставив відповідати на всі мої питання. Вона повідомила мені, хоча і не дуже охоче, що вони – морські жінки, яких іменують Ослоногими, харчуються чужинцями, що заїжджають до них на острів. « Ми спочатку їх напуваємо доп’яну, - сказала вона, - а потім, приспавши їх в наших обіймах, нападаємо на них». Після того, як я все це почув, я залишив її зв’язаною, сам же піднявся на дах дому і криком скликав своїх товаришів. Коли вони всі збіглись, я розповів їм про те, що узнав, показав їм кістки повів їх всередину дома до моєї полонянки, яка зразу ж перетворилася на воду і зникла. Я все – таки сунув мечем у цю воду і вона перетворилася на кров.
Потім ми з усіх сил кинулися тікати до нашого корабля і зразу ж відпливли. Коли настав ранок наступного дня, ми побачили якусь землю і вирішили, що це і є материк, що лежить в протилежній стороні від нашого. При виді його ми впали ниць і почали молитися і обговорювати майбутнє. Деякі із нас думали, що краще за все буде, якщо ми після недовгої висадки зразу ж відправимось у зворотний путь; іншим же захотілося покинути наше судно, пробратися вглиб країни і познайомитися зі звичаями туземців. Поки ми обговорювали це питання, налетіла небачена буря і розбила наше судно в друзки об берег. З великим трудом добралися ми вплав до берегу, причому кожен із нас встиг ще й захопити свою зброю і деякі речі.
Ось все те, що сталося зі мною – до прибуття на інший материк - на морі, під час плавання серед островів, в повітрі, затим у киті, а після нашого звільнення з нього – в країні героїв і снів і, нарешті, у Бикоголових і Ослоногих. Що ж стосується моїх пригод на материку, то про них я повідаю в наступних книгах. (27)
ПРИМІТКИ:
11)… а під очима, як того бажав Мом…- див. Лукіан, «Нігрін».
12)… вітер, солодкий і пахучий, який, за словами історика Геродота, віє в щасливій Аравії…- див. Геродот, т. III.
13)… і крісло його було поставлене поряд з місцем Кіра старшого, царя перського… - див. Лукіан, «Розмови мертвих».
14)… Єлена вже помирилася з ним…- натяк на «Зворотну пісню» - палінодію ліричного поета Стесіхора (біля 640 – 555 р. до н. е.), в якій поет відмовляється від попереднього свого судження, що Єлена не була в Єгипті і її чоловік Менелай зустрів там лише її привид, За переказом, Єлена зажадала від Стесіхора створення цієї пісні, накликавши на поета сліпоту.
15)… несе покарання в країні нечестивих…- за міфом, Аякс зґвалтував Кассандру, доньку Пріама, царя Трої.
16)… все тіло якого було обварене і засмажене…- за переказом, філософ Емпедокл (Vст. до н. е.) кинувся в кратер Етни.
17)…Танатусії…- грецькою мовою θάνατος значить «смерть».
18)… під керівництвом акрагантійця Фаларіда, єгиптянина Бусиріда, фракійця Діомеда, Скірона і Пітіокампта…- перераховані тирани: Фаларід – тиран Акраганту в 565-549 р. до н.е. (див. Лукіан, «Фаларід»); Бусирід - міфічний цар Єгипту, що умертвляв чужинців, які прибували до нього в країну; Діомед – міфічний власник коней, яких він годував людським м’ясом; Скірон – міфічний розбійник, що грабував мандрівників на кордоні Мазаріди і Аттики і який скидав тіла вбитих зі скель у море (так звані «Скіронові скелі»); Пітіокампт – «згинаючий ялинові стовбури» - прізвисько розбійника Сініда, який прив’язував мандрівників між двома зігнутими ялинами і розривав свою жертву, відпускаючи дерева.
19)… бився куди краще, ніж при житті під Делієм..- підчас Пелопонесської війни між Афінами і Спартою (431 – 404 р. до н. е.) Сократ бився під Делієм, приморським містечком Беотії, де афіняни були розбиті беотійцями.
20)… Кінір …- буквально «стогнучий», «жалібний», як десятиструнна арфа (Κινύρα — кініра) – ім’я закоханого, що зітхає.
21)… Гомер, єдиний із письменників, що згадував про нього…- див. «Одіссея», пісня XIX.
22)… ледве спасся на землю феаків…- див. «Одіссея», пісня V, кінець.
23)… печеру – зовсім таку, як вона описана у Гомера…- див. «Одіссея», пісня V.
24)… колись так вихваляв Одіссей…- Одіссей, що вихваляє Пенелопу перед закоханою в нього німфою Калліпсо, - комічна деталь, внесена від себе Лукіаном. У Гомера, навпаки, Одіссей визнає перевагу богині Калліпсо над смертною Пенелопою. Див. «Одіссея», пісня V.
25)… На судні, що звершило путь по лісистій рівнині…- Антимах із Колофона, поет і граматик другої половини V ст. до н. е. старший сучасник Платона, попередник вченої олександрійської поезії, якого олександрійські поети ставили на перше місце після Гомера. Від його творів (епос «Фіваїда» і елегійна поема «Ліда») збереглися лише уривки.
26)… Кобалуса…- «земля – згубниця». Гідомаргія можливо перекладається як: «місто жінок, що розчиняються у водяних парах».
27)… про них я повідаю в наступних книгах…- Лукіан говорить про продовження «Правдивої історії», щоб заінтригувати читача; в дійсності ж він до дієти теми більше не повертався. «Правдива історія» отримала продовження вже в інших умовах: в XVII ст. Перро д’Абланкур (Ablancourt), перекладач Лукіана, доручив своєму племіннику Фремону д’Абланкуру (помер 1695 р.) написати третю і четверту книги «Правдивої історії».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.