ТЕАТР – ЦЕ СВІТ
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
Моєму приятелю-репортеру якось перепала пара контрамарок – так мені вдалося попасти декілька днів тому в один з найулюбленіших нашою публікою естрадний театр.
Серед інших номерів в програмі значилось і соло на скрипці, виконував його вражаючої зовнішності чоловік – років десь трохи за сорок, але з зовсім сивою копицею волосся на голові. Не страждаючи жагою до музики, я розглядав скрипаля, пропускаючи мимо вух, систему вироблених ним звуків.
- З цим скрипалем місяця два тому назад сталася цікава історія, - сказав репортер. – Мене послали до нього. Я отримав завдання написати колонку, витриману в найсмішнішому і веселому дусі. Шефу наче подобається мій жартівливий підхід до місцевих пригод. Так, ти не помилився, я зараз пишу фарс. Ну, з’їздив я до скрипаля, дізнався у нього все в подробицях, а завдання провалив. Повернувся назад, і розписав як міг жартівливий звіт про одні похорони в Іст-Сайді. Чому? Хоч убий, не бачу в цій історії нічого смішного. Ось хіба-що тобі вдасться зробити з неї одноактну трагедію для прологу. Всі факти я тобі надам.
Після спектаклю мій друг репортер повідав мені цю історію за кухлем пива.
- Я тебе не розумію, - сказав я, коли він поставив крапку. – Тут є готовий сюжет для прекрасного гумористичного оповідання. Ці троє не змогли би поводити себе дурніше і безглуздіше, якби вони були справжніми акторами у справжньому театрі. Я дуже підозрюю, що театр – це світ, а всі актори в ньому – чоловіки і жінки, так я цитую Шекспіра. (1)
- Візьми і напиши його сам, - сказав репортер.
- І напишу, - сказав я, і своє слово стримав, хоча б для того, щоб показати моєму приятелю, який матеріал для фейлетону він проґавив.
Неподалік від Абінгдон – скверу стоїть будинок. В нижньому його поверсі вже чверть століття знаходиться крамничка, де торгують іграшками, галантереєю та паперовими товарами. Два десятки років тому в кімнатах над крамничкою справляли весілля. Будинком і крамничкою володіла вдова Майо. Того вечора видавала свою дочку Елен за Френка Баррі. Боярином жениха був Джон Ділені. Елен йшов дев’ятнадцятий рік, і її портрет красувався у вранішній газеті по сусідству з заміткою, під назвою «Дама убиває оптом» (судова хроніка м. Бьютт, шт. Монт. ). Але відкинувши розумом і очами зв’язок між заголовком і портретом, ви хапали лупу і розбирали підпис, в якому Елен іменувалась представницею блискучої плеяди красунь Нижнього Вест-Сайду. Френк Баррі і Джон Ділені були не менш блискучими кавалерами того ж району і нерозлучними друзями, із тих, що в будь-якій п’єсі так і стараються зробити один одному капость. У всякому разі, ті, хто купує квитки в партер і белетристику, тільки того і чекають. Поки що це було перше смішне місце в оповіданні. Друзі брали участь у змаганні, призом в якому було серце Елен. Коли перемогу отримав Френк, Джон потиснув йому руку і честь по честі поздоровив – так, так, поздоровив.
Після шлюбної церемонії Елен побігла до себе надіти шляпку. Вона виходила заміж в дорожньому платті. Наречені збиралися на тиждень від’їхати до Олд-Пойнт-Комфорт. Внизу їх чекав звичайний натовп галасливих дикунів, що тримали напоготові оберемки старих черевиків та пакети з подрібненою кукурудзою.
Раптом Елен почула гуркіт – це з пожежної драбини до неї у вікно стрибнув збожеволівший від пристрасті Джон Ділені. Змоклий чуб прилип до його лоба, і він з ходу приступив до осади втраченої ним коханої; обсипавши її бурхливими докорами, він умовляв її сховатися або втекти з ним на Рив’єру, в Бронкс або якусь іншу місцевість, де є італійські небеса і dolce far niente.
Сам Блейні здригнувся би, побачивши, як Елен дає відсіч Джону. Її очі палали гнівом, а своїм запитанням, за кого він її приймає, вона буквально спалила його.
Джон готовий був піти. Мужність покинула його. Він віддав Елен низький уклін і залопотів щось на кшталт того, що «він над собою не владний», а також «навіки збереже у своєму серці пам’ять про…», у відповідь, на що вона веліла йому, не гаючи часу даремно, сідлати пожежну драбину і мчати вниз щодуху.
- Я усуваюсь, - сказав Джон Ділені. – Поїду на край світу. Коли ти належиш іншому, залишатися тут вище за мої сили. Мій шлях лежить до Африки, там серед незнайомої мені природи я спробую за…
- Ради бога, йди скоріше, - сказала Елен. – Сюди можуть зайти.
Він став перед нею на коліно, і вона простягла йому свою лілейну ручку, щоб він залишив на ній свій прощальний поцілунок.
Дівчата, чи випадало вам пережити ту щасливу мить, коли ваш обранець надійно приторочений до вас узами шлюбу, а відкинутий поклонник вривається до вас з прилиплим до лоба чубом, падає на коліна і лопоче про Африку і про любов, яка, незважаючи ні на що, буде квітнути в його серці, не в’янучи, на кшталт безсмертнику? Якщо так, значить, великий божок Купідон підніс вам найкращий зі своїх дарів. Разом насолодитися і своєю могутністю, і блаженною непорушністю свого нового стану, відіслати злощасного поклонника лікувати розбите серце в чужі краї і, поки він приникає в прощальному поцілунку до ваших пальців, тріумфувати, що ваш манікюр в зразковому стані, - ось це життя! Ні, ні, дівчатка такий випадок упускати не можна. А далі – невже ви здогадались? – двері, як і треба було очікувати, розчинились, і в кімнату увірвався наречений, що приревнував наречену до шляпки, якій приділялось так багато уваги.
Джон Ділені залишив прощальний поцілунок на руці Елен, вискочив через вікно і швидко спустився пожежною драбиною – так розпочався його шлях до Африки.
А тепер, будь ласка, музику і повільніше: схлип скрипки, зітхання кларнета, тихий стогін віолончелі. Уявіть собі цю сцену. Френк, у нестямі від сказу випускає несамовитий крик. Елен кидається йому на груди, бажаючи внести у діло ясність. Він скидає з плечей її руки – раз, другий, третій відштовхує її (режисер покаже вам, як це робити) і кидає – ридаючу, вбиту горем, на землю. Він не бажає її більше бачити і, прорвавшись крізь натовп ошелешених зівак, покидає шлюбний чертог.
А тепер, раз вже театр – це світ, глядачеві не уникнути вийти у справжнє фойє цього світу і там поєднатися шлюбом, вмирати, сивіти, багатіти, злидарювати, тріумфувати або горювати – весь той двадцятилітній антракт, який передує підняттю завіси перед наступним дійством.
Місіс Баррі успадкувала крамничку і дім. В тридцять вісім років вона обійшла би на будь-якому конкурсі краси вісімнадцятирічну дівчину, як за очками, так і за загальними показниками. Тільки небагато хто пам’ятав тепер, якою комедією закінчилось її весілля, хоча вона і не робила з цих подій таємниці. Вона не перекладала їх лавандою, не пересипала нафталіном, але і не збувати журналам.
Одного разу успішний юрист середніх літ, що постійно купував в її крамничці папір і чорнила, запропонував їй через прилавок руку і серце.
- Дуже вам вдячна, - сказала Елен бадьоро, - але ось вже двадцять років я належу іншому. І хоча він поводив себе якомога по-дурному, здається мені, що я його, як і раніше люблю. Останнього разу я його бачила через півгодини після весілля. Вам які чорнила потрібні – копіювальні чи прості?
Схиляючись у вишуканому старомодному поклоні над прилавком, юрист шанобливо поцілував руку Елен. З її грудей вирвалося зітхання. Прощальні поцілунки, навіть найбільш романтичні, можуть набриднути. Їй тривав тридцять дев’ятий рік. Вона була гарна собою, приваблива, а до цих пір від усіх своїх поклонників не бачила нічого, окрім докорів та прощань. Гірше за все, в останньому вона втрачала ще й покупців.
Торгівля хиріла, і Елен вивісила оголошення «Здаються кімнати». На третьому поверсі були приготовлені дві просторі кімнати для підходящих мешканців. Мешканці в’їжджали і неохоче з’їжджали, бо в домі місіс Баррі панували затишок, чистота і відмінний смак.
Одного прекрасного дня в дім неподалік від Абінгдон-сквера в’їхав скрипаль Рамонті. Гуркіт і брязкіт ділових кварталів ображав його вишуканий смак, тому приятель направив його в цей оазис тиші в пустелі міського шуму.
Молодуватий чорнобровий Рамонті з його темною іноземною борідкою клином, незвичайно сивою шевелюрою і артистичним темпераментом, що проявлявся в невимушеній, веселій і товариській манері триматися, прижився в старому домі біля Абінгдон-сквера.
Сама Елен жила на другому поверсі досить дивного химерного планування. Ледве не весь поверх займав просторий, майже квадратний хол. Вздовж його довгої стіни піднімались сходинки, дійшовши до середини, вони круто повертали і вдовж короткої стіни вели на третій поверх. Хол слугував Елен і вітальнею і кабінетом. Тут вона поставила свою конторку, тут писала ділові листи, тут вечорами читала і шила біля палаючого каміну, освітлена червоними відблисками полум’я. Рамонті тут так подобалось, що він проводив в затишному холі ледь не весь свій вільний час, займаючи місіс Баррі оповіданнями про визначні пам’ятки Парижу, де він брав уроки у виключно прославленого і шумного скрипаля.
Услід за Рамонті в’їхав мешканець № 2, видний, сумний мужчина ледь за сорок, з темною таємничою бородою і жалюгідними, винуватими очима. Він також любив проводити час у товаристві Елен. Пускаючи в хід погляди Ромео і красномовство Отелло, він зваблював її оповіданнями про далекі країни і тонким поводженням.
В присутності цього чоловіка Елен з першої ж хвилини відчула непереборне хвилювання. Звук його голосу переносив її у незворотні дні дівочого кохання. Це почуття з кожним днем ставало все сильнішим, і Елен не противилась йому, навпаки, з нього народжувалась віра, що цей чоловік зіграв свою роль у тому коханні. А потім, розмірковуючи чисто по-жіночому (так, так, жінки теж інколи розмірковують), вона минувши вульгарні силогізми, теорії та логіку, прийшла до висновку, що це її чоловік повернувся до неї. Бо в його очах вона читала любов, яку жінка завжди безпомилково вгадує, а також важкий тягар жалю та втрат, що викликають жалість, від якої всього один крок до любові винагородженої, яка і є sine gua non (2) в домі, який збудував Джек.
Але вона не показувала виду. Якщо чоловік вискакує на хвилинку з дому, а заскакує назад через двадцять років, він не має права розраховувати, що капці будуть чекати його на звичному місці або якщо йому захочеться запалити, до нього прожогом кинуться з запаленим сірником. Йому не обійти пояснень, розкаяння, а там дивись, і розносу. Для початку коротке перебування в чистилищі, а там, якщо він буде проявляти належне смирення, не виключено, що йому-таки вручать арфу і вінець. Ось, чому Елен не показала виду, що знає його таємницю або здогадується про неї.
А мій приятель-репортер не побачив у цій історії нічого смішного! Йому доручили написати цікаву, смішну, забавну, кумедну історію… втім, я пощаджу собрата… і повернусь до нашого оповідання.
Якось увечері Рамонті затримався в суміщеному холі-конторі-кабінеті і признався Елен в коханні з ніжністю та запалом натхненного художника. В його речах горіло полум’я божественного вогню, що бушує в серцях тих, в кому поєднується мрійник і творець.
- Але перш, ніж ви відповісте мені, - продовжував він, не давши їй сказати, що він застиг її зненацька, - я вважаю своїм обов’язком попередити вас, що ніякого другого імені окрім Рамонті, я не можу вам запропонувати. Так назвав мене мій імпресаріо. Мені невідомо ні хто я, ні звідкіля родом. Я пам’ятаю себе лише з тієї хвилини, як я прийшов до тями в лікарні. Я був тоді молодим і провів у лікарні багато тижнів. До цього дня у моїй пам’яті повний провал. Мені розповіли, що мене підібрала на вулиці карета швидкої допомоги – у мене була розбита голова. В лікарні вирішили, що я спіткнувся і вдарився головою об камінь. При мені не знайшлось нічого, по чому, мене змогли би впізнати. Я ж сам так нічого і не зміг згадати. Коли мене виписали з лікарні, я зайнявся музикою. Успіх супроводжував мене. Місіс Баррі, я не знаю вашого імені, але я люблю вас; з тих пір коли я вас побачив уперше, я зрозумів, що інші жінки для мене не існують…- і все інше, тощо.
Елен відчула, що до неї повернулась молодість. Її захлеснула хвиля гордості, за нею дрібними брижами набігло марнославство, але потім вона подивилася Рамонті в очі, і її серце шалено забилось. Елен не очікувала, що вона здатна переживати такі почуття. Голова у неї пішла кругом. Музикант непомітно для неї увійшов в її життя.
- Містер Рамонті, - сказала вона сумно (пам’ятайте, що ця розмова відбувається не в театрі, а в старому домі біля Абінгдон-сквера). – Мені дуже гірко, але я одружена. І вона розповіла йому свою сумну історію, як і належить – чи раніше, чи пізніше – будь-якій героїні, а вже кому вона її розповість – антрепренеру чи інтерв’юеру, це як пощастить.
Рамонті низько поклонився, поцілував руку Елен і піднявся до себе.
Елен же опустилася на свій стілець і похмуро дивилася на свою руку. Її можна зрозуміти. Три поклонники цілували їй руку, сідлали гарячих скакунів і неслися геть.
Через годину її відвідав таємний незнайомець з винними очима. Елен сиділа в кріслі-гойдалці і в’язала якусь дрібницю. Мешканець пішов до сходинок, але з півдороги повернувся поговорити з Елен. Через стіл, що їх розділяв він теж зізнався в ніжній пристрасті. А потім сказав: «Елен, невже ти мене не пам’ятаєш? Мені здається, я бачив це у твоїх очах, що ти мене не забула. Чи можеш ти забути минуле і прийняти любов, яка витримала двадцятилітнє випробування? Я безмежно винний перед тобою, я боявся повернутися до тебе, але любов перемогла розум. Чи можеш ти пробачити, чи пробачиш ти мене, Елен?»
Елен встала. Таємний незнайомець стиснув її руку в своїх тремтячих руках.
Так вони і стояли, і мені жаль, що ця сцена і ці почуття пропали для театру.
Бо в серці Елен йшла боротьба. Чиста нев’януча любов до нареченого все ще жила в ній; безцінна, священна пам’ять про першого обранця заполонила половину її душі. Все схиляло її до цього чистого почуття. Честь, вірність і блаженні, незабутні дні першого кохання прив’язували її до нього. Але другу половину її душі займало інше, більш пізнє, більш повнокровне, більш безпосереднє почуття. І старе почуття боролося з новим.
І поки вона коливалась, з кімнати зверху долетіли приглушені, томливо-щемливі звуки скрипки. Стара карга музика інколи обеззброює найблагородніші серця. Тут я хочу посперечатися з Яго, який говорив, що він скоріше «воронам дасть склювати свою печінку», (3) чим відкриє душу; я, навпаки, вважаю, що тому, у кого душа навстіж, нічого не загрожує, але горе тому, хто безмежно любить музику. Музика і музикант кликали Елен, але честь і колишнє кохання не пускали її.
- Пробач мені, - молив він.
- Хіба можна пробути двадцять років у розлуці, якщо кохаєш? – сказала вона, подаючи голосом йому надію на прощення.
- Що мені було робити? – волав він. - Я нічого не приховаю від тебе. Того вечора, коли він вибіг із дому я пішов слідом за ним. Я втратив голову від ревнощів. В темному провулку я збив його з ніг. Він не встав. Я оглянув його. Він вдарився головою об камінь. Я не хотів його вбивати. Просто я збожеволів від кохання і ревнощів. Сховавшись неподалік, я бачив, як його забрала швидка допомога. І хоча ти вийшла за нього заміж, Елен…
- ХТО ВИ ТАКИЙ? – скрикнула вона з жахом і вирвала у нього свою руку.
- Невже ти забула мене, Елен? Забула того, хто кохав тебе більше за всіх? Я – Джон Ділені. Чи можеш ти пробачити…
Але вона вже бігла сходинками – спотикаючись, задихаючись, мчала вона назустріч музиці і тому, хто забув усе, але в обох своїх життях любив тільки її одну, вона летіла і на бігу ридала, хлипала, співала: «Френк! Френк! Френк!»
Троє смертних жонглювали роками на кшталт більярдних шарів, а мій приятель-репортер не побачив у цьому нічого смішного.
Примітки:
1)… так я цитую Шекспіра…- в комедії Шекспіра «Як вам це сподобається» один із персонажів говорить: «Світ - це театр, а всі чоловіки і жінки – актори» (акт II, сц. 7).
2)… sine gua non…- необхідною умовою (лат.).
3)… «воронам дасть склювати свою печінку»…- «Отелло», акт I, сц. 1.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1910 рік