Анахарсіс, або про мистецтво фізичних вправ
з рубрики / циклу «ЛУКІАН»
АНАХАРСІС. Скажи мені, Солон, для чого у вас юнаки все це роблять? Одні з них, перевившись руками, підставляють один одному підніжку, другі давлять і крутять своїх товаришів, валяються разом у багні і борсаються в ній, наче свині. А між тим спочатку, як тільки вони роздяглися, адже я сам це бачив, вони жирно намазались маслом і зовсім мирно по черзі натирали один одного; потім, невідомо, що сталося, вони почали штовхати один одного і, нахилившись, почали збиватися головами, як барани. І от один із них, схопивши другого за ноги, кидає його на землю, потім, сівши на нього, не дозволяє підняти голову, штовхаючи його знову у грязь; нарешті, обвивши ногами живіт, і підклавши лікоть під горло, душить нещасного, а той штовхає його в плече, як мені здається, благаючи, щоб перший не задушив його насмерть. Хоча б заради масла вони уникали бруднитися, - ні, вони вимазалися так, що масла від грязі зовсім не стало видно, всі вкрилися потом і являють дуже сміховинне видовище, вислизаючи із рук подібно до вугрів.
Другі ж роблять те саме у дворі на чистому повітрі, тільки уже не в багні, але, накидавши до ями багато піску, вони самі охоче посипають себе ним, як півні (1) для того щоб важче було вирватися із рук, так як пісок, мабуть, робить тіло менш слизьким і дає можливість краще ухопитися за сухе тіло.
Треті, теж обсипані піском, стоячи на ногах, б’ють один одного і, падаючи, б’ють ногами. Ось цей нещасний, здається, зараз виплюне свої зуби – так його рот наповнений кров’ю і піском: його, як бачиш, ударили кулаком у підборіддя. Наглядач і не думає розбороняти юнаків і припинити боротьбу, - судячи по пурпуровій мантії, я припускаю, що це був один із наглядачів.
Навпаки, він підбурює бійців, і вихваляє того, хто вдарив. Інші ж стараються он там і стрибають, наче біжать, залишаючись при цьому на тому ж місці, і, підскакуючи вверх, б’ють ногами в повітрі.
І от, мені хотілося би знати, чого ради, вони так роблять: по-моєму, все це схоже на безумство, і нелегко буде переконати мене, що люди, які це роблять, не божевільні.
СОЛОН. І зрозуміло, Анахарсіс, що це тобі так здається: адже для тебе це чуже і дуже не схоже на скіфські звичаї; точно так же, треба думати, і багато з того, чому ви навчаєтесь і що ви робите, нам, еллінам, здалося би дивним, якби хто-небудь із нас, подібно тобі, відправився спостерігати ваші звичаї. Проте на сумуй, мій хороший: це не безумство, і не від зла ці молоді люди б’ють один одного, борсаються в грязі і посипають себе піском – це заняття корисне і приємне, і завдяки йому, тіло досягає неабиякого розвитку. І якщо ти залишишся в Греції довше, - я думаю, що ти це зробиш, - скоро і сам будеш одним із забруднених глиною чи піском: настільки приємним і корисним буде здаватися тобі це заняття.
АНАХАРСІС. Та ладно. Солон, нехай це буде корисно і приємно для вас. Якщо ж хто-небудь зробить таке зі мною, він узнає, що я недаремно опоясаний скіфським мечем.
Все ж скажи мені, як ви називаєте те що відбувається тут або як ми назвемо те, що вони роблять…
СОЛОН. Це місце, Анахарсіс, ми називаємо гімнасієм, (2) і воно присвячене Аполлону Лікійському. Ти бачиш тут також зображення бога, що прихилився до колони, - в лівій руці у нього лук, права ж лежить на голові, як би указуючи на те, що він відпочиває від великої втоми.
Що ж стосується гімнастичних вправ, то це борсання в грязі називається «боротьбою»; борються також і у піску. Коли ж юнаки б’ють один одного, стоячи на ногах, це ми називаємо панкратієм. (3) Є у нас і інші гімнасії – для кулачного бою і метання диску і для стрибків, і в них усіх ми влаштовуємо змагання, а переможець визнається нами кращим із однолітків і отримує нагороду.
АНАХАРСІС. А які ж у вас нагороди?
СОЛОН. На олімпійських іграх вінок із дикої маслини, на істмійських – з соснових гілок, в Німеї – вінок із селери, в Дельфах – яблука з дерев, які посвячені богу. У нас же на панафінейських іграх ми даємо масло від священного оливкового дерева. Чому ти засміявся, Анахарсіс? Чи тобі це здається незначним?
АНАХАРСІС. Ні, Солон, ти перерахував поважні нагороди і гідні того, щоб ті, що роздають їх пишалися своєю щедрістю і щоб ті хто змагається докладали багато старанності для їхнього отримання, поклавши стільки праці заради яблук чи селери і наражаючись на небезпеку бути задушеним чи скаліченим своїм супротивником. Як нібито бажаючі не могли би і так собі добути яблук чи увінчати себе селерою чи сосновими гілками, не вимазуючи собі обличчя глиною і не отримуючи від суперника ударів в живіт!
СОЛОН. Але, кращий із людей, ми дивимося не тільки на те, що робиться. Бо це лише відмітні ознаки перемоги, дорожче ж за все для переможців СЛАВА, що супроводжує ці ознаки перемог, і заради неї діяльному і честолюбному чоловікові видається прекрасним піддаватися навіть ударам: адже ця слава дістається не без праці, і кожен, хто її досягає, спочатку повинен перенести багато неприємного і лише тоді може очікувати корисного і приємного завершення своєї праці.
АНАХАРСІС. Отже, Солон, ти називаєш приємним і корисним завершенням праці те, що всі побачать їх увінчаними і будуть хвалити за перемогу, між тим як раніше вони дуже жаліли їх за отримані удари, а самі переможці будуть щасливі, отримуючи за труди і небезпеки селеру і яблука?
СОЛОН. Я повторюю, що ти ще не розумієш наших звичаїв. Скоро ти будеш думати зовсім інакше, коли побачиш, як багато народу збирається на ігри, для того щоб подивитися на змагання, і театри наповнені тисячами людей, і почуєш, як усі хвалять тих, хто змагається, а переможця вважають рівним богу.
АНАХАРСІС. Ось це-то, Солон, мені і здається найжалюгіднішим, що юнаки зазнають таких мук не при великій кількості людей, але тоді, коли вони оточені великою кількістю глядачів і свідків їх образ. Очевидно, присутні вважають їх щасливими, дивлячись, як юнаки стікають кров’ю або як їх душать противники: адже це і є найбільше щастя, яке приєднується до їхньої перемоги У нас же, скіфів, Солон, якщо хто-небудь із громадян поб’є іншого чи повалить на землю, чи порве його одяг, старці призначають йому суворе покарання, навіть, якщо це станеться при небагатьох свідках, а не при такій кількості глядачів, яка, по твоєму опису, буває в Корінфі чи в Олімпії. По-моєму, все-таки слід жаліти агоністів за те, що вони переносять; на кращих же із громадян, що, за твоїми словами, з усіх сторін збираються на змагання, я дивуюсь, і навіть дуже, - дивуюсь, що, залишивши свої невідкладні справи, вони залишаються довгий час, дивлячись на подібне видовище. Я ніяк не можу зрозуміти, щоб їм приносило задоволення дивитися, як люди б’ють і ударяють об землю і мучать один одного.
СОЛОН. Як би, Анахарсіс, зараз був час олімпійським, істмійським чи панафінейським змаганням, те, що там відбувається показало би тобі, що недаремно ми так піклуємось про змагання; бо ніякі слова не змогли б так переконати тебе в тому, яку насолоду доставляє все що відбувається на іграх, але, якби ти сам, сівши серед глядачів, подивився на доблесть мужів, на красу тіл, на їх дивну стрункість, на надзвичайну спритність і непоборну силу, на сміливість, змагання, непереможну наполегливість і на безперервне прагнення до перемоги, - я добре знаю, що ти не переставав би хвалити, кричати і аплодувати.
АНАХАРСІС. Без сумніву, Солон, але при цьому я би продовжив насміхатися і знущатися: бо все, що ти перерахував, - доблесть і міцність, сміливість і красу – я бачу, що ви витрачаєте їх не заради чого-небудь великого: ні батьківщина ваша не знаходиться в небезпеці, ні країна не знищується, ні друзі і родичі не забрані в полон. І тим більш смішним здається мені, що ці найкращі, як ти їх називаєш, переносять так багато страждань і нещасть і ганьблять свою красу і свій ріст синцями і піском, прагнучи, у випадку перемоги, отримати в нагороду яблука чи вінок із дикої маслини. Право, мені завжди буде весело згадувати про ці нагороди. Скажи мені – всі, що змагаються отримують їх?
СОЛОН. Ні в якому разі, з усіх лише один, що перевершив решту.
АНАХАРСІС. Отже, Солон, значить, ради невірної і сумнівної перемоги трудиться стільки народу, знаючи, що переможе один, а інші, що змагалися, нещасні, даремно будуть отримувати удари, а деякі із них навіть рани?
СОЛОН. Мабуть, Анахарсіс, ти ще нічого не розумієш в житті упорядкованої держави, інакше ти б не ганив прекрасніші із його звичаїв. Якщо ж ти коли-небудь захочеш узнати, яким чином краще всього керується держава та удосконалюються громадяни, ти похвалиш і ці вправи і проявлене нами у відношенні до них честолюбство і зрозумієш користь поєднання з труднощами, якщо навіть тобі тепер і здається, що ми стараємось дарма.
АНАХАРСІС. Але ж я, Солон, прибув до вас зі Скіфії, пройшовши через такі великі землі і перепливши через велике і суворе Евксінське море, не для чого іншого, як для того, щоби узнати закони еллінів, зрозуміти їх звичаї і вивчити ґрунтовно найкраще побудовану державу. І я вибрав другом і товаришем з усіх афінян саме тебе, тому що я чув, начебто ти створив закони, винайшов кращі звичаї і ввів корисні заняття і взагалі влаштував всю державу. Тому навчи мене скоріше і зроби свої учнем. З радістю, без води і їжі, я буду сидіти біля тебе, поки ти будеш в змозі говорити, і з відкритим ротом слухати твої міркування про державу і закони.
СОЛОН. Розказати все небагатьма словами нелегко, мій друже, але мало-помалу ти узнаєш, що ми думаємо про богів, про батьків, про шлюб та все інше. Що ж стосується нашого ставлення до юнаків і нашого поводження з ними з того віку, коли вони починають розуміти вигоду загартування тіла і піддаватися праці, - про це я розповім тобі зараз же, щоб ти знав, для чого ми заставляємо їх виступати на змаганнях і терпіти страждання. Ми робимо це не тільки заради самих змагань, щоб юнаки могли отримувати нагороди, - бо на змагання не всі йдуть, - але ради тієї великої користі, яка виходить з цього для всієї держави і для них самих. Бо їхні вправи є також і загальним змаганням усіх добрих громадян, і вінець цього змагання сплетений не із соснових чи маслинових гілок або із селери, - ні, хто отримає вінок, отримає в ньому все доступне людині щастя: я говорю про свободу кожної людини у приватному житті і в житті його батьківщини, говорю про багатство і славу, про насолоду батьківськими святами, про спасіння своїх домашніх і взагалі про все прекрасне, що кожен міг би вимолити собі у богів; все це вплетене у той вінок, про який я говорю, і є нагородою того змагання, заради якого відбуваються всі ці вправи і ця праця.
АНАХАРСІС. Що ж, дивовижний ти чоловік, маючи в запасі настільки цінні і значні нагороди, розповідав мені про яблука, селеру, про гілку дикої маслини чи сосни?
СОЛОН. І це, Анахарсіс, не видасться тобі малим, коли ти добре зрозумієш, що я тобі говорю: бо і це народжується із тієї ж самої думки, і все це мала частина великого змагання і вінця щастя, про який я говорив. Однак я не знаю, яким чином наша розмова, ухилившись від діла, торкнулася перш за все того, що відбувається в Корінфі. В Олімпії і в Німеї. Але так як ми обидва тепер вільні і ти, мабуть, не проти послухати, - ми легко можемо повернутися до головного питання – до розмови про загальне змагання, ради якого, як я кажу, встановлене вищесказане.
АНАХАРСІС. Тим краще, Солон, Якщо ми будемо розбирати питання послідовно, - мабуть, тобі вдасться цим переконати мене настільки, що я не буду сміятися, побачивши якого-небудь атлета, гордо увінчаного гілками маслини чи селери. Якщо ти не маєш нічого проти, пішли до тіні і присядемо на лаву, щоб нам не заважав крик тих, хто виказує своє схвалення борцям. До того ж, сказати по правді, мені нелегко витримувати палюче сонце, що падає на мою відкриту голову: я ще дома вирішив відмовитись від свого капелюха, щоб не відрізнятися від вас своїм виглядом чужинця. А пора тепер якраз найспекотніша: сузір’я, яке ви називаєте Псом, все спалює, робить повітря сухим і розпеченим, а полудневе сонце, піднімаючись над головою, нестерпно пече тіло. Я дуже дивуюсь, яким чином ти, вже старий, не обливаєшся потом, як я, не маєш, мабуть, ніяких незручностей і не шукаєш тіні, де можна було би присісти, і зовсім легко переносиш сонце.
СОЛОН. Оці самі марні вправи, Анахарсіс, безперервне борсання в грязі, ці заняття на піску під відкритим небом дарують нам захисний засіб від палючих променів сонця, і ми не маємо потреби в капелюсі, який би заважав сонцю торкнутися нашої голови. Все ж пішли. І, будь ласка, не вважай все те, що я тобі говорю законами, яким потрібно безперечно довіряти: якщо тобі здасться що-небудь неправильним, заперечуй і виправляй сказане, бо тоді ми досягнемо, принаймні, одного із двох: або ти остаточно згодишся зі мною, після того як приведеш всі заперечення, які тільки можливо привести, або мені прийдеться визнати, що я неправильно суджу про діло. І за це всі афіняни поспішать виказати тобі подяку. Бо, якщо ти чому-небудь мене навчиш чи покажеш мені що-небудь краще, цим ти принесеш велику користь державі. Адже я не буду тримати це в таємниці, але зразу ж зроблю загальним надбанням і, ставши на Пніксі, скажу усім: «Афіняни, я написав для вас закони, які вважав найбільш корисними для держави, цей же чужинець, - при цьому я укажу на тебе, Анахарсіс, - хоча він і скіф, однак мудрий і перевиховав мене, дав краще пізнання і навчив кращим звичаям. Вважайте ж цього мужа своїм благодійником і поставте йому мідну статую поряд з зображеннями епонімів (4) або в місті біля Афіни». І знай, що афіняни не посоромляться того, що навчилися корисному від чужинця і варвара.
АНАХАРСІС. Мабуть що, правду я чув про вас, афінян, начебто ви насмішники у своїх промовах. Як це я, кочівник і мандрівник, що провів все своє життя на возі, що постійно переїздив з однієї землі в іншу, що ніколи не жив у місті і який побачив його вперше тільки тут, - як я можу міркувати про державні справи, вчити споконвічних жителів такої старинної і давно вже упорядкованої держави, особливо ж тебе, Солон, який, як кажуть, з самого початку займався питанням як краще керувати державою і при яких законах вона стане найбільш щасливою? Звісно, я готовий тобі підкорятися як законодавцю і буду тобі суперечити, якщо що-небудь в твоїх промовах мені здасться неправильним, для того щоб краще навчитися. Однак ми вже сховалися від сонця і зайшли в тінь, і ось зручне сидіння на холодному камені. Отже, почни своє повчання з головного, а саме, - для чого ви так турботливо вчите юнаків з дитинства і яким чином люди стають кращими, коли побувають у глині і зроблять усі ці вправи, і що добавляє до їхніх чеснот пісок і борсання в ньому. Саме це мені хотілося почути з самого початку; все ж інше розкажи мені потім, при зручному випадку. І пам’ятай під час своєї промови, що говориш з варваром, Солон; я говорю про це для того, щоб твої слова були простішими і не дуже розтягнуті. Бо я боюсь, якби мені не забути сказане на початку, якщо після того ти скажеш ще багато чого.
СОЛОН. Ти сам, Анахарсіс, краще зумієш зробити так, щоб моя промова була для тебе ясною і не ухилялася в сторони: адже ти завжди можеш зупинити мене і спитати, що забажаєш, і зупинити промову, якщо вона тобі буде здаватися довгою. Однак, якщо в ній не буде нічого, що не стосується діла і вона не ухилиться від своєї задачі, - я думаю, що не буде шкоди, навіть як що я буду говорити багато. Адже і в раді, що засідає на Ареопазі і яка судить справи про вбивства, існує такий звичай. Кожного разу, коли розбираються справи про вбивство і навмисні поранення чи про підпали, слово дається кожному позивачу, і по черзі говорять звинувачувач і звинувачуваний – чи самі, чи їх заміняють оратори, що говорять замість них. І якщо вони говорять те, що стосується справи, рада слухає їх, дотримуючись тиші. Якщо ж хто-небудь починає з довгого вступу, для того щоб схилити суддів на свою користь, або ж підпускає сльозу чи старається викликати жах, - адже цим часто займаються наші оратори, - виступає наперед глашатай і заставляє замовкнути, не дозволяючи говорити пусте перед радою і обволікати її словами; бо ареопагіти повинні дивитися тільки на голі події. Так же і тебе, Анахарсіс, я на цей раз зроблю ареопагітом, і ти, згідно звичаю ради, слухай мене і наказуй змовкнути, якщо помітиш, що я намагаюся заговорити тебе. Поки ж я не ухиляюся від справи, мені можна бути багатослівним. Адже ми не будемо вести нашу бесіду на сонці, при якому довга промова дійсно могла би здатися важкою: тут густа тінь, і у нас багато вільного часу.
АНАХАРСІС. Твої слова доброзичливі, Солон, і я вже чимало вдячний тобі за те, що ти мимохіть розповів мені про дивні звичаї Ареопагу, що допомагають добре радитися про справи і виходити у своїх судженнях з одної істини. Говори ж, а я буду ареопагітом – за твоїм призначенням – і буду слухати тебе, згідно звичаю цієї ради.
СОЛОН. Перш за все, тобі потрібно коротко вислухати, що ми думаємо про державу і про громадян: державою ми вважаємо не побудови – стіни, храми, верфі, хоча і вони, як міцне і непорушне тіло, слугують для підтримки і безпеки громадян, але головну увагу ми звертаємо на самих громадян: вони-то все і виконують і створюють і про все піклуються, подібно до того як в кожному із нас це робить душа. Усвідомлюючи це, ми як бачиш, піклуємось також про тіло міста, намагаючись, щоб воно було по можливості красивішим; зсередини ми наповнюємо його будівлями, а ззовні – можливо міцнішими стінами. Але більше всього ми стараємось, щоб громадяни були прекрасними душею і сильні тілом: бо якраз такі люди добре живуть разом в мирний час і під час війни рятують державу і охороняють її свободу і щастя. Початкову освіту ми доручаємо вести матерям, годувальницям і вихователям так, щоб з дитинства з майбутніми громадянами поводилися як з вільними; коли ж діти вже почнуть розуміти прекрасне, в них зародиться сором’язливість, страх та прагнення до добра і тіло їх зміцніє і здасться нам здатним переносити велику напругу, тоді тільки ми, взявши їх у свої руки, починаємо їх навчати, піклуючись про освіту і розвиток душі і привчаючи тіло до праці. Нам здається недостатнім залишити тіло і душу дітей в такому стані, який їм надала природа, - ми піклуємось про їхнє виховання і навчання, щоб гарне стало набагато кращим, а погане змінилося і стало хорошим. Прикладом же нам слугують землероби, які оберігають рослини, поки вони ще мало піднялися від землі і слабкі, і обгороджують їх, щоб їм не нашкодив вітер. Коли деревце вже підросте, вони зрізують з нього зайві віти і, віддаючи вітрам трясти і колихати дерево, домагаються того, щоб воно приносило кращі плоди.
Душу ми, перш за все вдосконалюємо, навчаючи юнаків музиці, рахунку і грамоті; ми вчимо їх писати і повторювати все чітко; потім вони вивчають вислови мудреців і розповіді про древні подвиги і корисні думки, викладені у віршованих розмірах, щоб юнаки краще їх запам’ятовували. Слухаючи про нагороди і гідні діяння, юнаки потроху зростають душею і відчувають прагнення наслідувати їм, для того щоб потім і їх оспівували і захоплювались ними нащадки, як ми захоплюємось пращурами завдяки творінням Гесіода і Гомера. Коли ж юнаки наближаються до належного віку і пора привчати їх до справ управління державою і піклуванню про загальне благо…. Однак, все це не стосується предмету нашої бесіди: адже ми з самого початку вирішили говорити не про те, як розвиваємо душу, але про те, заради чого ми вважаємо корисним вправляти їх у названих трудах. Таким чином, я сам наказую собі мовчати, не очікуючи заборони глашатая чи твого, ареопагіта, який, я думаю, із поваги до мене стільки часу терпів моє базікання, що не стосується справи.
АНАХАРСІС. Скажи мені, Солон: а якщо хто-небудь на Ареопазі, проголошуючи промову, замовчує про найнеобхідніше, рада не накладає на нього покарання?
СОЛОН. Чому ти спитав мене? Мені не ясно.
АНАХАРСІС. Адже ти, залишивши в стороні найпрекрасніше і найприємніше для мого слуху – те, що стосується душі, хочеш говорити про набагато менш потрібне – про гімнасії і вправи тіла.
СОЛОН. Але я пам’ятаю, благородний чоловіче, про те, що говорилося з самого початку, і не хочу ухилятися від цілі, щоб не перевантажувати твою пам`ять багатослів’ям. Втім, і про це розповім коротенько, настільки можливо; більш докладне розглядання відкладемо до іншого разу. Отже, ми направляємо до кращого думки юнаків, навчаючи їх законам держави, що написані великими літерами, для того, щоб всі їх знали, і показують, що треба робити і від чого потрібно утримуватись. Ми даємо юнакам суспільство добрих людей, від яких вони навчаються говорити і чинити справедливо, жити, не ображаючи один одного, не піддаватися злу, прагнути до прекрасного і не творити ніякого насилля. Ці люди називаються у нас софістами і мудрецями. Також ми водимо юнаків за рахунок держави до театру; там вони дивляться в комедіях і трагедіях на доблесть древніх і на вади для того, щоби прагнути перших і утримуватися від других. Комічним же поетам ми дозволяємо навіть висміювати громадян, яких вони помічають у скоєнні ганебних і негідних держави вчинках, - частково заради них самих, бо ці насмішки виправляють їх, частково заради натовпу, щоб він уникав подібних закидів.
АНАХАРСІС. Я бачив, Солон, тих, кого ти називаєш трагіками і коміками – якщо тільки це вони: у них було важке і високе взуття, одяг, прикрашений золотими стрічками, на головах якісь смішні личини з великими отворами для рота, із яких вони видавали жахливий крик; я не розумію, як вони ходили і могли твердо ступати у своєму взутті. Я думаю, що в цей час місто справляло свято на честь Діоніса. Коміки ж були нижчими, ходили на своїх власних ногах, були більш схожими на людей і менше кричали, але їхні личини були набагато смішнішими і весь театр сміявся над ними; тих же, хто виступав на високих підошвах, всі слухали похмуро, жаліючи їх, думаю я, що вони повинні були ходити на таких колодках.
СОЛОН. Не їх, мій хороший, жаліли глядачі. Поет, мабуть що, відкрив перед ними які-небудь древні страждання і склав для театру жалісні промови, від яких і заплакали глядачі. Мабуть, ти бачив також і флейтистів і інших виконавців, що співали, розташувавшись колом. Не марні, Анахарсіс, і ці співи і ця гра, бо і те, і друге загострює наші почуття і покращує нашу душу.
Тіла ж, - про це ти більш за все хотів послухати, - ми вправляємо в такий спосіб: як я і казав, ми оголюємо їх, коли вони вже перестали бути ніжними і слабкими, і перш за все, вважаємо потрібним привчити їх до повітря, заставляючи їх бути зовні у всі пори року, щоб вони не нудилися від спеки і не страждали від холоду; потім умащуємо їх оливковою олією і розтираємо, щоб тіла були більш пружними. Було б дивним, якщо ми, знаючи, що навіть не оброблена шкіра, намащена олією, стає міцнішою і витримує більшу напругу, хоча вона і мертва, не визнавали би, що живе тіло стане кращим від оливкової олії. Потім ми придумуємо різні вправи і для кожного призначаємо вчителів і навчаємо: одного – кулачному бою, другого – панкратію, для того, щоб юнаки звикали переборювати труднощі і не ухилялись від ударів і ран. Цим ми досягаємо двох важливих цілей – привчаючи їх бути сміливими і самовідданими в небезпеках і роблячи їх здоровими і сильними. Ті ж із них, що борються, нахиливши голови, привчаються падати, не завдаючи собі шкоди, легко підійматися на ноги і легко переносити, коли їх обвивають руками, згинають і душать, а також навчаються і самі підкидати противника уверх. І це на марно, але головне, безумовно в тому, що від вправ тіло стає більш витривалим і сильнішим. Не менш важливий і другий наслідок: юнаки набувають навику на випадок, якщо їм прийдеться використати свої знання у битві. Вступивши в рукопашний бій у битві з ворогом, очевидно, що звичний скоріше вирветься і підставить ворогові ногу чи, опинившись під ним, скоріше зможе встати на ноги. З усім цим ми готуємо юнаків до найважчого змагання – війни, Анахарсіс. Ми вважаємо, що користуємось при цьому найкращими вправами, загартовуючи оголене тіло і роблячи його здоровим і сильним, легким і струнким і нездоланним для противників.
Я думаю, ти розумієш, наскільки гарними будуть зі зброєю ті, хто навіть оголені навіяли жах противникам, не показуючи в’ялу білизну та огрядність або ж блідість і худорлявість, як жіночі тіла, в’янучі в тіні і тому тремтячі, що обливаються потом і задихаються під шоломом – особливо коли в полудень, як зараз, палить сонце. Кому потрібні такі воїни, що не переносять спраги і пилюки, тремтять при вигляді крові, готові померти, перш ніж їх торкнеться зброя і вони схопляться врукопашну з ворогом? Наші ж юнаки рум’яні і засмаглі від пекучого сонця, сильні і сповнені наснаги і мужності завдяки тому, що насолоджуються прекрасним здоров’ям; вони не худі до сухості і не огрядні до повноти, але мають досить пропорційні тіла. Непотрібне і зайве виходить із їхніх тіл потом, - те ж, що дає силу, пружність, прекрасно зберігається без будь-чого зайвого. Гімнастичні вправи роблять з нашим тілом те ж, що людина, яка віє пшеницю, робить з зерном відкидаючи пил та полову і відділяючи чистий плід.
Завдяки ось цьому юнаки здорові і дуже витривалі в праці: адже такі люди нескоро починають обливатися потом і рідко слабшають. Уяви собі, що людина, несучи вогонь, зронить іскри туди, де насипані зерна пшениці, і туди, де лежить полова і солома, - я знову повертаюсь до віяльника, - скоріш за все, я думаю, запалає солома, пшениця ж загориться не зразу навіть від великого вогню, але лише поступово, а перед тим буде довго диміти. Саме так і хвороба зі втомою, обрушуючись на загартоване тіло не зразу перемагають, а досить важко оволодівають ним: всередині все є гарним, і зовні тіло може довго чинити спротив негараздам, не пропускаючи їх всередину; також ні сонце, ні холод не мають сили для його ослаблення. А якщо тіло і ослабне в труді, то зсередини приливає тепло, що вже давно там накопичене і зберігається там до тих пір, поки не з’явиться в ньому потреба. Тепло зволожує силу і робить її в найвищій мірі невтомною, - бо, якщо людина багато працює і змориться, від цього її сили не убавляться, а навпаки прибудуть, і те, що відчуває найбільшу напругу, буде ще сильнішим.
Точно так же ми заставляємо юнаків займатися бігом як на великі відстані, так і на швидкість; і цей біг проводиться не по твердій землі, а по глибокому піску, де нелегко встати і нелегко впертися ногами, так як вони в’язнуть у м’якому ґрунті. Далі вони вправляються у стрибанні через рів і через інші перешкоди – на випадок, якщо це коли-небудь їм знадобиться, - інколи зі свинцевими кулями в руках. Потім вони змагаються у метанні дротика на велику відстань. Ти бачив також у гімнасії мідний круглий предмет, схожий на маленького щита, що не має рукояті і перев’язі; ти ще брав його до руки, він лежав вільно і здався тобі важким і незручним через свою гладкість. Юнаки підкидають його вверх, в повітря і вдалину, суперничаючи в тому, кому вдасться закинути вище і далі; і ця вправа укріплює їх плечі і робить більш пружними їхні кінцівки.
Грязь же і пісок, що здалися тобі спочатку найсмішнішими, дорогий мій, заготовляють ось ради чого. По-перше, для того, щоб юнаки падали не на твердий, а на м’який грунт, не причиняючи собі шкоди. Далі, і слизькість їхня неминуче збільшується від того, що вони в глині потіють, - ти ще порівнював їх вуграми, - і це не марно і не смішно, бо чимало збільшує силу і пружність тіла, так як при таких умовах юнакам приходиться сильніше хапати і тримати противників, що вислизають із рук. Не думай, що легко підняти з землі людину, спітнілу та намазану олією, що старається вирватися із рук. І все це, як я сказав вже раніше, корисне на війні, коли потрібно зручніше перенести у безпечне місце пораненого чи підкинути в повітря ворога. Для того-то ми і даємо юнакам надзвичайно важкі вправи, щоб вони ще легше витримували більш легке.
Пісок служить абсолютно для зворотної мети – щоб борці, що сплітаються руками, не вислизали один в одного: подібно тому, як юнаки вправляються в глині утримувати вислизаючого, так тут вони привчаються самі вириватися з рук, коли це найбільш важко. Окрім того, мабуть-що, пісок затримує в собі увесь піт, що виходить, зберігає силу і заважає вітрам шкодити тілу, пори якого відкриті; з іншого боку, пісок очищає грязь і робить тіло більш блискучим. Я б охоче поставив перед тобою одного із блідих юнаків, що виросли в тіні, і будь-кого, кого ти вибереш із лікейського гімнасія, і, змивши з останнього пісок і глину, спитав би, на кого б із них ти б хотів бути схожим. Я знаю, що ти з першого погляду, зразу ж, навіть не випробувавши в ділі того і другого, захотів би бути міцним і здоровим, а не зніженим, розслабленим і білим від нестачі крові чи від того, що вся вона стекла в середину тіла.
Це і є, Анахарсіс, те, в чому ми вправляємо юнаків, думаючи, що вони будуть добре охороняти нашу державу і її свободу, а ми будемо володарювати над ворогами і будемо страшними для сусідів, маючи їх своїми підлеглими і данниками. В мирний же час такі юнаки найбільш приємні для нас тому, що вони не прагнуть ні до чого поганого, не стають від ледарства насильниками, але займаються своїми вправами, використовуючи на них весь свій вільний час. І, як я вже сказав, загальне благо і найвище щастя держави в тому, щоб молодь була найбільш підготовленою до мирних занять і до війни і була зайнята найкориснішими для нас справами.
АНАХАРСІС. Отже, Солон, якщо на вас підуть війною вороги, ви вийдете їм назустріч, змащені оліє. І обсипані піском, і будете погрожувати кулаками. Вороги, звісно ж, злякаються вас і втечуть, боячись, щоб ви не накидали їм піску до рота, якщо їм станеться його роззявити, чи не забігли би ззаду, щоби скочити їм на спину, не прижали б їм стегна до живота або не почали б їх душити, підклавши їм ліктя під підборіддя. І, клянусь Зевсом, вороги будуть пускати стріли і списи, вас же, як статуї, стріли не пронижуть, тому що ви засмаглі від сонця і у вас багато крові. Адже ви не солома і не полова і не зразу загинете від ударів, але лиш через багато часу, та і то від найглибших ран втратите лишень небагато крові. Саме про це ти говориш, якщо тільки я правильно зрозумів твої приклади.
Чи ви одягнетесь в одежі коміків і трагіків і, збираючись виступати, надінете на себе ці личини з роззявленими ротами, для того щоб здаватися страшнішими за противника, і підв’яжете взуття на підставках? Воно і втечу вам полегшить, якщо знадобиться, і ворогам втекти від вашого переслідування вже ніяк не вдасться, так як ваші кроки стануть занадто широкими. Дивись, одначе, щоб всі ці ваші хитрощі не виявилися дурницею і забавою юнаків, що хочуть байдикувати і проводити час в ледарстві! Якщо ж ви хочете бути зовсім вільними і щасливими, вам потрібно завести інші гімнасії і справжні вправи зі зброєю, а не змагання один з одним для розваги; нехай юнаки б’ються з ворогами і в цих битвах набувають відваги. Отже, залишивши пісок і оливкову олію, навчайте їх стрільбі із лука і метанню списів і при цьому давайте їм списи не легкі, які може підхопити і вітер, але нехай вони будуть довгими і важкими і при обертанні в повітрі свистять, або дайте їм до рук важкий камінь, сокиру і плетеного щита в ліву руку, і панцир, і шолом.
З тим, що у вас є зараз, мені здається, ви спасаєтесь за якоюсь особливою милістю богів і тому не загинули до сих пір від нападу невеликої групи легко озброєних людей. Та й насправді: якщо я дістану із піхви ось цей мій найменший кинджал, що я ношу на поясі, один нападу на всіх ваших юнаків, я з першого ж натиску захоплю весь гімнасій, так як ніхто з них не відважиться дивитися на залізо і всі будуть ховатися за статуї і колони і почнуть мене смішити своїми сльозами і тремтінням. І ти зразу ж побачиш, що їхні тіла перестануть бути червоними і стануть білими від страху. На вас так подіяв глибокий мир, що вам нелегко винести навіть вид султану зі справжнього шолома.
СОЛОН. Не те говорили, Анахарсіс, фракійці, які билися з нами під орудою Євмолпа, і ваші жінки, що напали на нас разом з Іпполітою, (5) і всі інші, що коли-небудь виходили проти нас зі зброєю. Адже ми, дорогий мій, якщо і піклуємось про вправи оголених тіл наших юнаків, то не для того, щоби виводити їх до бою беззбройними, - коли вони зміцніють від цих вправ, ми починаємо привчати їх поводитися зі зброєю, і завдяки цьому юнаки набагато краще вміють нею користуватися.
АНАХАРСІС. А де ж у вас гімнасій для змагання зі зброєю? Такого я не знайшов у всьому місті, а я обійшов його навколо.
СОЛОН. Ще побачиш, Анахарсіс, якщо поживеш з нами довше. Побачиш багато зброї у кожного, яку ми використовуємо у випадку необхідності, - султани, шоломи, коней і вершників, що складають майже чверть громадян. Однак ми вважаємо зовсім зайвим у мирний час ходити озброєними і носити меча. Законом навіть накладається пеня на того, хто без потреби носить у місті зброю або приходить з нею в народне зібрання. Вам ще можна пробачити те, що ви не розлучаєтесь зі зброєю: на неукріпленому місці легше можна очікувати підступності, ворогів у вас дуже багато, і вам ніколи не можна бути впевненими в тому, що під час сну хто-небудь не стягне вас з воза з наміром вбити. Недовіра один до одного, виникає від того, що ви живете кожен як хоче, без законів, заставляє вас носити зброю, для того щоб захищатися від нападів.
АНАХАРСІС. Отже, Солон, вам здається зайвим носити зброю, і ви боїтеся щоб вона не псувалася від вживання, і зберігаєте її для того, щоб користуватися нею в разі необхідності. Тіла ж юнаків, без будь-якої загрози для них, ви заставляєте зносити удари і обливатися потом і не бережете їхню силу на випадок необхідності, але витрачаєте її даремно в глині і в піску!
СОЛОН. Мабуть, Анахарсіс, ти думаєш, що сила подібна вину, воді чи якій-небудь іншій рідині: ти боїшся, як би вона, наче з глиняного глека, не витекла потихеньку, залишивши тіло пустим і сухим, нічим не наповненим. Але все це не так: до того, хто витрачає свою силу на роботу, вона прибуває в більшій мірі, як у міфі про гідру, - якщо ти чув такий, - у якої замість однієї відрізаної голови постійно виростають дві нові. Якщо ж людина не тренує свою силу з самого початку і не створює їй цим міцної основи, вона буде виснажуватися від праці і стомлюватися. Прикладом може бути вогонь вогнища і вогонь світильника. Від одного і того ж пориву вітру вогонь вогнища розгоряється сильніше, вогонь же світильника гасне, так як в ньому занадто мало сили яка б могла чинити опір подиху: мабуть-що, виростає вона з недостатньо сильного кореня.
АНАХАРСІС. Все це, Солон, я розумію не зовсім добре: занадто вже тонкі для мене ти викладаєш речі, і вони потребують особливої уваги і зіркої думки. Все ж скажи мені, чому на олімпійських, істмійських, піфійських і інших іграх, коли багато хто, за твоїми словами, сходяться, щоб подивитися на змагання юнаків, - чому ви ніколи не заставляєте їх помірятися зброєю, але виводите їх оголеними на середину, щоб вони били один одного ногами і переможцям даєте яблука і гілки маслини? Хотілось би мені знати, чому ви так робите.
СОЛОН. Тому, що ми думаємо, Анахарсіс, що схильність юнаків до гімнастичних вправ стане ще більшою, якщо вони побачать, як будуть прославляти і вшановувати переможців по всій Елладі. А так як їм прийдеться бути оголеними перед такою кількістю народу, юнаки піклуються про красу і гарний склад свого тіла, щоб їм не прийшлось соромитись своєї наготи, і кожен старається зробити себе найбільш гідним перемоги. І нагорода їм за те, як я вже сказав, немала: вони почують похвали глядачів, кожен буде їх знати і показувати на них пальцем, вважаючи їх кращими із громадян. І багато хто із глядачів, які за віком ще здатні до атлетичних змагань, йдуть звідтіля з палким бажанням до подібних подвигів і праці. Якби хто-небудь, Анахарсіс, прибрав із життя прагнення до слави, щоб тоді у нас лишилося гарного? І хто би став старатися звершити що-небудь велике? Тепер ти вже можеш судити, якими вони будуть проти ворогів, борючись зі зброєю за вітчизну, дітей, жінок і святині, ті, що так прагнуть до перемоги, змагаючись оголеними заради яблука чи гілки дикої маслини.
А що скажеш ти, дивлячись у нас на змагання перепелів з півнями (6) і на увагу, з якою ми до них ставимось? Звичайно, ти будеш сміятися, особливо, якщо узнаєш, що ми робимо це за наказом закону, що велить всім хто досяг відомого віку бути присутніми на змаганнях і дивитися, як птахи б’ються до повної втрати сил. Але і це не смішно; бо непомітно в душі людини зростає жага до небезпек, і людям не хочеться бути боягузливіше за півнів, відмовляючись від ран чи праці або інших неприємностей. Але бережи нас боже від того, щоби випробовувати юнаків зі зброєю або дивитися на їхні рани: це було б дико і безглуздо, та до того ж і не приносило ніякої користі – вбивати кращих людей, які могли би допомогти у війні з ворогами. Так як, за твоїми словами, Анахарсіс, ти хочеш відвідати і решту Еллади, то, звісно, не забудеш побувати і в Спарті. І ти, будучи там, не смійся над спартанцями і не думай, що вони трудяться даремно, коли в театрі кидаються один на одного і б’ються за м’яч, або, відійшовши у місце, відгороджене ровом з водою, діляться на загони і, оголені, нападають один на одного, доки, нарешті, один загін не прогонить другого – гераклівці лікургівців або навпаки – і не скине його у воду. А після цього настає мир, і ніхто не б’ється. Особливо ж не смійся, якщо побачиш, як спартанських юнаків бичують перед олтарями, і вони обливаються кров’ю, а матері і батьки стоять поряд і не жаліють їх, а погрожують їм, якщо вони не витримують ударів, і благають їх довше терпіти біль і зберігати самовладання. Багато хто помирає у цих змаганнях, не бажаючи при житті здатися на очах у свої рідних або показати, що вони ослабли, - ти побачиш статуї, поставлені на їхню честь коштом держави. Отже, коли ти побачиш все це, не думай, що юнаки шаленіють, і не говори, що вони терплять муки без будь-якої необхідності, за повелінням тирана чи під тиском ворогів. Спартанський законодавець Лікург, звичайно, зумів би сказати тобі з цього приводу багато розумного і пояснив би, що він так мучить юнаків не через ворожість чи ненависть до них і не для того, щоби знищувати молоде покоління, але вважаючи, що ті, які будуть захищати вітчизну, повинні бути сильними і зневажати муки. І навіть без слів Лікурга ти зрозумієш, я думаю, і сам, попавши в полон, такий юнак не видасть таємниць вітчизни, навіть якщо вороги будуть його мучити, і з насмішкою буде переносити удари бича, змагаючись з тим, хто його б’є, хто з них першим змориться.
АНАХАРСІС. Так що ж, Солон, і самого Лікурга теж бичували в молодості чи він видав цей закон, уже вийшовши з під його влади, так що хитрість пройшла безкарно?
СОЛОН. Лікург уже старцем написав ці закони, повернувшись з Кріту. Відправився ж він на Кріт тому, що почув про його благі закони, які там установив законодавець Мінос, син Зевса.
АНАХАРСІС. Чому ж і ти, Солон, не наслідував Лікургу і не наказав бичувати юнаків? Це було б прекрасно і достойно вас.
СОЛОН. Тому, Анахарсіс, що нам достатньо і своїх змагань і ми не дуже любимо ганятися за чужим.
АНАХАРСІС. Але ти, а думаю, розумієш, як це для людини – приймати удари з піднятими вверх руками без усякої потреби для себе і держави. І я думаю, якщо коли-небудь попаду до Спарти в той час, коли там будуть займатися цим ділом, я швидко буду побитий камінням за вироком народу, за насмішки про виді того, як юнаків б’ють, наче крадіїв, грабіжників чи інших злодіїв. Мені здається, що держава, яка через забаганку піддає своїх співгромадян таким сміхотворним образам, має потребу в чемеричному корні. (7)
СОЛОН. Не думай, благородний друже, що ти переміг заочно, говорячи і не вислуховуючи заперечень: бо є люди, які будуть захищати спартанські порядки. Я вже розповів тобі про наші звичаї, але ти не дуже схожий на людину, якій це сподобалось; тому мені здається справедливим попросити тебе, щоб тепер ти розповів мені, яким чином ви, скіфи, вправляєте ваших юнаків і якими змаганнями досягаєте того, щоб вони стали гарними воїнами.
АНАХАРСІС. Твоє бажання, Солон, надзвичайно справедливе, і я розповім тобі про скіфські звичаї, які, мабуть, не такі поважні, як ваші, і не були б вам до смаку, - адже ми не в змозі перенести навіть удару по щоці, до того ми боягузливі. Але я розкажу все, яким би воно не було. Однак, якщо дозволиш, відкладемо бесіду на завтра, щоб я міг на дозвіллі краще обдумати те, що ти розповів, а також згадав би, що мені належить сказати самому. На сьогодні вже достатньо; розійдемось, так як вже настав вечір.
ПРИМІТКИ:
1)… посипають себе ним, як півні…- півні і курки влаштовують собі пісочні «ванни», за допомогою крил і ніг обсипаючи себе піском і пилюкою.
2)… гімнасій («гімнасіон» від грецького «гімнос» - оголений) – громадське місце для гімнастичних вправ.
3)…панкратій…- комбінована форма гімнастичних вправ, в яку входили «боротьба» (палє) і кулачний бій (пюгме).
4)… епоніми…- герої, імена котрих носили афінські філи. Тут, втім, Лукіан допустив анахронізм; ці філи і їхні епоніми були встановлені лише Клісфеном, в 508 – 506 роках до н.е., тобто значно пізніше Солона.
5)… ваші жінки, що напали на нас разом з Іпполітою…- амазонки.
6)… дивлячись у нас на змагання перепелів з півнями…- в грудні в афінському театрі відбувалися півнячі бої, заснування яких приписували Фемістоклу (біля 525 – 460 років до н. е).
7)… має потребу в чемеричному корні…- на думку древніх, чемериця служила засобом проти божевілля. Була така поговірка: «Випий чемериці», в смислі «Прийди в себе».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.