Вулична революція
із серії "Бродяче життя"
Одного разу літом 1894 року мене розбудив данський письменник Свен Ланге; він увійшов до моєї кімнати на вулиці Вожирар і сказав:
- В Парижі спалахнула революція.
- Що?! Революція?!
- Студенти хазяйнують у місті, вийшли бунтувати на вулицю.
Мені хотілося спати, я був злий і сказав:
- Виставте пожежну кишку на вулицю і облийте молодчиків.
Але Свен Ланге був на боці студентів, тому пішов, розсердившись.
Причина, через яку студенти взялися «хазяйнувати», була наступною.
Відоме товариство «Чотирьох витончених мистецтв» влаштовувало бал у розважальному закладі Moulin Rouge. Чотири дами, які повинні були втілювати на цьому балу витончені мистецтва, з’явилися майже голими, - тільки навколо талії у них були шовкові пояса . Паризька поліція терпляча і до всього привчена, але тут втрутилась, бал було заборонено, а заклад було зачинено. Художники протестували; студенти Латинського кварталу їх підтримали, і скандал розрісся.
Через декілька днів по бульвару Сен-Мішель йшов невеликий поліцейський загін. Перед одним з багаточисельних кабачків сиділо декілька студентів, вони уїдливо підсміювалися і підкликали патруль. Паризька поліція терпляча і до всього привчена, але тут один з поліцейських розізлився – він хапає важку кам’яну сірничницю, що стояла на одному зі столиків на бульварі, і кидає в призвідника. Він цілить досить невдало: сірничниця, розбивши вікно, влітає в кабачок і попадає в голову ні в чому не винному студенту, та так, що нещасний вбитий на місці.
Через це-то студенти і «хазяйнують» тепер.
Коли Свен Ланге пішов, я встав і вийшов. На вулиці неспокійно, багато народу, кінна і піша поліція. Протискаюсь, добираюсь до свого ресторану: після сніданку запалюю сигару і відправляюся додому. Але натовп уже виріс і давка посилилась.
Охороняти порядок з’явилися тепер національна гвардія – піша і кінна. Коли вона з’явилася на бульварі Сен-Жермен, натовп з криками почав кидати в неї каміння. Коней неможливо було стримати, вони фиркали, ставали дибки. Натовп ламав асфальт на вулиці і кидав ним.
Якийсь пан, обурюючись, спитав мене:
- Чи час тепер палити сигару?
Я відповів, що не француз, і не здогадуюсь, яка чекає на мене небезпека, - і це мені вибачливо.
Але він кричить в шаленстві:
- Революція! Революція!
Тоді я кинув сигару.
Тепер вже піднялися не тільки студенти і художники, - з усіх кінців Парижу стікались лацароні, різні нероби, невизначені суб’єкти. Вони виповзали з усіх кутків, виринали з бокових вулиць і змішувалися з натовпом.
І у багатьох пристойних джентльменів пропадали годинники.
Натовп захопив мене. Там, де схрещуються бульвари Сен-Мішель і Сен-Жермен, був головний пункт заворушень, і відновити там спокій здавалося досить важким. Натовп довгий час робив, все що хотів. Один омнібус переправлявся через міст з того берегу Сени. Коли він наблизився до площі Сен-Мішель, якийсь чоловік вийшов з натовпу, зняв капелюха і сказав:
- Милостиві государині і милостиві государі, чи не будете ви так люб’язні вийти…
Пасажири вийшли.
Тоді розпрягли коней і з радісними крикам перекинули омнібус на тротуар. Наступні екіпажі піддалися тій же участі. Конки, що проходили мимо, затримувалися і перекидалися в одне місце, так, що скоро від одного тротуару до другого протяглась висока барикада. Всі сполучення були перервані; тим, кому потрібно було пробратися далі, не могли нічого зробити, їх захоплював з собою схвильований натовп, їх відтісняли в бокові вулиці або відтискали до дверей.
Я випадково опинився знову біля ресторану, звідкіля вийшов – мене несло все вперед, поки я не опинився біля високої жовтої решітки, яка оточувала музей і тут я міцно утвердився. Мені ледь не відірвало руки від тіла, але я тримався міцно.
Раптом – постріл, за ним другий. Паніка охопила натовп; з криками жаху він кинувся у бокові вулиці; поліція скористалась можливістю розігнати натовп по різних напрямках, знищити його і шаблями прорубатися самій.
В цю мить було схоже на війну. Це щастя, що я тримався за решітку – ніяка давка мене не лякала. Якийсь безумець, що задихався наліз на мене. Він тримав високо над головою візитну картку, сував мені її в руку і умовляв про пощаду: він думав, я його уб’ю. На картці було: доктор Іоханнес. Він мені пояснював, тремтячи як осиновий лист, що він вірменин, приїхав до Парижу з науковою метою, а в Константинополі він лікарем. Я пощадив його життя і не відняв його у нього. Ясно пам’ятаю його розстроєне обличчя з чорною рідкою борідкою і великими проміжками між зубами на верхній щелепі.
Тепер пройшов слух: стріляли з шевської крамниці, або, власне з майстерні при ній. Начебто це були «італійські» робітники, які хотіли стріляти по поліції, - вже ж, звичайно, винні були італійці. Тепер натовп знову підбадьорився і знову пішов на бульвар. Кінна поліція намагалася відрізати головний пункт від натовпу, що прибував з інших частин міста. Але натовп, помітивши цю хитрість, почав бити вікна газетних кіосків, кидати камінням у ліхтарі і ламати залізне пруття, що захищало каштанові дерева, - все, щоб перешкодити загородити цей простір. Коли це не допомогло, вдалося зовсім збісити коней поліцейських – вони вже і так ставали на дибки. Для цього взялися підпалювати барикади з перевернутих омнібусів. Окрім того, продовжували виламувати і кидати куски асфальту, а так як ця робота була важкою, та й найголовніше залишалось зовсім незахищеним, то взялися за інші можливості. Вивернуте залізне пруття з каштанової алеї розламали на частини, зносили перила у сходинок і скоро черга дійшла до моєї, гарної залізної решітки. І тут почали ламати, кидати, всі кудись бігли і знову поверталися. Так йшов час. Тоді правоохоронці отримали підкріплення з Версалю – з’явилися війська. Натовп, захвилювався. Над поліцією і національною гвардією сміялися і видумували жарти, але коли показались війська, пролунало: «Хай живе армія! Хай живе армія!» Офіцери, віддаючи честь, дякували за вірність. Але як тільки війська пройшли, знову почалися безчинства з поліцією, з решітками, розбиття стекол, і все пішло як і раніше.
Настав вечір.
Раптом студенти закричали:
- Обплювати Лозе!
Лозе був префектом поліції. Тоді організувалася велика хода до дому префекта, щоб «обплювати Лозе». Хода рушила. А ті тисячі, що залишилися позаду, продовжували бешкетувати. Мені здавалось, що сьогодні нічого цікавого я більше не побачу, тому я і відправився до ресторану, поїв і повернувся дальньою дорогою додому.
Але дні йшли, а заворушення продовжувалися. Тепер на вулицях можна було бачити і чути багато дивного. Одного разу увечері я відправився до ресторану повечеряти. Йшов невеликий дощ, і я взяв парасольку від дощу. Раптом напівдорозі мене зупиняє якась банда, вона займалася руйнуванням барикади, збудованої на якийсь час, - ця барикада повинна була ізолювати вулицю від натовпу. Вона була збудована з колод і дощок. Я мав вигляд сильного і був їм потрібен, вони досить зрозуміло просять мене допомогти їм зруйнувати цю барикаду. Я знав, спротивом не допоможеш; я відповів, що радий їм допомогти. І почали ми, і ламати і розкидати. Але нічого не допомагало. Нас було, мабуть-що, чоловік з п’ятдесят, але ми працювали недружно і не могли справитись з барикадою. Раптом до мене прийшла думка затягнути пісню, як це роблять норвезькі каменярі, коли підіймають тяжкість. Це допомогло. Скоро колоди почали тріщати, і через декілька хвилин барикада обрушилась. Ми закричали: ура!
Я вже хотів йти до ресторану, як раптом до мене підходить якийсь обірванець і, не кажучи жодного слова, бере мою дощову парасолю, яку я поставив поряд, - і розгулює з нею. Він і не думає її віддавати, кажучи, що дощова парасоля належить йому. Я покликав своїх товаришів по барикаді, щоб вони засвідчили, що ця парасоля була зі мною, коли я прийшов.
- Правильно, - відповів чоловік. – Але хіба тепер не революція?
Тут всі замокли, і він скористався своїм правом.
Але я цього не схвалив, я взяв свою парасолю силою, а так як я це зробив не дуже лагідно, то нам обом, йому і мені, прийшлося клубком покотитися вулицею; він почав кричати про допомогу. В цей час підійшли товариші, і вони почали скаржитися, що я його повалив: я відповів:
- Правильно! Але хіба зараз не революція?
Після цього я взяв свою парасолю і продовжував путь.
Одного разу увечері, закінчивши денну роботу, вийшов я, як завжди з дому і тримався від шуму подалі. Вулиці були темними: всі газові ліхтарі були розбиті, світили тільки вікна магазинів. Гвардійці скакали тротуарами, їх великі коні здавалися велетнями при слабкому освітленні, і безперервно стукали залізні підкови об асфальт. На сусідній вулиці про щось галдикали.
Між тим студенти, побачивши, який оборот прийняли заворушення, випустили прокламації – де знімали з себе відповідальність за безлад і злочини. Тепер це були вже не студенти, що протестували проти появи поліції в Moulin Rouge, а паризька чернь, і студенти вимагали тільки одного, - все припинити.
Прокламації в багатьох екземплярах були прибиті до дерев бульварів.
Але їхня розсудливість, звичайно, не мала тепер ні найменшої вартості. Тепер добирались до поліції. Виступали великим походом на префекта Лозе, щоб «обплювати» його. Скрізь, де тільки було можливим, кидали в поліцейських камінням, стріляли по ним, і коли одного разу пізно увечері якийсь нещасний констебль йшов з наказом через міст Сени, натовп спіймав його і кинув в ріку. На другий день, як тільки його викинуло на набережну Notre Dame, його віднесли до моргу.
Одного разу вечором на бульварі Сен-Мішель сталося дещо, що заставило звернути на себе увагу. Констебль прогулювався в натовпі один по тротуару. Раптом якийсь-то пан вихопив довгий дуельний револьвер з кишені і вбив констебля наповал. На шум з’явилася поліція, поспішно задавали питання і вислуховували відповіді, декого арештували. Але винуватець не знайшовся. Після пострілу, убивця зробив два кроки назад, натовп зімкнувся, і він зник. Ті, що стояли близько, бачили що він мав орден Почесного Легіону. Їм здавалось, що вони знали його ім’я, але видавати його не хотіли, так як, чоловік був знаменитістю, його знав увесь Париж, Франція і взагалі ледве не весь світ. Отже, він хотів того вечора вбити людину: жага крові і революційні інстинкти французів прокинулися і розгорілися в ньому.
Одного разу вечором я був приставлений до «асфальтової фабрики». Йшов я спокійно вулицею і наштовхнуся на купу людей, які були чимось зайняті. Коли я підійшов поближче, мене підізвали, дали лома і поставили на роботу. Загін гвардійців стояв на деякій відстані, щоб ізолювати вулицю, і, наскільки я зрозумів, справа була в тому, щоб виламаним асфальтом побити гвардію і взяти приступом вулицю, що охоронялась.
Це було ганебне рабство, що я був тут, - і про себе я жалів, що не пішов іншою дорогою. Тепер іншого виходу не було, і я повинен був виламувати асфальт. Не я один працював, багато ломів діяло, і ми дружно відділяли асфальт. Натовп стояв поряд, кричав і розбалакував, що, мовляв, буде тепер з гвардією. «Ну, погано прийшлось би гвардії: можливо, небагато хто з гвардійців уцілів би». Раптом ми почули команду:
- В штики!
Ми завмерли.
Той же голос закричав:
- Вперед, в штики!
І гвардійці кинулись прямо на нас. Тут ми, злякавшись, кинули ломи і побігли. Боже ти мій, як ми тікали! Ми залишили ворогу всі кулі, весь наш дорогоцінний асфальт. Добре, що у мене довгі ноги, я… кинувся, як заєць і, повинен зізнатись, ніколи не бачив, щоб так прекрасно тікали, як я. Ще згадую, що біля стіни я з такою силою штовхнув маленького француза, що він повалився і захрипів. Звичайно, я перегнав майже всіх своїх товаришів що втікали, і, коли передні зупинилися, я скористався загальним збентеженням і благополучно втік з «асфальтової фабрики».
Ніколи більше не повертався я туди. Через декілька тижнів заворушення почали стихати, а ще через три тижні Париж набув колишнього свого вигляду. Лише перериті вулиці свідчили довгий час про заворушення останньої французької революції. Заворушення мали один відчутний наслідок: префект поліції, «обпльований» Лозе, повинен був вийти у відставку.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Франція, XX ст. н. е.