Чарівний профіль
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
Каліфів жіночої статі небагато. За правом народження, за схильністю, інстинкту і особливості своїх голосових зв’язок всі жінки – Шехерезади. Кожного дня сотні тисяч Шехерезад розповідають тисячу і одну казку своїм султанам. Але тим з них, які не остережуться, дістанеться в решті-решт шовковий шнурок.
Мені, однак, довелося почути казку про одну таку султаншу. Казка ця не зовсім арабська, тому що в неї заведена Попелюшка, яка орудувала кухонним рушником зовсім в іншу епоху і в іншій країні. Отже, якщо ви не проти змішання часів (що, як нам здається, надає оповіді східний колорит), то ми приступимо до справи.
У Нью-Йорку є один старий-престарий готель. Гравюри з нього ви бачили в журналах. Його збудували, дайте згадати - ще в той час, коли вище Чотирнадцятої вулиці не було зовсім нічого, окрім тропи індійців на Бостон та контори Гаммерштейна. Скоро старий готель знесуть. І в той час, коли почнуть руйнувати масивні стіни і з гуркотом посиплеться цегла по жолобах, на вуглах сусідніх вулиць зійдуться натовпи мешканців, оплакуючи зруйнування дорогого для них пам’ятника старовини. Громадянські почуття сильні в Новому Багдаді; а найдужче за всіх буде проливати сльози і голосніше за всіх буде лаяти іконоборців той громадянин (родом з Терр-Хот), який розчулено зберігає єдину згадку про готель – як в 1873 році його там виштовхали в шию, з силою відірвавши від стійки з безкоштовною закускою.
В цьому готелі завжди зупинялася місіс Меггі Браун. Місіс Браун була кістлява жінка років шістдесяти, в порижілому чорному платті і з сумочкою зі шкіри тієї допотопної тварини, яку Адам вирішив назвати алігатором. Вона завжди займала в готелі маленьку приймальню і спальню на самому верху, вартістю два долари в день. І весь час, поки вона жила там, до неї натовпами бігали прохачі, гостроносі, з тривожним поглядом, і які завжди кудись поспішали. Бо Меггі Браун займала третє місце серед капіталісток усього світу, а ці неспокійні панове були всього-на-всього міські маклери і ділки, що прагнули зробити невелику позику мільйонів так собі в десять у старої з доісторичною сумочкою.
Стенографісткою та друкаркою в готелі «Акрополь» (ну ось, я і проговорився!) була міс Іда Бейтс. Вона здавалася зліпком з грецьких класиків. Її краса була довершеною. Хтось з галантних стариків, бажаючи виразити свою повагу до дами, сказав так: «Любов до неї дорівнювала гуманітарній освіті». Так ось, один тільки погляд на зачіску і акуратну білу блузку міс Бейтс дорівнював повному курсу заочного навчання будь-якому предмету. Інколи вона дещо переписувала для мене, і оскільки вона відмовлялася брати гроші наперед, то звикла вважати мене чимось на кшталт друга і протеже. Вона була незмінно лагідна і доброзичлива, і навіть коммі по продажу свинцевих білил або торговець хутром не посмів би в її присутності вийти з кордонів благопристойності. Весь штат «Акрополя» миттєво піднявся б на її захист, починаючи з хазяїна, що жив у Відні, і закінчуючи старшим портьє, ось уже шістнадцять років прикутим до ліжка.
Якось вдень, проходячи мимо машинописного святилища міс Бейтс, я побачив на її місці чорноволосу істоту – без сумніву, одухотворену. – що стукала вказівним пальцем по клавішах. Роздумуючи про мінливість усього земного, я пройшов мимо. Наступного дня я поїхав відпочивати і пробув у від’їзді два тижні. Після повернення я заглянув у вестибюль «Акрополя» і не без серцевого трепету побачив, що міс Бейтс, як завжди класична, бездоганна та доброзичлива, накриває чохлом свою машинку. Робочий день закінчився, але вона запросила мене присісти на хвилинку на стілець для клієнтів. Міс Бейтс пояснила свою відсутність, а також і повернення до готелю «Акрополь» наступним або приблизно таким чином:
- Ну, дорогий мій, як воно пишеться?
- Нічого собі, - відповів я. – Майже так само, як і друкується.
- Співчуваю вам. – сказала вона. – Гарна машинка – це в оповіданні головна річ. - Ви мене згадували мабуть, вірно?
- Я не знаю нікого, - відповів я, - хто вмів би краще за вас поставити на місця всі коми і постояльців у готелі. Але ж ви теж від’їжджали. Я бачив за вашим ремінгтоном якусь пачку жувальної гумки.
- Я і збиралася вам про це розповісти, та ви мене перервали, - сказала міс Бейтс. – Ви, звичайно, чули про Меггі Браун, яка тут зупиняється. Так ось, вона коштує сорок мільйонів доларів. Живе вона в Джерсі в десятидоларовій квартирці. У неї завжди більше готівки, чим в десяти кандидатів у віце-президенти. Не знаю, де вона тримає гроші, можливо в панчосі, знаю тільки, що вона дуже популярна в тій частині міста, де поклоняються золотому тільцю.
Так от, десь тижня два тому назад місіс Браун зупиняється в дверях і дивиться на мене хвилин десять. Я сиджу до неї боком і переписую під копірку проспекти мідних розробок для одного симпатичного старичка з Тонопи. Але я завжди бачу, що робиться навколо. Коли у мене термінова робота, мені все видно через бокові гребінки, а не то я залишаю незастебнутим одного ґудзика на спині і тоді бачу, хто стоїть позаду. Я навіть не озирнулася, тому що заробляю доларів вісімнадцять-двадцять на тиждень і нічого іншого мені не треба.
Того вечора вона в кінці роботи присилає за мною і просить зайти до неї в номер. Я, було, думала, що прийдеться передрукувати сторінок двадцять боргових розписок, закладних квитанцій і угод і отримати центів десять чайових, але все-таки пішла. Ну, дорогий мій, і здивувалась же я. Меггі Браун раптом заговорила по-людському.
- Дитинко, - говорить вона, - красивіше за вас я за все своє життя нікого не бачила. Я хочу, щоб ви кинули роботу, і перейшли жити до мене. В мене немає нікого на світі, говорить, окрім чоловіка та одного-двох синів, і я ні з ким із них не підтримую відносин. Вони своїм марнотратством тільки обтяжують жінку що працює. Я хочу взяти вас в дочки. Кажуть, наче я скупа і корислива, а в газетах друкують брехню, начебто я сама для себе готую і перу. Це брехня, - продовжує вона. – Я все що треба прати, віддаю на сторону, окрім хіба що носових хусточок, панчіх та нижніх суконь і комірців і різних дрібниць у цьому роді. У мене сорок мільйонів доларів готівкою, в паперах і облігаціях, таких же вірних, як привілейовані «Стандарт – Ойл» на церковному ярмарку. Я одинока стара жінка і маю потребу у близькій людині. Ви найкрасивіше створіння, яке я бачила в житті, - говорить вона. – Чи хочете ви перебратися до мене? Ось тоді і побачать, чи вмію я витрачати гроші чи ні, - говорить вона.
Ну, милий мій, що ж мені було робити? Звичайно, я не встояла. Та й сказати вам по правді, я теж почала прив’язуватися до місіс Браун. Зовсім не через сорок мільйонів і не заради того, що вона могла для мене зробити. Адже я теж була зовсім одна на світі. Будь - кому захочеться мати кого-небудь, кому можна було б розказати про болі в лівому плечі і про те, як швидко зношуються лаковані черевички, коли на них з’являються тріщинки. Але ж не будеш про це говорити з чоловіками, яких зустрічаєш в готелях – вони тільки того й очікують.
І от я кинула роботу в готелі і переїхала до місіс Браун. Не знаю, чим вже так я їй сподобалась. Вона дивилась на мене по півгодини, коли я сиділа і читала що-небудь або переглядала журнали.
Якось я кажу їй:
- Можливо я вам нагадую покійну родичку чи подругу дитинства, місіс Браун? Я помітила, що ви інколи так і їсте мене очами.
- Обличчя у вас, - говорить вона, - точнісінько таке, як у мого дорогого друга, кращого друга, який у мене був. Але вас я люблю і заради вас самої, дитинко, - говорить вона.
- І як ви думаєте, мій милий, що вона зробила? Розбилася в прах, як хвиля на пляжі Коні-Айленду. Вона відвезла мене до модної кравчині і звеліла одягти мене з ніг до голови a la carte – за грошима діло не стало.
Замовлення було термінове, і мадам, заперши парадні двері усадовила весь свій штат за роботу.
Потім ми переїхали – куди б ви думали? – Ні, відгадайте. От це вірно – в готель Бонтон. Ми зайняли номер на шість кімнат, і це коштувало нам сто доларів на день. Я сама бачила рахунок. Тут я і почала прив’язуватися до старенької.
А потім, коли мені почали привозити плаття за платтям – о! я вам про них розповідати не буду, ви все одно нічого не зрозумієте. А я почала її називати тіткою Меггі. Ви, звичайно про Попелюшку. Так от, радість Попелюшки в ту хвилину, коли принц надівав їй на ногу черевичок тридцять першого номеру, навіть і зрівнятися не може з тим, що я тоді відчувала. Переді мною вона була просто невдахою.
Потім тітка Меггі сказала, що хоче влаштувати для мого першого виїзду банкет в готелі Бонтон – такий, щоб з’їхалися всі старі голландські сім’ї з П’ятої авеню.
Але ж я виїздила і раніше, тітко Меггі, - говорю я. – Але можна почати знову. Тільки, чи знаєте, говорю, адже це найшикарніший готель у місті. І чи знаєте, ви вже мене вибачте, але дуже важко зібрати всю цю аристократію разом, якщо ви раніше не пробували.
- Не турбуйтесь, дитинко, - говорить тітка Меггі. – Я не розсилаю запрошень, а віддаю наказ. У мене буде п’ятдесят чоловік гостей, яких не заманиш разом ні на який прийом, хіба тільки до короля Едуарда чи до Уільяма Треверса Джерома (1) Це, звичайно чоловіки, і всі вони мені винні або збираються взяти у борг. Дружини приїдуть не всі, але багато хто з’явиться. Так, хотілось би мені, щоб і ви були присутніми на цьому банкеті.
Обідній сервіз весь був із золота і кришталю. Зібралося десь близько сорока чоловіків і вісім дам, окрім нас з тіткою Меггі. Ви б не пізнали третьої капіталістки у всьому світі. На ній було нове чорне шовкове плаття з такою кількістю бісеру, що він стукав, наче град по покрівлі – мені це прийшлося чути, коли я ночувала в грозу у однієї подруги в студії на самому верхньому поверсі.
- А моє плаття! – слухайте, мій милий, я не маю наміру даремно витрачати для вас слова. Воно було все суцільно з мережив ручної роботи – там, де взагалі щось було, - і обійшлося в триста доларів. Я сама бачила рахунок. Чоловіки були всі лисими або з сивими бакенбардами, і весь час перекидалися дотепними репліками щодо трипроцентних паперів, Брайана і надій на врожай бавовни.
Зліва від мене сидів якийсь банкір, або щось схоже, судячи по розмовах, а справа – молодий чоловік, який сказав, що він газетний художник. Він був єдиний…ось про це я і хотіла вам розповісти.
Після обіду ми з місіс Браун пішли до себе наверх. Нам прийшлося протискатися через натовп репортерів, що заполонив вестибюль і коридори. Ось це гроші для вас можуть зробити. Скажіть, ви не знаєте випадково одного газетного художника за прізвищем Латроп – такий високий, красиві очі, цікавий у розмові. Ні, не пам’ятаю, в якій газеті він працює. Ну, ладно.
Прийшли ми наверх, і місіс Браун подзвонила, щоб їй негайно подали рахунок. Рахунок прислали – він був на шістсот доларів. Я сама бачила. Тітка Меггі знепритомніла. Я уклала її на софу і розстібнула бісерний панцир.
- Дівчинко, - говорить вона, повернувшись до життя, - що це було? Підвищили плату за квартиру чи запровадили прибутковий податок?
- Так, невеликий обід, - говорю я.- Ні про що турбуватися, це ж крапля в грошовому морі. Сядьте і прийдіть в себе – можна і виїхати, якщо нічого іншого не залишається.
І як ви думаєте, мій милий, що сталося з тіткою Меггі? Вона злякалась. Якомога скоріше вивезла мене з цього готелю Бонтон, ледве дочекавшись дев’ятої години ранку. Ми переїхали до мебльованих кімнат в нижньому кінці Вест-Сайду. Вона зняла одну кімнату, де вода була поверхом нижче, а світло – поверхом вище. Після того як ми переїхали, у нас в кімнаті тільки й було що модних платтів на півтори тисяч доларів та газова плита з однією конфоркою.
Тітка Меггі переживала гострий напад скупості. Я думаю, у кожного буває так, щоб розійтись на всі сто, хоча б одного разу в житті. Чоловік кидає гроші на випивку, а жінка втрачає глузд через ганчірки. Але при сорока мільйонах, знаєте! Хотіла б я бачити таку картину – до речі, говорячи про картини, чи не стрічали ви газетного художника на прізвища Латроп, такий високий – ах так, я вже питала у вас, правда? Він був дуже уважним до мене на обіді. У нього такий голос! Мені подобається. Він, мабуть, подумав, що тітка Меггі заповість мені скільки-небудь зі своїх мільйонів.
Так ось, мій милий, через три дні це полегшене домашнє господарство набридло мені до смерті. Тітка Меггі була все такою ж лагідною. Вона просто очей з мене не зводила. Але дозвольте мені сказати вам, що це була така скнара, просто скнара зі скнар, усім скнарам скнара. Вона твердо вирішила не витрачати більше сімдесяти п’яти центів на день. Ми готували собі обід в кімнаті. І ось я, маючи на тисячу доларів наймодніших платтів, робила всякі фокуси на газовій плиті з однією конфоркою.
Повторюю, на третій день я втекла. В моїй голові не вкладалося, як це можна готувати на п’ятнадцять центів тушкованих нирок в домашньому платті за сто п’ятдесят доларів зі вставкою з валасьєнських мережив. І ось я йду за шафу і переодягаюсь в найдешевше плаття з тих, що місіс Браун мені купила, - ось оце саме, що на мені, - не так погано за сімдесят п’ять доларів, правда? А свої плаття я залишила на квартирі у сестри, що в Брукліні.
- Місіс Браун, бувша тітка Меггі, - говорю я їй, - зараз я почну переставляти одну ногу за другою поперемінно так, щоб якомога скоріше піти подалі від цієї квартири. Я не поклонниця грошей, - говорю я, - але є речі, які я не терплю. Ще туди-сюди казкове чудовисько, про яке мені ставалося читати, наче воно одним подихом може напустити і холод і жару. Але я не терплю, коли діло кидають на півдорозі. Говорять, начебто ви накопичили сорок мільйонів – ну, так ніколи менше не буде. А я ж до вас прив’язалася.
Тут бувша тітка Меггі кидається у сльози. Обіцяє переїхати до шикарної квартири з водою і двома газовими конфорками.
- Я витратила силу-силенну грошей дитинко, - говорить вона. – На деякий час нам потрібно буде скоротитися. Ви найкрасивіше створіння, яке я тільки бачила, говорить, і мені не хочеться, щоб ви від мене пішли.
Ну, ви мене розумієте, чи не правда? Я пішла прямо в «Акрополь», попросилась на стару роботу і мене взяли. То як же, ви говорили, у вас з оповіданнями? Я знаю, ви багато втратили від того, що не я їх переписувала. А малюнки до них ви коли-небудь замовляєте? Так ось, до речі, чи не знайомі ви з одним газетним художником – ах, що це я! Адже я у вас вже питала. Хотіла б я знати, в якій газеті він працює. Дивно, тільки мені все думається, що він і не думав про гроші, які, як я думала, може мені заповідати стара Браун. Якби я знала кого-небудь із газетних редакторів, я би…
За дверима почулися легкі кроки. Міс Бейтс побачила, хто це, через задню гребінку в зачісці. Вона раптом зашарілася, ця мармурова статуя, - чудо, яке бачили тільки я і Пігмаліон.
- Адже ви пробачите мені? – сказала вона мені, перетворюючись на чарівну прохачку. – Це… це містер Латроп. Можливо, він і насправді не з-за грошей, можливо, він і правда.
Звичайно, мене запросили на весілля. Після церемонії я відвів Латропа вбік.
- Ви художник, - сказав я. – Невже ви до цього часу не зрозуміли, чому Меггі Браун так сильно полюбила міс Бейтс, тобто бувшу міс Бейтс? Дозвольте я вам покажу.
На нареченій було просте біле плаття, що спадало білими складками на кшталт одягу древніх греків. Я зірвав декілька листків з гірлянди, що прикрашала маленьку вітальню, зробив з них вінок і, поклавши його на блискучі каштанові коси уродженої Бейтс, заставив її повернутися в профіль до чоловіка.
- Клянусь честю! – вигукнув він. – Адже Іда вилита жіноча голівка на срібному доларі!
Примітка:
1)…Уільям Треверс Джером…- на той час – окружний прокурор США.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1910 рік