Папуга
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
Коли помер король Азед, наш Господар і Володар, на трон піднявся Джованні Курямнасміх і почав всіма повелівати. Повелівав бідняком, що кормився хлібною скоринкою та диким медом, повелівав старенькою, яка молилася богу від зорі до зорі, повелівав чоботарем, що гнув спину в своїй майстерні, повелівав візником, який виїздив усі гори і долини, повелівав машиністом, що водив поїзди по рейках, повелівав робітником, який навіть у стужу працював на будівництві.
Всіх не перерахуєш, ким він повелівав. І от одного разу він побачив: низько над землею летить птах з різнокольоровим пір’ям.
- Ах, ти, який красивий! Спіймати його, спіймати!
Солдати кинулися з усіх ніг, спіймали.
- Що за птах?
- Це папуга, Ваша Всенародна Величність.
Мало-помалу, сьогодні одне слово, завтра друге, Джованні Всенародний голова, навчив папугу говорити.
- Нарікаю тебе Чіччо, - сказав він.
Почав папуга називатися Чіччо і про все доповідати своєму хазяїну.
- Хазяїне, чоботар спить.
- Хазяїне, машиніст їсть.
- Хазяїне, весь люд пішов до меси.
А в хазяїна, у Володаря, була служниця на ім’я Єлена, двадцяти двох літ від народження. Худенька така, все мріяла трохи розповніти, а тому час від часу та й вкраде у хазяїна то шматок м’яса, то сметани, то цукру, то вишень, тільки-но зібраних з дерева. А папуга був насторожі.
- Хазяїне, Єлена їсть крильце від фазана.
- Хазяїне, Єлена їсть хліб з медом.
- Хазяїне, Єлена согрішила з рахівником на ймення Антоніо.
Одного разу молоденька служниця сказала собі: «Немає в мене сил це терпіти» - і розповіла все жениху Антоніо.
- Як же мені бути, радість моя? – питає.
Антоніо подумав-подумав та й каже:
- А ти візьми та і заший папузі дупу.
Тим часом папуга ніби порчу напустив на весь наш благочестивий народ.
Варто йому було сказати: «Красота!», солдат зразу ж повторював: «Красота!» Або: «Яка погана погода!», а чоботар і табачник, поштар і жандарм, вчитель і начальник, м’ясник і аптекар як папуги повторювали: «Яка погана погода!»
Не стало життя від цього птаха. І тоді служниця Єлена зашила папузі дупу мідним дротом. Дуже скоро Всенародний голова помітив, що папуга засумував: все мовчить і мовчить і пір’я у нього якось потьмяніло.
- Що з тобою, мій Чіччо?
- Дупа зашита, хазяїн.
Володар не надав великого значення словам – вже дуже багато було у нього клопоту з жандармами, законами, судами і повстанцями, - а все-таки трохи засмутився.
І ось одного разу вранці Джованні Всенародний голова прокинувся з першими променями сонця, що золотили дахи будинків в його великому місті, і побачив, що папуга-то здох.
- О, мій Чіччо, як же я буду без тебе жити?
Покликав він Єлену.
- Подивись-но, що сталося з моїм папугою! Чиїх рук це діло?
- Звідкіля ж мені знати, мій пане?
- Перед смертю він все повторював: «Дупа зашита, хазяїн».
- А я-то тут до чого?
Джованні Всенародний голова замислився, розгладив потьмяніле пір’ячко – бачить, що дупа у нього і насправді зашита. Розлютився він і накинувся на служницю Єлену:
- Це ти, підла! Ти!
І запанувала в душі у нього чорнота – весь світ став йому немилий.
Першим ділом повелів він побудувати папузі прекрасний склеп серед тополь і кипарисів, а над склепом – небо з картону з позолоченим місяцем. І зігнав туди увесь народ оплакувати Чіччо.
- О, бідний наш Чіччо!
- О, милий брат наш, папуга!
- О, наш Король і Повелитель!
Ну, а потім Джованні Всенародний голова повелів зашити дупи всім своїм підданим:
трудязі водоносу,
п’яничці з сизим носом,
директору банку,
машиністу з полустанку,
солдату й поштарю,
кухарю і шпигуну,
чиновнику й злодію
бідняку і багатію!
І багатостраждальний наш народ не зміг більше задовольняти свої природні потреби!
А оскільки одному отвору точно відповідає другий – рот, то всім-всім – торговельникам, містянам і селянам – зашили і його. Плакало каміння, беззвучно заплакав дощ, навіть сонце і те розридалось побачивши нещасних, що не знали спокою ні вдень, ні вночі; виснажені, блукають вони немов привиди, наче скелети, поступово зникаючи з лиця землі. Порожніють міста, поля, узбережжя, міністерства, і сам королівський палац, і навіть в’язниці. А якщо і зустріне десь людина людину, обидва дивуються, питають один одного: «Ти хто такий? Звідкіль прийшов? Куди йдеш?»
Люди звикли віднині харчуватися лише вітром, що пролітав над дахами, тінню від жовтецю, варених бобів та черв’ячків, а з такою їжею довго не проживеш: подми – і душа з тебе геть! Тому у всьому нашому нещасному і скорботному королівстві уціліли лише:
Турі – кравець,
Сарідду – брехунець,
Чіччо – чудак,
Пеппі – вахлак,
Кукко – пискун,
Тоніно – стрибун,
Маттео – каретник,
І Анджуццо – газетник.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Фрозіноне, Лаціум, Італія, XX ст. н. е.