Гастроль
із серії "Бродяче життя"
Я хотів прочитати в Драммені (1) лекцію про новітню літературу. Я вирішив що це буде досить вигідне діло і не спричинить мені особливого клопоту. Одного прекрасного літнього дня я сів у поїзд – туди, в це миле місто. Це було в 1866 році.
Я не знав нікого в Драммені, і мене ніхто там не знав. В газетах я теж не робив об’яв про свою лекцію; на початку літа, коли у мене були гроші, я замовив п’ятдесят візитних карток; я вирішив розіслати їх тепер по готелях, трактирах і у великі магазини, щоби всі узнали про подію. Звичайно самі картки не зовсім були на мій смак: моє прізвище було на них відтиснуте, але тільки при деякому старанні можна було розібрати, що це саме я. Та, окрім того, моє прізвище було настільки нікому не відоме, що навіть така якість діла не міняла.
В поїзді я взявся обмірковувати своє положення. Це ніскільки не вбивало в мені мужності. Я звик долати всілякі перешкоди без грошей, або майже без грошей. Правда, зараз їх у мене було занадто мало, щоб виступати так, як вимагало моє діло у чужому місті, але при відомій ощадливості можна було діяти. Жодних особливих приготувань! Що стосується їжі, можна увечері, в сутінках, пробратися до погреба і там що-небудь перекусити, а пристанищем будуть слугувати «квартири для приїжджих». Які ж ще витрати?
В поїзді я перечитував свої лекції. Я задумав читати про Олександра Кьєлланда.
Мої супутники, - декілька веселих селян, які поверталися з Христианії, - почергово випивали з однієї і тієї ж пляшки; запропонували і мені ковток, але я, подякувавши, відмовився. Пізніше вони, благодушні як і всі хто випив, спробували завести знайомство більш ближче, але я ухилився. В решті-решт, з усієї моєї поведінки, з моїх зауважень, вони зробили висновок, що я вчений, що моя голова напхана всякою всячиною, і залишили мене у спокої.
В Драммені я вийшов з вагона і поклав саквояж на лаву. В місто я вирішив йти не зразу, треба було трохи подумати. Саквояж мені був зовсім непотрібний, я взяв його з собою тільки тому, що чув, нібито з речами легше влаштуватися і вибратись з готелю. Цей жалюгідний саквояж з килимової тканини був такий зношений, що зовсім не підходив мандруючому літератору; ну, а костюм на мені був більш пристойний: темно-синя пара. Комісіонер з готелю, з написом на кашкеті, підійшов до мене і хотів узяти саквояж. Я не дозволив. Я заявляю – я не рішив ще їхати до готелю, я хочу тільки побувати у декого з редакторів у місті, я збираюся прочитати лекцію по літературі.
Ну що ж, але готель мені все-таки потрібен, повинен же я де-небудь зупинитися? Його готель, – про це і говорити нічого, - кращий. Електричні дзвінки, ванна, читальня. «Зовсім недалеко звідціля, ось по цій вулиці, і зразу ж наліво».
Він схопив мій саквояж.
Я зупинив його.
Хіба я сам хочу нести багаж до готелю?
Так, звичайно. Випадково мені потрібно якраз в ту ж сторону, я можу донести багаж на мізинці.
Тоді він глянув на мене і зразу ж здогадався, що я так собі, не із «панів». Він пішов знову до поїзда; він виглядав тепер кого-небудь іншого, але нікого не було; він знову звернувся до мене. Він навіть прибрехав, що з’явився сюди спеціально за мною.
Ну, звичайно, це міняє діло. Само собою, він посланий комітетом, до якого дійшла звістка про мій приїзд, мабуть-що від союзу робітників.
Очевидно, в Драммені – напружене духовне життя, велика потреба в гарних лекціях, все місто у гарячковому збудженні. Мабуть, Драммен у цьому відношенні вище за Христианію.
- Зрозуміло, ви понесете мій багаж, - сказав я йому. – Так, у вас в готелі подають, звичайно, вино, вино до столу?
- Вино? Найкращих марок!
- Добре. Можете йти. Я за вами. Зроблю тільки декілька візитів до редакцій.
Чоловік показався мені досить жвавим, і я попросив у нього поради:
- До якого з редакторів ви порадите мені звернутися? Мені зовсім непотрібно бути у всіх.
- Аритсен - найбільш відомий, поважний чоловік. До нього всі ходять.
***
Редактора Аритсена, звичайно, не було в редакції, але я застав його на квартирі. Я виклав своє прохання, - діло стосувалося літератури.
- Так, тут небагато для цього підходящої публіки. В минулому році приїздив шведський студент і читав про вічний мир, але прибавив ще й своїх грошей.
- Я хочу читати про літературу, - сказав я.
- Так, розумію, - відповів редактор. – Але хочу звернути вашу увагу на те, що ви прибавите своїх.
Прибавити ще й своїх! Пан Аритсен щедрий. Очевидно він думає, що я їжджу від якої-небудь фірми. Я коротко сказав:
- Ви, звичайно, знаєте… Чи вільний великий зал союзу робітників?
- Ні, - відповідав він. – Приміщення союзу робітників на завтрашній день здане. Там антиспіритичні фокуси. Крім того там мавпи, дикі звірі. З інших приміщень я міг би вам запропонувати тільки павільйон у парку.
- Рекомендуєте ви мені це приміщення?
- Великий зал, багато повітря. Ціна? Ну, про це я нічого не знаю, але, звичайно, все це вам обійдеться досить дешево. Вам потрібно звернутися до дирекції.
Я вирішив зупинитися на павільйоні в парку. Це було підходящим. Зали робітничих союзів зазвичай малі і незручні.
- Хто в дирекції?
- Адвокат Карлсен, кушнір Х. і продавець книг Д.
Я відправився до адвоката Карлсена. Він жив на дачі, я довго шукав його, і, нарешті, знайшов. Я виклав своє прохання і попросив павільйон.
Він, мабуть, досить підходящий для такого незвичного діла, як ця лекція по літературі.
Адвокат подумав, потім похитав головою.
Ні? Приміщення достатньо велике? Було б дуже жаль, якби через нестачу місць кому-небудь прийшлося повертатися!
Адвокат висказався точніше. Він може тільки відрадити мені весь захід. Тут так мало цікавляться цим, шведський студент теж збирався читати лекції.
- Так, але він читав про вічний мир, - заперечив я. – А я хочу – про літературу, про художню літературу.
- Крім того, ви попали в несприятливий момент, - продовжував Карлсен. – В приміщенні союзу робітників якраз тепер призначена антиспіритична вистава, там мавпи дикі звірі.
Я засміявся і подивився на нього. Він, здавалося, був упевнений в тому, що говорив, я почав втрачати на нього надію.
- Скільки вам потрібно за павільйон в парку? – спитав я коротко.
- Вісім крон, - відповідав він. – Втім, віддача в найм павільйону може бути вирішена тільки на засіданні дирекції. Остаточну відповідь ви можете отримати на днях, але, майже напевно, можу і зараз обіцяти вам приміщення.
За одну хвилину я зробив розрахунок: два дні очікування – три крони, парк – вісім, це складало одинадцять, касиру крону, - всього дванадцять Двадцять чотири слухача по п’ятдесят ере покривають витрати, інші сто, двісті чоловік, що прийдуть – чистий прибуток. Я згодився. Павільйон було здано.
***
Я розшукав готель і увійшов. Дівчина спитала:
- Пану угодно кімнату на першому чи на другому поверсі?
Я відповів спокійно і невимушено:
- Мені угодно дешеву кімнату, найдешевшу яка у вас є.
Дівчина оглянула мене. Жартую я чи ні, питаючи про дешеву кімнату? Хіба я не той пан, який питав у комісіонера, чи подають вино до столу? Чи я такий скромний тому, що не бажаю поставити готель у скрутне становище?
Вона відкрила двері. Я відсахнувся.
- Так, ця кімната вільна, - сказала вона. – Вона вам і назначена. Ваш багаж вже тут. Просимо.
Відступати було пізно. Я увійшов. Це був найкращий салон готелю.
- Де ліжко?
- Там софа. Ми не можемо сюди поставити гарного ліжка. А софа на ніч розсувається і виходить ліжко.
Дівчина зникла.
Я прийшов у поганий настрій. І там, у цьому елегантному приміщенні – мій убогий саквояж! І мої черевики мали жахливий вигляд після довгих мандрів сільськими вулицями.
Я бісився.
Дівчина просовує голову в двері і питає:
- Що-небудь накажете, пане?
Боже, неможна на свободі навіть позлитися. Зразу ж вламується цілий натовп!
- Ні, - відповів я похмуро. – Так, принесіть мені два бутерброди.
Вона на мене дивиться.
- Гарячого нічого?
- Ні.
Тут вона зробила, можливий висновок – шлунок – весна – мабуть, з ним це буває.
З бутербродами вона принесла і картку вин. Увесь вечір не давала мені спокою ця прекрасно дресирована істота.
- Угодно, щоби постіль була нагріта? Всередині є грілка, у випадку…
Вранці я нервово скочив і почав одягатися. Мені було холодно; звичайно, проклята софа була досить короткою і я погано спав. Я подзвонив. Нікого. Мабуть, було занадто рано, з вулиці не було чути жодного звуку; прийшовши трохи до тями, я помітив, що не зовсім ще й розвиднилось.
Я почав оглядати кімнату, - ніколи я не бачив такої розкоші. Похмуре передчуття охопило мене, я знову подзвонив. Нога моя тонула в м’якому килимі. Я чекав. Тепер я повинен був витратити останні гроші, можливо, що їх навіть не вистачить. Я поспішно почав розраховувати, скільки ж у мене, нарешті грошей; раптом чую кроки, завмираю. Але нікого немає. Уява. Починаю знову рахувати. В якій жахливій невідомості я знаходився! Де ж та дівчина, що пристає до мене зі своїми послугами? Спить вона, ледащо, але ж майже вже день.
Нарешті, вона прийшла, напіводягнена, тільки шаль на плечах.
- Пан дзвонив?
- Мені потрібен рахунок, - сказав я відривчасто.
- Рахунок? Це важко, мадам ще спить, адже тільки пів на третю.
Дівчина розгублено дивилась на мене. Що за манера так ціпеніти! Яке їй діло, що я так рано від’їду з готелю?
- Це абсолютно байдуже, - сказав я. – Мені потрібен рахунок зразу ж.
Дівчина пішла.
Цілу вічність вона не поверталась. Що особливо підсилювало моє занепокоєння, - це страх, що за кімнату візьмуть погодинно, і що зараз я стою і, очікуючи, безглуздо, ганебно витрачаю гроші. Я не мав ніякої уяви про порядки в гарних готелях, і вважав цей спосіб розрахунку найрозумнішим. Окрім того, біля умивальника висіла об’ява: якщо від’їжджають з кімнати після шостої години вечора, то платиться за весь наступний день. Все це жахало мене і бентежило мою голову літератора.
Нарешті дівчина постукала в двері і увійшла. Ніколи – ні, ніколи в житті я не забуду цю насмішку долі! Дві крони сімдесят ере – за все! – дрібничка, - стільки я міг дати дівчині на шпильки! Я кинув на стіл декілька крон, потім ще одну.
- Здачу вам?
- Будь ласка, дитя моє!
Треба було показати, що я вмію себе тримати. Правда, і дівчина заслуговувала на повагу. Душевна людина, рідкісна дівчинка, закинута до Драммену, в готель, на свавілля проїжджих. Таких жінок більше не народжується, ця раса вимерла. Як вона клопоталася увесь день, - до останньої миті, знаючи, що має справу з багатим.
- Служка віднесе ваш багаж!
- Боже збав!... Боже збав! – відповідав я. Я не хотів її ніскільки утруднювати. – Так дрібниця – саквояж… Та ще такий жалюгідний саквояж. Ви знаєте, цей саквояж їздить зі мною у всіх літературних поїздках, не хочу заводити іншого, звичайно, примха з мого боку.
Але відмова не допомогла. Служитель уже чекав внизу. Він уважно поглядав на мій саквояж, коли я проходив мимо. Ах, як може такий чоловік дивитися на саквояж, як він може згорати від бажання ухопити його!
- Я проводжу вас! – сказав він.
Хіба мені самому не потрібен залишок грошей? Хіба я міг розраховувати на що-небудь до своєї лекції? Так, я хотів сам нести саквояж!
Але він вже був у руках служителя. Цей надзвичайно послужливий чоловік, здавалось, зовсім не відчував його ваги, він як наче і не думав про винагороду, він ніс його з таким натхненням, наче міг піти на смерть за того, кому належав цей саквояж.
- Стійте! Крикнув я і різко зупинився. – Куди власне, ви несете саквояж?
Він посміхнувся.
- А це вже ви самі повинні вирішити, - відповів він.
- Правда, - сказав я. – Це я сам повинен вирішити. Мені зовсім нецікаво танцювати під вашу дудку.
Я не хотів, щоб він супроводжував мене далі. Ми проходили якраз мимо «кімнат для приїжджих», в підвальному поверсі, в цей-то підвал я і хотів відправитись. Але я не хотів, щоб служитель конкуруючого готелю це бачив, я хотів без свідків спуститися туди.
Виймаю з кишені пів крони і даю йому. Він не опускає простягнутої руки.
- Вчора я теж ніс ваші речі, - сказав він.
- Це вам за вчорашнє, - відповів я.
- А потім я зараз їх ніс, - продовжив він.
Сатана він грабував мене!
- А це за сьогодні, - сказав я і кинув йому ще пів крони. - І тепер, сподіваюсь, ви щезнете?
Хлопчина пішов. Але декілька разів він оглядався і спостерігав за мною.
Я підійшов до лави на вулиці і сів.
Було холоднувато, але коли зійшло сонце, стало краще. Я заснув і проспав, мабуть, досить довго; коли я проснувся на вулиці було багато народу, і в багатьох місцях з труб ішов дим. Тоді я зійшов до підвалу і умовився з хазяйкою відносно приміщення. Я повинен був платити по пів крони за ніч.
***
Прочекавши два дні, я знову відправився до адвоката Карлсена. Він знову радив мені кинути цю затію, але я не дозволив йому умовити себе; в той же час я розмістив у газеті Арітсена об’яву про місце, час і предмет лекції.
Я хотів заплатити за приміщення зразу ж – для цього мені прийшлось би, звісно, викласти останній хеллер, - але цей оригінальний чоловік сказав:
- Буде час заплатити і після лекції.
Я дивувався і відчував себе ображеним.
- Можливо, ви думаєте, у мене немає восьми крон?
- Та, боже мій, - відповів він. - Але, сказати по правді, неможливо бути впевненим, що ви скористаєтесь приміщенням, і тоді вам ні за що платити.
- Я вже зробив об’яву про лекцію, - заперечив я.
Він кивнув головою
- Це я бачив, - відповів він. Через деякий час, він спитав: - Чи будете ви читати, якщо прийде і не більше п’ятдесяти чоловік?
В глибині душі мене це трохи зачепило; але, подумавши, сказав, що п’ятдесят чоловік, звичайно, не публіка, але, я все-таки не відступлю.
- А перед десятьма ви будете читати?
Я голосно розсміявся.
- Ні, вибачте. Адже є кордони!
Тоді ми припинили цю розмову, і я заплатив за приміщення. Ми заговорили про літературу. Адвокат показався мені не таким безнадійним, як першого разу, очевидно, він чимось цікавився, але його погляди у порівнянні з моїми здавались мені не особливо цінними.
Коли я прощався, він побажав мені на завтрашній вечір повний зал слухачів.
Я повернувся до свого підвалу, сповнений найкращими надіями.
Тепер все було готовим до бою. Ще перед обідом я найняв за півтори крони чоловіка, який повинен був рознести по місту мої візитні картки. Про мене тепер знали повсюди – від палацу до халупи.
Я знаходився в підвищеному стані духу. Думка про урочистий вихід робила для мене неможливим перебування у підвалі зі звичайними людьми. Всі бажали знати, хто я такий і для чого живу тут. Хазяйка, жінка за прилавком оголосила: я чоловік учений, весь день сиджу тут і пишу і щось читаю; і вона піклувалася, щоб мені не заважали розпитуванням.
Вона багато мені допомогла. В погрібець при нашому підвалі заходили напівголодні бідняки в блузах і жилетах, робітники, вантажники; вони спускались сюди випити чашку гарячої кави або з’їсти кусок хліба з маслом і сиром. Інколи вони були зухвалими і грубо лаялися з хазяйкою, якщо хліб був черствий або яйця були малими. Узнавши, що я збираюсь читати в павільйоні у парку, вони питали, скільки коштує квиток; деякі заявляли, що з задоволенням послухали б мене, але пів крони досить дорого, і починали торгуватися.
Я вирішив, що не дозволю цим людям принижувати мою гідність; адже вони були абсолютно неосвічені.
Поряд зі мною займав кімнату один пан. Він говорив на неможливій шведсько - норвезській мові, і хазяйка називала його «пан директор». Коли цей суб’єкт з погордою входив до нас, він звертав на себе загальну увагу, між іншим, тим, що завжди стирав носовою хусточкою пил зі стільця, перш ніж на нього сісти.
Це був світський чолов’яга з барськими замашками; коли він замовляв бутерброд, то кожного разу вимагав свіжого хліба з найкращим маслом.
- Ви – той, хто хоче прочитати лекцію? – спитав він мене.
- Так, це він! – відповіла хазяйка.
- Погане діло, - продовжував пан директор, звертаючись до мене. – Ви не робите об’яв! Хіба ви не бачили, як я роблю об’яви?
Тепер прояснилося, хто такий пан директор: антиспірит, чоловік з мавпами і дикими звірами.
- Я заготовляю величезні афіші, - продовжував він. – Я розклеюю їх на кожному перехресті, скрізь, де тільки можна, найбільшими буквами. Хіба ви не бачили їх? Там же і зображення тварин.
- Моя лекція стосується вишуканої літератури, - заперечив я. - Так сказати, мистецтва духовного.
- Плювати мені на це! – сказав він і продовжив безцеремонно: - Інша справа якби ви погодилися поступити до мене на службу. Мені потрібна людина, щоб називати по іменам тварин, я хотів би взяти не тутешнього, щоб його не знали. Виходить такий, кого знають, - публіка кричить: «А, це Петерсен! Що він там розуміє в тропічних тваринах!»
Мовчки, з презирством, я повернувся до нього спиною. Відповідати я вважав нижче своєї гідності.
- Подумайте про те, що я говорю, - сказав пан директор. – Подумайте про це. Я виплачую по п’ять крон за вечір.
Тоді, не кажучи ні слова, я встав зі стільця і вийшов з кімнати. Я вважав, що це єдине, що мені залишалося зробити.
Очевидно, пан директор боїться конкуренції, я зберу всю публіку Драммену; він хотів укласти зі мною угоду, підкупити мене. Ніколи! – сказав я собі; ніколи не примусять мене зрадити моїм духовним устремлінням! Мій шлях лежить до ідеалу!
***
Проминув день, настав вечір. Я ретельно вичистив костюма, одяг чисту сорочку і відправився до павільйону. Була шоста година. Я дуже сумлінно вивчив свою лекцію, голова моя була переповнена високими і прекрасними словами, які я і готувався виголошувати; в душі я переживав уже блискучий успіх, можливо, навіть застукає телеграф – сповіщаючи про мою перемогу.
Йшов дощ. Погода була не досить сприятливою, але публіку, що цікавилася літературою, не затримає якийсь там дощ. На вулиці мені зустрічалися перехожі, пара за парою, по двоє під одною парасолькою. Правда, мене дивувало, що вони йшли в тому ж напрямку, куди і я, - не до павільйону в парку. Куди ж це вони, однак? Ну, так це нижчі прошарки населення – чернь, це вони в робітничий союз до мавп.
Касир був на своєму посту.
- Є там уже хто-небудь? – спитав я.
- Ще ні, - відповідав він, - Але до початку ще добрих півгодини.
Я пройшов до залу, - величезне приміщення, де мої кроки відлунювали, як кінське тупання. Боже милостивий, якби тепер все тут було суцільно заповнене, ряди голів – чоловіки, дами, чекають тільки лектора! Жодної душі!
Я чекав довгі півгодини: нікого.
Я вийшов до касира і спитав його думку. Він відповідав ухильно, однак, підбадьорював мене. Погода сьогодні вечором несприятлива для лекції; в такий сильний дощ ніхто не вийде з дому.
- Втім, - сказав він, - на багатьох можна розраховувати ще й тепер, в останні хвилини.
І ми чекали.
Нарешті прийшов один чоловік – промоклий, поспіхом він взяв квитка за пів крони і пройшов до залу.
- Тільки тепер вони починають збиратися, - сказав касир і похитав головою. – Проклята звичка у людей – всім зразу з’являтися в останню мить.
Ми чекали. Нікого більше. Нарешті, єдиний мій слухач вийшов із залу і сказав
- Собача погода!...
Це був адвокат Карлсен. Я згорів від сорому, Краще б мені провалитися крізь землю.
- Боюсь, сьогодні ніхто не прийде, - сказав він, - ллє як із відра. – Він помітив, до чого я упав духом, і прибавив:
- Так, я дивився на барометр, він упав дуже сильно! Тому я і радив вам не читати.
Касир все ще підбадьорював мене.
- Почекаємо ще півгодини, - говорив він, - невже ж не підійде ще двадцять-тридцять чоловік?
- Думаю – ні, - сказав адвокат і одяг водонепроникне пальто. – При цьому, - додав він звертаючись до мене, - ви, звичайно, не виручите навіть за приміщення.
Він взяв шляпу, поклонився і вийшов.
Ми з касиром прождали ще півгодини, розмовляючи про стан справ. Стан був безнадійним, я був знищений. Окрім того, адвокат ядовито залишив свої пів крони, яку повинен був би взяти.
Я хотів наздогнати його і віддати гроші, але касир утримав мене.
- Тоді вже я візьму ці пів крони, - сказав він. – Вам залишиться доплатити теж пів крони.
Але я дав йому ще крону. Він добросовісно залишався на своєму посту, і я бажав виказати йому свою вдячність. Він подякував від чистого серця і на прощання простяг руку.
Як побитий, йшов я додому. Розчарування і сором пригнічували мене я безцільно тинявся вулицями – мені було все одно, де я. Найгірше за все було те, що мені ні за що було повернутися до Христианії.
Дощ все йшов.
Я підійшов до великого будинку; з вулиці я побачив освітлену касу, де продавали квитки. Це був робітничий союз, час від часу підходив хто-небудь з тих, хто запізнився, купував квитка біля віконця каси і зникав за великими дверима до залу. Я спитав у касира, чи багато там народу. Майже всі квитки продані.
Підлий директор розбив мене зовсім.
Тоді я пробрався назад до свого підвалу. Я нічого не їв і не пив; мовчки ліг спати. Вночі до мене постукали у двері і увійшов якийсь чоловік. В руках у нього була свічка. Це був пан директор.
- Ну, як ваша лекція? – спитав він.
В інший час я викинув би його за двері, але зараз був дуже вражений його безцеремонністю, і відповів, що відмінив лекцію.
Він посміюється. Я пояснюю:
- За такої погоди неможливо читати про вишукану літературу. – Він сам би повинен був це зрозуміти!
Він все посміювався.
- Якби ви тільки знали, як жахливо упав барометр, - сказав я.
- В мене всі квитки розпродані, - заперечив він. Але більше не сміявся, навіть вибачився, що потурбував мене: він прийшов з пропозицією.
Пропозиція його була досить дивною: він знову запрошував мене давати пояснення перед публікою.
Я був глибоко вражений, і якомога рішуче попросив його залишити мене у спокої, мені хочеться спати.
Замість того, щоби піти, він сів зі свічкою до мене на ліжко.
- Поговоримо про діло, - сказав він. Він сказав мені: що того драмменця, якого він найняв показувати звірів, дуже вже всі знають. Сам він – директор – мав феноменальний успіх, але оратор з Драммену все зіпсував. «Е, та це Бьорн Петерсен» кричали з публіки:
« Звідкіля це у тебе там борсук?» А коли Бьорн Петерсен оголосив за програмою, що це зовсім не борсук, а гієна з країни бушменів, - вона вже розірвала трьох місіонерів, - то глядачі закричали: він що, вважає їх дурнями, чи що!
- Не розумію, - сказав директор, - я вимазав йому всю фізіономію сажею, на ньому був величезний парик, і все-таки його пізнали.
Все це мене ніскільки не стосувалося, і я відвернувся до стіни.
- Подумайте про це, - сказав пан директор, потім він встав щоби йти. – Можливо, я призначу навіть шість крон, якщо ви будете гарно працювати.
Ніколи не принижусь до такого промислу! В мене все-таки є самолюбство!
***
Наступного дня прийшов до мене пан директор і попросив подивитися на написану ним промову про звірів. Якщо я в ній щось виправлю і відкоригую мову, він заплатить мені дві крони.
Згнітивши серце, я взявся. Цим я надавав йому благодіяння; частково це послуги і літературі. Окрім того, дві крони мені були дуже потрібні. Але я просив його нікому не говорити про наше співробітництво.
Я пропрацював цілий день, написав все від початку до кінця, вклав багато почуттів і дотепності, вставив багато образів і сам залишився дуже задоволеним своєю роботою. Це був справжній фокус – створити так багато з приводу якоїсь жалюгідної дюжини тварин. Перед вечором я прочитав вголос пану директору свій твір; він заявив, що ніколи в житті не чув нічого схожого, таке враження я справив на нього. Із вдячності він дав мені три крони.
Це зворушило мене і підбадьорило. Я знову почав вірити у своє літературне покликання.
- Якби мені тільки знайти тепер людину, яка б змогла це прочитати! – сказав директор. – Та такої людини тут немає!
Я призадумався. Врешті-решт прикро, якщо якому-небудь там Бьорну Петерсену прийдеться виголошувати таку блискучу промову, він її зіпсує. Я не міг стерпіти думку про це.
- При деяких умовах я взявся б, мабуть, говорити, - сказав я.
Директор підійшов ближче.
- Які умови ви ставите? Я плачу сім крон!
- Цього мені достатньо. Але найважливіше, щоб моє ім’я неодмінно залишилось поміж нами, щоб ніхто не знав, хто буде говорити.
- Це я обіцяю.
- Зрозумійте, - сказав я, - чоловік з таким покликанням, як у мене, не може ж читати лекції про звірів.
Так, це він розуміє.
- Тоді я згоден надати вам цю послугу.
Директор подякував. О сьомій годині ми разом відправилися до робітничого союзу. Мені потрібно було оглянути звірів і хоч трохи познайомитися з їхніми звичками. Виявилось, є дві мавпи, черепаха, ведмідь, двоє вовченят і борсук.
Про вовків і борсуків у моєму виголошенні не було жодного слова, зате багато говорилось про гієн з країни бушменів, про соболя і куниць, «відомих ще в Біблії», і про жахливого сірого американського ведмедя. Відносно черепахи я блискуче пожартував, що ця делікатна дама, створена тільки для того, щоб з неї варили черепаховий суп.
- Де ж соболь і куниця? – спитав я.
- Тут! – відповів директор, показуючи на вовченят.
- А де гієна?
Він, не задумуючись, указав на борсука і говорить:
- Гієна тут!
Я почервонів від гніву і сказав:
- Так не роблять: це обман! Я повинен вірити в те, про що говорю, це повинно бути моїм найглибшим переконанням!
- Не будемо сваритися через дрібниці, - сказав директор. Він дістав звідкілясь пляшку горілки і запропонував мені випити.
Щоб показати йому, що я нічого не маю проти нього особисто, а невдоволений тільки його темними спекуляціями, я випив. Він випив і сам.
- Не псуйте мені діла! - Сказав він. – Промова прекрасна, звірі теж непогані, дійсно непогані, подивіться який величезний ведмідь! Тільки говоріть, - тоді все пройде відмінно!
Глядачі почали збиратися, і директор робився все неспокійніше. Його доля була в моїх руках. Звичайно я не буду зловживати своєю владою. Та і ніколи тепер було робити якісь зміни, а хіба можна вкласти стільки почуттів в опис борсука, як в картини життя страшної гієни? Якщо переробляти, твір сильно програє. Я не міг цього допустити. Я сказав про це пану директору.
Він зразу ж все зрозумів. Він налив мені ще стакан горілки, і я випив.
Вистава почалася перед повним залом, антиспірит робив такі штуки, які жоден чорт не міг розгадати: він витяг носову хустинку зі свого власного носу, вийняв червового валета з кишені старої дами в глибині залу, не торкаючись стола, заставив його танцювати, нарешті сам перетворився на духа і провалився крізь землю – в люк.
Публіка була у захваті, всі гупали ногами, як божевільні. Тепер черга дійшла до звірів. Пан директор власноруч вивів їх, одного за другим: я повинен був давати пояснення.
Мені зразу стало ясно, що такого успіху, як пан директор, я не буду мати; однак, я мав надію, що ті з публіки хто дійсно розуміє зацікавляться моїм виконанням. Що ж тут поганого, в цій надії? Після виходу черепахи мені залишилися тільки сухопутні звірі, я почав з Ноя, який взяв до свого ковчегу по парі сухопутних. Але все це не справляло враження, серед публіки перестали сміятися. Куниця і соболь не справили враження як треба, хоча я і розказав у скільки шкір цього дороговартісного звіра була одягнена цариця Савська під час її візиту до Соломона. Втім, тепер я відчував, що говорю гарно; я надихався біблійним сюжетом і тим що два рази випив горілки, я говорив яскраво, прекрасно, я відхилився від того, що було в мене написано; коли я закінчив – внизу, в залі багато хто закричав «браво» і всі – заплескали в долоні.
- Там, за завісою горілка! – шепнув мені пан директор.
Я відійшов і розшукав горілку. Поряд стояв стакан. Я присів на хвилинку на стілець. Між тим директор вивів звіра і очікував мене. Я налив ще горілки і знову сів. Директору набридло чекати, він почав пояснювати сам, на своїй неможливій мові, на мій жах, він розповідав про гієну, потім збився і заговорив про борсука. Я розізлився (хіба я не був правий?), вискочив на підмостки, відштовхнув пана директора і взявся говорити сам. Гієна була центром вистави, я повинен був говорити як ніколи, я повинен був врятувати її, вже однією своєю появою, я залучив публіку на свій бік. Я відрікся від свого директора і заявив, що він ніколи в житті не бачив гієни, і почав описувати лютість цього хижака. Горілка діяла – натхнення досягло неймовірної висоти, я сам відчував, що говорю все з більшим збудженням і красномовством, а гієна в цей час стояла біля ніг директора і сонливо жмурила крихітні очка.
- Тримайте її міцніше! – кричав я директору. – Вона зараз розірве мені нутрощі! Тримайте револьвер напоготові, на випадок, якщо вона вирветься!
Мабуть, директор, теж захвилювався, він потяг до себе гієну, вірьовка обірвалась і звірюка прослизнула поміж його ніг.
Жінки і діти в залі заверещали, половина публіка скочила з місць. Тоді гієна поспіхом кинулася за завісу у свою маленьку клітку. Директор з шумом закрив за нею двері. Всі ми вільно зітхнули, і я в декілька слів закінчив промову. « Цього разу, ми на щастя, залишились живими», сказав я, «і сьогодні ж увечері треба подбати про міцний залізний ланцюг для цього чудовиська». Я поклонився і пішов.
Пролунали оглушливі аплодисменти, викликали: оратора, оратора! Я вийшов і знов розкланявся, дійсно, я міг констатувати надзвичайний успіх. Аплодували, навіть виходячи із залу.
Директор був радий, він від щирого серця дякував за допомогу. Він був упевнений, що ще не раз отримає повні гроші.
На виході, біля дверей, мене очікував якийсь чоловік. Це був мій касир з павільйону. Він був присутнім на виставі і був у захваті. В підвищеному тоні він захоплювався моїм ораторським талантом, я повинен, у всякому разі, читати в павільйоні, тепер якраз час оголосити про це, тепер коли люди знають, на що я здатен. Наприклад, повторення промови про гієну, особливо, якщо прихопити тварину з собою.
***
Але пан директор, ця шельма, наступного дня не захотів платити. Якщо я не підпишу з ним письмову угоду, що завтра знову буду виступати, він звернеться до суду, сказав він. Шахрай!
Нарешті ми вирішили миром – так: він повинен мені заплатити п’ять крон. З тими трьома, які я вже отримав, це складало вісім, тепер у мене вистачало зворотній проїзд до Христианії.
Але написане він бажав залишити у себе. Про цей пункт ми довго сперечалися, я неохоче залишав йому промову: адже це профанація. З іншого боку, звичайно, вона належала йому, він вже за неї заплатив. В решті-решт я віддав. Він надзвичайно високо цінував цю роботу.
- Такої промови я ніколи ще не чув, - говорив він. – Вчора вона мене зачепила глибше, чим якась проповідь.
- Так, ви могли в цьому упевнитись, - відповів я. – Ось яку владу має література над людськими душами.
Це були останні слова, які я йому сказав. З денним поїздом я повернувся до Христианії.
Примітки:
1)… Драммен… - місто і порт на південному – сході Норвегії на березі Драмс – фіорду, при впадінні в нього ріки Драмс – Ельв. Адміністративний центр фюльке (області) Бускеруд.
2)…Хьєланн Олександр Ланге (1849 – 1906) – норвезький письменник. Автор романів «Гарман і Ворше» (1880) і «Шкіпер Ворше» (1882) – про буржуазну сім’ю Гарман, трилогії «Яд» (1883), виховного роману «Якоб» (1891) та інших. Реалістичним творам Хьєланна притаманна гостра соціальна направленість, динамічна манера написання.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1910 рік.