28.05.2024 08:22
для всіх
40
    
  1 | 1  
 © Джузеппе Бонавірі

Папуга

Папуга

з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»


Коли помер король Азед, наш Господар і Володар, на трон піднявся Джованні Курямнасміх і почав всіма повелівати. Повелівав бідняком, що кормився хлібною скоринкою та диким медом, повелівав старенькою, яка молилася богу від зорі до зорі, повелівав чоботарем, що гнув спину в своїй майстерні, повелівав візником, який виїздив усі гори і долини, повелівав машиністом, що водив поїзди по рейках, повелівав робітником, який навіть у стужу працював на будівництві.


Всіх не перерахуєш, ким він повелівав. І от одного разу він побачив: низько над землею летить птах з різнокольоровим пір’ям.

- Ах, ти, який красивий! Спіймати його, спіймати!

Солдати кинулися з усіх ніг, спіймали.

- Що за птах?

- Це папуга, Ваша Всенародна Величність.


Мало-помалу, сьогодні одне слово, завтра друге, Джованні Всенародний голова, навчив папугу говорити.

- Нарікаю тебе Чіччо, - сказав він.

Почав папуга називатися Чіччо і про все доповідати своєму хазяїну.

- Хазяїне, чоботар спить.

- Хазяїне, машиніст їсть.

- Хазяїне, весь люд пішов до меси.

А в хазяїна, у Володаря, була служниця на ім’я Єлена, двадцяти двох літ від народження. Худенька така, все мріяла трохи розповніти, а тому час від часу та й вкраде у хазяїна то шматок м’яса, то сметани, то цукру, то вишень, тільки-но зібраних з дерева. А папуга був насторожі.

- Хазяїне, Єлена їсть крильце від фазана.

- Хазяїне, Єлена їсть хліб з медом.

- Хазяїне, Єлена согрішила з рахівником на ймення Антоніо.


Одного разу молоденька служниця сказала собі: «Немає в мене сил це терпіти» - і розповіла все жениху Антоніо.

- Як же мені бути, радість моя? – питає.

Антоніо подумав-подумав та й каже:

- А ти візьми та і заший папузі дупу.


Тим часом папуга ніби порчу напустив на весь наш благочестивий народ.

Варто йому було сказати: «Красота!», солдат зразу ж повторював: «Красота!» Або: «Яка погана погода!», а чоботар і табачник, поштар і жандарм, вчитель і начальник, м’ясник і аптекар як папуги повторювали: «Яка погана погода!»


Не стало життя від цього птаха. І тоді служниця Єлена зашила папузі дупу мідним дротом. Дуже скоро Всенародний голова помітив, що папуга засумував: все мовчить і мовчить і пір’я у нього якось потьмяніло.

- Що з тобою, мій Чіччо?

- Дупа зашита, хазяїн.

Володар не надав великого значення словам – вже дуже багато було у нього клопоту з жандармами, законами, судами і повстанцями, - а все-таки трохи засмутився.


І ось одного разу вранці Джованні Всенародний голова прокинувся з першими променями сонця, що золотили дахи будинків в його великому місті, і побачив, що папуга-то здох.

- О, мій Чіччо, як же я буду без тебе жити?

Покликав він Єлену.

- Подивись-но, що сталося з моїм папугою! Чиїх рук це діло?

- Звідкіля ж мені знати, мій пане?

- Перед смертю він все повторював: «Дупа зашита, хазяїн».

- А я-то тут до чого?


Джованні Всенародний голова замислився, розгладив потьмяніле пір’ячко – бачить, що дупа у нього і насправді зашита. Розлютився він і накинувся на служницю Єлену:

- Це ти, підла! Ти!

І запанувала в душі у нього чорнота – весь світ став йому немилий.

Першим ділом повелів він побудувати папузі прекрасний склеп серед тополь і кипарисів, а над склепом – небо з картону з позолоченим місяцем. І зігнав туди увесь народ оплакувати Чіччо.

- О, бідний наш Чіччо!

- О, милий брат наш, папуга!

- О, наш Король і Повелитель!


Ну, а потім Джованні Всенародний голова повелів зашити дупи всім своїм підданим:

трудязі водоносу,

п’яничці з сизим носом,

директору банку,

машиністу з полустанку,

солдату й поштарю,

кухарю і шпигуну,

чиновнику й злодію

бідняку і багатію!

І багатостраждальний наш народ не зміг більше задовольняти свої природні потреби!


А оскільки одному отвору точно відповідає другий – рот, то всім-всім – торговельникам, містянам і селянам – зашили і його. Плакало каміння, беззвучно заплакав дощ, навіть сонце і те розридалось побачивши нещасних, що не знали спокою ні вдень, ні вночі; виснажені, блукають вони немов привиди, наче скелети, поступово зникаючи з лиця землі. Порожніють міста, поля, узбережжя, міністерства, і сам королівський палац, і навіть в’язниці. А якщо і зустріне десь людина людину, обидва дивуються, питають один одного: «Ти хто такий? Звідкіль прийшов? Куди йдеш?»


Люди звикли віднині харчуватися лише вітром, що пролітав над дахами, тінню від жовтецю, варених бобів та черв’ячків, а з такою їжею довго не проживеш: подми – і душа з тебе геть! Тому у всьому нашому нещасному і скорботному королівстві уціліли лише:

Турі – кравець,

Сарідду – брехунець,

Чіччо – чудак,

Пеппі – вахлак,

Кукко – пискун,

Тоніно – стрибун,

Маттео – каретник,

І Анджуццо – газетник.


Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.



м. Фрозіноне, Лаціум, Італія, XX ст. н. е.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!