24.05.2024 13:15
для всіх
15
    
  2 | 2  
 © АЛЬБЕРТО МОРАВІА.

Коли думки замерзали в повітрі

Коли думки замерзали в повітрі

з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»


Треба вам сказати, що мільйон років тому на полюсі було куди холодніше, аніж зараз. Температура там просто доходила до мільярда градусів. При такому холоді замерзало все, хочете – вірте, хочете – ні, навіть думки. Варто було кому-небудь подумати, наприклад: який собачий холод! – і над його головою зразу ж з’являлася така собі хмаринка пару, всередині якої довгенькі, схожі на бурульки, букви складалися в слова: «Який собачий холод!».


Через те, що думки замерзали і, звісно ж, ставали видимими, на полюсі ніхто, зрозуміло, не насмілювався взагалі про що-небудь думати. Кожен боявся, як би інші не прочитали його думок.


От так і сталося, що ведмеді, пінгвіни, тюлені, собаки, ескімоси – взагалі, всі – зовсім ні про що не думали. І був полюс країною дурнів. Але дурнів не з причини повної нездатності думати, а через загальну ввічливість і душевну чуйність.


В одне прекрасне століття (в ті часи століття було як для нас один день) якийсь М. Орж лежав собі на крижині і насолоджувався холодом; лежав він нерухомо, мружачись від задоволення, і в мізку у нього не було жодної думки, окрім коротенького «та-а-к». І це складене з льодяних букв «та-а-к» кожен міг прочитати у нього над головою. От і здогадайся, що він хотів виразити своїм «та-а-к».


Раптом з води висунувся В. Угор – такий живий, вертлявий – і закричав:

- Ей, М.Орж, послухай-но!

М.Орж пробурмотів:

- Чого тобі, В.Угор?

А той у відповідь:

- Ти тільки послухай, що зі мною трапилося під час останньої мандрівки. Уявляєш, я побував у краї, який називається Тро Піки. А жара там, ну, скажу тобі, і жара!...І знаєш, в цих Тро Піках думки не замерзають.

- Не може бути!

- Істинна правда. Ось, наприклад, хтось подивиться на тебе і подумає: до чого ж у М. Оржа товста дупа! А ти цієї думки не узнаєш, тому що через спеку думки там не замерзають і, зрозуміло, залишаються невидимими.

- Це хто ж вважає, що у мене товста дупа? – пробурчав ображено М.Орж.

- Та я просто так, для прикладу. Послухай, чому б нам не змотатися з полюса? Тут же неможливо ні про що подумати, щоб про це не узнали зразу всі. Що, якщо нам відправитись в край Тро Піків? Якби ти знав, як це приємно – думати зовсім вільно і нічого не боятися! Я просто об’їдався думками в цих Тро Піках.

- Про що ж ти думав?

- Та як тобі сказати… Про багато чого, про дуже-дуже багато!

- Ну, наприклад?

- Та про що хочеш. Наприклад: сонце зелене. Або: двічі по два – п’ять.

- Але сонце не зелене! І двічі по два буде чотири.

- Ну, так, звісно. У тому і вся краса: можеш думати, про що твоя душа забажає, і ніхто цього не узнає.


Втім В. Угор стільки розповідав і так переконував М. Оржа, що той все-таки згодився відправитися з ним в край Тро Піків. Можливо, він і не піддався б так легко на вмовляння, якби якраз в ту мить до крижини не пристав човен і з нього не вийшло три чоловіки в хутряному одязі і з палицями в руках. На полюсі всі звикли поглядати наверх, чи не вимальовується на фоні неба яка-небудь обледеніла думка; і ось М. Орж, подивився поверх голів тієї озброєної палицями трійці, і з жахом прочитав: «Зараз ми почнемо бити цих дурних тварин палицями по морді, вб’ємо штук сто і наробимо з них багато всіляких сумочок і чобіт». Тільки-но побачивши ці слова, що вібрували і підтаювали в повітрі, М. Орж зразу ж ізслизнув зі своєї крижини. В. Угор поплив попереду, а М. Орж слідував за ним, то вигинаючись колесом, то загрібаючи ластами.


Довго чи недовго вони пливли, але тільки температура води піднялася з мільярда градусів нижче нуля до мільярда градусів вище нуля. Матінко рідна, до чого стало жарко! М. Орж поки що ні про що не думав. Однак, продовжуючи плисти, він час від часу питав у В. Угра:

- В. Угор, люб’язний мій В. Угор, скажи, ти вже думаєш?

- Ще й як, - відповідав той.

- А що ти думаєш?

- Багато чого, і все про тебе.

- Що ж саме?

- Ну, цього я тобі не скажу, а то ти ще образишся.


М. Оржу стало не по собі. На полюсі, як ми вже й говорили, ніхто ні про кого нічого не думав. А тепер якийсь-то там В. Угор, скориставшись тим, що в Тро Піках думки лишаються невидимі, думає про нього бог знає що. Пліткар, дурень, лицемір! Тут М. Орж раптом помітив, що сам думає про В. Угра, і думає дуже погано; ясно, що і В. Угор зі свого боку також погано думає про нього. Втім, те ж саме з ним відбувалося в Тро Піках з кожним, кого він стрічав на своєму шляху. Всі розсипались перед М. Оржом в люб’язностях: «Ласкаво просимо до нас, та який ти красивий, та яка у тебе розумна морда, які виразні очі, що за обвислі вуса і т. д. і т. п. Впевненість в тому, що в Тро Піках всі думають прямо протилежне тому що говорять, отруювала М. Оржу життя на новому місці.


Одного разу він побачив, як посеред Гвінейської затоки під спекотним, розпеченим до півтора мільярда градусів сонцем який темношкірий чолов’яга на ймення Аф Риканець, сидячи в човні з дружиною і дітьми, співав пісеньку для В. Угра:

В. Угор, В. Угор, мій миленький,

До чого ж брате, ти жирненький!

Жирний і грайливий

В. Угор наш красивий!

В. Угор, зачарований настільки люб’язними словами, забув, мабуть, про те що в Тро Піках говорять одне, а думають інше, і наблизився до човна. Тоді Аф Риканець ловко закинув сіть, і в одну мить бідний В. Угор був спійманий, оброблений, обвалений у сухарях, підсмажений та проковтнутий. І все це на очах враженого М. Оржа.

Відпливаючи він думав: який жах! Які ж ми, мешканці полюса, молодці: ніколи ні про що не думаємо, а якщо і думаємо, то кожен може взнати, про що саме.


І все-таки, в якійсь мірі через приємну новизну місць і звичаїв, а можливо, через лінощі, М. Орж не поспішав повертатися на полюс. До того ж - і з цим неможна не згодитись – дуже вже була спокусливою сама можливість думати так, щоб інші не змогли прочитати твоїх думок, а головне – думати зовсім протилежне тому, що ти говориш і робиш. Так М. Орж і залишився в Тро Піках і перейняв місцеві звичаї. Звичайно, це був не той чесний і відкритий світ, в якому він жив на полюсі, зате можливість думати, що завгодно без усякого контролю зі сторони дозволила йому зробити неочікувані успіхи в загальному розвитку. Думав, думав М. Орж і додумався, наприклад, до думок дуже високих, прямо-таки філософських, ну, наприклад, таких: хто ми? звідкіля ми взялися? яке наше призначення? чому ми живемо? до чого прийдемо?


В цілому, він задавав собі всі ті питання, над якими задумуються, коли живуть не для того, щоби їсти, а їдять для того, щоб жити. Відповіді ж були такими: ми всі М. Оржі; взялися ми з полюса; наше призначення – їсти рибу; живемо ми тому, що нас створило за образом і подобою своєю вища істота, такий собі гігантський М. Орж; врешті-решт ми покинемо край Тро Піків, де всі такі брехливі і лицемірні, і повернемось в місця, де царює чесність і порядність, тобто на полюс.


Тут-то і настав кінець мандрам М. Оржа в Тро Піки. Одного прекрасного дня, коли йому набридло думати одне, а говорити інше, М. Орж поплив до полюса. Так, думав він, яке блаженство ні про що більше не думати, а лежати, та й лежати собі бездумно, без усіх цих думок ще який-небудь мільйончик років!


Як же він помилявся! Дібравшись до полюса і розташувавшись на своїй старій крижині, М. Орж помітив, помітив що погана звичка виявилась прилипливою, і як він не старався, а не думати уже не міг. При цьому думки його, звичайно, відразу ж починали майоріти над його головою, складаючись в слова з блискучих і прозорих льодяних букв. Ведмеді, пінгвіни, тюлені, риби і рибки побачивши ці замерзлі думки, обганяючи один одного, кинулись тікати геть, подалі від М. Оржа. Ну, так, тому що думати в ті часи на полюсі вважалося щонайменше непристойним – все одно як у нас розгулювати голяком на вулиці.


А бідний М. Орж, помітивши, що колишні друзі тепер уникають його, не міг не думати про них все гірше і гірше. І ці його погані думки зразу ж перетворювалися на хмаринки, повні замерзлих образ і лайок, від чого прірва між М. Оржом і рештою населення полюса все поглиблювалася і поглиблювалася, стаючи нездоланною. Невдовзі М. Орж залишився на своїй крижині один, зовсім один. Назавжди.


З того часу температура на полюсі піднялася настільки, що думки там більше не замерзають, і тепер їх вже не побачиш. Але не дивлячись на це, М. Орж, звиклий жити один, ні з ким більше не бажає мати справи. Лежить в самотності на своїй крижині і думає. Про що? З сумом він думає про часи, коли ніхто не думав, тому що кожен міг прочитати його думки.


Славні, бездумні були часи. Тільки холодні!


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



Італія, Рим., XX ст. н. е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 27.05.2024 14:53  Анатолій Костенюк => © 

Мені сподобалося. Дякую пане Каллістрате!