За океан
із серії "Бродяче життя"
Тепер, через три тижні після мого приїзду до Америки, я берусь, нарешті, за цей звіт про мою поїздку туди. Мені жаль, що я раніше не міг цього зробити, - мій дух тяжів до цього, але тіло було немічне.
В середині серпня я полишив Норвегію, де ми вже давно ходили в пальто, а через три тижні я попав у спеку вище за 90° в тіні за Фаренгейтом. Це досить сильно позначалося на мені і впливало на мій, завжди прекрасний у вересні, стан здоров’я.
Я спробую писати прямо з голови, по пам’яті. Та в мене й немає зараз жодного рядка з усіх моїх записів, які я робив на пароплаві. Все загинуло. Всі мої замітки одного разу вночі зникли біля берега Ньюфаундлендської мілини. Будь-хто інший на моєму місці зійшов би з розуму від такої утрати, з мене ж не вирвалось і крику. Я тільки опустився на свій жовтий чемодан і, як мужчина, змирився з тим, як з непоправним. До полудня я вже настільки оволодів собою, що був навіть у стані випити чашку чаю.
* * *
Отже, нарешті, ми залишили міст в Христианії, після того як старанно відмахали хустинками свої прощальні привітання, і шкіпер здав квитанції на весь багаж емігрантів, який корабель віз з собою.
- Тепер уже повернутися назад неможливо? – плаксивим голосом спитав мій юний попутник.
- Можна, - в Христианзунді. Але, надіюсь, ти цього не зробиш.
- Ну, так я нап’юсь і поїду за багато-багато миль від моєї батьківщини, - крізь ридання промовив він.
Ох, вже цей зелений юнак! Йому ледве минуло тільки сімнадцять літ і він ще ніколи не виїздив із дому.
Навколо зчинився галас і метушня. Шістсот чоловік снувало взад і вперед по палубі і переносили цілі гори багажу у трюм. Тут були збіднілі горці з наших гірських долин, селяни з данських островів, ширококості шведи, - жебраки, бідняки, зубожілі купці із міст, і ремісники, жінки, молоді дівчата і діти. Одним словом це була переселенська Скандинавія.
- Так, ми вже йдемо? – сказав якийсь чоловік біля мене. – Чи ставалось вам і раніше бувати по той бік океану?
- Так.
Це був чоловік років біля тридцяти, жирний, в ластовинні, без бороди. На його грудях висів сплетений з білявого волосся ланцюжок з круглими кільцями. На шиї був білий засалений шарф, у вухах дірочки для сережок.
- Красива країна – та, яку ми покидаємо, - продовжував він, найкрасивіша у всьому світі.
І його добродушні очі засяяли.
- Чому ж ви її покидаєте?
На це в нього були свої особливі причини. Він – семінарист, був учителем; звати ж його Ніке, Крістен Ніке. Ну, і одного разу він вступив у богословський спір з пастором Магнусом, і спір цей закінчився тим, що він втратив свою учительську роботу. Він розповів про своє звернення до гласності, про чотири свої довгі дописи в «Монастирські вісті» і про те, як сміливо він відповів єпископу на його листа: « Ваше преосвященство пане єпископ, ви можете вимагати від мене неможливого, але виконати цього я не можу».
- Про що ж був спір?
Обличчя учителя освітлилося надзвичайним натхненням.
- Про що йшов спір? Я читаю багато книг, я вивчаю журнали і різні твори і для свого положення можу вважатися людиною освіченою. Навчаючи дітей катехізису, я слідую вимогам часу і моїм власним висновкам. І ось про Ноя розповідається, що він взяв до свого ковчегу всякої тварі по парі, які не могли жити у воді. Ну ось, як же можуть мене переконати в цьому! Він, мовляв, мав з собою мастодонтів, пару мамонтів, пару слонів, - тоді як навіть одна пара вже б наповнила його мале суденце! Тепер зайдемо з другого богу: хіба у Ноя було збільшувальне скло і мікроскоп? Я так просто питаю тому, що краще не вмію. Хіба Ной міг взяти з собою мільйони мільйонів тварин і плазунів, які сховані від людського ока? І чи міг би він без збільшуваного скла дослідити і відібрати по одній чоловічій та жіночий особині з кожного виду?
До нас приєдналося ще декілька чоловік, що слухали полум’яного оратора. Деякі підсміювалися, інші слухали зосереджено, вірні, мабуть, своїм засвоєним з дитинства поглядам. Пан Ніке ще більше розпалився і продовжував обговорювати неправдоподібні місця в біблії:
- Точно так же йде справа і з божественністю Христа. До Нікейського собору кожному дозволялося думати про це що завгодно, але собором було установлено. Собор відноситься до IVстоліття після Р.Х. І з цих пір справа йде таким чином. Але якщо звернутися до вивчення книг і рукописів, то… А втім, я покажу вам все це, як тільки доберусь до свого сундука, - там у мене багато книг.
Наверху, на палубі, стало тепер порівняно тихо, так що пан Ніке міг говорити без жодної перешкоди; через люки середньої палуби лунав гул голосів людей, що метушилися, захищаючи кулаками свої койки і розкладаючи біля них свій багаж.
Чотири молоді дами в задерикуватих костюмах «Карла Юхана» і з синіми кругами під очима прогулювалися мимо нас, теревенячи між собою. Вони старалися пристосуватися до майбутнього перебування на борту, великими голубими очима оглядалися навколо, заговорювали з більш легковажними на вигляд матросами і безстрашно переступали через тюки багажу, що лежав на їхньому шляху, при цьому навіть не виймаючи з кишень пальто своїх маленьких пухких ручок. Коли якійсь із них ставалося спіткнутися, то всі четверо вибухали сміхом, і було видно, що життя на борту їм здається дуже веселим.
Я спустився вниз, щоб відшукати собі койку з більш-менш охайними сусідами. Але мій молодий попутник тим часом вже потурбувався про це; точно король на троні, сидів він на своєму солом’яному матраці і люто накидався на кожного, хто хотів у нього відняти койку.
* * *
Поблизу від нас знайшли притулок також Крістен Ніке і його товариші. Двоє з них були «звичайні ремісники», як сказав про те пан Ніке; у них був загальний гаманець і загальний сундук, хоча вони не були братами. У третього були більш ніжні руки і веселий, лукавий вираз обличчя; він був з купецької сім’ї.
Цей чоловік потім, на протязі всього переїзду, приносив нам багато задоволення. Не знаючи морської хвороби, завжди веселий, охоче допомагав усім і завжди готовий на все, він постійно метався поміж пасажирами, охоче розсипаючи скрізь свої жарти.
Сам він, цей маленький смішний чоловічок, знав у життя, мабуть-що, тільки одне задоволення – а саме, всіляко дражнити свого товариша по подорожі Ніке, якого він завжди називав по імені: Крістен. І дуже рідко бувало, щоб вони були між собою у мирі. Інколи він будив семінариста посеред ночі, щоби спитати його, як він себе відчуває, або сповістити йому, котра година. І Ніке, розлютований, прокидався і клявся жорстоко помститися «негіднику» за його витівку. Потім обоє засинали.
Тепер всі вони стояли і чекали обіду.
- Ніке повинен там стати пастором, - сказав купець.
Ніке розсміявся. Він – пастором?! Ні, надто він освічена людина для цього.
І він повернувся до мене і спитав, чим по суті слід займатися там чоловікові з такою освітою, як у нього? Він не належав до числа тих хто зневажає фізичну працю, але ж не можна і не визнати, що він носить в собі задатки для дечого іншого. Він інколи думає про місце професора в якому-небудь коледжі.
Коли прозвучав дзвінок на обід і до нас вниз спустили великі котли з їжею для емігрантів, здійнявся такий гамір і метушня, що я вирішив за краще на деякий час вийти на палубу. Погрожувала небезпека цілості наших членів. Матрос, який виконував обов’язки поліцейського на палубі, визнав положення справ таким, що йому по совісті можна було вже забиратися геть, - забиратися зараз, поки він ще у змозі зробити це без чужої допомоги. Люди вільні, холості можуть ще відважитись взяти участь у цьому звалищі, але у нього в Копенгагені дружина і діти.
Я пробув на верхній палубі півгодини і, коли гамір там, внизу, дещо стих, знову спустився. Мої нові знайомі, так само як і мій юний попутник, сиділи всі навколо ящика, розрізали і їли шматок прекрасного жовтуватого сала, який наче навмисно був створений для того, щоб викликати морську хворобу. І скрізь, на кожній койці, в кожному кутку були зайняті обідом.
Так, людина живе для того, чим вона живе! На жодному обличчі вже не було видно і сліду сліз, що проливалися по тільки-що покинутій батьківщині. Сало лежало на ящиках, валялось на підлозі і на матрацах, шматочками сала гралися діти, ними перекидалася молодь; всі сиділи з салом в зубах, в руках, на колінах, - повсюди виблискували ці жирні жовті шматочки, залишаючи скрізь плями.
Багато хто їв з завидним апетитом. Горці з вузьких гірських лощин вперше у житті, мабуть-що, мали можливість разом з постійною своєю їжею, простим хлібом, - їсти і цю смакоту, скільки душа забажає.
Моєму юному попутнику, людині такого ж бідного походження, як і я сам, прийшлося, втім, дуже дорого заплатити за його перший обід на борту океанського пароплава. Увесь післяобідній час він лежав у себе на койці, відчував себе дуже погано і кожного разу, коли я проходив мимо, починав говорити зі мною про сухі висушені сухарі, які сміливо можна їсти. Або він же питав у мене поради, що робити проти нудоти.
Навпаки, пан Ніке від сильного бродіння у шлункові відчував деяку в’ялість. Він ставиться до цього спокійно, говорив він, і зовсім не збирається вживати будь-яких заходів. Але увечері, пізніше, йому прийшлося достатньо повозитися з цим. Нам було чутно, як він ретельно розшукував один ключ, яким, в решті-решт, і заволодів, а потім нізащо не бажав віддавати іншим, хоча ключ був від однієї «зручності», куди мали право входу і інші пасажири.
* * *
Настрій у емігрантів був поки що чудовим. Перед від’їздом з Христианії вони на прощання випили добряче пива, та і тепер у їхніх дорожніх флягах ще був деякий запас. Тому після обіду з’явилися гармоністи, і почалися такі жваві танці, що більш сильні ледве не збивали з ніг слабких, а деякі жінки цілком серйозно просили пощади.
Невелика група людей зібралася на форштевні; там один шведський методист-проповідник з Америки співав духовні пісні і молився про послання гарної погоди в подорожі. Всі були такими невіруючими, якими бувають звичайні молоді емігранти, - бувають до тієї хвилини, поки яка-небудь небезпека не виникне перед самим носом. Тут знайшлося тільки декілька старих грішників, які дійсно каялись про себе, внизу ж, на нижній палубі, веселий натовп танцював мазурку і ніскілечки не думав про Бога.
Мимо мене пройшли пан Ніке і купець. Пан Ніке лаявся. У нього в руках був його котелок, дивно вигнута жерстяна посудина з залізною ручкою. Котелок був сильно понівечений.
- Це він зробив! – сказав пан Ніке. – Це він навмисне сів на котелок і зламав його. Ви подивіться!
Купець з усіх сил старався зберегти серйозний вигляд.
- Це сталося помилково, - говорив він. – там внизу дуже темно, і він ненароком усівся на котелок.
І обидва пішли далі, голосно обговорюючи цей випадок.
Танці продовжувалися до пізнього вечора, коли палубу треба було очистити. За правилами ми, пасажири з нижньої палуби, на час певного дзвінка повинні були знаходитися у своїх койках, і, коли ця мить наставала, з’являвся завідуючий провіантом і один з офіцерів, кожен з маленьким потайним ліхтариком під полою; вони заглядали у всі кути та закутки і не очікувано направляли світло на запізнілу парочку, яка причаїлася в затишному куточку і шепотіла, забувшись у розмові. Лунав легкий крик переляку, дві пари переляканих очей зупинялися на ліхтарику, потім слідувала швидка втеча через усю палубу в пошуках більш безпечної схованки.
Чотири дами в костюмах «Карла-Юхана» зажадали навіть, щоб їм показали те правило, яке забороняє їм сидіти на палубі до ранку. Про це, принаймні, вони хотіли б дізнатися. І їм дали подивитися правило.
* * *
Ми вийшли у Північне море.
В Христианзунді ми побували на березі, написали декілька листів і купили дещо з їжі, що можна було дістати і що дозволяли нам наші можливості. Ми випили також пива. Це було останнє пиво, яке ми пило на європейському континенті. А тепер ми на всіх парах йшли по Північному морю.
Був ранок. Скрізь прокидалися люди, годинник показував сьому, через годину повинен був бути сніданок. Деякі з нас вже були одягнені.
Я знову закрив очі. Корабель гойдало. Від його колихання в мене трохи обважніла голова. Я знову заснув.
Я прокинувся від дзвінкого сміху моїх товаришів, які вже сиділи внизу на ящику з наміром снідати. Я піднявся якраз вчасно для того, щоб побачити, як ноги пана Ніке зникають на сходинках, що вели на верхню палубу.
- Що там таке сталося?
Пан Ніке знайшов голову оселедця у своєму котелку куди він налив каву, і тепер він направлявся до капітана, щоб поскаржитися йому на це.
Мій сусіда зліва, житель Гаугезунда, зіваючи, спитав, котра година; всі прокинулись і скочили з койок з обох боків виходу на середню палубу. З відділення для сімейних долинав неприємний запах від жінок що захворіли на морську хворобу, і я сам почав відчувати в голові якесь огидне відчуття. Я швидко взув чоботи і вийшов на палубу.
То тут, то там, в захищених від вітру місцях сиділи бліді люди, яких, очевидно, нудило; деякі у повному відчаї вже звісились через шканцеву сітку. Дув зустрічний вітер. Море ставало все більш і більш неспокійним.
Пан Ніке, надзвичайно схвильований, повернувся назад і почав говорити про голову оселедця. Можливо, це відповідає сучасними вимогами гігієни?
Якийсь страждаючий пасажир, що мабуть, з великими труднощами, тримався на ногах, не міг, тим не менш, не розсміятися над гнівом семінариста і взяв на себе клопіт розібратися в тому що сталося.
- Ця голівка оселедця – витівка одного з ваших товаришів, - сказав він. – Вона не могла туди попасти з кофейника, - адже вона не пройшла би через такого вузенького носика.
Ніке задумливо схилив голову.
- Те, що ви кажете, має деяку рацію, і я сам вже думав про це. Насправді, носик у кофейника дійсно досить вузький. Тому-то я і не пішов до капітана, - це було б надто безглуздо.
І пан Ніке щиро був такої ж думки. Це був, насправді, мерзотний жарт. Потім він висловив свої побоювання щодо можливого «припадку», який зазвичай бував у нього, коли йому траплялося з’їсти «подібну гидоту»…
А море ставало все неспокійнішим і неспокійнішим, морська хвороба все більш і більш розповсюджувалась навколо. Емігранти один за одним у найгіршому стані падали, а внизу, в каютах першого і другого класу прислуга без кінця займалася чисткою. Як безсердечно ця хвороба обвалилася навіть на самих сильних чоловіків! Я дуже багато плавав морем, але і я на протязі сорока восьми годин був без свідомості, у напівмертвому стані. До ютландських берегів я ще якось тримався, але потім зліг.
Одного разу мої страждання досягли краю, і я з декількома товаришами по нещастю лежав у кутку палуби, мимо нас пройшов мій товариш по койці зліва, житель Гаугезунду, який примудрявся спотикатися навіть об свої власні чоботи і без найменшої потреби наступав мені на ноги, - я, був навіть не в змозі піднятися і як слід покарати його за це. Він втік від мене. Взагалі-то цей гаугезундець був людиною дуже послужливою. Він викрадав для мене під час моєї хвороби жовте коріння з шафи з припасами; він став на бік пана Ніке, коли той одного разу вступив з методистом – проповідником в гарячу суперечку про чудеса. А коли я біля Ньюфаундленда залишився без усіх моїх важливих для мене заміток, то він об’явив, що це для нього теж як ніби його власне горе, - і я міг йому в цьому повірити.
* * *
Мій молодий попутник, пан Ніке і обидва ремісника сиділи внизу і розважалися пляшкою рому. Купцем заволоділа чорна Вікторія, молоденька мексиканка, яка тільки - що провела друга свого серця, моряка із Зандерфіорду, на його кораблі до Норвегії і тепер повертається на свою далеку батьківщину. Наче якась рідкісна, чужоземна тварина, ходила вона повсюди, лагідна, дуже чутлива до будь-якого знаку уваги; вона співала іспанські пісні і палила папіроски, як чоловік.
Купець час від часу заглядав їй в обличчя і ніжним тоном називав її своїм маленьким чудовиськом, своїм маленьким чорним звірятком, - словами, які вона зовсім не розуміла.
Якось вона вступила у сварку з одною із дам в туалетах «Карла-Юхана». І тут палка маленька істота раптом схопилася і обсипала свою противницю справжнім потоком англійської лайки і насмішкуватими прізвиськами, що палали наче сонце на її батьківщині; прорвались грубі, різкі нотки і рухи тіла, слова, настільки відверті, що їх неможливо повторити.
Спів, - щось середнє між співом і мовою – прозвучало позаду мене. Це бурмотів пан Ніке. Пан Ніке був п’яний, ром ударив йому в голову. Зі щасливою, променистою посмішкою він заявляв, що немає нічого прекраснішого, ніж гуляти при місяці, - гуляти при місяці! Він усівся на перше місце, що трапилося і продовжував бурмотіти.
Тепер все стихло, тільки шуміла машина, і хвилі гойдали корабель. Зморені і хворі лежали як прийдеться, - одні на койках, другі на своїх сундуках. Мій юний друг впав на мішок; пляшки з – під рому і стакан лежали біля нього; поряд спали обидва ремісники, схиливши голови на груди.
Я струснув мого друга. Він відкрив очі і з люттю спитав, хто я такий. І що я зробив з його салом, - його власним обідом, - його салом і сухарями?
Через деякий час хміль трохи пройшов у нього, і він заявив, що це було некрасиво з мого боку, дуже некрасиво! Адже ми були з ним у всі ці дні добрими друзями, говорив він, а я раптом накликав ганьбу на його голову. Він став жертвою даної мені обіцянки напитися раніше, чим він від’їде від своєї батьківщині на багато сотень миль. І я не утримав його від цього.
Повернувся купець. Він зразу ж спитав про Ніке. Де Ніке? Йому потрібно з ним поговорити. Потім він розповів, що був у своєї мексиканочки.
- Подивіться! Вона укусила мене за палець, ця безсоромниця! – І він показав мені свій закривавлений палець.
Через декілька годин пан Ніке і мій молодий попутник знову знайшли один одного. Вони стояли разом і розпитували один одного, як той себе відчуває. У кожного хміль під час сну трохи пройшов, і вони дивилися один на одного дещо присоромлені, зі збентеженою посмішкою; їхні очі були червоними, і вони докладали усіляких старань до того, щоб їхні голоси звучали ясно.
Ми залишили позаду Шотландію. Моя морська хвороба пройшла. Я голодував на протязі сорока восьми годин, сорок вісім годин був нелюдськи хворим, і в останню хвилину другий кок врятував мене кількома ложками звареної на воді ячної каші. Я ніколи не забуду, як це було смачно.
Взагалі весь екіпаж ставився до нас прекрасно і часто виказував нам знаки виключної люб’язності після того, як ми переносили напади нудоти.
Коли ми трохи звикли до корабельної їжі, вона почала нам подобатись так, як тільки ми того могли бажати. Хліб теж був добре випечений, і нам видавали його дуже щедро; нам кожного дня видавали також пшеничний хліб.
Тепер ми вже були у Атлантичному океані.
Похмурий, майже релігійний вираз з’явився на обличчях.
- Нарешті! Ну, з Богом!
Що стосується мого юного друга, то він заявив, що йому стає погано, коли він думає про безмежне – про Атлантичний океан. На це Крістен Ніке говорив, що про це зовсім не варто думати, що такі думки годяться тільки для жінок і дітей. Піде справа добре, - і все буде добре, а не повезе, - настане смерть, ось і все.
- А якої ви думки про смерть, Крістен? – спитав купець.
- Моя думка про смерть? Та така ж, як і взагалі у освічених людей. Це кінець всьому, це – висновок, крапка всім великим ідеям. Якби ви були людиною, яка дійсно цікавиться подібними речами, я прочитав би вам дещо з однієї книги у моїй скрині.
Я побував у сімейному відділенні, місці перебування одружених людей і молодих дівчат. Тут палуба була розділена на порівняно великі окремі приміщення, що отримували світло і повітря через відкриті люки на верхню палубу; краще влаштовані койки і столи для обідів з лавами вздовж них робили перебування сімейств тут достатньо затишним. Таких відділень на пароплаві було три, і у всіх трьох повітря, беручи до уваги багато дітей і чимало хворих морською хворобою жінок, було достатньо гарним.
Дві жінки вчинили між собою сварку, але, стримані від природи і виховані в християнських сім’ях, вони тільки вирвали одна у одної по пучку волосся. А одна з них, вдова, що сіла на пароплав в Христианзунді, у своїй смиренності найохочіше билася нігтями.
Ця невелика розвага привернула загальну увагу, і я бачив, як один пасажир з першої каюти, кравець із Копенгагена, стояв зі своїм золотим пенсне і через люк у верхній палубі спостерігав за боротьбою. Він крутився на всі боки і постійно змінював місце, щоб краще бачити.
Декілька маленьких дітей, навпаки, залишалися зовсім байдужими до цієї бійки жінок; серйозно та зосереджено сиділи вони і роздивлялися стару газету, що лежала між ними, а іноді видавали якийсь нероздільний звук і при цьому надавали обличчю серйозний вираз.
Коли я повернувся до своїх товаришів, пан Ніке якраз збирався «влаштуватись», як він це називав. Він вирішив жити у подорожі по-людському, і так як ніхто інший не займався прибиранням, то йому приходилося робити це самому. З цією метою він склав горою всі скрині і ящики і одне місце багажу наклав на інше, так що посередині виникло вільне місце – «для гуляння», - як пояснив пан Ніке.
Наверху, на верхній палубі, дме такий сильний вітер, туман так неприємно лягає на обличчя, вугільна пилюка з труби так бруднить, - що, хіба не вдалою була його думка влаштувати критий бульвар?
Гаугезундець першим переставив свого сундука на попереднє місце і грубо порушив побудову пана Ніке. Короткий час вона ще простояла, потім загинула в розвалинах.
Погода була холодною і сирою, туман став густим, з пароплава неможна було нічого розгледіти, куди не повернись, скрізь над морем висів важкий сірий туман, наче небо що куриться і зливається з землею. І кожні півхвилини вахтовий видавав звук сирени, різкий залізний голос що протяжно розносився над океаном.
* * *
Минали дні, море ставало все бурхливішим, буря підсилювалась, і багато переселенців лежали напівмертві від страждань. Дуже рідко, тільки як виняток, попадалась здорова людина, яку пощадила морська хвороба.
Мій юний попутник декілька днів пролежав у ліжку. Він говорив, що це неприродно – залишатися на ногах, коли треба було помирати. І він стогнав і робив якісь рухи, наче хворе теля. Якщо він буде ще коли-небудь на твердій землі, - на що, звичайно, дуже мало надії, - то він ніколи більше не буде жалітись на такі дрібниці, як, наприклад, втрата пальця чи ноги, - тому що це більш серйозніше.
Якось я на палубі зустрів пана Ніке. Він як наче нетвердо тримався на ногах і був дуже блідий.
- Вам погано?
- Так, не дуже. Але тут так сильно пахне маслом, а в камбузі смажать м’ясо, і цей запах просто мука!
Коли ж ми спустились униз, купець пригостив його жувальним тютюном під тим приводом, що це його вилікує; пан Ніке все більше і більше ставав схожим на труп; він відхилив назад голову, засунув руки в кишені і закрив очі.
- Надіюсь, це не ваш «припадок»? – спитав купець і з посмішкою подивився йому в обличчя.
Але купцю цього не варто було робити: «припадок» пана Ніке був уже зовсім близьким, і нічого не підозрюючи жартівник дорого заплатив за свою необережність.
Купець сказав, що, на його думку, треба піти і як слід вимитись.
З цього часу пан Ніке вже не полишав ліжка.
Погода як наче погрожувала ніколи не змінитися, і море, з кожною вахтою, з кожним ранком ставало все бурхливішим і бурхливішим. Туман приходив і відходив, вихор на короткий час проганяв його, але дуже швидко він накривав нас знову, і безперервний свист снастей доходив навіть до нижньої палуби. Вночі декілька койок зламалось, люди скотилися на підлогу; втомлені та змучені морською хворобою, вони натягли на себе ковдри і змерзлі, напівголі, не в змозі дістати навіть свої матраци, вони заснули на якихось мішках і скринях.
Близько півночі якась жінка просунула свою голову у двері нашої каюти. Вона з трудом дісталася сюди по крутих сходах з відділення для сімейних.
Ліхтарі похмуро горіли на своїх гаках, і голова жінки дивно вимальовувалась в отворі люка.
- Чи не може хто-небудь сходити і заявити, що внизу, на дні пароплава, страшенний шум?
Ніхто не відповідав.
Жінка закричала голосніше, щоб кого-небудь розбудити:
- Чи немає кого-небудь, хто б заявив, що на пароплаві теча?
Тепер деякі голосно розсміялися, і жінка пішла, настирливо продовжуючи бурмотіти, що пароплав дав тріщину.
Пан Ніке все ще лежав на своїй койці в жалюгідному стані. Його «відомий напад» тепер перетворився на один безкінечно довгий «напад». Хтось з його товаришів навіть спитав, чи він бува не вмер.
- Ні, так щасливо для нього це ще не скінчилось, - пробурмотів він.
З верхньої палуби до нас долинали слова команди офіцерів, і зверху донизу покритий галунами капітан, який завжди дуже насмішкувато дивився на нас, емігрантів, і декілька разів наказував нам зійти з дороги, тепер він сам особисто стояв на капітанському містку. До нас зверху долинав його голос, він швидко і уривчасто віддавав накази, і всі негайно їх виконували. У всіх нас було таке відчуття, що, не дивлячись на все, капітан – найкращий чоловік на кораблі, і в цю хвилину на його обличчі не було насмішкуватого виразу.
У відділенні для сімейних освітлення і повітря тепер дуже зіпсувалися. Хвилювання настільки підсилилось, що люки на верхню палубу прийшлося закрити. Більшість пасажирів тут лежали в ліжках, матері і діти, тісно притулившись один до одного, чоловіки з безглуздим виразом очей і роздутими ніздрями, нездатні зробити жодного поруху.
А на самому верху, на верхніх сходах, стояв здоровий і бадьорий методист – проповідник зі своїми духовними піснями. Він стояв з непокритою головою і оголеними грудьми, наче закам’янівши в молитві. Так він простояв усю ніч з учорашнього вечора, і час від часу до нього хто-небудь з переселенців підходив і розмовляв з ним.
Коли розвиднилось і всі прокинулися, він раптом голосним голосом закричав до нас вниз:
- Я – голос, що говорить з вами в ім’я Господа!
І він почав кидати в усі боки слова звернення і пекельних кар.
Але це був поганий храм, цей корабель з шістьма сотнями страждаючих переселенців!
Молоді дівчата після безсонної ночі, нарешті, заснули і – як знати? – тепер, можливо, мріяли знайомою мрією про хвацьку мазурку. Матері і батьки, кожен несли свій тягар, і від цього проповідь методиста розвіялась вітром. Всі жадали тільки одного – спокою. Всі були такі зморені і змучені, що ніякі думки не лізли до голови, ні про які гріхи вони не в змозі були думати.
Купець був зовсім здоровий і час від часу запалював навіть свою жахливо смердючу трубку, звичайно, роблячи це тайком, так як з побоювання перед пожежею і зі співчуття до хворих морською хворобою, палити суворо заборонялося.
Коли до пана Ніке долинув жахливий запах тютюну він пригрозив пожалітися на купця. Тоді останній почав насміхатися над семінаристом, називаючи його боягузом.
- Та він всього боїться. – І купець почав повторювати: - Крістен боїться, Крістен боїться, Крістен зі страху навіть своє євангеліє сховав під подушку!
А Ніке всіма силами, які тільки у нього залишалися, клявся, що купець бреше.
Раптом наверху щось зі страшенним шумом загриміло.
Тріск, оглушливий гуркіт, прокотився кораблем. Ми відчули себе раптово відкинутими, хвиля прорвалася сходинками до нас униз, з усіх сторін залунали крики.
Коли я, нарешті, прийшов до тями, виявилось, що я лежу животом на обличчі жителя Гаугезунду; я швидко скочив і почав шукати навколо свого попутника. Він був викинутий зі своєї койки і, як мертвий, лежав, зціпивши зуби і стиснувши кулаки.
Коли я звернувся до нього, він нічого не відповідав. Коли ж я поставив його на ноги і відвів знову до койки, то виявилось, що він не постраждав, падіння йому ніскільки не нашкодило.
- Все це пусте, - сказав він, - одним членом більше чи менше. Ні, але морська хвороба, морська хвороба!
Купець гарчав мені над самим вухом:
- Ви подивіться на Крістена, на Крістена подивіться! Він стоїть на колінах на своїй койці і цілує євангеліє!
Ремісники, два добрих товариша, лежали на мокрій підлозі, і вода котилася через них. Ніжно обійнявшись, вони зі сльозами на очах посилали крізь ураган останнє пробач своїй батьківщині.
Знову ринула на нас бурхлива хвиля і понесла вниз по сходах куски тріснутого дерева.
Купець дозволив собі зауваження, що тепер дійсно починає ставати мокро. І звертаючись до пана Ніке, голосу і манері якого він наслідував, сказав:
- Смерть! Що таке смерть? - Це тільки остання крапка всіх великих ідей…
Почувши ці слова, пан Ніке зразу ж поспішив покласти євангеліє собі під подушку і шмигнув на свою койку, - таке велике було його збентеження.
Але, починаючи з цієї миті, буря почала потроху стихати. Наступного дня ми вже могли йти повним ходом, мій попутник міг сидіти прямо на своїй койці, а пану Ніке стало набагато краще.
Через дванадцять годин після бурі на обличчях вже не було і сліду пережитої тривоги і тихої покірності волі божій, яка раніше відображалася на них. Навпаки, всі накидалися на котли з їжею з тією жадобою, якою відрізняються ті, хто видужав від морської хвороби.
* * *
Дощі, високі хвилі і буря супроводжували нас на всьому шляху, - погода, рідкісна у серпні в Атлантичному океані. Коли, нарешті, настала погода, більш відповідна місцю і часу, то більшість переселенців були настільки гордими, що не допускали жодних похвал погоді, наче вважаючи це якоюсь особистою для себе образою. Ніколи ще Господь Бог не надавав благодіяння таким невдячним людям. Тільки ті, що страждали від морської хвороби з подякою привітали зміну погоди.
Методист – проповідник стояв посеред корабля і співав свої духовні пісні. З’явився натовп зовсім нових облич, людей, котрі дванадцять – чотирнадцять днів пролежали на койках, не будучи в змозі навіть підійняти голову; вони раптом повилізали сюди з нижньої палуби, бліді, схудлі, схожі на ляльок з дерева.
Тепер спека що ставала все більшою давала нам зрозуміти, що ми наближаємось до американського берега. Навколо нас зароїлись птахи незнайомого вигляду і з незнайомими голосами; на горизонті у всіх напрямках показалися вітрила і труби пароплавів що диміли. Ось направляється до нас якась барка і сигналом просить повідомити висоту, на якій ми знаходимось.
Гармоніки, що так довго лежали забутими, виймаються знову наверх, забуті всі страждання, всі тривоги, а методист – проповідник зібрав навколо себе невеликий натовп людей, які, стоячі на колінах, дякують Бога, що врятував їм життя. До цього приєднується спів кока в камбузі, який своїми горщиками здіймає справжній гуркіт.
Корабель вимитий і прибраний, лоцман піднявся на борт, пасажири гуляють в своєму найкращому одязі, а мій попутник вже знову на ногах.
Нарешті з моря вимальовується Нью – Йорк – важке, багатокольорове, величезне місто – Нью – Йорк. У світлі затуманеного сонця з’являється мармурово – біле і червоно – цегляне місто; на тисячах кораблів у всіх напрямках, наскільки охоплює око, майорять прапори. Уже до нас долітає гуркіт циліндрів і коліс на фабриках, шум парових молотів на верфях і незчисленних машин різного роду, що працюють своїми гладкими частинами зі сталі і заліза.
Два пана з маленького пароплавчика підіймаються до нас на борт. Це – санітарна поліція; ми, пасажири нижньої палуби, показуємо їм наші язики і даємо пощупати наш пульс.
З іншого пароплавчика знову підіймаються до нас на пароплав два пана. Це норвезький консул в Нью – Йорку і американський детектив. Вони шукають одного норвежця, якогось Оле Ольсена з Різеру, що скоїв підробку векселів. Вони знаходять його дуже швидко, - його прикмети надто очевидні: він трохи кульгає, і на обличчі сліди віспи. У продовження всієї подорожі він тримав себе тихо і скромно, і ось – ось він через декілька хвилин вже ступив би на американську землю і був би врятований. І раптом приходять ці двоє і забирають його.
Я ніколи не забуду його обличчя, цього спотвореного обличчя та повного безнадії здригання в кутку рота, коли консул читав йому наказ про його арешт.
Крістен Ніке відійшов у сторону і стояв на форштевні; він не міг прийти в себе від здивування, викликаного листом, який він знайшов цього ранку в кишені свого сюртука і в якому лежала досить велика кількість крон, - так, так, кругленька сума асигнаціями в десять крон, - подарунок для бідного семінариста. Він не міг зрозуміти, звідкіля взявся цей подарунок, і менш за все здогадувався про те, що половина подарованої суми була від його мучителя – купця.
Так ми повільно і спокійно увійшли в гавань Нью – Йорка.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 1909 рік.