Токсарід, або дружба
частина другаз рубрики / циклу «ЛУКІАН»
ТОКСАРІД. Добре, Мнесіпп, що ти заставляєш мене взяти слово, як начебто тебе не турбує можливість зостатися без язика, якщо ти будеш переможений у спорі.
Втім, я зараз починаю, але не буду витійствувати, як ти, - це у скіфів не у звичаї, особливо, коли діла кричать голосніше за будь-які слова. Не очікуй почути від мене на кшталт того, про що ти розповідав з такою похвалою: що один жениться на некрасивій жінці без приданого; другий подарував два таланти грошей дочці свого друга, що зібралась вийти заміж; третій віддав себе до оков, знаючи, мабуть, клянусь Зевсом, що невдовзі він буде звільнений. Всьому цьому гріш ціна і в цьому немає нічого величного чи мужнього.
Я ж тобі розповім про багаточисельні вбивства, війни та смерть за друзів. Ти переконаєшся, що діла еллінської дружби у порівнянні зі скіфськими – дитяча забавка. Втім, ваші почуття мають розумну основу, і зовсім природно, що ви вихваляєте незначні діяння: адже у вас, що живуть в глибокому мирі, не може бути видатних своєю незвичністю випадків виказати дружбу. Так і під час затишшя не взнаєш, чи гарний керманич: для цього потрібна буря. У нас же безперервні війни: ми або самі нападаємо на інших, або обороняємось від набігів, беремо участь в боротьбі за пасовища і б’ємося за здобич: ось тут - то переважно і потрібні гарні друзі. Ось при яких умовах ми укладаємо найнадійнішу дружбу, вважаючи тільки її одну зброєю непереможною та непереборною.
Перш за все, я хочу тобі розказати, яким чином ми знаходимо собі друзів. Не на пиятиках, як ви, або з тих, що зростали разом чи були сусідами. Ні, коли ми бачимо яку-небудь людину, доблесну і здатну звершувати великі подвиги, ми всі поспішаємо до неї, і те, що ви вважаєте необхідним робити при сватанні, те ми робимо, шукаючи друзів. Ми старанно сватаємось, робимо все, щоб добитися дружби і не показатися не гідним її.
І от коли хто-небудь вибраний в друзі, відбувається вкладання угоди і найбільша клятва: жити один з одним і померти, якщо потрібно, друг за друга.
При цьому ми робимо так: надрізавши собі пальці збираємо кров у чашу і, оголивши леза мечів, обоє, тримаючись один за одного, п’ємо з неї; після цього немає нічого, щоб змогло нас роз’єднати. Дозволяється укладати дружбу, не більше чим з трьома; якщо ж у когось виявиться багато друзів, то він для нас – все одно що, доступна для всіх розпусна жінка: ми думаємо, що дружба не може бути однаково сильною, якщо ми ділимо свою прихильність між багатьма.
Почну я з того, що недавно сталося з Дандамідом. Дандамід у сутичці з савроматами, коли його друг Амізок був захоплений у полон… Однак я раніше поклянусь: за нашим звичаєм, як ми на початку домовились. Клянусь Вітром і Акінаком, скіфським Мечем, я нічого тобі не розкажу, Мнесіпп, невірного про скіфських друзів.
МНЕСІПП. В мене не було великої потреби у твоїй клятві, але ж ти все-таки добре зробив, що не поклявся ніким із богів.
ТОКСАРІД. Що ти говориш? Чи ти думаєш, що Вітер і Акінак не Боги? Невже ти не знаєш, що для людини немає нічого важливішого чим життя і смерть? Ми ж, кожного разу як клянемося Вітром і Мечем, клянемось Вітром як винуватцем життя, Мечем же – так як він приносить смерть.
МНЕСІПП. Якщо так, то ви могли би мати і багато інших богів, подібних Мечу: стрілу, списа, цикуту, петлю і тому подібне; смерть – різноманітне божество і пропонує воно нам незчисленну кількість шляхів, що ведуть до неї.
ТОКСАРІД. Хіба ти не бачиш, як ти зі своїм мистецтвом спорити і придиратися до дрібниць перериваєш моє оповідання? Адже я зберігав повне мовчання, поки ти говорив.
МНЕСІПП. Ну, більше не буду я цього робити, ти пожурив мене справедливо. Отже, говори сміливо, як начебто мене і немає, поки ти виголошуєш промову. Я буду мовчати.
ТОКСАРІД. Був четвертий день дружби Дандаміда і Амізока – з того часу, як вони випили крові один одного. Прийшли на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, піших же, говорили, прийшло втричі більше. Так вони напали на людей, що не очікували їхнього приходу, то і навернули усіх навтіки, що зазвичай буває в таких випадках; багатьох зі здатних носити зброю вони вбили, інших забрали живцем, окрім тих, що встигли переплисти на інший берег ріки, де в нас знаходилась половина кочівлі і частина возів. Того разу наші начальники вирішили, не знаю, з якої причини, розташуватися на обох берегах Танаїсу. Савромати зразу ж почали зганяти здобич, збирати натовп полонених, грабувати намети, заволоділи великою кількістю возів з усіма, хто в них був, і на наших очах почали ґвалтувати наших наложниць і дружин. Ми були пригнічені цією подією.
Амізок, коли його тягли (його теж взяли в полон), почав голосно кликати свого друга по імені і нагадувати про кров і чашу. Почувши своє ім’я, Дандамід, не думаючи, на очах у всіх пливе до ворогів. Савромати, піднявши списи кинулись до нього, щоби вбити; він же закричав «Зірін!». Той, хто проголошує це слово савромати не вбивають, але затримують, вважаючи, що він прийшов для викупу. Приведений до їхнього начальника, Дандамід просить звільнити друга, а савромат вимагає викупу. Дандамід на це говорить: «Все, що я мав, вами розграбоване. Якщо ж, позбавлений всього, я зможу заплатити вам чим-небудь, то готовий надати заставу, - наказуй, що ти хочеш отримати. Якщо бажаєш, візьми мене замість нього і роби зі мною що тобі завгодно». На це савромат сказав: «Неможливо затримати тебе всього, раз ти прийшов, говорячи «Зірін»; залиш нам частину того, що маєш, і забирай свого друга» Дандамід спитав, що він бажає отримати. Той зажадав очі. Дандамід одразу ж надав їх вирізати. Коли очі були вирізані і савромати отримали, таким чином викуп, Дандамід, отримавши Амізона пішов назад, опираючись на нього, і, разом перепливши ріку, врятувався у нас.
Те що сталося, надихнуло усіх скіфів, і вони більше не визнавали себе переможеними. Ми бачили, що вороги не захопили найбільшого нашого добра і в нас ще є добрий розум і вірність друзям. Та ж сама подія, тобто перевага висловлена нами навіть при неочікуваному нападі, сильно налякала савроматів, що зрозуміли, з якими людьми їм прийдеться битися, якщо вороги, навіть захоплені зненацька, перевершували їх. Дійсно, коли настала ніч, вони втекли, кинувши більшу частину скарбу і підпаливши вози. Але, звичайно, Амізок не міг допустити, щоб він залишався зрячим, коли Дандамід осліп, і тому також позбавив себе зору, і вони почали годуватися на громадський рахунок скіфського племені, користуючись надзвичайною пошаною.
Мнесіпп, чи могли би ви елліни, розповісти щось подібне, якби, навіть, хто-небудь надав тобі можливість приєднати до п’яти розповідей ще десять, притому без клятви, так, щоби ти зміг прибавити від себе, що хочеш? При цьому я розповів тобі голу подію. Я добре знаю, скільки б ти, розповідаючи про щось схоже, додав би до розповіді прикрас: якими словами благав Дандамід, коли його осліпляли, що він говорив, як він повернувся, з якими криками здивування прийняли його скіфи – і все таке інше, що ви звикли вигадувати для більшого пожвавлення.
Вислухай же тепер і другу розповідь, настільки ж гідну здивування, - про Белітта, двоюрідного брата цього самого Амізока.
Одного разу, коли він полював зі своїм другом Бастом, він побачив, що лев стягнув з коня його друга і, схопивши лапами, вчепився в горло і почав розривати кігтями. Белітт зіскочив з коня, кинувся на звіра ззаду, схопив руками, бажаючи привернути його увагу до себе, і всунувши леву між зубів свої пальці, стараючись, наскільки можливо, позбавити Баста від укусів. Нарешті лев кинув його вже напівмертвим, повернувся до Белітта і, схопивши кігтями, убив його. Белітт, помираючи, встигає, одначе, вдарити лева мечем в груди, так що всі троє помирають одночасно. Ми їх поховали у двох курганах, насипаних поряд: в одному – друзів, у другому, навпроти, - лева.
Розповім я тобі, Мнесіпп, третє оповідання про дружбу Макента, Лонхата і Арсакома. Арсаком закохався в Мазаю, дочку Левканора, що царював на Боспорі. Він був відправлений туди з дорученням відносно данини, яку боспорці завжди нам платили справно, але тоді вже третій місяць як прострочили. Побачивши на банкеті Мазаю, високу і красиву дівчину, він пристрасно в неї закохався. Питання данини вже було вирішене, цар дав йому відповідь і, відправляючи його назад, влаштував банкет.
На Боспорі у звичаї, щоб женихи просили руки дівчат під час банкету і розказували, хто вони такі і чому вважають себе гідними свататись. На банкеті тоді були присутніми багато женихів – царів і царських синів: був Тиграпат, володар лазів, Адірмах, правитель Махлієни, і багато інших. Було прийнятним, щоб спочатку кожен з женихів оголошував, що він приходить свататись, а потім бенкетував, лежачи разом з іншими у мовчанні. Коли банкет закінчиться, потрібно було попросити чашу і, здійснивши вилив на стіл, сватати дівчину, старанно вихваляючи себе самого, своє походження, багатство і майно.
Багато хто, згідно зі звичаєм, здійснювали вилив і просили руки царської дочки, перераховуючи свої царства і скарби. Останнім попросив чашу Арсаком, але виливу робити не став ( у нас не в звичаї виливати вино: це вважається нечестям по відношенню до бога). Випивши залпом, він сказав: «Видай за мене, царю, твою дочку Мазаю, так як я найбільш підходящий жених, ніж вони, за своїм багатством і майном». Левканор здивувався, - він знав, що Арсаком бідний і походить з незнатних скіфів, - і спитав: «Скільки ж у тебе є худоби та возів, Арсаком? Адже ваше багатство складається з цього». – «Немає у мене ні возів, - заперечив Арсаком, - ні стад, але є у мене двоє доблесних друзів, яких немає ні в кого зі скіфів». Після цих слів над ним почали сміятися і косо на нього дивитися і вирішили, що він п’яний. Адірмах, якому віддали перевагу перед всіма іншими, збирався на ранок забрати з собою наречену і відвезти її в Меотиду до махлійців.
Арсаком же, повернувшись додому, розповів друзям, як він був ображений царем і висміяний на банкеті, за свою начебто бідність.
- Однак, - додав він, - я розказав Левканору, яке маю багатство – саме вас, Лонхат і Макент; сказав і те, що ваша дружба краща і сильніша чим вся могутність боспорців. Але коли я це сказав, він почав наді мною сміятися і виказувати своє презирство: цар віддав свою дочку Адірмаху, махлійцю, щоби він забрав її як наречену, так як той сказав, що має десять золотих чаш, вісімдесят чотиримісних возів, багато дрібної і великої худоби. Таким чином Левканор віддав перевагу не доблесним людям, а достатку худоби, непотрібно-дорогим кубкам і важким возам. Мене, друзі, пригнічують дві речі: по-перше, я люблю Мазаю; по-друге, мене сильно зачепило зверхнє ставлення в присутності багаточисельних гостей. Я думаю, що і ви однаково ображені. На долю кожного з вас випала третя частина безчестя. Адже з того часу, як ми зійшлися разом, ми живемо як одна людина, засмучуючись одним і тим же і радіючи одному і тому ж.
- Цього мало, - додав Лонхат, - кожному з нас була завдана образа повністю тим, що ти переніс.
- То що нам робити за таких обставин? – спитав Макент.
- Розділимо роботу, - відповів Лонхат, - я обіцяю доставити Арсакому голову Левканора, тобі ж належить привести до нього наречену.
- Нехай буде так, - згодився Макент.
- Ти ж, Арсаком, залишайся тут, збирай і готуй зброю, коней і все необхідне для війни по можливості як найбільше, так як, мабуть, після цього почнеться війна, і нам знадобиться військо. Ти легко набереш воїнів; адже і сам ти чоловік доблесний, і родичів у нас чимало, особливо якщо сядеш на шкіру бика.
Так і вирішили. Лонхат зразу ж, як був, відправився на Боспор, а Макент – до махлійців, обидва верхи. Арсаком же, залишаючись вдома, домовлявся з однолітками, збирав серед родичів озброєну силу і, нарешті, усівся на шкіру.
Звичай же, що стосується бичачої шкіри, полягає у нас в наступному. Якщо хто-небудь, бажає захистити себе від образи, побачить, що у нього не хватає достатньо сил, то приносить в жертву бика і, нарізавши м’ясо, варить його; потім, розстеливши шкіру на землі, сідає на неї, заклавши обидві руки за спину, як ніби вони були б зв’язані в ліктях. Цим виражається у нас найсильніше благання. Коли м’ясо бика розкладене, родичі і просто бажаючі підходять і беруть кожен по шматку. При цьому вони ставлять праву ногу на шкіру і обіцяють доставити, хто, скільки в силах: хто п’ять вершників на своєму хлібі і оплаті, хто – десять, другий же і більше число, хтось важкоозброєних чи піхотинців, скільки зможе, а найбідніший самого себе. Таким чином на шкірі збирається інколи велика кількість воїнів. Таке військо найстійкішим чином залишається в строю і непереможне для ворогів, будучи пов’язане клятвою: поставити ногу на шкіру у нас є клятвою.
Отже Арсаком був зайнятий цією справою; і прийшло до нього біля п’яти тисяч вершників, важкоозброєних же і піхотинців разом двадцять тисяч.
Лонхат, прибувши невпізнаним на Боспор, з’являється до царя, що займався справами управління, і говорить, що прибув з дорученням від общини скіфів, а також має сповістити важливі новини приватним чином.
Коли цар наказав йому говорити, він сказав: «Скіфи вважають, що ні в даний час, ні наперед ваші пастухи не повинні переходити на рівнину, але нехай пасуть стада до кордону кам’янистого ґрунту. Грабіжники ж, на яких ви скаржитесь, що вони роблять набіги на вашу землю, посилаються не за загальним рішенням, але кожен грабує на свій страх. Якщо ж хто-небудь з них буде схоплений, то ти вправі його покарати. Ось що скіфи доручили мені передати.
Я ж можу тобі повідомити, що на вас готується великий набіг Арсакомом, сином Маріанта, який нещодавно приходив до тебе послом. Сердитий він на тебе, по-моєму, за відмову, яку отримав, коли сватався до твоєї дочки. Вже сьомий день сидить він на шкірі і збирається до нього чимале військо».
- Я і сам чув, - відповів Левканор, - що збирається озброєна сила з допомогою шкіри, але не знав, що вона готується проти нас і що Арсаком її вождь.
- Так, - сказав Лонхат, - ці приготування - проти тебе. Арсаком мій ворог, і ненавидить мене за те, що старики мене більше поважають, і за те, що я вважаюсь у всьому кращим за нього. Якщо ж ти пообіцяєш мені свою другу дочку, Баркетиду, - тому що я і у всьому іншому цілком гідний вас, - то я незабаром принесу тобі його голову.
- Обіцяю, - відповів цар, дуже злякавшись. Адже він знав причину гніву Арсакома, що стосувалася шлюбу, і взагалі завжди тремтів перед скіфами.
Тоді Лонхат додав:
- Поклянись, що будеш дотримуватись договору і не відречешся від нього.
Тут цар, піднявши до нього руки, вже збирався поклястися, коли Лонхат сказав: «Як би хто-небудь з присутніх і тих хто бачить нас не здогадався, про що ми виголошуємо клятву; зайдемо сюди, в святилище Ареса, і запремо двері; нехай ніхто нас не чує. Якщо про це узнає Арсаком, як би він, маючи вже чимале військо, не приніс мене в жертву перед війною». – «Зайдемо, - сказав цар. – Ви ж відійдіть подалі. І нехай ніхто не входить до храму, поки я не покличу».
Коли вони увійшли, а списоносці стали на відстані, Лонхат, вихопив меча, однією рукою затискає Левканору рота, щоб він не кричав, і вражає його в груди, потім, відрізавши голову і тримаючи її під плащем, виходить, начебто розмовляючи з царем і обіцяючи скоро повернутися, як наче він був посланий ним за чимось. Таким чином, дійшовши до того місця, де він залишив прив’язаним свого коня, він скочив на нього і поскакав до Скіфії. За ним не було погоні, так як боспорці довгий час не знали про те, що сталося, а коли взнали, почали сперечатися про вибори царя.
Ось що зробив Лонхат. Він виконав свою обіцянку, передавши Арсакому голову Левканора.
Макент в дорозі почув про те, що сталося на Боспорі; прийшовши до махлійців, він першим приніс їм звістку про вбивство царя. «Місто, сказав він, - закликає тебе, Адірмах, на царство, так як ти зять покійного. Їдь вперед і приймай владу, з’явившись, поки ще місто в сум’ятті; твоя молода дружина нехай слідує позаду в повозці; ти легко привернеш на свій бік більшість боспорців, коли вони побачать дочку Левканора. Сам я родом алан і родич цієї молодої жінки з боку матері: адже Левканор взяв собі в дружини Мастіру у нас, і тепер я приходжу до тебе від братів Мастіри, які живуть в Аланії. Вони радять тобі чим швидше відправлятися на Боспор і не залишатися байдужим до того, що влада перейде до Євбіоту, незаконнонародженому брату Левканора. Адже він завжди дружить зі скіфами і ненависний аланам».
Так говорив Макент, одягнений в наряд аланів і говорячи на їхній мові. Бо і те, і інше однакове у алан і у скіфів; алани не носять тільки такого довгого волосся, як скіфи. Макент, щоб бути схожим на них, підстриг своє волосся, скільки було потрібно, щоби знищити різницю між аланом і скіфом. Тому і повірили, що він родич Мастіри і Мазаї.
- Я, - сказав Макент, - готовий відправитися зараз разом з тобою, Адірмах, на Боспор, як ти цього бажаєш, або, якщо треба, можу залишитися і супроводжувати твою дружину.
- Я віддаю перевагу тому, щоб ти супроводжував Мазаю, так як ти її родич. Якщо ти разом з нами поїдеш до Боспору, у нас буде тільки одним вершником більше, якщо ж ти повезеш мою дружину, то ти замінятимеш багатьох.
Так і сталося. Адірмах поскакав, доручивши Макенту везти Мазаю, яка була ще дівицею.
На протязі дня він віз її в повозці, коли ж настала ніч, Макент посадив Мазаю на коня (він потурбувався, щоби за ним слідував ще один вершник), скочив сам і поїхав далі не до Меотиди, а завернув углиб країни, залишивши з правого боку Мітрейські гори, зупиняючись час від часу в дорозі, щоби дати відпочинок молодій жінці; за три дні він пройшов весь шлях від махлійців до скіфів. Кінь Макента, коли закінчився пробіг, трохи постоявши, здох.
Макент, вручивши Арсакому Мазаю, сказав: «Прийми від мене наречену як виконану обіцянку». Коли той, вражений неочікуваним видовищем, став висловлювати свою вдячність, Макент заперечив: «Перестань вважати мене кимось іншим, чим ти сам: дякувати мене за мій вчинок – те ж саме якби ліва рука почала висловлювати свою вдячність правій за те, що та доглядала за нею, коли вона була поранена, і по-дружньому піклувалася під час її хвороби. Адже ми вчинили б смішно, якби почали вважати чимось великим, що одна частина нашого тіла зробила дещо корисне для всього тіла; адже ми вже давно змішали свою кров і стали якби одним цілим. Частина вчинила так, щоб цілому було гарно». Так Макент відповів Арсакому, що дякував його.
Адірмах, коли почув про злодіяння, полишив шлях на Боспор, де вже правив Євбіот, призваний від савроматів, у яких він жив. Повернувшись у свою землю і зібравши велике військо, він через гори вступив до Скіфії. Євбіот через короткий час теж напав на скіфів, ведучи за собою всенародне ополчення греків і призваних ним аланів з савроматами, маючи і тих і других по двадцять тисяч. Євбіот і Адірмах поєднали свої загони, і у них вийшло військо загальною чисельністю в дев’яносто тисяч, з яких третю частину складали кінні стрільці. Ми ж, зібрані числом трохи менше тридцяти тисяч, враховуючи і вершників, чекали нападу. І я тоді приймав участь в цьому поході, виставивши для них на шкірі за свій рахунок сто вершників.
Керував Арсаком.
Побачивши, що противник наближається, ми вислали вперед для першого нападу кінноту. Після довгої і гарячої битви наша фаланга відійшла назад, була розірвана, і все скіфське військо в решті-решт було розрізане на дві частини. Половина втекла, втім, не зовсім розбита, і втеча здавалась відступом: алани не насмілились переслідувати нас далеко. Другу ж половину, меншу, алани і махлійці оточивши з усіх боків, рубали і вражали великою кількістю стріл і дротиків, так що тим із нас, що були оточені, приходилось дуже важко, і більшість вже була готова скласти зброю.
Серед них опинилися Лонхат і Макент. Вони обоє були поранені, б’ючись в найнебезпечніших місцях: Лонхат – списом в стегно, Макент же – сокирою в голову і дротиком в плече. Арсаком, помітивши це (він був серед нас), вважав жахливим, якщо він врятується, кинувши друзів, пришпоривши коня, він з криком кинувся крізь стрій ворогів, підійнявши меча. Махлійці не витримали його мужнього пориву, кинулися в різні боки і дозволили йому проскочити. Він, пробившись до друзів і зібравши решту, кинувся на Адірмаха і, вдаривши його мечем, розрубав від шиї до поясу. Після загибелі ватажка все махлійське військо розсіялось, трохи згодом і аланське, а потім і елліни.
Таким чином, ми в свою чергу перемогли і могли би їх далеко переслідувати, вбиваючи, якби не завадила ніч. Наступного дня від ворогів прийшли посли, посилено прохаючи укласти дружбу. Боспорці зобов’язались платити данину в подвійному розмірі, махлійці говорили, що дадуть заручників, алани ж обіцяли за цей набіг підкорити нам синдів, що давно вже відклалися від нас. На цьому ми дійшли згоди, узнавши попередньо думки Арсакома і Лонхата. Було укладено мир, окремі умови якого були напрацьовані ними же.
Ось які справи наважуються робити скіфи заради друзів.
МНЕСІПП. Дуже вже це трагічно, Токсарід, і схоже на міф. Нехай будуть Меч і Вітер, якими ти клявся, милостивими. Якщо хто-небудь цьому і не повірить, він не повинен здаватись занадто ганебним.
ТОКСАРІД. Дивись, шановний, як би ця недовіра не виявилася просто заздрістю до нас; і так, окрім того, хоча ти і не віриш, всі ж інші приклади скіфських діянь, про які я розповім, будуть в такому ж дусі.
МНЕСІПП. Тільки не говори дуже широко, шановний; користуйся не настільки довгими промовами. Ось і тепер ти, носячись туди і сюди, то в Скіфію, то в Махлієну, то відправляючись на Боспор, то повертаючись звідтіля, зловживав моїм мовчанням.
ТОКСАРІД. Мені необхідно підкоритися твоєму наказу і розповідати коротко, щоб ти не втомився, мандруючи разом з нами за допомогою своїх вух.
Краще послухай, яку послугу надав мені самому друг на ім’я Сісінн. Коли я відправлявся з дому до Афін, бажаючи ознайомитися з еллінською освітою, я приплив в Понтійську Амастриду. Це місто розташоване неподалік від Карамби, лежить на шляху тих, що пливуть зі Скіфії. Зі мною був Сісінн, мій товариш з дитинства. І от, знайшовши в гавані якийсь готель і перенісши туди з корабля свої речі, ми пішли погуляти, не очікуючи жодних неприємностей. Скориставшись цим, якісь злодії, витягши з дверей засув, вкрали у нас все, не лишивши навіть стільки, щоби хватило на один день. Прийшовши додому і побачивши, що сталося, ми не знайшли можливим скаржитися ні владі ні на своїх сусідів, яких до того ж було багато, ні на хазяїна, зі страху показатися більшості обманщиками – вимагачами, розповідаючи, що хтось украв у нас чотириста дариків, багато одягу і килимів і решту майна, яке у нас було.
Ми почали обдумувати, що нам в такому становищі робити: адже ми залишились зовсім без нічого на чужині. Я зразу ж вирішив встромити в бік свого меча і покинути життя, щоб не бути вимушеним від голоду і спраги, взятися за яку-небудь принизливу роботу.
Але Сісінн підбадьорював мене і умовляв цього не робити. Він знайшов найкращий спосіб як добути необхідну їжу: Сісінн найнявся носити в гавані колоди і повернувся, купивши на свій заробіток припасів для нас.
Наступного ранку, йдучи площею, він побачив ходу, що складалось, за його словами, з видних юнаків благородної постави. Насправді це були найняті за плату гладіатори, які через два дні виступали під час вистави. Дізнавшись про них все, що було потрібно, Сісінн, прийшовши до мене, сказав:
- Токсарід, не називай себе більше бідним, адже я через два дні зроблю тебе багатим.
Так він сказав. З трудом проіснувавши два дні, - коли настав призначений день, ми відправились подивитись обіцяну виставу.
Сісінн взявши мене з собою до театру, як начебто показати приємну і своєрідну еллінську виставу.
Усівшись, ми бачили, як полювали з дротиками на диких звірів, як їх цькували собаками; як випускали звірів на якихось зв’язаних людей, мабуть-що, злодіїв. Нарешті виступили гладіатори. Глашатай, вивівши досить рослого юнака, оголосив, щоб будь-хто бажаючий битися з ним віч-на-віч виходив на середину, - за це він отримає десять тисяч драхм – платню за бій.
При цих словах Сісінн скочив і, вибігши на арену, виявив бажання битися і зажадав зброї. Отримавши десять тисяч драхм, він приніс їх і віддав мені. «Якщо я стану переможцем, - сказав він, - ми підемо разом забезпечені коштами; якщо ж я загину – поховай мене і повертайся назад до Скіфії». Тут я голосно заридав.
Сісінн, отримавши зброю і обладунки одяг їх, тільки не взяв шолома, а бився з непокритою головою. Він отримав рану, зачеплений кривим мечем під коліном, так що сильно потекла кров; я ж зі страху ледве не помер раніше нього. Але Сісінн підстеріг свого противника, який кинувся на нього занадто сміливо, і пронизав його наскрізь, вразивши в груди. Гладіатор зразу ж упав до його ніг. Сісінн, і сам страждаючи від рани, сів на вбитого і ледве не лишився життя; я підбіг, підняв його і почав підбадьорювати. Коли ж Сісінн був проголошений переможцем, я підняв його і приніс до нашого житла. Після довгого лікування він видужав і зараз ще живе в Скіфії, одружившись на моїй сестрі, хоча все-таки кульгає від отриманої рани. Це, Мнесіпп, сталося не серед махлійців і не в Аланії, де не було би свідків і можна було не довіряти мені; багато хто з амастрійців і зараз ще пам’ятають про бій Сісінна.
Наостанок я розповім п’яте оповідання, про вчинок Абавха. Прийшов якось цей Абавх до міста борисфенітів, привівши з собою дружину, яку він любив, і двох дітей: грудного ще хлопчика та семирічну дівчинку. Разом з ним мандрував і його товариш Гіндап, що страждав від рани, отриманої в дорозі під час нападу розбійників. Воюючи з ними, він був поранений в стегно, так що не міг стояти від болю. Вночі, коли вони спали (їм прийшлося поміститися у верхній частині будинку), почалася страшна пожежа; полум’я, охоплюючи будинок з усіх боків, перегородило всі виходи. Прокинувшись, Абавх кидає дітей, що плакали, відштовхує дружину яка за нього ухопилась, наказавши їй рятуватися самій, і, схопивши на руки друга, вибігає з ним. Він насилу встигає врятуватися в той бік, де ще не все було охоплене полум’ям. Дружина його, несучи немовля, бігла за ним, наказавши дівчинці слідувати за нею. Напівобгоріла, вона випустила з рук немовля і насилу врятувалася від вогню, а за нею і дочка, яка теж ледве не загинула.
Коли потім хтось почав попрікати Абавха за те, що він, залишивши дружину і дітей, піклувався про спасіння Гіндапа, він заперечив: « Дітей мені легко знову прижити, і ще невідомо, чи будуть вони хорошими, а такого друга як Гіндап, мені не знайти і після довгих пошуків; він дав мені багато свідчень своєї прихильності».
Я сказав, Меніпп. З багатьох прикладів я навів тобі ці п’ять. Тепер, мабуть, настав час розсудити, кому з нас слід відрізати язика чи праву руку. Хто ж наш суддя?
МНЕСІПП. Його немає. Адже ми не вибрали ніякого судді в нашому спорі. Знаєш, що ми зробимо? Так як ми стріляли не в ціль, то, вибравши третейського суддю, розповімо при ньому про інших друзів, і, хто тоді опиниться переможеним, нехай тому і відріжуть або язика, або праву руку. Але, можливо, це надзвичайно жорстоко? Ти так гаряче хвалиш дружбу, і я вважаю, що у людей немає кращого і прекраснішого надбання, ніж вона. Чи не укласти нам краще угоду і не бути друзями з цього часу і завжди любити один одного? Так як ми обидва перемогли, то кожен з нас отримав найбільшу нагороду: замість одного язика і однієї правої руки кожен придбав по дві, та четверо очей, чотири ноги і взагалі всього удвічі. Двоє чи троє друзів представляють собою щось, подібне шестирукому і триголовому Геріону, як його зображають художники; а мені здається, що це було зображення трьох істот і вони звершували всі діла разом, як і слід друзям.
ТОКСАРІД. Ти правий: так і зробимо.
МНЕСІПП. Але не потрібно нам, Токсарід, ні крові, ні меча, щоб закріпити дружбу. Наш спір і стремління до одного і того ж набагато надійніше тієї чаші, яку ви п’єте, тому що дружба, по-моєму, потребує не примусу, а однодумності.
ТОКСАРІД. Я це цілком схвалюю. Будемо ж друзями і гостинними; ти – для мене тут в Елладі, я ж – для тебе, якщо ти коли-небудь приїдеш до Скіфії.
МНЕСІПП. Будь певен, що я завжди відправлюсь навіть ще далі, якщо мені випаде можливість зустрітися з такими друзями, яких ти показав мені у своїх оповіданнях.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.