Токсарід, або дружба
частина першаз рубрики / циклу «ЛУКІАН»
МНЕСІПП. Що ти говориш, Токсарід? Ви, скіфи, приносите жертву Оресту і Піладу і визнаєте їх богами?
ТОКСАРІД. Так, Мнесіпп, ми приносимо їм жертви, однак, ми вважаємо їх не богами, а лиш доблесними людьми.
МНЕСІПП. Хіба у вас існує звичай приносити жертви померлим доблесним людям як богам?
ТОКСАРІД. Ми не тільки приносимо жертви, але і справляємо на їхню честь свята і урочисті зібрання.
МНЕСІПП. Чого ж ви добиваєтесь від них? Адже не заради того, щоб мати їхню прихильність ви приносите їм жертви, коли вони вже покійники?
ТОКСАРІД. Було б непогано, якщо і мертві будуть до нас прихильні; але, звісно ж, ми так робимо не тільки через це: ми думаємо, що робимо добро живим, нагадуючи про доблесних людей і шануючи померлих. Ми вважаємо, що, мабуть, завдячуючи цьому багато хто з нас захоче бути схожим на них.
МНЕСІПП. Це ви придумали вірно. Чому ж Орест і Пілад так сильно збудили ваш подив, що ви зробили їх рівними богам, хоча вони були чужинцями і, більше того, вашими ворогами? Адже вони, зазнавши аварію корабля, були схоплені скіфами і відведені для принесення в жертву Артеміді. Однак, напавши на тюремників і перебивши охорону, вони убили і царя; більш того, захопивши з собою жрицю і викравши на додаток зображення Артеміди, вони втекли, насміявшись над общиною скіфів. Якщо ви шануєте їх заради цього всього, то ви не забаритесь створити багато їм подібних. Тому зараз же подумайте, згадуючи давнішню подію, чи гарно буде, якщо до Скіфії почнуть припливати багаточисельні Орести і Пілади. Мені здається, що таким чином ви дуже скоро перестанете шанувати богів і позбудетеся їх, так як останні, ті що лишилися у вас боги при такому образі дій будуть виведені з вашої країни. Потім, я вважаю, ви замість усіх богів почнете обожнювати, людей, що прийшли їх викрасти, і будете святотатцям приносити жертви як богам.
Якщо ж ви шануєте Ореста і Пілада не ради подібних дій, то скажи мені, Токсарид, яке ще добро вони зробили вам? Адже в давнину ви не вважали їх богами, а тепер навпаки, визнавши богами, творите на їхню честь жертвопринесення. Раніше вони ледве не стали жертвами, а тепер ви приносите їм жертовних тварини. Все це може здатися смішним і проти давніх звичаїв.
ТОКСАРІД. Все те, що ти, Мнесіпп, виклав, показує благородство цих людей. Вони удвох відважились на надзвичайно сміливу дію і відпливли дуже далеко від рідної землі в море, не досліджене ще еллінами, якщо не вважати тих, які колись відправились на кораблі Арго до Колхіди. Вони ніскільки не боялись розповідей про море, не злякались і того, що воно називалось «негостинним» (1) з причин, думаю я, диких народів, що жили на його берегах. Захоплені в полон, вони з великою мужністю скористалися обставинами і не задовольнялись тільки втечею, але помстилися царю за його зухвалий вчинок і втекли, захопивши з собою Артеміду. Невже це не дивовижно і не є гідним божественного шанування з боку усіх, хто взагалі схвалює чесноту? Тим не менш, не цьому ми дивуємось в Оресті і Піладі, вважаючи їх героями.
МНЕСІПП. Можливо, ти розповіси, що ж іще вони звершили божественного чи священного. Що стосується плавання вдалині від батьківщини і далеких мандрівок, то я міг би тобі вказати багато купців, дещо більш божественних, особливо з Фінікії, що плавають не тільки по Понту до Меотиди і Боспору, але і по всім куткам еллінського і варварського морів. Обдивившись, можна сказати, всі береги і кожен мис, вони щорічно повертаються додому пізньою осінню. Їх, по-твоєму, і вважай богами, це здебільш торгашів і торговців соленою рибою!
ТОКСАРІД. Вислухай же мене, шановний, і подивись, наскільки ми, варвари, судимо про хороших людей правильніше, чим ви. В Аргосі або Мікенах, наприклад, неможна побачити славної могили Ореста чи Пілада, а у нас вам покажуть, як і належить, храм, збудований для них як друзів. Їм приносять жертви, і вони отримують всі інші почесті; а те, що вони були не скіфами, але чужинцями, зовсім не є перешкодою вважати їх доблесними людьми.
Адже ми ні в кого не питаємо, звідкіля прийшли до нас прекрасні і доблесні люди, і не ставимось до них зі зневагою, якщо вони звершать який – небудь добрий вчинок, не будучи нашими друзями. Вихваляючи їхні діяння, ми вважаємо таких людей своїми близькими на основі їхніх вчинків. Більш за все в цих людях викликає наше здивування і похвалу те, що вони, на нашу думку, являються найкращими друзями з усіх людей, законодавцями в справах про те, як потрібно ділити з друзями негаразди долі і як бути в пошані у кращих скіфів.
Наші предки написали на мідній дошці все те, що вони перетерпіли обидва разом або один за другого, і пожертвували її до храму Ореста, видавши закон, щоб початком навчання і виховання дітей слугувала ця дошка і завчання того, що на ній написано. І ось, дитина скоріше забуде ім’я свого батька, чим діяння Ореста і Пілада. Окрім того, на храмовій огорожі все, що написане на мідній дошці, зображено було в картинах, написаних ще в давні часи: Орест, що пливе зі своїм другом, затим його полон, після того як корабель розбився об скелі, і приготування до принесення в жертву Ореста. Тут же зображена Іфігенія, що збирається вразити жертву. Напроти цих картин, на іншій стіні, Орест зображений уже звільненим від оков і вбиваючим Тоанта і багато інших скіфів і, нарешті, відпливаючим разом з Іфігенією і богинею. Ось скіфи хапаються за корабель, що вже пливе; вони висять на кермі, стараються залізти на нього. Нарешті, зображено, як скіфи, нічого не добившись, пливуть назад до берега, одні – вкриті ранами, другі – боячись їх отримати. Тут кожен може впевнитись в силі прихильності один до одного, яку друзі показували в сутичці зі скіфами. Художник зобразив, як кожен з них, не дбаючи про загрозливого йому противника, відбиває ворогів, що нападають на друга. Кожен кидається назустріч ворожим стрілам і готовий померти, спасаючи свого товариша, прийнявши своїм тілом направлений на іншого удар.
Подібна прихильність, стійкість серед небезпек, вірність і дружелюбство, істинна і міцна любов один до одного не є, як ми вирішили, звичайними людськими якостями, але складають надбання якогось кращого розуму. Адже більшість людей, поки під час плавання дме попутний вітер, сердяться на друзів, якщо вони не розділяють з ними повною мірою задоволень; коли ж хоча б трохи подме зустрічний вітер, вони йдуть, кидаючи своїх друзів серед небезпек.
Отже, знай, що скіфи не визнають нічого вищого за дружбу, що жоден скіф нічого не буде так вихваляти, як поділ з другом його трудів і небезпек; так само у нас вважається найтяжчою образою, якщо тебе визнають зрадником у дружбі. Тому-то ми і шануємо Ореста з Піладом, видатних у цій близькій для скіфів чесноті і відмінних дружбою, - цим ми найбільше захоплюємось. Тому ми і назвали їх «Кораки» - нашою мовою це все одно, що сказати «божества, покровителі дружби».
МНЕСІПП. Так, Токсарід, дійсно скіфи були не тільки майстерними стрілками з луків, не тільки перевершували інших у воїнських справах, але вміли також переконувати своїми промовами. Хоча до цих пір я притримувався іншої думки, але тепер я переконався, що, надаючи божественні почесті Оресту і Піладу, ви вчиняєте справедливо. Не знав я також і того, шановний, що ти гарний художник. Право, ти нам як наяву показав картини в храмі Ореста, битви обох друзів і рани, отримані ними друг за друга. Але я зовсім не думав, що дружба у скіфів у такій повазі.
Я вважав їх негостинними та дикими, думав, що вони постійно ворогують, легко піддаються гніву і злобі і не проявляють дружби навіть по відношенню до близьких людей. Я ґрунтувався на тому, що ми про скіфів зазвичай чуємо, наче вони поїдають навіть своїх батьків після їхньої смерті.
ТОКСАРІД. Чи є ми кращими за еллінів і в інших відношеннях, чи справедливіше ми до батьків і більше шануємо богів, - мабуть, що зараз я не хотів би цим похвалятися.
А що скіфи є більш вірними друзями, чим елліни, і що закони дружби у нас більш шановані, чим у вас, це легко доказати. І, заради еллінських богів, вислухай мене без важкого почуття, якщо я тобі розповім про свої спостереження, які я зробив, знаходячись на протязі довгого часу серед вас. Мені здається, що ви краще за всіх можете виголошувати промови про дружбу, - про її ж справи ви не тільки не піклуєтесь, але для вас є достатнім тільки восхваляти дружбу і показувати, яке велике благо вона складає. В нужді ж ви стаєте зрадниками своїм власним словам і втікаєте, не знаю як швидко, у розпал дії.
Коли ваші трагічні поети, виводячи на сцену, показують приклад видатної дружби, ви хвалите і аплодуєте їй; багато хто з вас проливає сльози, коли друзі наражаються на небезпеку заради один одного. Але самі ви не відважуєтесь здійснити заради своїх друзів нічого, гідного похвали. Якщо ж друг опиниться в нужді, то всі ці трагедії, хоча їх і багато, зразу ж відходять далеко і розлітаються, як сни, залишаючи вас схожими на ті маски без слів і ролей, які, відкриваючи рота, не вимовляють жодного звуку, хоча їхній рот і широко розкритий. Ми ж, навпаки; наскільки відстаємо в міркуваннях про дружбу, настільки ж перевершуємо вас у ставленні до неї.
Втім, якщо хочеш, зробимо так: залишимо у спокої древніх друзів, - яких і ми, і ви могли нарахувати чимало, - так як у цьому відношенні, ви, мабуть що, будете мати над нами перевагу, маючи більшу кількість найдостовірніших свідків – поетів. Вони в найпрекрасніших словах і віршах оспівують дружбу Ахілла і Патрокла, Тезея і Перифоя і інших. Краще розкажемо про друзів, яких ми зустрічали самі: я – серед скіфів, ти – поміж еллінів, і опишемо їхні справи. Хто з нас представить кращих друзів, той і візьме верх і проголосить свою вітчизну, як ту що отримала перемогу в найпрекраснішому і священному змаганні. Мені здається, що я з більшим бажанням втратив би в єдиноборстві праву руку ( це служить в Скіфії покаранням), ніж, будучи сам скіфом, в суперечці про дружбу зробив поступку, притому елліну.
МЕКСІПП. Так, Токсарид, це не проста справа – битися віч – на – віч з таким противником, як ти, що так майстерно знаходить точні і підходящі слова. Тим не менш, я не відступлю перед тобою, зрадивши зразу всіх еллінів. Всього лише два елліна перемогли стільки скіфів, як про це розповідають міфи і ваші давні картини, які ти тільки-но мені так живо і гарно описав, наче трагічний поет. Тому було би прямо жахливо, якби всі елліни, стільки племен і міст, були тобою переможені через неявку відповідача. Якби таке сталося, то мені слід було б відрізати не праву рука, як у вас у звичаї, а мого язика.
Чи потрібно нам обмежити перерахування діянь дружби чи будемо вважати, що кожен з нас, чим більше випадків він зможе розповісти, тим більше наблизиться до перемоги?
ТОКСАРІД. Жодним чином! Нехай перевага буде не в кількості; нехай, чим краще і гостріше будуть твої приклади, хоча числом і рівні моїм, тим більш здатними вони будуть в нанесенні ран і тим скоріше примусять впасти під ударами.
МНЕСІПП. Ти правильно говориш. Визначимо, скільки прикладів буде достатньо. Мені здається, на кожного по п’ять.
ТОКСАРІД.. Я згоден. Говори першим, але попередньо поклянись, що будеш говорити правду. Адже неважко придумати підходящий приклад, заперечувати який буде неможливо. Після твоєї клятви я вже не зможу тобі не довіряти.
МНЕСІПП. Я поклянусь, якщо це необхідно. Але, хто ж для тебе з наших богів… Мабуть, самий підходящий Зевс – покровитель дружби.
ТОКСАРІД. Звичайно! Я ж, коли прийде моя черга говорити, поклянусь своїм вітчизняним богом.
МНЕСІПП. Нехай відає Зевс, покровитель дружби, що я буду розповідати тільки про те, що сам бачив, або на підставі найсуворішої перевірки чужих слів, без будь-яких прикрас.
Після всього, я розповім тобі про дружбу Агафокла і Дінія, що отримала гучну популярність серед іонян.
Цей Агафокл, самосець, ще недавно був живий. Він був прославлений своєю дружбою, в іншому ж – ні знатністю роду, ні багатством він не виділявся серед більшості самосців. Був він з дитинства другом Дінію, сину Лісона, ефесця. Діній був надзвичайно багатим. Як це зазвичай буває, будучи багатим молодим чоловіком, він мав навколо себе багато друзів, готових і випити разом з ним, і взяти участь у будь-якій розвазі, але які зовсім стояли в стороні від справжньої дружби. До пори до часу серед них знаходився і Агафокл. він брав участь в їхніх пиятиках і розвагах, не знаходячи, втім, великого задоволення в такому витрачанні часу. Діній приділяв йому не більше уваги, ніж іншим приятелям – підлесникам. Нарешті Агафокл набрид Дінію своїм частим попріканням, постійно нагадуючи йому про його предків і порадами про збереження багатства, з великим трудом накопичене його батьком. Закінчилось все тим, що Діній перестав брати Агафокла з собою на банкети і веселився з рештою один, стараючись, щоб Агафокл нічого не знав.
І ось якось одного разу приятелі переконали Дінія, що в нього закохалася Харіклея, дружина Демонакта, чоловіка знатного, що займав високе положення в Ефесі. Діній отримував від цієї жінки записочки, напів зів’ялі вінки, надкусані яблука і все інше, що з умислом посилають молодим людям розпусні жінки, розігруючи картину любові, збуджуючи пристрасть і заставляючи думати, що вони кохають в перший раз. Це було найкращим засобом спокуси, особливо для тих хто вважав себе красенем. Так молоді люди і попадають в сіті, самі того не помічаючи.
Харіклея була жінка красива, але надмірно розпусна, що була готова зійтись з першим зустрічним. Достатньо було виказати бажання або тільки глянути на неї, як вона зразу ж давала знак згоди, і нічого була боятися, що Харіклея відповість відмовою. Вона вміла краще за будь-яку гетеру залучити коханця: якщо ж він вагався, - знала, як повністю собі підкорити, а того, хто був уже під її владою, утримувала і запалювала то гнівом, то лестощами і зразу ж зарозумілістю, то роблячи вигляд, що захоплюється іншим. Одним словом, ця жінка всюди збуджувала сварки і влаштовувала підступи своїм коханим.
ЇЇ-то і взяли приятелі Дінія співучасником своїх підступів проти юнака. Вони постійно потішалися над ним, загальними зусиллями штовхаючи Дінія в обійми Харіклеї.
Харіклея, це хитре і майстерне чудовисько, звернула шию вже багатьом молодим людям, безліч разів зображаючи любов і розорила найбагатші доми. Тепер вона захопила у свої руки простого і недосвідченого юнака і не випускала його зі своїх кігтів. Цілком їм заволодівши і розбестивши, вона, після своєї повної перемоги, сама загинула від своєї здобичі і спричинила незчисленні нещастя бідному Дінію.
Перш за все, вона почала посилати йому любовні записочки, потім безперервно передавала через свою служницю, що вона гине від сліз, втратила сон і, нарешті, що вона, нещасна, готова повіситися від кохання. Все це продовжувалося до тих пір, поки щасливець не повірив, що він, і насправді красень і що в нього закохані всі жінки Ефесу. Після довгих умовлянь він вступив із нею у зв’язок.
Потім, зрозуміло, він повинен був уже без спротиву підкоритися цій жінці. Адже вона була красива, вміла бути приємною, вміла у потрібний час заплакати, під час розмови надзвичайно жалісно зітхнути. Коли він йшов, вона утримувала його в своїх обіймах, і бігла назустріч, як тільки він з’являвся в дверях. Вміла вона нарядитися з метою сподобатись, заспівати і зіграти що-небудь на кіфарі. Всім цим вона користувалася на шкоду Дінію.
Коли вона помітила, що нещасний переповнений любов’ю і від пристрасті став м’яким, як віск, вона придумала йому на погибель дещо нове. Вона зробила вигляд, що нібито вагітна від нього. Це є гарний спосіб підсилити пристрасть коханця, який втратив здоровий глузд. Потім вона перестала приходити до нього на побачення, кажучи, що чоловік помітив її любов.
Діній був не в змозі витримати такий стан. Не маючи змоги її бачити, він не міг уже стримуватися. Він плакав, посилав до неї своїх приятелів, гучним голосом кликав Хариклею по імені, ридав, обійнявши її статую (він замовив собі її зображення з мармуру), нарешті, падаючи на землю, метався, і його безумство цілком відповідало нерозсудливості вчинків. Він робив Харіклеї подарунки – не вінки та яблука, а цілі будинки, поля і рабинь, кольорові плаття і золото, скільки б вона не побажала. І що ж? За короткий час дім Лісона, який був колись найславнішим в Іонії, був розорений і лишився всіх своїх багатств.
Коли ж Діній зовсім вичерпався, Харіклея почала полювати за якимось юнаком з великими грошима з Кріту. Вона зійшлася з ним, закохалась в нього, і той почав цьому вірити. І ось Діній, покинутий не тільки Харіклеєю, але і приятелями (так як вони перекочували до закоханого критянина), відправився до Агафокла, що вже знав про його погане становище. Діній, хоча й соромився, розповів другу все по порядку: про свою любов і розорення, про зарозумілість жінки, про щасливого суперника – критянина; а на сам кінець заявив, що, лишившись Харіклеї, він не залишиться і жити.
Агафокл вважав невчасним за таких обставин нагадати Дінію, як той колись відштовхнув його одного з усіх друзів, віддаючи перевагу улесливим нахлібникам. Він продав єдину свою маєтність – батьківський будинок на Самосі, і приніс Дінію три таланти – все, що отримав від продажу.
Як тільки Діній отримав ці гроші, Харіклеї зразу ж стало відомо, що він знову представляє зиск. Знову з’явилися служниці з листами і наріканнями, що він так довго не заходив. Збіглися і приятелі, щоб поживитися чим-небудь, бачачи, що Діній – блюдо ще їстівне.
Одного разу він прийшов до неї, як домовилися, в той час, коли люди бачать перший сон. Демонакт, чоловік Харіклеї, випадково його, помітив (а можливо і за домовленістю з жінкою – говорять і те і інше), вискочивши з засідки, наказує заперти двері у двір і схопити Дінія. Він погрожує вогнем і батогами і навіть оголює меча, як би проти перелюбника.
Побачивши на яку небезпеку він наражається, Діній хапає дверний засув, що лежав поряд, і ударом у скроню Демонакта і Харіклею, ударивши її при цьому декілька разів засувом, а потім мечем Демонакта. Слуги, вражені неочікуваним поворотом діла, спочатку стояли безмовно, потім зробили спробу його схопити, але Діній кинувся на низ з мечем. Слуги втекли, а Діній, вчинивши таке діло, непомітно вислизнув. До світанку Діній знаходився у Агафокла. Вони обидва міркували про те, що сталося, думаючи про те, що очікує Дінія попереду. Вранці прийшли стратеги, так як діло вже отримало розголос. Вони взяли під охорону Дінія, який не відкидав свою винуватість, і відвели його до намісника, що управляв Азією. Той відіслав його до імператора. Через деякий час Діній, засуджений імператором до довічного вигнання, був відправлений на Гіар, один з Кікладських островів.
Агафокл увесь цей час не полишав Дінія, відправляючись разом з ним до Італії і один з усіх друзів був присутнім з ним на суді, завжди і у всьому стараючись йому допомогти. Коли ж Діній відправився у вигнання, то і це не лишило Агафокла товариша: він сам себе приготував до вигнання і оселився разом з Дінієм на Гіарі. Коли до них прийшла нужда, він найнявся до ловців пурпуру, пірнав за раковинами і цим заробітком годував Дінія.
Під час довгої хвороби Дінія він приглядав за ним, а коли Діній помер, не захотів повертатися на батьківщину і лишився на острові, соромлячись покинути свого друга навіть після смерті.
Ось приклад еллінської дружби, що мав місце не так давно: не знаю, чи пройшло п’ять років, як помер на Гіарі Агафокл.
ТОКСАРІД. Жалко, Мнесіпп, що ти розповів це під клятвою. Охоче б я не повірив! Так цей Агафокл схожий на скіфського друга. Окрім того, я боюсь, що ти розповіси і другий приклад на кшталт першого.
МНЕСІПП. Тепер послухай, Токсарід, про Євтидіка, халкідонця. Мені про нього розповідав Симіл, мегарсьский корабельник, що сам був очевидцем того що відбувалося. Він говорив, що до часу заходу Плеяд сталося йому пливти з Італії до Афін з мандрівниками, що зібралися з різних міст. Серед них був і Євтидік зі своїм другом Дамоном, теж халкідцем. Вони були ровесниками, але Євтидік був сильний і здоровий чоловік, Дамон же блідий і слабкий: він тільки-що, мабуть, піднявся після тяжкої хвороби. До Сицилії плавання продовжувалось благополучно, розповідав Симіл. Але потім, коли вони проминули протоку і пливли вже по Іонійському морю, їх захопила страшенна буря. Для чого описувати вихор, величезні хвилі, град і інші жахіття бурі?
Коли вони пливли вже мимо Закінфа, прибравши вітрила і спустивши в море декілька канатів, щоб уповільнити стрімкий біг корабля, Дамон біля півночі, страждаючи морською хворобою (що досить зрозуміло при такій хитавиці), нахилився над водою, так як його знудило. В цю мить, корабель, мабуть, підхоплений хвилею, нахилився бортом, через який перегнувся Дамон, і він стрімко впав у море, в одязі, який заважав йому плисти. Дамон закричав, захлинаючись і з трудом утримуючись на поверхні.
Євтидік, як тільки почув крик, - він випадково, роздягнувшись, лежав на ліжку, - кинувся в море, схопив Дамона, що втрачав сили і поплив разом з ним, допомагаючи йому. Їх довго можна було бачити при яскравому світлі місяця. Супутники не могли допомогти нещасним, - хоча і бажали їм допомогти, - так як корабель гнало сильним вітром. Вдалося скинути тільки велику кількість рятувального приладдя і кілька жердин, якби їм вдалося вхопитися. Нарешті корабельники кинули в море невеликі сходні.
Подумай гарненько, заради самих богів, як зміг би Євтидік ще сильніше виказати своє ставлення до друга, що впав уночі в розбурхане море, чим розділивши з ним смерть.
Уяви собі величезні хвилі, шум зіткнених вод, киплячу піну, ніч і відчай Дамона, що захлинався, важко тримався на воді і простягав до товариша руки. Намалюй у своїй уяві, як Євтидік, не зволікаючи, кидається в море, пливе поряд, у страху, що Дамон піде на дно раніше за нього. Ти можеш упевнитись, що Євтидік, про якого я тобі розповідав, - теж приклад благородного друга.
ТОКСАРІД. Вони загинули, Мнесіпп, чи навпаки, врятувались? Мене дуже хвилює їхня доля.
МНЕСІПП. Не хвилюйся, Токсарід: вони були врятовані, і тепер ще обидва живуть в Афінах, займаючись філософією. Адже Симіл зміг розповісти тільки про те, що він бачив тоді вночі. А саме, що один упав, а його друг кинувся за ним, і що їх можна було деякий час бачити як вони пливли. Те, що сталося далі, розповіли знайомі Євтидіка. Спочатку, спіймавши декілька рятувальних засобів, друзі трималися за них і пливли, хоча і з трудом. Нарешті, на світанку, помітивши сходні, підпливли до них і, зібравшись на них, легко допливли до Закінфу.
Після розповіді про цих людей, непоганих, як я думаю, вислухай третю, нічим не гіршу за попередні.
У Євдаміда, корінфянина, чоловіка дуже бідного, було двоє багатих друзів – корінфянин Аретей і Харіксен з Сикіону. Помираючи, Євдамід залишив заповіт, який для інших може здатися смішним. Не думай, одначе, щоб він таким же здавався тобі, чоловікові гарному, що шанує дружбу і, навіть, який вступив через неї у змагання.
В заповіті було написано: «Заповідаю Аретею годувати мою, стареньку матір і піклуватися про неї. Харіксену ж заповідаю видати заміж мою дочку з найбільшим посагом, який він може дати (у Євдаміда залишалась старенька мати і донька – наречена); якщо ж хто-небудь з них в цей час помре, нехай другий візьме його частину». Коли цей заповіт читався, ті, хто знав бідність Євдаміда (про його дружбу з приятелями ніхто нічого не чув), визнали все це блазенством і, йдучи, сміялись: «от так спадок отримають ці щасливчики, Аретей і Харіксен, якщо тільки вони побажають відплатити і Євдаміду, нагородивши його, мертвого, спадком, самі ще будучи живими!»
Спадкоємці ж, яким було відказано такий спадок, як тільки прочули про це, з’явилися, щоб його прийняти. Але тут помирає Харіксен, проживши всього п’ять днів. Аретей же, прийнявши на себе і свою частку, і Харіксена, стає прекраснішим спадкоємцем: він почав годувати матір Євдаміда, а недавно видав заміж дочку. Зі своїх п’яти талантів два він віддав за своєю рідною дочкою, а два – за дочкою друга; він знайшов також правильним справити весілля обох в один і той же день.
Ну, Токсарид, як тобі подобається Аретей? Чи значить це показати поганий приклад дружби, прийнявши такий спадок і не відкинувши заповіт друга? Чи не будемо вважати ми, що і цей приклад є законним камінцем, одним з п’яти?
ТОКСАРИД. Звичайно, він гарна людина; проте набагато більше мене захопила сміливість Євдаміда, з якою він поставився до друзів. Ясно, що і сам він зробив би ради них те ж саме, навіть, якби цього і не було написано в заповіті; він би раніше за всіх інших, не будучи навіть названим по імені, явився б у якості спадкоємця.
МНЕСІПП. Справедливо! Тепер четвертий приклад. Я розповім тобі про Зенотеміда, сина Хармолея, родом з Массалії.
Коли я був в Італії в якості посла, мені вказали на нього, чоловіка красивого, рослого і, мабуть, багатого. З ним поряд, коли він проїздив дорогою в парній повозці, сиділа некрасива жінка, що мала, окрім того, першу половину тіла сухою і без одного ока, - одним словом, - абсолютно скривджене природою відразливого вигляду пугало. Я здивувався, що такий красивий чоловік, в розквіті літ, примушений сидіти поряд з такою потворною жінкою. Тоді мій супутник, що вказав мені на неї, розповів про його вимушений шлюб, так як знав все в подробицях, будучи сам родом з Массалії.
Зенотемід, сказав він, так само багатий і користувався такою ж повагою, як і його друг Менекрат, батько цього нещасного урода. Коли Рада шестисот позбавила її батька громадянської честі за те що він нібито виявив протизаконний спосіб думок, він, згідно судовій постанові, втратив стан. «Ми, массалійці, - додав він, - так називаємо того, хто зробить протизаконну пропозицію».
Менекрат, звісно, був дуже засмучений як постановою суду, так і тим, що дуже швидко зі знатного багатія став бідняком і незначним чоловіком; особливо ж його засмучувала дочка, доросла, вісімнадцятирічна дівчина, на якій жоден, навіть з бідних благородного походження громадян не захотів би оженитися, навіть отримавши в придане все багатство батька, яке той мав до осудження: такою жахливою була її зовнішність. Окрім того, розповідали, що з нею, коли місяць прибуває після молодика, бувають припадки.
Одного разу, коли Менекрат жалівся на це, Зенотемід сказав: «Будь спокійним, Менекрат; ти не відчуватимеш нестачі ні в чому насущному, та й дочка твоя знайде жениха, гідного її за походженням». Сказавши це, він взяв її за праву руку, відвів у свій дім і виділив йому частину своїх великих статків. Наказавши потім приготувати вечерю, він почав пригощати своїх друзів і Менекрата, так як ніби одному з них належало одружитися з дівчиною.
І от, коли вони повечеряли і здійснили жертвопринесення богам, Зенотемід, подавши Менекрату наповнену чашу, сказав: «Прийми її Менекрат, від свого зятя в знак дружби. Сьогодні я оженюсь на твоїй дочці Кідімасі. Придане, двадцять п’ять талантів, я отримав недавно». Не встиг він договорити ці слова, як Менекрат сказав: « Перестань, Зенотемід; не можна нам з тобою вчинити такого безумства; неможливо тобі, молодому і красивому, одружитися на такій потворній та убогій дівчині». Але Зенотемід при цих словах пішов з нареченою до опочивальні і невдовзі виконав своє рішення, позбавивши її цноти.
З того часу він не розлучається з дружиною, надзвичайно її любить і, як бачиш, повсюди возить з собою.
Зенотемід не тільки не соромився свого шлюбу, - навпаки, він, здається, хвалиться ним, показуючи що для нього не має значення ні зовнішня краса, ні потворність, ні багатство, ні думка натовпу; звертає ж Зенотемід увагу лише на свого друга Менекрата; він не думає, що його друг став гірше після вироку Шестисот.
Та ще, окрім того, і доля його нагородила за цей вчинок: від такої потворної дружини народилася у нього дитинка надзвичайної краси. Недавно, коли батько приніс його, увінчаного оливковим вінком і одягненого в чорне, в Раду, щоб пробудити цим більшу жалість до його справи, немовля засміялося, побачивши членів Ради, і почало плескати в долоні. Рада зворушилася при цьому і склала з Менекрата покарання. Завдяки такому захиснику перед Радою Менекрат знову став повноправним громадянином. Ти сам бачиш, згідно розповіді массалійця, Зенотемід звершив чимале діло; не кожен зі скіфів вчинив би так; адже недаром кажуть, що вони стараються вибирати собі в наложниці самих красивих.
Тепер п’ята і остання розповідь. Я не в змозі обійти мовчанням Димитрія, сунійця, розповівши замість нього про когось іншого. Димитрій відплив до Єгипту з Антифілом з Алопеки, своїм другом дитинства, з яким разом виріс і отримав освіту. В Єгипті Димитрій старанно займався кінічною філософією під керівництвом знаменитого родоського софіста, (2) в той час як Антифіл вивчав лікарняне мистецтво. Одного разу Димитрій відправився мандрувати по Єгипту, щоб подивитися на піраміди і Мемнона; він чув, що піраміди, не дивлячись на свою висоту, не дають тіні, Мемнон же видає гучний звук при сході сонця. І ось, бажаючи подивитись на піраміди і послухати Мемнона, він вже шостий місяць як плив по Нілу, покинувши свого друга, для якого довгий шлях і жара були занадто важкими.
З Антіфілом в цей час сталося нещастя, в якому допомога друга була необхідною. Його раб Сір (він так звався за місцем походження), приєднавшись до якихось святотатців, проникнув разом з ними до храму Анубіса; вони вкрали у бога дві золоті чаші, жезл – теж з золота, срібні фігурки з собачими головами (3) і інші предмети в тому ж роді. Все це вони сховали у Сіра. Намагаючись продати щось із речей, злодії були спіймані і, як тільки їх піддали тортурам на колесі, зразу ж у всьому і зізналися; приведені до житла Антифіла, вони дістали вкрадені речі, сховані в темному кутку під ліжком. Сір зразу ж був схоплений а разом з ним і його хазяїн, якраз тоді, коли він слухав свого вчителя. Ніхто не прийшов Антифілу на допомогу. Усі колишні товариші відвернулись від нього як від святотатця, що обікрав храм Анубіса. Ті, які раніше з ним разом пили і їли, думали, що осквернили себе цим. Решта слуг, яких у Антифіла було двоє, захопивши з дому все майно, втекли.
Нещасний Антифіл дуже довго сидів у в’язниці; його вважали наймерзеннішим із лиходіїв, що були ув’язнені разом з ним. Тюремник, єгиптянин родом, чоловік богобоязнений, думаючи догодити божеству і помститися за нього, жорстоко поводився з Антифілом; якщо ж той починав виправдовуватися, говорячи, що він нічого подібного не робив, це здавалося безсоромністю з його боку, і Антифіла починали ще більше ненавидіти. До того ж він захворів, і при цьому тяжко, що і зрозуміло: йому приходилося лежати на голій землі; вночі він не міг навіть простягти ноги, так як вони були забиті в колодку, - вдень на ньому був залізний нашийник і одна рука була прикованою, на ніч же його постійно заковували усього. До того ж поганий запах в приміщенні, духота від великого числа ув’язнених, що знаходились в темряві і майже не маючих можливості дихати, брязкіт заліза, нестача сну – все це було тяжко, нестерпно і незвично, для людини, яка ніколи не зазнавала настільки суворого життя.
Антифіл впав духом і вже не хотів навіть приймати їжу, коли повернувся Димитрій, нічого не знаючи про те що сталося. Як тільки він узнав, я якому стані справа, він бігом кинувся прямо до в’язниці, однак не був впущений, так як уже був вечір; наглядач в’язниці замкнув ворота і пішов спати, наказавши слугам її охороняти.
Рано вранці, після довгих умовлянь, Димитрій попадає до в’язниці; увійшовши він довго шукає Антифіла, який сильно змінився обличчям після такого нещастя; обходячи, Димитрій почав роздивлятися по черзі кожного з ув’язнених, як це зазвичай роблять, розшукуючи на полі битви рідних покійників, вже спотворених смертю. І якби він не назвав друга по імені: «Антифіл, син Діномена!» - ніколи б не узнав, котрий Антифіл, так той змінився від всіх цих жахіть.
Почувши голос Димитрія, Антифіл скрикнув і, той підійшов, відкинув з обличчя сплутане і зсохле волосся і виявив, хто він такий. Обидва зомліли при цьому несподіваному видовищі. Через трохи часу Димитрій прийшов до тями, привів до тями Антифіла і, дізнавшись у нього про те що сталося, порадив не втрачати мужності; розірвавши навпіл свого плаща, половину він накинув на себе, а залишок віддав Антифілу, знявши з нього брудне і розірване лахміття яке було на ньому.
З цього часу Димитрій, наскільки це можливо, залишався біля Антифіла, піклуючись і приглядаючи за ним. Він найнявся в гавані до купців і заробляв значні гроші, переносячи вантаж з ранку до полудня. Потім, повертаючись з роботи, він віддавав частину заробітку наглядачу, роблячи його таким чином лагідним і миролюбним; решти заробітку йому вистачало, щоб допомагати другу. На протязі дня Димитрій був з Антифілом і втішав його; коли ж приходила ніч, він лягав спати неподалік від в’язниці, влаштувавши собі жалюгідну підстилку з листя. Так продовжувалося деякий час, - Димитрій приходив непорушно, Антифіл же переносив нещастя легко.
Але потім у в’язниці помер якийсь розбійник, мабуть-що - від отрути; охорона стала більш суворою, і в приміщення до ув’язнених не стали допускати нікого з бажаючих.
Перебуваючи в утрудненні і печалі і не знаходячи іншого способу бути разом з товаришем, Димитрій, прийшовши до намісника, робити на себе донос, кажучи, що начебто він був співучасником святотатственного задуму проти Анубіса. Як тільки він це сказав, його зразу ж відвели до в’язниці; с великим трудом Димитрію вдалося умовити наглядача прикувати його поряд з Антифілом, до однієї і тої ж колодки. Тут він і доказав свою особливу любов до товариша. Димитрій захворів сам, але, не звертаючи уваги на власний тяжкий стан, весь час дбав, щоб Антифіл міг більше спати і менше страждати. Так вони спільно легше переносили нещастя.
З плином часу одна подія поклала кінець їхнім бідам. Хтось із в’язнів, не знаю звідкіль, добув напилка і, підговоривши багатьох з ув’язнених, розпиляв ланцюга, до якого вони всі були приковані (ланцюг був пропущений через усі окови). Таким чином він звільнив усіх. Ув’язнені без труда перебили малочисельну сторожу і зразу розбіглися. Вони відразу ж розсіялись, хто куди зміг; однак більшість їх услід за тим була переловлена. Димитрій і Антифіл залишалися на місці і, окрім того, затримали Сіра, коли він кинувся тікати.
Коли настав день і була послана за втікачами погоня, префект Єгипту, узнавши про те що сталося, відправив за Димитрієм своїх наближених. Він наказав звільнити їх від оков і похвалив за те, що вони одні не втекли. Одначе нашу друзі не бажали отримувати свободу таким чином. Димитрій почав голосно обурюватися, кажучи, що до них ставляться дуже несправедливо, так як буде здаватися, що їх, як розбійників, звільняють з милості або в нагороду за те, що вони не втекли. Нарешті вони змусили суддю докладно розглянути їхню справу. Коли той побачив, що вони не вчинили ніякого злочину, він почав їх хвалити і показувати своє здивування, в особливості Димитрію. Він відпустив їх, вибачаючись за те, що вони без вини понесли покарання і були ув’язнені, і, окрім того, подарував від себе Антифілу десять тисяч драхм, Димитрію же – вдвічі.
Антифіл і зараз ще живе в Єгипті; Димитрій же, віддавши йому свої двадцять тисяч, відправився в Індійську землю, до брамінів. Антифілу він сказав, що, покидаючи товариша, заслуговує пробачення: сам він не має потреби в грошах, поки він такий, який є, тобто вміє задовольнятися небагатьом, та і Антифіл не має потреби в другові, бо його справи влаштувалися.
Ось які еллінські друзі, Токсарид. Якби ти не звинувачував нас з початку, що ми любимо високе тільки на словах, я докладно привів би тобі всі промови, розлогі і прекрасні, які Димитрій виголошував у суді. Захищав він виключно Антифіла, зі сльозами, благаннями, приймаючи всю провину на себе до тих пір, поки Сір, підданий бичуванню, не звільнив їх обох від звинувачення.
З багатьох прикладів доброї і надійної дружби я привів тобі лише декілька, які мені першими прийшли на пам’ять.
Мені залишається тепер тільки, зійшовши з кафедри, передати слово тобі. Тобі прийдеться подумати, щоб скіфи, про яких ти розповіси, були б не гіршими, а досить кращими, ніж еллінські друзі. Якщо тебе турбує твоя права рука, - дивись, якби тобі її не втратити. Тобі прийдеться поборотись за себе: було б смішним, якби ти, захищаючи Скіфію, виявився поганим оратором, тоді як Ореста і Пілада ти вихваляв надзвичайно мистецьки.
Примітки :
1)… не злякались і того, що воно називалось «негостинним»…- мова йде про Чорне море, яке отримало потім назву «Понт Евксинський», тобто «Гостинне море» (грец.) Спочатку воно називалося «Авксинським», тобто «негостинним».
2)…знаменитого родоського софіста…- можливо Лукіан має на увазі Агатобула, про якого говориться в «Життєписі Демонакта».
3)…срібні фігурки з собачими головами …- статуетки єгипетського бога Анубіса.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.