Олександр, або Лжепророк
частина IIз рубрики / циклу «ЛУКІАН»
Проклятий обманщик придумав дуже розумний, гідний неабиякого розбійника прийом. Відкриваючи та прочитуючи надіслані таблички і знаходячи що-небудь небезпечне і ризиковане в питаннях, він не поспішав їх відсилати назад, аби про допомозі страху тримати у своїй владі відправників, роблячи їх ледве не своїми рабами, так як вони пам’ятали, про що запитували. Ти, мабуть, розумієш, які питання задавали йому ці багатії і вельможі. Таким чином, він отримував від них багато подарунків, бо вони знали, що знаходяться в його сітях.
Я хочу навести тобі деякі вислови оракула, дані Рутилліану. На його питання, якого наставника в науках дати його сину від першої дружини, що вже досяг шкільного віку, Олександр відповів:
«Глашатая битв, дивного піснями, і Піфагора».
Коли через декілька днів хлопчик помер, Олександр опинився у безвихідному стані і нічого не міг заперечити на звинувачення, так як його оракул явно зганьбився. Але благородний Рутилліан упередив його і сам став на захист віщуна, кажучи, що бог передбачив саме це, повелівши взяти в учителі для хлопчика не кого-небудь з живих, але давно померлих Піфагора і Гомера; з ними, безсумнівно, хлопчик тепер перебуває в Аїді. За що ж, насправді, попрікати Олександра, якщо він вважав за можливе знущатися з таких людей?
Потім на запитання Рутилліана, чиєю душею він володіє, Олександр відповів:
Знай, ти родився Пелідом уперше, а після Менандром.
В образі нині своєму, а потім ти станеш променем сонця.
Цілих сто літ проживеш ти на світі і вісім десятків.
А Рутилліан помер сімдесяти років від народження від розлиття жовчі, не діждавшись божественної обіцянки.
Цей оракул був з числа самовисловлених.
Одного разу Рутилліан спитав відносно шлюбу, Олександр відповів цілком упевнено:
«Дочка Олександра і ясної Селени буде тобі дружиною».
Справа в тому, що Олександр вже давно поширював чутки, начебто дочка була народжена йому Селеною. Побачивши Олександра сплячим, Селена начебто була охоплена пристрастю до нього, так як мала за звичай закохуватись у сплячих красенів. І ось розумний Рутилліан, нітрохи не вагаючись, посилає прямо за дочкою обманщика, і жених в шістдесят років укладає шлюб і живе з дружиною, умилостивиш тещу Селену цілими гекатомбами; він думав, що і сам зробився одним з небожителів.
Утвердившись в Італії, Олександр задумав ще більші діла: він почав відправляти до всіх кінців римської держави слуг з передбаченнями, віщуючи містам морові язви, наказуючи остерігатись пожеж і землетрусів, обіцяючи стати надійною допомогою від передбачених ним бід. Одне з таких передбачень, також самовисловлене, він розіслав під час морової язви всім народам. Обіцянка була з одного вірша:
«Хмару зарази від вас відбиває сам Феб довгокудрий».
Цього вірша можна було бачити на усіх дверях: його писали, надіючись за його допомогою відвернути заразу. Але для більшості вийшло зворотнє обіцяному: з якоїсь такої причини найбільші спустошення сталися якраз в тих домах, на яких був написаний цей вірш. Не думай, що начебто я хочу сказати, що їх згубили ці слова. Винуватцем виявився випадок; можливо і те, що багато хто маючи надію на вислів, вели занадто безтурботний і легковажний образ життя. Вони ні в чому не допомагали оракулу позбавити їх від хвороби, так як мали своїми захисниками тільки слова і довговолосого Феба, що стрілами відганяв заразу.
В самому Римі Олександр утримував, звісно, багато агентів, своїх співучасників, які доносили йому про настрої кожного, попереджали про можливі питання і найбільш сильні бажання. Таким чином, Олександр був завжди підготовлений до відповіді раніше, ніж приходили послані.
Окрім всього зробленого в Італії, Олександр придумав наступне: він установив якісь містерії, що продовжувалися три дні підряд, з ходою, в якій приймали участь факелоносці і ієрофанти. (12) Як в Афінах, перший день містерій починався вигуком: «Якщо який-небудь безбожник, християнин чи епікуреєць прийде підглядати наші таємні богослужіння, він буде вигнаний; вірні нехай починають таїнства на честь бога в добрий час». Зразу ж після цього вигуку відбувалося вигнання; Олександр першим проголошував: «Християн – геть!» - а натовп відповідав: «Геть епікурейців!» Потім починалася священна вистава: звільнення від бремені Латони, народження Аполлона, шлюб з Коронідою і поява на світ Асклепія. Другого дня святкували явлення Глікона і народження цього божества.
Третього дня справляли шлюб Подалірія і матері Олександра; цей день носив ім’я Дадіс, так як запалювали факели. (13) Наостанок же була показана любов Олександра і Селени і народження дружини Рутилліана. Факелоносцем і головним жерцем був Ендіміон – Олександр. Він лежав посеред храму і, звісно ж, спав; замість Селени до нього спускалась зі склепіння, як з неба, якась Рутиллія, молода і красива дружина одного з імператорських прокураторів; вона дійсно була закохана в Олександра і користувалася взаємністю; на очах її нещасного чоловіка посеред храму відбувалися поцілунки і обійми; і якби не досить сильне освітлення, то, звичайно, було би здійснене і те, що відбувається у тайні. Через деякий час Олександр знову виходив у наряді жерця і серед повного мовчання гучним голосом проголошував: «О, Глікон!». Справжні Євмолпіди і Керики (14) (це були пафлагонці, взуті в грубі чоботи, і які розносили запах часникової юшки), що йшли за ним, відповідали у свою чергу: «О, Олександр!»
Часто під час свята з факелами і релігійних танців Олександр навмисно оголював і показував своє золоте стегно, мабуть-що, прикрите позолоченою шкірою і виблискуюче при світлі факелів. Якось двоє мудрих дурнів вирішили спитати, чи не володіє він разом з золотим стегном також і душею Піфагора або схожою на неї, і передали це питання Олександру. Владика Глікон розрішив їхнє здивування у такому вислові:
Гине душа Піфагора, але потім знов оживає,
Розум божественний сам від себе родить пророка;
Людям хорошим на захист батько його посилає;
Зевса перуном убитий, він до нього повернеться знову.
Він наказував всім утримуватися від співжиття з хлопчиками, як від гріха, а сам в своєму благородстві придумав наступне. Він наказав містам Пафлагонії і Понту посилати кожні три роки прислужників до храму, щоб вони співали у нього гімни на честь бога. Належало посилати найбільш знатних, в розквіті молодості і краси, вибраних після ретельних оглядин. Запираючись з ними, він користувався хлопчиками як купленими за гроші рабами, спав з ними і виробляв з ними всілякі мерзенності. Він видав закон, щоби ніхто старше вісімнадцяти літ не торкався до його вуст і не цілував його, коли вітає; але, простягаючи всім іншим для поцілунку свою руку, він сам цілував тільки молодих людей, які називались: «Хлопчики – поцілунчики».
Користуючись, таким чином, людською дурістю для власного задоволення, Олександр, вільно спокушав жінок і жив з молодими людьми. Кожному здавалося приємним і бажаним, якщо Олександр зверне увагу на його дружину; а якщо вже обдарує її поцілунком, будь – хто вважав, що його дім відвідало щастя. Багато хто з жінок вихвалялись, що мають від Олександра дітей, і чоловіки засвідчували, що вони говорять правду.
Я хочу тобі передати також розмову Глікона з якимось Сацердотом з Тіани, щоб ти узнав з питань, якої приблизно якості був розум Олександра. Я прочитав цю розмову, записану золотими літерами в Тіані, у житлі Сацердота.
«Скажи мені, владико Глікон: хто ти такий?» - «Я, - відповідав той, - новий Асклепій». – «Інший, не той, що був раніше? Що ти скажеш?» - «Тобі недозволено цього знати». – «Скільки років ти пробудеш у нас, даючи оракули?» - «Тисячу і три». – «А потім куди ти відправишся?» - «У Бактру, в тамошні землі. Треба, щоб і варвари скористалися моєю присутністю». – «Інші віщуни – в Дідімах, Кларі, Дельфах – чи дійсно твого діда Аполлона чи передбачення які вони дають – брехливі?» - «Не намагайся цього взнати, це не дозволено». – «Ким я буду після теперішнього мого життя?» - «Верблюдом, потім конякою, потім мудрецем і пророком, не меншим, чим Олександр». Ось що сказав Глікон Сацердоту. На сам кінець він виголосив віршований оракул, так як знав про його дружбу з Лепідом:
Лепіду не довіряй ти; погибельний рок – його супутник.
Як я вже сказав, Олександр дуже боявся Епікура – майстерного та мудрого ворога його обману.
Олександр піддав чималій небезпеці одного епікурейця, що насмілився його ганити в присутності великого натовпу. Вийшовши наперед, епікуреєць гучним голосом сказав;: «Ти, Олександр, переконав такого-то пафлагонця передати правителю Галатії для смертної страти своїх слуг за те, що вони нібито вбили його сина, що отримував освіту в Олександрії. А юнак живий і повернувся неушкодженим після загибелі рабів, відданих тобою на розтерзання диким звірам. Діло було так. Прибувши до Єгипту, юнак доплив на кораблі до гавані Клісми. Тут його переконали відправитись до Індії. Так як він затримався з поверненням, то нещасні його раби, думаючи, що юнак загинув чи під час плавання по Нілу чи від рук розбійників – останніх тоді було багато, - повернулися і розповіли про його зникнення. Далі пішли твій оракул і страти, а після з’явився юнак і пояснив свою відсутність».
Так він сказав; Олександр же, роздратований цим попріканням і, не знісши справедливого звинувачення, наказав присутнім побити епікурейця камінням, погрожуючи, що в противному разі вони самі опиняться проклятими і уславляться епікурейцями. Натовп вже почав кидати в епікурейця камінням, але якийсь Демострат – видний чоловік в Понті, - що випадково знаходився тут же, прикрив його своїм тілом і спас таким чином від смерті, а то би він був побитий камінням, і так йому і треба: для чого, насправді, йому знадобилося одному бути розумним серед таких безумців і що хорошого він надумав здобути з дурниць пафлагонців? Такі були його провини.
За день до передбачення відбувався виклик по черзі всіх бажаючих спитати оракула. Якщо на питання глашатая, чи буде він прорікати для такого-то, оракул відповідав: «Ну, його до ворон!», (15) то того, хто питав не приймали в жодному домі, не розділяли з ним ні вогню, ні води. Йому приходилось втікати з країни в країну, як нечестивцю, безбожнику і епікурейцю; останнє найменування було найбільшою лайкою.
Олександр вчинив також і дещо вкрай смішне: отримавши у свої руки «Основні положення» Епікура, найпрекраснішу з усіх, як ти знаєш, книгу, що несе в собі догмати цього мудрого мужа, він спалив її на площі на вогнищі з фігового дерева, як наче спалював самого філософа.
Попіл викинув у море і проголосив вислів:
У полум’я вкинь ти скоріше творіння старця сліпого.
Не знав цей тричі проклятий, що ця книжка є джерелом великих благ для тих, хто з нею зустрінеться; не знав і того, який мир, свободу і позбавлення від душевних хвилювань несе вона тим, хто її читає, що вона забирає від нас страхи, привиди і знамення, що нас лякають, так само як пусті надії і надмірні бажання; вкладає в наш ум істину і дійсно очищає думки – не факелами, морською цибулею та іншими подібними дрібницями, але і правильним словом, істиною і сміливою відвертістю.
Серед всього іншого вислухай ще про одне найбільше нахабство цього мерзенного чоловіка. Користуючись високим становищем Рутилліана, Олександр мав великі зв’язки в імператорському палаці і при дворі. Коли розгорілася війна в Германії (16) і божественний Марк Аврелій вже був готовий схопитися з квадами і маркоманами, Олександр послав йому свого оракула. Вислів наказував кинути в Істр двох живих левів з великою кількістю пахощів і принести багаті пожертви. Краще за все привести самий вислів:
У води швидкого Істра, ріки, що спадає з неба,
Велю я, скоріше, скинуть двох слуг богині Кібели,
Звірів, приведених з гір і квіти, та Індії трави, котрі
Вдихали повітря цілюще. Тоді й перемога
Прийде і мир принесе та славу.
Все сталося згідно до його припису. Але коли леви перепливли на ворожий берег, варвари прикінчили їх дубинками, думаючи, що це собаки або чужинська порода вовків. Безпосередньо після цього наші зазнали жахливих втрат, утративши зразу до двадцяти тисяч чоловік. Потім сталося нещасті біля Аквілеї (17) і ледве не сталося взяття цього міста.
З огляду на те, що сталося, Олександр хитро скористався відомим виправданням Дельф після передбачення Крезу; (18) він пояснив, що бог передбачив перемогу, але не вказав чию: римлян чи ворогів.
Так як оракул постійно наповнювала маса людей і місто, знемагаючи від цього натовпу, терпіло нестачу в їстівних припасах, Олександр придумав так звані «нічні оракули». Взявши таблички він стверджував, що спав на них, і давав відповідь, начебто почуту від бога уві сні. Ці відповіді були у своїй більшості неясні, двозначні і заплутані, особливо коли він бачив, що таблички дуже ретельно запечатані. Не бажаючи підставляти себе небезпеці, Олександр писав у своїх відповідях наугад, що тільки не приходило йому в голову, вважаючи, що й така відповідь буде придатною. З огляду на це існували тлумачі, що збирали тлумаченням і поясненням оракулів чималі гроші з людей, отримавших такі вислови. Але їхні заняття були обкладені податком: кожен тлумач вносив Олександру по одному аттичному таланту.
Інколи, щоб вразити дурнів, Олександр виголошував оракул, навіть, коли його ніхто і не питав і не був до нього присланий, - словом, без усякого приводу. Ось, наприклад, подібний оракул:
Знати ти, звісно, бажаєш, хто в домі твоїм потаємно
Шлюбний союз твій ганьбить з твоєю жоною Каллігеною?
Раб Протоген, котрому віриш ти, безумовно,
Сам ти його зганьбив, - твою він ганьбить дружину,
Платою рівною так відплатив за свою він образу.
Страшне ними зварене зілля – погибель твоя у ньому,
Щоб ні чути не зміг ти, не бачити того, що вони учиняють.
Зілля ти знайдеш під ліжком, біля стіни де твоє узголів’я.
В їх спільному ділі присутня служниця твоя – Калліпсо.
Невже сам Демокрит не був здивований, почувши їхні імена, і настільки точну вказівку на місця та дію? Але як би він став трохи згодом зневажати обманщика, зрозумівши підступний задум цього передбачення!
Неодноразово Олександр давав передбачення також і варварам, хто-небудь питав його на своїй рідній мові – сірійською чи кельтською. Однак, йому нелегко було знаходити в Абонотиху одноплемінників тих, хто запитував. Тому від подачі табличок до оголошення передбачення проходило багато часу, поки Олександр на дозвіллі міг безпечно розкрити таблички і знайти людину, яка була б у змозі все розтлумачити і написати відповідь. Ось для прикладу передбачення, дане скіфу:
Морфін єбаргуліс для тіні хнехікраге покине світ.
Іншого разу Олександр порадив у прозі людині, яка не тільки була відсутньою, але, можливо, взагалі не існувала, повернутися додому:
«Той хто послав тебе сьогодні убитий своїм сусідом Діоклом спільно з розбійниками Магном, Целером і Бубалом, які вже схоплені і заковані в кайдани».
Послухай тепер декілька оракулів, даних Олександром мені. Я спитав чи не лисий бува Олександр, і в присутності свідків ретельно запечатав таблички. Точна відповідь сповіщала:
Був також Аттіс інший, не Малах, син Сабардалаха.
Іншого разу від імені двох різних людей і на двох окремих табличках я задав одне і те ж питання – звідкіля був родом поет Гомер. Мій слуга, на його запитання для чого він прийшов, відповідав: «Щоби узнати ліки від болей у боці».
Обдурений цими словами, Олександр дав таку відповідь:
Маззю китмідою ти натирайся і піною кінською.
Від іншого мого посланця він почув, що той прийшов узнати, відправитися мені в Італію на кораблі чи сухим шляхом. Нічого не згадуючи про Гомера, Олександр відповів:
По морю ти не пливи, але йди пішохідною дорогою.
Я придумав для нього багато схожих запитань. Наприклад, я задав йому одне питання, що говорило: «Коли Олександра буде викрито в обмані?», і, за звичкою написав на табличці: «Такого-то вісім запитань». Поставивши якесь придумане ім’я, я відправив табличку, приклавши вісім драхм, скільки мало бути загалом. Він був введений в оману присланою платою і написом на табличках і на одне питання, що говорило: «Коли Олександра буде викрито в обмані?» - прислав вісім відповідей. Вони, як говориться, попадали пальцем у небо і були дурні і безглузді. Дізнавшись згодом про мою витівку, а також про те, що я відмовляв Рутилліана від вступу у шлюб і радив не покладати надій на слова оракула, Олександр цілком природно зненавидів мене. Він вважав мене своїм найлютішим ворогом і на питання Рутилліана про мене відповів:
Радість знаходить у пригодах нічних та ложі безчесному.
Словом, цілком зрозуміло, що я був для нього ненависною людиною. Коли він почув про мій прихід до міста і узнав, що я – відомий йому Лукіан, Олександр запросив мене з великою люб’язністю і дружелюбством. Зі мною було два воїни: один – списоносець, другий – озброєний дротиком, - їх дав мені мій приятель Каппадокій, щоб вони супроводжували мене до моря. Прийшовши до Олександра, я застав біля нього, натовп; на щастя, мене супроводжували і два воїни. Олександр простяг мені для поцілунку свою праву руку, як він це зазвичай робив, я ж, нахилившись, як нібито для поцілунку, сильним укусом майже лишив його руки. Присутні, вже раніше розгнівані на мене за те, що я при вході назвав його просто Олександром, а не пророком, кинулись на мене, бажаючи задушити або побити. Але Олександр з благородством і твердістю заспокоїв їх і обіцяв без труда зробити мене Лагідним і явити благу могутність Глікона, який перетворює на друзів навіть найбільших ворогів. Потім, видаливши усіх, він почав переді мною захищатися, говорячи, що він добре знає мої поради Рутилліану, і додав: «Чому ти так вчиняєш? Адже ти міг би, завдячуючи мені дуже виграти в його очах?». Я охоче прийняв від нього цю люб’язність, знаючи, якої небезпеки я зазнав. Трохи згодом я пішов, ставши його другом; настільки швидка зміна в мені викликала чимале здивування натовпу.
Я залишався в місті один з Ксенофонтом, а батька і всіх своїх відправив заздалегідь до Амастриди. Коли я збирався відпливти, Олександр прислав мені в знак дружби багаточисельні подарунки. Він обіцяв дати мені для подорожі корабель і веслувальників. Я думав, що все це робиться щиро і від душі. Коли ж посеред свого путі я помітив, що керманич плаче і сперечається з веслувальниками, мої надії на майбутнє спохмурніли. Олександр, як з’ясувалося, доручив їм загубити нас, скинувши у море. Якби це сталося, він би легко закінчив зі мною боротьбу. Але керманич слізним умовлянням переконав своїх супутників не робити нам нічого поганого чи ворожого; звернувшись до мене, він сказав: «Ось вже шістдесят років, як ти бачиш, я живу бездоганним і чесним життям, і не хотів би я в такому віці, маючи дружину і дітей, осквернити руки убивством». Він пояснив, з якою метою прийняв нас на судно і що йому наказав зробити Олександр.
Висадивши нас в Етвалах, про які згадує і дивний Гомер, (19) він відправився назад. Тут зустрів я боспорських послів, що пливли від царя Євпатора до Віфінії зі щорічною даниною. Я розповів їм про небезпеку, що нам загрожувала, зустрів у них співчуття, був прийнятий на корабель і спасся в Амастриду, з трудом, уникнувши смерті.
З цієї миті я оголосив Олександру війну і привів, як говориться, в рух усі снасті, бажаючи йому помститися. Втім, я його ненавидів ще до злого умислу проти мене і вважав його своїм лютим ворогом за його мерзенність; тепер же я почав посилено підготовляти звинувачення, маючи багато союзників, особливо серед учнів Тимократа, філософа з Гераклеї. Але Авітт, (20) що був тоді правителем Віфінії і Понту, ледве не благанням утримував мене від цього і переконав кинути клопоти: з огляду на ставлення Рутилліана до Олександра неможливо покарати його, навіть схопивши на місці злочину. Отже, мені довелося стримати свій порив і залишити сміливість, недоречну за такого настрою судді.
Чи не є, бува, серед всього іншого великою зухвалістю і наступний вчинок Олександра? Він попросив імператора перейменувати Абонотих в Іонополь. Також попросив чеканити нову монету, на одному боці якої було би вибите зображення Глікона, а на другому - Олександра з пов’язками діда його Асклепія і кривим ножем Персея, прародителя з материнської сторони.
Олександр передбачив самому собі, що йому призначено долею прожити півтораста років і померти від враження блискавкою. Одначе, не доживши і до сімдесяти років, він загинув найжалюгіднішою смертю. У нього, як і належало сину Подалірія, вся нога згнила цілком, до самого паху і кишіла черв’яками. Тоді ж і помітили що він плішивий, так як страждання заставили його віддати свою голову лікарям для її змочування, чого не можна було зробити інакше, як зняти накладне волосся.
Такий був кінець трагедії Олександра, таким був результат усієї драми. Якщо він і стався випадково, то все-таки можна було б передбачити в цьому і деякий знак. Залишалось тільки влаштувати похоронні урочистості, гідні такого життя, і оголосити пошук на подальше володіння віщуном. Найголовніші спільники та обманщики звернулися за рішенням до судді Рутилліана – кому з них прийняти віщуна і бути прикрашеним пов’язкою головного жерця і пророка. Серед них був і Пет, за фахом лікар, чоловік вже сивий, але який задумав діло, що не личить ні лікарю, ні сивому чоловікові. Однак Рутилліан, що був суддею в здобутті, відправив їх назад, не нагородивши нікого вінком. Рутилліан залишив звання пророка за Олександром і після його відбуття з цього світу.
Ці деякі з багатьох справ Олександра я вважав гідними опису, бажаючи, мій шановний, принести задоволення тобі – товаришу і другу; адже з усіх людей більш за все я дивуюсь тобі за твою мудрість і любов до правди, м’якість характеру і поблажливість, спокій життя та товариськість. Головним чином я писав для тебе – це ще приємніше, щоб помститися за Епікура, мужа воістину святого, божественної природи, який один тільки без помилки пізнав прекрасне, виклав його і став визволителем усіх, що мали з ним спілкування.
Думаю, що і для багатьох інших моє писання виявиться корисним, спростовуючи одне, інше зміцнюючи в думках розсудливих людей.
Примітки:
12)…ієрофанти…- жерці, що влаштовували в Афінах свято Великих елевсінських містерій. Ієрофант показував і пояснював посвяченим святині елевсинського культу. В перший день від участі в містеріях відсторонювалися всі злочинці.
13)…дадіс…- це слово створене від грецького факел.
14)…Євмолпіди і Керики…- аристократичні афінські роди, що брали свій початок від міфічних героїв; з них вибиралися керівники Елевсинських містерій.
15)… «Ну, його до ворон!»…- розповсюджений у греків лайливий вислів.
16)…війна в Германії…- Маркоманська війна (див. словник «Маркомани»).
17)…Аквілея…- укріплена римська колонія, оточена германськими племенами в 167 році.
18)…відомим виправданням Дельф після передбачення Крезу…- див. «Викриття Зевса».
19)…про які згадує і дивний Гомер…- див. «Іліада», пісня II.
20)…Авітт Луцій Лолліан…- римський консул і 144 році, а в описуваний час – правитель Віфінії.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА
антична Греція, друге століття н.е.