10.04.2024 21:41
для всіх
31
    
  - | -  
 © Сигізмунд Кржижанівський

Ітанесіес

з рубрики / циклу «Сигізмунд»


 

Останню згадку про країну Ітанесіес можна зустріти в старовинному «Азбучнику», десь XIV – XV століття.


«Країна Ітанесіес, - повідомляє «Азбучник», - за північним морем; заселена великовухими; з малим тілом, але вуха у них такі великі, що вони можуть жити закутуючись у вухо, як у одяг».

На цьому «Азбучник» і закінчує. А я починаю.


Слово «Ітанесіес» філологи виводять від Італонекос, що, з одного боку, вказує на плем’я італів, з іншого пов’язує долю цього народу з іменем єгипетського царя Некоса (Νεκωs), а то і просто з грецьким словом νέφοs, що значить «хмара»: не вплутуючись у зайву філологію, можна зрозуміти із натяків, що батьківщина ітанесійців – хмарно-вологий, близький Єгипту південь.


Ітанесійці, як то слідує з «Азбучника», були істотами з одним, але (як вже говорилося) настільки великим вухом, що із-зі вуха і людину не побачити. Пересувалися ітанесійці важко: їх слабкі безкості ніжки плуталися у довгих мочках, хрящ вушної раковини чіплявся бугристими виступами за придорожнє каміння і стебла. Та вони і не любили рухатись: за звичай вдень великовухі повзуни ховалися в глухих печерах, таїлись у лісовій тиші. Але і тут пташиний цокіт, щебет і свист, шум падаючих ялинових шишок, тріск кори, навіть шерехи росту дерев мучили і оглушали витончений слух ітанесійця.


Притулившись розтрубом вуха до землі, нерухомо розпластаний, терпляче чекав ітанесієць беззвуччя ночі. І тільки коли згасали зорі, і шуми дня стихали, обережно відкривався він, спочатку краєчком, потім зовнішнім завитком, а там і усім вухом від землі і, блаженно закинувшись, підставляв зоряному небу свою чудесну чуть, прислухаючись до того, що тільки йому і було зрозуміле.


І в цей час ітанесійця, за звичай чуткого і лякливого, можна було брати голими руками: пійманий, він і не чинив опору і навіть під лезом, вмираючи, все ще тягся тремтячим вухом уверх, до зірок.


Південь занадто шумливий і крикливий для ніжного слуху. Як не ховались ітанесійці в беззвуччя, багатьом прийшлося загинути від удару об звук: шум далекого обвалу, стук копита, брязкіт ободу вбивали їх наповал.


І, знявшись з далеких лісових становищ, дивний народець, ніби покликаний тільки їм чутним зовом, почав шукати країну без крику і слів, куди б не доходили навіть найменші звуки шорсткої земної кори, де саме повітря – мертве і нерухоме: коротше, обітованої йому невідомо ким Країни Ітанесіес.

Неможливо перечислити увесь той біль і ту смерть, які чекали їх на шляху: ітанесійці просувалися тільки ночами, посеред стишених шумів, боязко обповзаючи будь - який шелест і шурхіт, що загрожував їхньому життю, втискаючись при найменшому звуці вухом у мох.


Довгі роки тяглося блукання нещасного народу: вбивало все і хитання вітру, і стукіт підошов пересікаючих шлях, стомлено тягнучи по землі свої закривавлені вушні мочки, ітанесійці шли і йшли, вперед і вперед, ведені лише їм чутним покликом.


Помалу шорсткі голоси землі ставали все рідші, тихіші, розірвані і віддалені: передові загони ітанесійців вступали в пустельний, давно обезлюднений, полуночний край: в полуночному краю тільки тихий лет сніжинок, тертя хмар об повітря, та глухий шурхіт розстеленого моху. Тільки.


І вцілілі ітанесійці, знесилені, але щасливі, один за одним падали на сніговий оксамит хтиво ввиваючи в завитки піднятих до зірок вушних раковин дальню ходу світил. Перші, які досягли країни Ітанесіес прибули сюди разом з весною, в час талого льоду і блякло зелених паростків. За весною – літо. А там раптом сонце відірвало проміння від землі і кинуло країну в полярну ніч і холод.  

 

Для ітанесійців настали тяжкі дні: їх безволосі маленькі мерзлякуваті тільця охопило і стиснуло полярною стужею. Що було робити? Рятуючись від смерті, прибульці почали загортатися в свої вуха, ховаючи заледенілі тільця під гнучкий хрящ. І ті, у кого хрящ був м’якшим і в’ялішим, ті, які досі були зневажені за слабку чуть до гармонії зірок, виявлялися краще пристосованими; другі ж, з твердою, дзвінко резонуючою раковиною, помирали. Стужа ставила дилему: або, перетворивши вухо на одяг, перестати чути, але лишитися живим, або, не зраджуючи древній дар ітанесійської чуті, померти.


Більшість пішла широким шляхом; Але були серед ітанесійців і такі, що не згоджувались віддати свою чуть за життя: незабаром їхніми заледенілими трупиками покрилася рівна снігова гладь полуночної країни. І більше звісток звідтіля немає. Тільки легенда про світову гармонію, покинувши мертву країну Ітанесіес, і зараз ще блукає серед людей.




Вільний переклад КАЛІСТРАТА.



м. Київ, 1922 рік.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!