Жінка перемогла
із серії "Боротьба пристрастей"з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Я служив кондуктором на трамвайній лінії в Чикаго.
Спочатку мене призначили на трамвай, який рухався по маршруту між центром міста і ринком худоби. Виходячи на нічну зміну, на цій лінії ми ніколи не відчували себе в безпеці, адже досить підозрілим був той люд, що їздив тут уночі. Стріляти нам заборонялося, щоб ненароком когось не зачепити, бо за таке трамвайній компанії прийшлось би виплачувати компенсацію; у мене не було навіть револьвера, так що я надіявся тільки на свою щасливу долю. Втім зовсім беззбройним я не був: в будь - яку мить я міг вихопити рукоятку гальма, а вже ця штука мене б не підвела. Гарно це чи погано, але скористатися нею мені довелося тільки одного разу.
На Різдво 1886 року я благополучно відчергував всі ночі на своєму трамваї. Але одного разу підійшов цілий натовп ірландців з ринку тварин і вони повністю заповнили вагон, вони були п’яні, мали при собі пляшки, жалілись на злигодні і відмовлялися платити мені за квитки, хоча вагон уже і рушив. На протязі цілого року, вранці і ввечері вони платили компанії свої п’ять центів, говорили вони, а тепер – Різдво, і тому вони хочуть хоча б раз не заплатити.
Можливо, що вони були почасти праві, але пропустити їх безплатно я не наважився, зі страху перед «шпигунами», які наймалися компанією, щоб слідкувати як кондуктори виконують свої обов’язки. До вагону увійшов констебль. Він простояв декілька хвилин, сказав два-три слова щодо Різдва і погоди, і вистрибнув назад на бруківку, так як вагон був переповнений.
Я прекрасно знав, що, варто мені було сказати констеблю пару слів, і всі пасажири миттєво б заплатили свої п’ять центів, але я нічого йому не сказав.
- Чому ви на нас не поскаржились? – спитав один із них.
- Вважав це зайвим, - відповів я, - адже я маю справу з джентльменами.
У відповідь на це багато хто весело розреготався, але частина з них мене підтримала і вони знайшли можливість заплатити за всіх.
На наступне Різдво мене перевели на Котедж-лінію. Зміна була разюча. Тепер я обслуговував состав з двох, інколи з трьох вагонів, їх приводив у рух кабель, прокладений під землею. Публіка в цьому районі жила витончена, і я повинен був збирати їхні п’ять центів в рукавичках. Однак тут було спокійно, а до мешканців вілл я невдовзі втратив всякий інтерес.
Але на Різдво 1887 року знову сталася невелика пригода.
В день святвечора – я працював тоді у вранішню зміну – ми їхали до центру. До вагону зайшов пан і зразу ж звернувся до мене з якимось питанням; коли я обходив вагон, він дочекався мене на задній площадці, де моє постійне місце, і знову заговорив. На вигляд йому було десь біля тридцяти років, блідий, з вусами, дуже елегантно одягнений, але без пальто, хоча погода була холодною.
- Я вискочив з дому, в чому був, - сказав він. – Хотів неодмінно випередити дружину.
- Різдвяний подарунок, - висловив я припущення.
- Саме так! – відповів він і посміхнувся.
Але це була якась дивна посмішка, скоріше схожа на гримасу, нервове посмикування роту.
- Скільки ви заробляєте? – спитав він.
Це було звичайне запитання в країні янкі, і я відповів, скільки я отримую.
- Хочете заробити зайвих десять доларів? – спитав він.
Я відповів, що хочу.
Він зразу ж витяг гаманця і без зайвих розмов простяг мені купюру. При цьому він зауважив, що відчуває до мене довіру.
- Що ж я повинен зробити? – спитав я.
Він спитав у мене про розклад руху і сказав:
- Ви сьогодні зайняті на протязі восьми годин?
- Так.
- Під час однієї з ваших сьогоднішніх поїздок мені знадобиться ваша допомога. На перехресті з Монро – стріт ми будемо проїздити над люком, що веде до підземного кабелю. Я підійму його кришку і спущусь вниз
- Вам набридло жити?
- Не зовсім. Але я хочу справити таке враження.
- Ах, ось як.
- Ви зупините трамвай і будете витягувати мене з колодязя, хоча я буду чинити відчайдушний спротив.
- Неодмінно
- Дякую. До речі я зовсім не божевільний, як вам може здатися. Я влаштовую цю виставу для моєї дружини, вона повинна побачити своїми очима, що я хочу померти.
- Так, значить ваша дружина теж поїде на цьому трамваї?
- Так вона буде сидіти на передній площадці.
Я зіщулився. На передній площадці була кабінка водія трамваю, де він стоячи керує трамваєм, це місце з усіх боків відкрите для вітрів, і прогулянка там навряд чи могла б дати комусь задоволення.
- Вона поїде на передній площадці - повторив чоловік. – Так вона в листі обіцяла своєму коханцю, і якщо вона поїде сьогодні, це буде для нього сигналом, що вона прийде. Я прочитав у листі.
- Добре. Але я повинен попередити вас, що з кришкою люка прийдеться поспішити. Інакше на нас наїде другий состав. У нас інтервал три хвилини.
- Все це мені відомо, - відповідав пан. – Кришка буде знятою коли я підійду. Вона вже і зараз трохи зсунута.
- Ще одне: як ви дізнаєтесь, з яким составом поїде ваша дружина?
- Про це мені сповістять по телефону. У мене є люди, які слідкують за кожним її кроком. На моїй дружині буде коричнева хутряна шубка, ви її легко впізнаєте – вона дуже красива. У випадку, якщо вона втратить свідомість, я попрошу вас віднести її до аптеки, що знаходиться на розі вулиці Монро - стріт.
Я спитав:
- А ви говорили з моїм водієм трамваю?
- Так, - сказав він, - і я йому дав таку ж саму суму, як і вам. Але я не хочу щоб ви над цим сміялися. Ви не повинні говорити про це поміж собою.
- Добре.
- Коли трамвай під’їде до Монро – стріт, ви перейдете до кабіни водія трамваю і будете уважно слідкувати. Помітивши мене, ви дасте сигнал зупинитися. Водій трамваю допоможе вам витягти мене з люка, хоча я і буду чинити спротив і кричати, що хочу померти.
Я трохи подумав і спитав:
- Мені здається, ви могли б зберегти ваші гроші і нікому не говорити про свої плани. Ви могли би просто спуститися в люк.
- О господи! – вигукнув пан, - уявімо, що водій трамваю мене не помітить! Ви мене не помітите! Ніхто мене не побачить!
- Ви праві.
Ми поговорили ще про те про се, пан доїхав зі мною до останньої зупинки і, коли состав повернув, він поїхав з нами назад. На розі вулиці Монро - стріт він сказав:
- Ось тут аптека, в яку ви віднесете мою дружину у випадку, коли вона втратить свідомість.
Потім він вистрибнув з трамваю.
Я став багатшим на десять доларів. Слава тобі, Господи, бувають же щасливі дні у житті! На протязі всієї зими я обгортав груди і спину купою газетного паперу, щоб уберегти себе від пронизливого вітру; при найменшому русі я шурхотів самим неприємним чином, і товариші постійно знущалися наді мною. Зате тепер частина грошей піде на придбання досить товстої хутряної куртки! Якщо товариші прийдуть знову і почнуть штовхати мене в спину, щоб почути шурхіт, який їх так забавляє, то вони вже більше не отримають свого задоволення.
Ми з’їздили два, з’їздили три рази до міста; нічого. Коли в четвертий раз я збирався вийти на станції Котедж, зайшла молода дама і сіла на передній площадці. На ній була коричнева шубка. Коли я підійшов до неї, щоб отримати гроші за проїзд, вона довірливо подивилася на мене. Зовсім молода і красива, очі у неї були голубі і невинні. Бідолаха, який жах їй прийдеться пережити сьогодні, думав я, але, видно вона оступилася, і тепер її чекає покарання. Обережно віднести її до аптеки для мене буде справжнім задоволенням.
Ми їхали до центу міста. Зі своєї площадки я раптом помітив, що водій трамваю почав говорити з юною дамою. Ну, що цікавого він міг сказати їй? До того ж під час руху йому було заборонено говорити з пасажирами. На моє велике здивування, я помічаю, що молода дама пересіла на одне сидіння ближче до того місця, де водій трамваю крутить своїми важелями, а він уважно слухає, що вона йому говорить. Між тим ми в’їжджаємо до міста, зупиняємось, люди сідають, зупиняємося знову, люди виходять, все йде своєю чергою. Ми наближаємось до вулиці Монро – стріт.
Я думаю про себе: безумець, а місце вибрав для себе з розумом. Це перехрестя тихе і спуститися в колодязь ніхто не завадить. А далі я думаю, що мені не один раз приходилось бачити, як обслуговуючий персонал нашої компанії спускається в такі люки і приводить в порядок все, що може там, в підземеллі, вийти з ладу. Але якщо хтось затримається у люкові і состав на нього випадково налетить, то це безсумнівно укоротить нещасного; від передньої площадки до кабелю тягнеться вилка, так що голову відірве неодмінно.
Коли до Монро – стріт залишався один квартал, я пішов на передню площадку. Водій трамваю і молода дама мовчали. Я тільки наостанок помітив, як водій трамваю кивнув головою, наче з чимось погоджуючись, після чого він, втупившись у одну точку, дивився тільки вперед і мчав на шаленій швидкості. У нас тоді водієм трамваю був довгоногий Пат, ірландець.
- Slack her а bit, - сказав я йому на жаргоні. Це значить, збав швидкість. Там куди ми мчали я якраз побачив чорну точку поміж рейками, яка була схожа на чоловічу голову, що стирчала із землі.
Потім я подивився на даму, вона уважно дивилась на ту ж саму точку і міцно чіплялася за сидіння, вона вже хвилюється через те, що може статися нещастя, - подумав я, - що ж з нею буде, коли вона побачить, що це її власний чоловік, який вчиняє самогубство!
Ірландець Пат одначе не збавив швидкість. Я закричав йому, що з люка видно людину – ніяких змін. Ми тепер ясно бачимо голову, це був божевільний молодий чоловік, він стояв у люкові і повернувся обличчям в наш бік. Тоді я вихопив свистка і дав оглушливий сигнал зупинитися; ірландець Пат продовжував їхати з тією ж швидкістю. Через декілька секунд станеться нещастя. Я почав калатати у дзвоника, а потім кинувся на передню площадку і схопився за гальмо. Але було вже пізно, трамвай зі скреготом проїхав над люком.
Я зіскочив на землю, я був вражений, але чітко пам’ятав, що повинен когось рятувати, а той буде чинити спротив. І зразу ж знову повернувся на передню площадку і взагалі багато метушився. Водій трамваю, здавалося, теж був шокований і задавав безглузді запитання - чи був у колодязі чоловік і як це могло статися, що він не зупинив трамвай. Молода жінка кричала «Жахливо! Жахливо!». ЇЇ обличчя було зовсім бліде, і вона так само судомно чіплялася за сидіння. Але вона не втратила свідомості і невдовзі спустилася з передньої площадки і пішла геть.
Зібрався натовп народу, ми знайшли голову нещасного під останнім вагоном, а його тіло ще стояло в люкові. Залізна вилка гальма попала йому під підборіддя і відірвала голову. Ми прибрали тіло з рейок, поліцейський, що підійшов, відніс його в сторону. Констебль записав імена пасажирів, а що стосується мене, то всі пасажири підтвердили, що я дзвонив, подавав сигнал і, нарешті, сам кинувся до гальма. Доповісти в контору про те що сталося повинні були експерти нашої компанії.
Ірландець Пат попросив у мене ножа. Я спочатку не зрозумів його і сказав, що на сьогодні нам вже вистачить пригод, нещастя було і так велике. Тоді Пат посміхнувся і показав мені свого револьвера; ніж йому потрібен зовсім не для забави. Отримавши від мене ножа, він попрощався зі мною, пояснивши, що тепер він не може більше залишатися на службі; йому незручно говорити про це, але довести состав до кінцевої зупинки прийдеться мені, там мені дадуть іншого водія трамваю. І він пояснив мені, що я повинен був далі робити. З ножем мені прийдеться попрощатись, сказав він, - він піде пошукає глухе підворіття і зріже там зі своєї форми ґудзики.
З тим він і пішов.
Мені нічого не залишалося як їхати до зупинки самому; за мною зібралося декілька составів, які чекали, щоб я скоріше звільнив путь. І оскільки у мене деякий досвід водіння все-таки був, то я доїхав до зупинки без пригод.
В один із вечорів перед Новим роком я був вільним і тинявся містом. Підійшовши до залізничного вокзалу, вирішив заглянути всередину – пожвавлення, що панувало там, мене чимось приваблювало. Я вийшов на перон і побачив поїзд, який ось-ось повинен був рушити. Раптом хтось покликав мене по імені, усміхнений чоловік стояв на сходинках вагону і кликав мене. Це був ірландець Пат. Я не зразу пізнав його; він був елегантно одягнений і до того ж розпрощався зі своєю розкішною бородою. Я мимоволі скрикнув від здивування.
- Тихше, не так голосно! І до речі, чим закінчилась та історія? – спитав Пат.
- Нас допитували. Розшукують тебе.
Пат сказав:
- Я їду на Захід. Що мені тут робити? Сім - вісім доларів за тиждень! З них чотири йдуть на прожиток. Я куплю собі землю і стану фермером. Як ти розумієш, у мене є на це гроші. Якщо хочеш, поїхали разом знайдеться і для тебе фруктова плантація де-небудь недалеко від Фріско.
- Я не можу поїхати, - відповів я.
- Поки не забув: ось твій ніж. Спасибі, виручив. Але знаєш, служба в трамвайній компанії тобі нічого не дасть. Я пропрацював три роки, але так би і не вирвався, якби не той випадок.
Пролунав свисток.
- Ну, прощавай, - сказав Пат. – До речі, а скільки тобі заплатив той нещасний?
- Десять доларів.
- І мені стільки ж. Взагалі-то він заплатив непогано. Але дружина краще.
- Дружина?!
- Ну, так, його молода жінка. Вона уклала зі мною невелику угоду. Одна – дві тисячі для неї не мали значення, так дуже їй хотілося звільнитися від свого чоловіка. Ось на ці гроші я і збираюся змінити своє життя на краще.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, XX ст. н. е.