Дама з Тіволі
із серії "Сієста"
Це було влітку, під час концерту паризького хору в Тіволі. (1)
Погулявши у палацовому парку, я пішов в бік Тіволі. Там навколо зібрався великий натовп народу, щоб послухати, як співає паризький хор, я теж став серед усіх.
Тут я зустрівся з приятелем, з яким тихо розмовляв, тим часом концерт розпочався, і вітер доносив до нас звуки співу, тихо і уривчасто. Раптом я відчув якесь занепокоєння, мене охопив неприємний нервовий стан, я мимоволі відійшов убік і відповідав своєму приятелю невпопад. Декілька хвилин я був спокійним, після чого неприємний і незрозумілий стан знову повернувся до мене. В цю хвилину мій приятель говорить:
- Хто ця дама, яка так дивиться на тебе?
Я швидко обернувся. Позаду мене стояла якась дама, на мене дивились, не моргаючи, дуже дивні очі, сині з поволокою.
- Не знаю, хто це, - відповів я і відвернувся.
Я був дуже схвильований. Її очі все ще дивилися на мене, я відчував, як вони палили мені потилицю, вони справляли враження металевих і впивалися в мене, як дві холодні голки.
Я не міг більше, при моїй нервовості, витримувати цей погляд. Обернувшись ще раз і впевнившись, що я дійсно не знаю цю даму, я пішов геть від цього місця.
Через декілька днів я сидів з одним моїм знайомим, молодим лейтенантом, на лавці, якраз навпроти університетського годинника. Ми сиділи і спостерігали за публікою, яка в цей час прогулянки ходила туди-сюди. Раптом я бачу в натовпі два ока, холодні очі з поволокою, звернуті на нас, я зразу ж пізнав ту молоду даму з Тіволі. Вона невідступно уважно дивилась на нас, проходячи мимо, і лейтенант з цікавістю запитав, чи не знаю я, хто це.
- Не маю поняття, - відповідав я.
- Так, але одного з нас, вона мабуть-що, знає, - сказав він і встав, - можливо, мене.
Між тим дама опустилася на найближчу лавку. Ми пішли в її бік, я потяг лейтенанта за сюртук і провів його мимо неї.
- Що за дурниці! – сказав він. – Звичайно, ми повинні їй вклонитися.
- Ах, так, - тільки і сказав я, і ми з ним повернулися назад.
Він уклонився і представився. Чи не дозволить вона йому присісти на лавку поряд з нею? І він без подальших церемоній усівся.
Він говорив з нею, і вона відповідала йому люб’язно але неуважно, незабаром він вже тримав в руках її парасольку і грався нею. Я стояв весь час поряд і дивився на них, я відчував себе трохи збентеженим і не знав толком, що мені робити. Мимо пройшов хлопчик з корзиною квітів. Лейтенант, який добре знав, що треба робити у схожих випадках, зразу ж підкликав його і купив у нього декілька троянд. Чи не дозволить вона йому приколоти одну з троянд їй на груди? Злегка провагавшись, вона, нарешті, дозволила. Лейтенант був красивий чоловік, і мене ніскільки не вразило, що вона дозволила йому цю фамільярність.
- Але ж вона мертва! – говорить вона раптом, висмикує троянду з петлички, якусь мить дивиться на неї з жахом і, відкинувши її геть, додає тихим голосом:
- Вона нагадує труп дитини!
Я не звернув особливої уваги на ці слова, але мене вразило хвилювання дами. За пропозицією лейтенанта ми прогулялись до палацового парку. Дорогою туди дама без усякого приводу заговорила про якесь маля, яке вона бачила і яке тепер поховане. На це ми нічого не сказали. Трохи згодом вона почала говорити про Гаустад, про будинок для божевільних, (2) і про те, як жахливо опинитися запертим туди, якщо ти не божевільний.
- Так, - сказав лейтенант, - але цього в наш час не буває.
- Ні, буває, якраз це і сталося з матір’ю того маляти, - відповіла дама. Тут лейтенант засміявся.
- Чорт знає що! – сказав він.
У дами був дуже приємний голос, і говорила вона як людина освічена, я подумав, що вона, мабуть, трохи екзальтована, можливо, навіть трохи істерична, про що, здавалось, говорив і її хворобливий блиск очей. В іншому я не вважав її дивною. Але мені важко було слідкувати за її швидкими переходами від одного до другого, це мене збивало, мені ставало нудно, тому я зупинився і розпрощався з ними.
Йдучи, я бачив, як ці двоє увійшли до парку, не знаю, куди вони направились, тому що я не оглядався.
Минуло десь біля тижня. Одного разу вечором, я прогулювався вулицею Карла-Юхана і я знову зустрівся з дамою із Тіволі. Порівнявшись, ми обидва мимоволі сповільнили кроки, і перш ніж я опам’ятався, я йшов поряд з нею.
Ми говорили про всяку всячину і повільно йшли тротуаром. Вона назвала себе – це було відоме прізвище, - спитала і моє. Але я ще не встиг відповісти, як вона поклала свою руку на мою і сказала:
- Ах, для чого? Втім, я його знаю.
- Ось як, - сказав я, - мій друг лейтенант, завжди такий послужливий. Насмілюсь спитати, як він мене вам назвав?
Але її думки вже були далеко, вона показала у бік Тіволі і сказала:
- Подивіться.
Якийсь чоловік їздив на велосипеді високо в повітрі, серед моря запалених факелів. Це був еквілібрист на гвинтовій башті.
- Хочете піти туди? – спитав я.
- Пішли, знайдемо лавку, - відповіла дама.
Вона йшла попереду, ми перейшли через Драмменсвеєн, увійшли в парк, де вона вибрала найтемніший куток, який тільки можна було знайти. Там ми сіли. Я спробував зразу ж почати розмову, але мені це не вдалося, вона перервала мене благаючим рухом: чи не буду я таким добрим, щоб посидіти зовсім мовчки одну хвилинку? З задоволенням!- подумав я і замовк. Я мовчав, мабуть, з півгодини, не промовивши жодного слова. Дама сиділа нерухомо, в темряві я бачив білки її очей і те, що вона весь час скоса поглядала на мене. В решті-решт, цей пронизуючий, божевільний погляд почав мене лякати, я хотів було встати, але зробив над собою зусилля і тільки засунув руку в кишеню, щоб дістати годинника.
- Десять годин, - сказав я.
Відповіді не було. Її очі не відриваючись, дивились на мене. Раптом вона говорить, не поворухнувшись:
- Чи хватило б у вас духу відкопати труп маляти?
Мені стало зовсім страшно. Мені ставало все яснішим, що я маю справу з божевільною, але одночасно мною опанувала цікавість, і я не хотів йти від неї. Тому я подивився на неї і сказав:
- Труп маляти, - чому б і ні? Я охоче допоможу вам в цьому.
- Тому що його поховали живим, - говорить вона, - і я повинна його знову побачити.
- Так, звичайно, - відповів я, - ми повинні викопати ваше маля.
Я уважно слідкував за нею. Вона зразу ж насторожилася.
- Чому ви говорите. Що це моє маля? – спитала вона. – Я цього не говорила, я сказала тільки, що знаю його матір. Зараз я вам все розповім.
І ось ця дама, яка не могла вести скільки-небудь розумної і зв’язкової розмови, взялася розповідати довгу історію про це маля, дивну історію, яка справила на мене глибоке враження. Вона розповідала дуже безпосередньо і правдоподібно, щиро і проникливо, в її викладі не було пробілів, а в її промові – якихось помилок, у всякому випадку, мені більше не здавалося, що вона не в своєму розумі.
Одна молода дама – вона ніяк не говорила, що ця дама була вона сама, - кілька часу тому з паном, якого дуже покохала і з яким, врешті – решт обручилась. Вони багато часу бували разом, вони ходили один до одного в умовлений час, він – до неї в кімнату, вона – до нього, або вони зустрічалися в темряві на тій самій лавці, на якій ми зараз сидимо. Так, і діло зайшло так далеко, що одного прекрасного дня вдома узнали, в якому стані знаходиться дівчина. Запросили домашнього лікаря, - дама назвала його ім’я, це був один із знаменитих практикуючих лікарів, - і за його порадою дівчину відіслали у провінційне місто. Тут її влаштували у місцевої акушерки.
Йшов час, дитина народилася, домашній лікар з Христианії, за дивним збігом, теж приїхав до провінції, і молода мати ще лежала хвора, коли до неї прийшли сказати, що дитина померла. Народилась мертвою? Ні, прожила декілька днів.
Але справа в тому що маля зовсім не померло. Весь час матері не бажали показувати дитину, нарешті, в день поховання її показали їй в труні. І тоді вона не була мертвою, говорю я вам, вона була живою, кров грала у неї на щічках, і вона декілька разів поворушила пальцями лівої ручки. Не дивлячись на відчай матері, дитину у неї забрали і поховали. Домашній лікар і акушерка влаштували все це.
Час минав, мати видужала і, ще хвора, повернулася до столиці. Тут вона відверто розповіла декільком подругам, що з нею було у провінційному містечку, і, зайнята думками про маля, не приховувала від них свого страху, що воно поховане живим. Дівчина журилася і страждала, домашні її зневажали, навіть жених її зник, і ніхто не знав, де він.
Одного разу біля будинку її батьків зупиняється екіпаж, вона повинна була їхати кататись. Вона сідає, екіпаж рушає і кучер везе її – в Гаустад. Знову з’являється домашній лікар. Чому її засадили в божевільню? Через те, що вона насправді з’їхала з глузду? Чи боялися, що вона занадто голосно буде говорити про дитину?
Плинув час, в Гаустаді її примушували грати на фортепіано для божевільних. Між тим в ній не знаходили ніякої ненормальності, окрім найвищого безсилля і безвілля. Ха-ха, її умовляли спробувати напрягти свою волю, оволодіти собою. Чи не правда, це смішно, що її укріплювали у прагненні викрити злочин, скоєний над її дитиною! Потім її відпустили на волю. І вона журилася і страждала, вона не могла знайти жодної людини, яка б допомогла їй у цій справі. «Якщо тільки ви не захочете допомогти», - сказала вона мені.
Оповідання дами мені здалося дуже схожим на роман, тим не менш, у мене було враження, що вона сама вірила в нього. Занадто гарно і щиро все це було розказано, щоби бути вигадкою, і я подумав, що ця історія хоча б частково могла би бути правдивою, наприклад, що у неї дійсно була дитина. Можливо, під час хвороби вона була занадто слабкою, щоб змиритися зі смертю дитини, і в гарячковому маренні у неї виникла думка, що вона вбита. Тому я сказав:
- Дитина похована тут?
- Ні, його поховали там, де я лежала хворою, - відповіла вона.
- Значить, це все-таки була ваша дитина? – На це вона нічого не відповіла, вона тільки скоса подивилася на мене, її погляд зробився боязким і недовірливим.
- Само собою зрозуміло, що я допоможу вам, наскільки зможу, - сказав я спокійно. – Коли ми поїдемо?
- Завтра, - сказала вона жваво, - милий мій, завтра!
- Добре! – сказав я.
І ми домовились зустрітися наступного вечора о сьомій годині, тоді відходить поїзд.
Я чекав на станції в призначений час, твердо вирішивши зробити обіцяне. Пробило сім, вона не прийшла. Поїзд відійшов, я стояв і чекав, чекав до восьми, - дами все ще не було видно. Нарешті, коли я вже зібрався йти додому, я побачив її, вона скоріше бігла, чим йшла, вулицею прямо до мене. І так, щоб всі оточуючі могли почути, вона сказала, не вітаючись, голосно і ясно:
- Ви, звичайно, розумієте, що я вам вчора ввечері все набрехала, ви ж розумієте що все це був тільки жарт.
- Звичайно, - відповів я, відчуваючи деяку незручність від того, що вона говорила так голосно, - звичайно, я розумію.
- Точно? – сказала вона. – Але ж ви могли все це сприйняти всерйоз, і тоді – помилуй мене боже!
- Чому ви просите Бога помилувати вас?
- Ні, ходімо! – сказала вона і потягла мене за руку. – І не будемо більше про це говорити, будь ласка, - додала вона.
- Як бажаєте, - відповів я, - я на все згоден.
Ми пішли по Русенкрансгатен до Тіволі, перейшли через Драмменсвейєн і знову звернули до парку, дама як і раніше йшла попереду.
Ми сіли на нашу стару лавку і трохи поговорили про те про се, вона, як завжди, була непослідовною в ході своїх думок, але, взагалі, досить цікава. Вона навіть декілька раз засміялася і інколи починала співати пісеньку.
О десятій годині вона встала і попросила мене провести її. Я запропонував їй руку, скоріше жартома, чим всерйоз. Вона подивилась на мене.
- Я не смію!- сказала вона серйозно.
Ми пішли до Тіволі і вслухалися в шум який звідтіля долітав. Еквілібрист знову підіймався по гвинтовій башті. Моя дама спочатку дуже злякалася за нього і міцно схопила мене за руку, як наче вона сама наражалася на небезпеку впасти, потім вона повернулася до веселого настрою Що, якщо він зірветься вниз! Що якщо бідний їздець впаде і потрапить у пивний кухоль на одному зі столиків! І вона так сміялася від цієї думки, що сльози котилися її щоками.
Все в тому ж чудовому настрої ми попрямували додому, вона знову наспівувала якусь мелодію. На темній вулиці, перед якимось будинком, де ззовні були маленькі чорні залізні сходи, вона раптом зупинилася і з жахом дивилася на них. Я теж зупинився, здивований цим. Вона показала на нижню сходинку сходів і сказала хриплим голосом:
- Якраз такої величини був маленький гробик. – Але тут я, по правді кажучи, розсердився. Я знизав плечима і сказав:
- Та-ак, ми знову починаємо!
Вона подивилась на мене. І повільно, зовсім повільно її очі наповнилися сльозами, при світлі, що падало з нижніх вікон дому, я бачив, як тремтять її губи. Вона безпомічно склала руки. За мить вона зробила крок вперед і сказала:
- Милий, дорогий мій, будьте до мене поблажливі!
- Звичайно, - знову відповів я, і ми пішли далі. Біля своїх дверей, вона раптом потиснула мені руку.
Минуло кілька тижнів, протягом яких я не бачив цієї дивної дами. Я злився на себе за своє легковір’я і переконувався все більше і більше, що вона насміялася наді мною. «Добре ж! – думав я, - у такому випадку, чорт з нею».
І ось я сиджу одного разу увечері в театрі і дивлюся «Союз молоді». (3) Під час другої дії мене раптом охоплює тривога, яка звідкілясь діє мені на нерви, я відчуваю те ж занепокоєння, що тоді, біля Тіволі, під час концерту паризького хору. Я швидко обертаюсь, - абсолютно вірно, моя дама сидить і дивиться на мене своїм запаленим поглядом!
Я пригинався, крутився на своєму місці, з усіх сил намагався слідкувати за Даніелем Хейре, але весь вечір у мене було неприємне відчуття, що мене ззаду пронизують ці металеві немиготливі очі. Я встав і пішов, не додивившись до кінця п’єсу.
Я від’їздив на декілька місяців з міста. Коли я повернувся, я вже зовсім забув про даму з Тіволі, я жодного разу не подумав про неї. Вона зникла з моєї свідомості так само несподівано, як і з’явилася.
Одного останнього туманного вечора я ходив туди і сюди по Торвгатен, від кухмістерської до аптеки. Я ходив і спостерігав, як люди натикалися один на одного в тумані. Я ходив вже десь з чверть години, коли подумав про себе, дійду ще раз до аптеки і піду додому. Була одинадцята година. Я ще раз дійшов до аптеки. При світлі найближчого ліхтаря бачу, що назустріч мені йде якась фігура. Я відступаю трохи вбік – і ця людина теж, я швидко беру вліво, щоб уникнути зіткнення, - і бачу очі, спрямовані на мене крізь туман.
- Дама з Тіволі! – шепочу я скам’янівши.
Вона йшла прямо на мене, погляд її був нерухомим, риси обличчя дивно спотворені, в одній руці вона тримала муфту. Вона подивилась на мене лише одну мить.
- Це була моя дитина! – сказала з особливим виразом, повернулась і зникла в тумані.
ПРИМІТКИ:
1)…Тіволі…- тут: розважальний заклад в Христианії – концертний зал, сад з рестораном і атракціонами.
2)…Гаустад…- в містечку Гаустад знаходиться відома в Норвегії психіатрична клініка.
3)… «Союз молоді»...- комедія Г. Ібсена.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1889 рік.