Біла кішка. Чорний дим
Лєна накинула теплий флісовий халат, взяла пачку сигарет і вискочила на балкон.
- Брр... Холодрига, - вона зробила першу найсмачнішу ранкову затяжку і, випустивши білу хмаринку, надпила ароматну каву зі старовинної порцелянової філіжанки.
Колись їх було дванадцять - цей сервіз залишився їй ще від бабусі, якій вдалося зберегти не лише чашки та блюдця, а навіть чайничок, глечик для вершків і цукорницю.
- Лєнуся, цей сервіз дуже дорогий для мене. Я сама отримала його від бабусі, а тепер, коли ти стаєш дружиною, він має бути частиною твоєї нової родини... Бережи його, а колись і ти передасиш цю красу онуці... - Лєна згадала слова бабусі перед весіллям.
На жаль, онука, якої ще й не було навіть у планах (старша донька категорично вирішила не народжувати дітей), не змогла б успадкувати раритетний сервіз. З набору залишилося лише чотири філіжанки і три блюдця. Лєна вже і не згадала б, як і коли загубилась або розбилась решта дорогоцінного посуду. Єдине, що закарбувалося в спогадах - це перша чашечка, яку випустив з рук її колишній чоловік-незграба на бабусиних поминках.
- Так... Вже пора. Давай, бо я ще трохи і маю бігти... - чи то в голос, чи в думках промовила кавоманка, вмостившись на холодне сидіння крісла і закинула ногу на ногу.
Нарешті "вони" з`явилися, виходячи з-за рогу сусіднього будинку. Подивившись ліворуч, "він" впевнився, що дорога вільна і, легенько потягнувши друга, рушив по переходу і звернув на алею.
"Мама, я поїв і в шапці", - краєчки її губ піднялися.
Вже більше ніж півроку вона пила ранкову каву і вечірній чай з "ним". Тобто, звісно, "він" про це не знав. Це була її маленька таємниця. Роздивлятися прохожих Лєні подобалося завжди, але цей "персонаж" чомусь запам`ятався особливо: чи то через його незвичний вигляд, чи то через те, що він один з небагатьох, хто прибирав за своїм улюбленцем. Тож, з часом вона простежила, коли саме "вони" проходять повз її балкон і підлаштувалася з виходами на свіже повітря. Сьома тридцять ранку та сьома тридцять вечора. Цей розклад був настільки чітким, що за "його" появою на алеї можна було звіряти годинник.
"Боже... Ну, що за вигляд... Куртка на розмір більша, а ці штани... І кроси з літа не міняє... Їй-богу, бомж якийсь..." - в думках вона вже вбирала "його" в "нормальний" одяг.
"Але телефон дорогий... Годинник... Та й комбез на собаці не з дешевих", - продовжила розмірковувати аматорка дедукції.
"Хоч би почути, з ким він ото кожного разу балакає..." - Лєна прикрила двері балкона - донька вже прокинулась і увімкнула "Yaktak" настільки голосно, що не було чутно геть власних думок.
Ранкову тишу кінця жовтня порушував лише шелест листя та далекий сигнал заднього ходу вантажівки. Нарешті жінка змогла почути уривки фраз незрозумілою мовою.
"Тю... Румун чи шо... А може циган? Точно! Ще й повний рот золота, навєрно!" - посміхнулася жінка, дивлячись на "його" смагляве обличчя.
Раптом Лєна почула незрозумілий шум з боку балконних дверей. По склу лапами барабанила її кішка Луїза. Іноді траплялось таке, що ця пухнаста красуня "просилася", щоб посидіти у господарки на колінах поки та смакує каву. Але цього разу сталося щось неймовірне: кішка блискавкою влетіла на балкон, заскочила на столик і вистрибнула на вулицю у відкрите вікно. Лєна охнула, зазирнула на вулицю і ошелешеним поглядом почала шукати свою улюбленицю. Звісно, що від падіння з другого поверху кішка не могла розбитися, але нічого подібного ніколи з хвостатою не траплялося. Серце Лєни вибивало "дріб", а очі "бігали" по двору, видивляючись пропажу. Нарешті жінка побачила білий хвіст в кущах. Луїза, як досвідчений мисливець, сиділа у засідці. За мить вона, крутнувши задом, в кілька стрибків подолала тротуар, проїзну частину, мало не опинившись під колесами авто, а через секунду стрибнула "йому" на плече. Від подиву чоловік ледь не випустив телефон з руки. Потім він розвернувся у бік будинку Лєни. Та махала йому рукою і кричала.
- Я ізвіняюсь... Це моя кішка... Можете її потримати? Я щас спущусь... - її голос тремтів від жаху і водночас від щастя, що кішка жива.
В халаті і домашніх капцях на босу ногу Лєна вибігла на двір і вже за хвилину стояла навпроти "нього", шумно ковтаючи повітря.
- Бочи, сереемем... - "він" опустив телефон і подивився на схвильовану жінку бешкентими очима.
- Ось, тримайте Вашу красуню... - він поклав телефон в кишеню і спробував взяти кішку під лапи.
Розлучатись з "ним" не входило в плани Луїзи. Вона спритно випустила пазури і вчепилася в куртку. "Він", відчувши спротив тваринки, потягнув трошки сильніше. Луїза сховала пазури, але лише після того, як впевнилася, що залишила кілька невеликих дірочок.
- Ой... Боже... Так невдобно... - Лєна хлопала віями своїх гарних сірих очей, дивлячись на шкоду, яку залишила кішка.
Луїза вже спокійно сиділа на руках господарки і навіть почала муркотіти.
- Це? - "Він" показав на плече, - це дрібниці... Все одно я хотів поміняти цю куртку. Того року була якраз... Схуд...
"Він" знизав плечима, а Лєна заворожено дивилася в його зелені очі. Нарешті вона оговталася і перервала доволі довгу паузу.
- А приходьте до нас в магазин! Я Вам таку курточку підберу... Ще й знижку зроблю, - Лєна намагалася впоратися з хвилюванням, але її голос все ще тремтів.
- О! Супер! Ну... Це я не про знижку... Про магазин... В якому працює така мила продавчиня, - комплімент "йому" вдався.
- Дякую... Тоді, чекаємо на Вас. Це тут поруч. Біля фонтану. Жовта вивіска... - Лєна посміхнулася, манірно розвернулася на місці і, намагаючись не дуже крутити задом, пішла навпростець, не дивлячись під ноги.
"Бочи... Бочи... Як би не забути", - думала вона, піднімаючись сходами.
"Ага... "Вибач"... Угорська... Ну... добре, що не циган", - дивлячись на дисплей телефона, Лєна вже будувала нові версії щодо незнайомця.
* * *
- Лєн, глянь який джип парканувся, а? Невже до нас? - продавчиня кивнула на хромовану решітку радіатора.
Лєна кинула короткий погляд в напрямку вікна магазина. Врешті решт двері позашляховика відчинилися і за мить вона побачила "його". Він довго роздивлявся вивіску, але таки наважився зайти всередину.
- Доброго дня! А Ви молодець, вмієте тримати слово! - Лєна встигла подивитися в дзеркало і поправити зачіску.
- Привіт! Так. Намагаюся... Я Артем. А Вас як звати? - чоловік протягнув руку.
- Олена! Олена Василівна... А краще просто Лєна...
- Тоді, я просто Тьома, - на його щоках з`явилися ямки від посмішки.
- Лєна, а Ви не казали, що це секонд-хенд, - намагаючись не образити нову знайому, поскаржився потенційний клієнт.
- Ну... Так... Але в нас є відділ нового одягу. Тільки бренди! Пішли щось підберемо Вам, Тьома, - лише зараз вона відвела погляд від чарівних очей чоловіка і звернула увагу на його вбрання.
"Ти диви, як гарно вдягнений... Скромно, но со вкусом"
* * *
Вже протягом кількох днів у звичні ранкові і вечірні ритуали Лєни були внесені приємні зміни. Тепер Тьома завжди повертався до неї обличчям і махав рукою, в якій тримав рулетку повідка. В іншій руці як зазвичай був телефон. Вона відповідала йому побажанням доброго ранку і повітряним поцілунком. Але на цьому їхнє спілкування закінчувалося. Лєна була трохи здивована тим, що після гарно проведеного часу в магазині і купи ретельно підібраних нею речей, він не попросив навіть номер телефону. Про побачення вона взагалі могла лише мріяти. Подруги з роботи ледве не щодня цікавилися, чи не заговорив він з нею нарешті.
"А курточка класна! Колір прям під очі... Во, шо значить професіонал!" - подумки вона зробила собі комплімент.
Одного разу Лєна навіть наважилися вийти ввечері на двір в напрямку алеї. Жінка сиділа на лавочці неподалік від свого будинку, нервово курила і судорожно придумувала початок розмови. Але, коли вже наблизився час "випадкової" зустрічі, вона, згадавши постійно "прилиплий" до руки телефон Артема, махнула головою, кинула недопалок і попрямувала до свого "пункту спостереження".
* * *
Ранок п`ятниці почався звично. Лєна прокинулася навіть трохи раніше за будильник і, зробивши буденні ранкові процедури, поставила кавоварку на газ. Скориставшись короткою паузою, вона взяла до рук телефон і відкрила додаток. В шкільному чаті йшлося про те, що через затяжну тривогу сьогоднішні зайняття будуть проводитися в онлайн форматі. Тож вона вирішила дати малій поспати зайві пів годинки. Тим часом звук гейзера кавоварки повернув думки Лєни у звичне русло. Відкрив балконні двері, вона відчула холодний подих початку зими.
"Нє, в халаті задубію..." - вона натягнула спортивний костюм, а зверху накинула вовняне пончо.
Нарешті можна було насолодитися невеликими, але так необхідними їй радощами. Лєна кинула погляд на годинник - сьома двадцять сім. Значить, і сьогодні вона побачить своє таємне нерозділене кохання. Якось їй трапилася цитата, на яку в той момент жінка майже не звернула увагу, але текст добре запам`ятався. "З усіх болісних способів померти, найгірший — це закохатися в людину, яка ніколи не покохає тебе у відповідь". Лєна не знала, хто автор фрази. Це було не так важливо, на відміну від глибокого сенсу таких ніби простих слів. Саме їх вона згадувала щонайменше двічі на день. Її думки про скору "зустріч" з коханим обірвав незрозумілий шум.
"Стоп. Десь я таке вже чула..." - і жінка згадала, як літом в селі у батьків вечірню тишу порушив звук мотора, який стрімко наближався.
"Шахед! Точно!" - Лєна відкрила вікно і почала вдивлятися в блакитне небо.
Звук йшов ніби звідусіль і наближався. За мить вона побачила темний трикутник, який мчав високо в небі з боку лісопарку в напрямку її району.
"На ТЕЦ летить... Вот тварі!"
Лєна заворожено дивилась на проліт дрона, як раптом почула набагато гучніший звук. З-за майже голих гілок дерев лісопарку пронісся військовий літак. Ще за мить пролунав страшний вибух. Лєна здригнулася, впустила горнятко з кавою на підлогу і завмерла.
"Боже... Свєтка!!!"
Наступною миті вона вже опинилася в кімнаті доньки, прокричала: "Доча!!!" - і обійняла наляканого підлітка. Потім жінка змогла трохи опанувати емоції і вже більш спокійним тоном мовила: "Одягайся швидше. Спустимося в укриття".
Збираючи теплі речі, Лєна помітила знайомі цифри на табло електронного годинника, який стояв на комоді. Сьома тридцять! Жінка вибігла на балкон, сподіваючись побачить своє кохання. На алеї не було жодної душі. Десь вдалині лунали крики. По тротуару в бік торгівельного центру біг чоловік, притримуючи кепку. Мимоволі вона проводила його поглядом, допоки той не зник за рогом п`ятиповерхівки. Над дахом будинку звивався чорний дим. Лєна все зрозуміла. Ноги підкосилися, і жінка, мало не впавши, опустилася в крісло. На підлозі в чорній калюжі лежала розколота рівно навпіл порцелянова філіжанка...
- Мам!!! Я готова!!! - гучний оклик доньки повернув бідолашну жінку до реальності.
За кілька хвилин Свєта з Луїзою на руках тремтіла в холодному підвалі сусіднього будинку, вмовляючи маму не кидати її.
- Доча, мені треба... На пару мінутачєк... Не бійся, я скоро повернусь...
"Тільки б він був живий... Хай поранений, без рук, без ніг... Тільки б живий!" - Лєна молилася, добігаючи до того місця, над яким все ще висіла ледь помітна чорна хмара.
Спочатку вбита горем жінка побачила його пса. Той сидів біля входу в торговельний центр. Собака в сподіванні побачити господаря вдивлявся в кожну людину, яка проходила або пробігала повз нього. В очах тваринки був страх змішаний з надією. Лєна підійшла, обняла і притиснула пса до себе. З її очей текли сльози нескінченним потоком. Собака припинив тремтіти і навіть почав виляти хвостом. Жінка обдивилася його з усіх боків - жодних ушкоджень вона не знайшла.
"Значить і мій Тьома живий!" - вона залишила пса і помчала в бік зупинки, що за рогом торговельного центру, звідки лунали моторошні крики.
Зупинку вона не побачила. Замість неї була чорна воронка, з якої стирчали уламки збитого дрона і здіймався чорний дим. На відстані кількох метрів один від одного лежали люди. Над ними схилялися інші. Хтось зупиняв кров, хтось намагався робити штучне дихання, а були ще й такі, що накривали обличчя загиблих хустинками. Лєна закрила вуха руками - вона не могла оговтатися від жахливої симфонії звуків болю і страждання.
* * *
Артем сидів, притулившись до стіни. Ноги були зігнуті в колінах, руками він тримав голову. Руки, обличчя, куртка... все було в крові. Лєна підбігла до коханого, впала на коліна і ледве змогла відірвати його руки від лиця. Артем тихо плакав, губи рухалися, але через крики і виття сирен швидких вона не розібрала слів.
- Коханий, тебе поранило??? Де???
- Де... Ч... Чарлі? - заїкаючись спитав чоловік, - Я залишив його біля входу... Ти бачила його?
- Да! З ним все добре! Що з тобою? Де поранило? - вона почала обдивлятися коханого.
- Я в нормі... Це не моя кров... - і він кивнув у бік тіла жінки, яке лежало неподалік.
- Пробило артерію... Я не... не зміг зупинити... - з його зелених очей пирснули сльози.
Лєна притиснулася до чоловіка, потім взяла його вкрите сажею і кров`ю обличчя обома руками і почала цілувати. Вона не могла зупинитися, а він спочатку покірно чекав, а з часом обійняв свою "рятівницю". Цей прояв любові виглядав так неприродно на фоні того жаху, який панував навколо.
- Любімий! Ти живий! Живий! Все буде добре! - кричала Лєна, витираючи свої сльози з його щік.
Незабаром вони підвелися, опираючись один на одного, і рушили до входу, оминаючи тіла і обгорілі уламки. Побачивши господаря, Чарлі завиляв хвостом і почав крутитися по колу. Артем потріпав пса за вухом, відчепив повідок від огорожі і повернувся обличчям до Лєни. Вона обійняла його за талію і вони втрьох попрямували до бомбосховища, де на них чекали налякана дівчинка і біла кішка.
- Все буде добре... - повторювала жінка кожні кілька кроків, - зараз закінчиться тривога і ми підемо додому пити чай...
Лєна не знала, що "сереемем" в перекладі з угорської означає "кохана"...
© alexo 2024
Усі персонажі та події цього твору є вигаданими. Будь-який збіг з реальними людьми, місцями чи подіями є випадковим. Цей твір є художньою вигадкою. Автор не мав на меті відтворити реальні події чи особистостей.